3. Привиди минулого

3. Привиди минулого

Вранці мене розбудив дощ, що розпочавшись з ночі розійшовся наповну, і тепер звідусіль звучав мелодійний спів крапель води об дах. Я прислухалась до галасу, що розносився з кухні. І як у дитинстві пройшла на кухню, де відчувався аромат смачного сніданку. Мама з татом складали плани на день, а коли я вийшла то мама з татом привітались- Доброго ранку, Вел. Чого ти встала?- Та не можу довго спати вдома.- промовила я, обійнявши рідних .- То сідай поснідай з нами,- мовив тато всміхнувшись.На столі я побачила букет ромашок у вазі, вони дуже приємно пахли. Я посміхнулась, як же це класно- тато й досі дарує квіти мамі. Це так романтично,- подумала я. Тато прослідкував за моїм поглядом і лукаво промовив- Подобається?- Так.Це мамі передав один чорнявий хлопчина,- киваючи на букет, мовив тато.- Сказав, щоб тобі передала. Не знаєш хто б це міг бути?- з хитрою посмішкою додав тато.- Не маю жодного уявлення,- відповіла я та мої щоки зрадницьки запалали,

Коли дощ вщух мама відправила мене до магазину за продуктами для пирога.Мені подобалось гуляти після дощу, все ніби вбирало свіжу вологу і оновлювалось, а ще визирало яскраве сонечко, що дарувало мені хороший настрій, згадалось як в дитиною я перестрибувала калюжі , і мені захотілось повторити це. Хай навіть це було смішно- байдуже. Головне робити, те що хочеш. Сьогодні на мене чекає чудовий день,- подумала я. Та мій настрій швидко упав до нуля, коли я побачила двох своїх знайомих- Федю і Макса. Пам'ять підкидала фрагменти спогадів, які я як могла старалася забути, та все ж дещо таки не забувається...***На дворі було вітряно осінь опадала листям, замітаючи вулиці, що тепер вбрались у жовтаву одежу я п'ятикласницею читала книжку_ збірку казок на шкільних сходах . Книги були моїми друзями, так круто було блукати вигаданими світами , і одним помахом чарівної палички боротися з драконами. Пам ятаю навіть мріяла винайти одну таку. В реальності ж мені було перебувати не так весело, як зі своїми вигаданими героями і причини цьому було дві- Федя і Макс- старшокласники, яким моя любов до книжок очевидно десь дуже муляла і вони не упускали моменту мені про це сказати.Книжка була дуже цікава подарована мені мамою на день народження. Зачитавшись я і не помітила як до мене наближається двійко хлопців- Ой що Валерія-заучка не втримала книжку в руках!- підійшов Федя, що своєю дебелою рукою вихопив книгу- Віддай!- мовила я і сама здивувалась власній рішучості. Моя реакція на мить здивувала його, очевидно не очікував супротиву, та все ж опанував себе і захихотів- Хочеш книжку?- промовив посміхаючись Федя тримаючи її в мене над головою, він додав:- Злови,- кидаючи уверх, так щоб я не дістала.Книжку зловив довготелесий Макс товариш Феді.- Ой промазав,- захихотів Федя.З надр моєї підсідомості піднімалась злість, що роз їдала мене, ніби кислота, а в голові були усі образливі слова , якими я б хотіла ущипнути кривдників, та натомість мій язик почав заплітатися і єдине , що я змогла з себе вичавити були слова що більш походили на жалюгідне прохання- Віддайте, або я... я...- я намагалась не заплакати та до горла вже підступав здоровенний комок.- Що ти? Заплачеш ? Покличеш матусю?- засміялися товстий і тонкий, що уже грали книгою в футбол.А мої очі і справді налились слізьми, які вперто не хотіли назад ховатись і тепер уже лились вволю по гарячих щоках. Награвшись своїм трофеєм Федя і Макс змилостивились і товстий промовив- Максе, віддай малій шмаркачці її книжку.Макс вже простягав потріпану книгу мені і коли мої пальці майже торкнулися обкладинки розвернувся і зажбурив її у найближчу калюжу, та сумно булькнула у відповідь.- Пробач знову не втримав,- засміявся довгий.А я дивилася як мій подарунок тоне у брудній калюжі. І зібравши останні сили розвернулась і побігла посходах у туалет.Та потім частенько знаходила свої речі в унітазі

********

Я більше не та дівчина , яку однокласники назвали заучкою і принижували!- зробивши два кортких вдихи-видихи повторювала я про себе. А ноги несли мене на зустріч з минулим. Десь в глибині душі я сподівалась, що ті двоє мене не помітять тому намагалась не привертати зайвої уваги. Товстий і тонкий сиділи на лаві навпроти магазину випиваючи і про щось гомоніли. Коли від магазину мене відділяло кілька метрів голоси двох хлопців стихли, а один з них присвиснув:- От так! Ціпа до нас прилетіла!- говорив судячи з скрипучого голосу Федя.Не повертайся, тільки не повертайся!- думала я.- Що носа воротиш?- додав Макс засміявшись і я почула його кроки за спиною, а потім він схопив мене за руку. І я таки мусила повернути голову, хоч і зрозуміла, що це мене викриє. Зустрівши здивовану усмішку Макса я зрозуміла, що пропала, атже ці двоє зовсім не змінились в їх очах горів не добрий вогонь. Вони були тими ж самими, а значить бачили в мені свою жертву.- Федю дивися хто в нас тут,- засміявся довгий,- це ж наша Валерія-зубрила,- все ще тримаючи мою руку, промовив Макс.Треба тікати,- подумала я, та тільки як втекти не знала. Доведеться з імпровізувати тільки б підгадати момент зручний; благо, ми стояли майже біля входу в магазин- кілька кроків, а в магазині вони мене не дістануть. Залишалося найскладніше- відволікти їхню увагу.- Відпусти мене!- крикнула я, рванувши чим дуж з лап Макса, та його це тільки тішило.- Ти диви вона ще й видирається! А Федя якого роки не пощадили зробивши ще товстішим зареготав показавши жовті зуби , мов погоджувався з моїм невіглаством.Цією кілька хвилинною запинкою я і скористалась вдаривши довготелесого Макса ногою в коліно від чого останній завив, а я втекла сховавшись у крамниці.Здається відірвалася,- подумала я. От так пригода, а я ще казала, що у мене нудне життя. Добре, що в магазині була тільки продавчиня, яка судячи з погляду мала мене за божевільну. Привітавшись і попереджаючи її запитання, мовила: "Скажений собака гнався". Не знаю чи вона повірила, та питати перестала, мала інші справи. Купивши усе необхідне, я стала думати як вийти, атже двоє друзів точно чекали мене надворі. Та вигадати нічого не встигла двері відчинились і зайшов відвідувач- це я побачила мигцем, бо стояла спиною до входу. Мене наче ошпарила здогадка - це мабуть хтось із тих двох прийшли мені помститись за те, що зарядила Максові в коліно.Що ж потрібно діяти,- вирішила я і підхопивши пакунки поспішила до виходу налетівши на того відвідувача і повалила його на землю.- Ей! ви що собі дозволяєте дамочко!- промовив знайомий голос.В той момент я зрозуміла дві речі. Я призимлилась просто на того хлопця і тепер лежу на ньому зверху, а ще у нього доволі приємний і знайомий голос, що не схожий ні на одного з моїх нападників, а коли підняла очі, то побачила, що на мене дивився здивовано красунчик з кав'ярні на ім'я Алекс.

***Знову облажалась. Блін, блін! Незграба!- сварила я сама себе. Скільки раз намагалась я уявити нашу другу зустріч з Алексом, але аж ніяк не могла подумати, що вона буде такою ганебною. Та я раділа тому, що хлопець не чув моїх думок, а допоміг мені встати і несподівано для мене, а можливо і для себе обійняв мене так наче був моїм старим другом, мені були приємні його обійми,- Кого, каго, а тебе не сподівався тут побачити,- промовив він.- Так само не думала, що звалюсь тобі на голову,- всміхнулась я.- Але дякую, що пом'якшив падіння,- додала я шаріючись.А мій внутрішній голос кричав:"Замовкни, Вел, поки не набовкала зайвого".Продавчиня, що спостерігала за цією сценою невдоволено кахикнула привертаючи нашу увагу.Чудово,мені ще тільки розмов завтрашніх не вистачало. Я уже уявляла, як мама мене питатиме, а що то за ситуація в магазині була?. Та діватись не було куди.Залишивши Алекса наодинці з покупками, я поспішила вийти з магазину. На вулиці було прохолодно, а небо супилось від хмар. Ще й змокну для повного щастя, шикарно!- сердилась я сама не знаючи на що. Та думка про те, що я знову зустрілась з сірооким симпатяжкою зігрівала.- Тебе підвезти?- спитав Алекс, наздоганяючи мене.Мокнути не хотілось, та й був ризик знов зустріти старих друзів, тому я погодилась на пропозицію хлопця.

*****

В машині Алекса я нарешті видихнула і заспокоїлась, ніби усі проблеми не могли мене тут дістати. Але тепер з'явилась інша- я не була готова до цієї зустрічіі тепер думала, з чого б почати розмову .Мене врятував хлопець, розпочавши розмову перший.- Розкажи мені щось?- промовив він всміхнувшись кутиками губ.Що ж я можу тобі сказати, ти подобаєшся мені, а ще іноді снишся. А ще ти дуже милий і я чомусь надто часто думаю про тебе, такі думки були у моїй голові та вголос я сказала:- Та у мене все як завжди. А як ти опинився тут?- запитала я, намагаючись опанувати хвилювання, що змушувало моє серце битись частіше .-Я до мами приїзжаю,- промовив білявий зосередившись на дорозі,- живу у тому високому домі,- додав він.То ось, що за юрист живе у тому домі з горгульями,- пригадала я і посміхнулась цій дивовижній випадковості.- Дивно, а чому я тебе не бачила?- запитала я.- Та я не дуже часто приїзжаю сюди, інакше б не забув тебе,- промовив хлопець, подарувавши мені таку чудову посмішку, що моє серце завмерло на хвильку. Як же мені подобаються чоловіки з такими милими ямочками, і пухкими губами. Мої думки раптом потекли не в те русло.- Ти чого так червонієш?- спитав хлопець.- Та просто пригадала дещо.- відповіла я.- І що ж коли не секрет?Та насправді, я не могла сказати йому правду, бо подумає про мене щось не те, тому я відповіла перше, що на думку спало- Знаєш, як ми називаємо нашу кав ярню?- Як?- Вуликом, тому що там завжди гамірно,- відповіла я.- Цікаво. Значить ти бджілка у вулику,- промовив хлопець.От який здогадливий,- подумала я,- все ще шаріючись. А хлопець тим часом кинувши в мою сторону хитрий погляд додав.- І це все, що ти хотіла б сказати мені?- уточнив він.- Так. А що?- спитала всміхнувшись я.- Нічого. - відповів Алекс також посміхаючись.Хоч яким привабливим не був Алекс для мене, та все ж я пригадала, що, він одружений, а значить бути разом ми не можемо хоча мені так і кортіло запитати його про дружину. Та все ж передумала, навіщо лізти в чужі відносини, коли ти й сама не можеш зі своїм розібратись.Останній відрізок дороги ми проїхали в мовчанці, де кожен думав про своє. Погода тим часом розбушувалась, кидаючи громовиці, що серпом пронизували небо, яке от-от виплюне краплі вологи.- Приїхали,- промовив Алекс. І вийшов з машини відчиняючи мені двері.- Спасибі тобі,- відповіла я, і уже хотіла повертатись щоб йти. Та хлопець обійняв мене, промовивши:- Завжди радий допомогти, бджілко, всміхнувся Алекс, поцілувавши мене в щічку. Це було так несподівано, що мої щоки знову пашіли червоним.А сіроокий посміхався.В будинок я зайшла все ще всміхаючись. На дворі лив дощ, а в моїй душі зароджувались промінці сонця .

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.