Морфологія

Очі відкривалися повільно, дуже повільно. Здавалося, що наді мною мерехтіла лампа електроосвітлення. Такі люблять встановлювати в казенних приміщеннях. Вони вмикаються і вимикаються з характерним клацанням. Так, я чув це клацання, металеве, монотонне. Насилу відкрив очі. Ні, лампа світила яскраво, без перебоїв. І була звичайною, круглою лампою накалювання у металевому круглому абажурі. Певне, це тремтіли мої повіки, не бажаючи розмикатися. Але звук був. Металевий, чіткий.

Повернути голову було важко. Таке відчуття, що позатікали м’язи від довгої лежанки. Окинув поглядом навкруг. Реальність враз вихопила мене із забуття, обступила холодним, неприємним кільцем. Я був міцно прип’ятий шкіряними ременями до металевого столу. Згори – жовта від старості стеля з іржавими плямами від води. Навкруг обшарпані стіни у нерівній блискучій керамічній плитці. Колір, певне, колись був білий. А зараз нагадував брудний, злежаний сніг. Десь прямокутників плитки не було взагалі, проступав сірий бетон з рифленим малюнком. Я напружився, спробував підняти голову. Відчув, як на лобі напнувся ремінь.

Сконцентрував увагу на металевому клацанні. Воно ніби стало гучнішим, ніби наблизилося до мене. Чи то просто здавалося, бо я став прислухатися. До металевого звуку додавався і ще якийсь. Дуже неприємний, від нього хотілося ковтнути слину. Якийсь вологий, ледь помітний. Так виливається на тарілку кетчуп з упаковки. Я косив очі, силився хоч трохи повернути голову, але нічого. Міг тільки слухати.

А потім до моєї свідомості увірвалися запахи. Тут пахло старим підвалом, пліснявою, цементом, темрявою, старими іржавими трубами. Затхле, застояне повітря. А ще пахло кров’ю. Живою, теплою, що струменіє з великої рани. Запах заліза і солі, приємний, як запах моря. Але зараз мене він лякав. Я не міг ніяк згадати, де я. І чому я тут. Я не міг згадати нічого, в думках темна порожнеча, як космос.

Спробував озватися. Просто хотів почути ще щось, окрім цього моторошного металевого звуку. Хоч би й власний переляканий голос. Так, я був впевнений, що він звучатиме саме так, з нотками паніки. Я втрачав контроль, стримувати уяву ставало все тяжче. Разом згадалися всі фільми жахів, всі історії про маніяків, канібалів, садистів. Я намагався знайти хоч якесь більш-менш правдоподібне, раціональне пояснення, аби заспокоїтись. І нічого. Нічого не йшло в голову.

Знову спробував видавити з себе «гей, є тут хто?». Знову нічого. Навіть слабкого сипіння. Я спробував набрати повні груди повітря. Нічого. Спробував піднятися, й відразу відчув, як врізується в тіло шкіряний ремінь. Якраз посеред грудей. Знову вдихнув. Нічого. Я не дихаю? Зробив ще декілька спроб. Нічого. Ні болю від ременя, ні звичного звуку. Звуку, який супроводжує нас все життя, звуку повітря, що виходить із ніздрів чи рота. Я не дихаю. Як таке можливо? Я помер? Нічого. Ніяких згадок, думок.

Я пам’ятав своє ім’я – Антон. Пам’ятав, що мені 27 років. Пам’ятав батьків, садочок, школу, своє перше кохання, свій випускний, навчання в університеті, першу роботу. А потім темне провалля. Ніби чорна, щільна вата затуляла спогади про мої дні. Останні спогади були розмиті, ніби картинки, у яких контрастність виставлена на максимум.

Мені на груди щось впало. Я відчув холод металу, важкість якогось предмету. Як міг забився в путах, напружував шию, обертав очима, силкуючись або вирватися, або побачити, що відбувається навкруг мене. На грудях стояв лоток. Медичний лоток, білий, як в кабінеті стоматолога.

‒ Ще один, ‒ голос був спокійний, глухий, чоловічий.

Йому ніхто не відповів. Я завмер. Тут хтось є. Це добре? Чи ж навпаки? Він зараз вб’є мене? Скалічить? Знову намагався щось сказати, ігноруючи той факт, що не дихаю.

‒ Ану, глянемо, ‒ той само голос, але з ледь помітною іскрою цікавості.

Шурхіт листів паперу. Що це? Це сон? Це не може бути реальністю, я не можу не дихати, не можу потрапити в якийсь підвал. Мене нікому викрадати, у мене немає статків, я не знаменитість, я взагалі середньостатистична людина. Я нікому не потрібен. Це ілюзія, це сон, мій кошмар.

Підвів голову, ремінь врізався в лоба, але я не зважав. Наді мною стояв чоловік. Високий, кремезний. В окулярах, білому медичному халаті, пласкій хірургічній шапочці. А ще в брезентовому фартуху. Чоловік щось читав з пластикового планшету з металевим затискачем. На руках чорні нарукавники на резинках, такі я бачив тільки в фільмах про банкірів. Його окуляри приломлювали світло, здавалося, що перед його очима не скло, а якісь вогняні півкулі.

Втомлено відкинувся на стіл. Здалося, лоб став вологим. Чи то від напруги, чи то ремінь розрізав шкіру.

‒ Це вже тенденція, ‒ роздуми вголос. ‒ Ранні поодинокі випадки, схожі на твій, студент, списували на зарин. Припинилися, про них й забули. Бо кому яке діло. Це не заважає робити нам свою справу. А за останні роки – це вже тенденція. Безумовно. Ти ж тут, так?

Біль я усвідомив з секундною затримкою. Відчув, як щось сковзнуло по животі, холодний дотик, ледве відчутний. А потім біль увірвався в свідомість. Я знову сіпнувся, підняв голову. Чоловік стояв наді мною, водив руками над моїм животом. Більше нічого побачити я не міг. Тільки чорні по лікоть руки.

‒ Тут, ‒ мені вчувся в голосі сум. ‒ Шкода. Не знаю, чи це чистильники партачать. Чи все ж таки через хімію? Ти знаєш, студент, все в нашому житті хімія. І в організмі. Навіть біль – це хімія. Отак. Ти ж передознувсь? Чи снодійне? Таблетки? ‒ зітхнув. ‒ Знаю, що нічого не можеш сказати.

Де я? Операційна? Не схоже. Морг? А це прозектор, що робить розтин, навіть не зважаючи, що пацієнт скоріше живий, ніж мертвий? Ні, маячня. Все це – моє марення.

‒ Ти вже вибач, але роботу робити мушу. Мушу працювати з тим, що доставили. Тобі нічим допомогти не можу, ‒ брязкіт металу. ‒ Неприємне, скажу тобі, студентик, діло. Я ж не нелюд якийсь. Самому нутро крутить. А що ж робити? Тебе все одно треба патрати.

Я інстинктивно здригнувся. Патрати? Стало млосно від страху.

‒ Ти ж не знаєш де ти, так? Все ніяк не можу зрозуміти – чого не сказати відразу, що від людини треба. І скільки б ресурсів зекономили. Наскільки б все простіше було. Але ні, ‒ голос вмовк, наче спіткнувсь.

Я знову напружився, і не даремно. Знову мазнуло металом по животу, по тій самій лінії. Цього ж разу натиск був сильніший. Підняти голову сил не було, тіло скував біль.

‒ От скажи, хіба ж чистильники не халтурщики? Ще спочатку, коли отакі, як ти, залишенці, почали попадатися. Вони що? Вони – нічого. Тільки ремені ввели. Мені більше роботи. Пристібай усіх. А правильно що зробити? Правильно – це механізм вилучення вдосконалити. Чи хоча б контролю. Щоб вас якось можна було вирахувати.

В тіло вторгся сторонній метал. І ще звук, від звуку було зовсім недобре. Щось волого чвакнуло, наче багно під чоботом, стулки розрізу потягло у різні боки. Повітря вп’ялося в нутрощі тисячами гострих голок. Я вив, але тільки у себе в голові. Стискав кулаки, пряв ногами, вилузувався з ременів. На ділі ж це були зовсім незначні порухи. Вони ніяк не заважали маніяку продовжувати свою справу.

‒ Що, студентик, болить? ‒ пауза, звук падаючого металу.

Відчув, як здригнувся на грудях лоток. Лоток, для використаних інструментів? В ніс вдарив запах нутрощів. Згадалося літо у бабці, де вона патрає на вулиці курей. Магазинні, застиглі курячі нутрощі пахли зовсім не так.

‒ Ти не сіпайся дуже. Це не справжній біль. Ти ж мертвий. Це фантоми. Твоя голова тобі підказує, як воно повинно боліти, це ти уявляєш собі біль. Якщо практикував медитації, можеш прямо зараз його відключити. Спробуй, ну, ‒ голос був майже співчутливий.

Я лежав, дивився у стелю, намагаючись пригадати, що знаю про медитативні практики. Моє ж тіло легенько стрясалося. То незнайомець борсався руками у розрізі. Біль нікуди не хотів зникати. Напливав хвилями, як мутна вода під час припливу. Цікаво, коли вже я втрачу розум?

‒ Спортсмен? ‒ смішливо спитав. – А то тут такі бувають, сальник аж до потилиці загортати доводиться. Знаєш, я трохи й радий вам, залишенцям. З вами хоч побалакаєш. Тут людей не багато, тільки на нижньому рівні. Й то тільки тому, що тим така робота не до смаку.

Я знову підняв голову. Чорні нарукавники зникали десь в моєму животі. З якого стирчало якесь блідо-жовте шмаття. Ні, краще не дивитися. Від тієї картини скручувало від болю, весь живіт наливався болем, наче темною, густою кров’ю. Здалося, що навіть світло в кімнаті стало червонуватим.

‒ Знаєш, чого ти тут? ‒ світло закрила голова незнайомця. Він вдивлявся в обличчя, лінзи окулярів в товстій роговій оправі спотворювали його очі. Вони здавалися маленькими, якимись ляльковими. ‒ Я можу розказати, ‒ голова зникла, я чув лише, як незнайомець задоволено хмикнув. ‒ Можу ж. Ти все одно нічого не пам’ятатимеш. Така стратегія – ніяких відповідей. Ніяких чітких вказівок. Як на мене – повна дурня. Ти не пам’ятатимеш. Ти тут, студентик, бо відпрацьовуєш борг. Отак. А борг у тебе великий, раз ти опинився тут, у мене, на нижньому рівні. Зараз подивлюся.

Знову характерний хрускіт паперу, з яким перегортають листи. Підвів голову, подивився. Той самий планшет. Чоловік тримав листок за кутик, від його скривавлених пальців лишався масний слід на папері. Біль знову ворухнувся у нутрощах. Ні, краще не дивитися на це все.

‒ Ти віриш у бога? ‒ незнайомець вже знову наді мною, біля живота. ‒ А от він в тебе вірить, ‒ гигикнув. ‒ Чув такий жарт? А це і не жарт зовсім. Кожен раз, коли ти подумки до нього звертався, коли просив щось. Що ти там просив, га? Як і усі, якісь дрібниці несуттєві. Щось на кшталт «боженька, хай зараз прийде маршрутка, я не спізнюся на пару, обіцяю, буду вставати раніше». Воно діє саме в такій формі, коли просиш і обіцяєш. Тільки в такій.

Знову волого чвакнуло, під ребрами відчув тиск, наче туди щось намагалися втиснути.

‒ От, ти ж, дивись, ‒ про себе буркнув чоловік.

Крекнув, потягнув. Тиск зник, тепер відчувалася порожнеча, так, ніби права сторона стала в рази більшою за ліву.

‒ Так я про що. Просив же щось у боженьки? Хоча, може й не просив. В карті сказано, що твої батьки тебе витягли з системи. Вимолили – так сказали б церковні бабці. У них не мало бути дітей. Тобі й цього лише боргу було б достатньо, щоб сюди загриміти. Можна вже й не простити нічого, атеїстом бути, різниці ніякої. Я ж тут теж не за власним бажанням. Теж відпрацьовую. Але я не стільки заборгував.

Я вже не сумнівавсь, що звихнувся. Що це марення психічно хворого. Тільки біль був справжнім. Таким тягучим, їдким, він ніби роз’єднував кожне моє м’язове волокно, розбирав мене на молекули. Але це не реально, просто клубок беззв’язних жахіть. Релігія, штампи про садистів-маніяків, все переплелося в одне.

‒ Я не знаю, чи є там той бог. Але точно знаю – є система. Система все пам’ятає. Знаєш, як працює? А все просто працює, студентик. От просиш ти, щоб двійку за тест не отримати. Сам же знаєш, що навряд чи гарна оцінка буде. Просиш, обіцяєш, що як буде жалюгідна трієчка, будеш на всі лекції ходити, будеш вчити все і здавати за графіком, не в передостанній день. І от отримуєш трійку. І що? Сам знаєш, що. Еге ж, студентик? Ти вже давно забувсь про ті обіцянки. Ти думаєш, що сам зміг тест на трояка написати. І що ще сто разів напишеш. І на пари як не ходив, так і не ходиш. А система очікує обіцяного. І пише тобі борг. Знаєш, скільки разів на день кожен щось подібне думав? Знаєш, що я читаю в картах? Була тут недавно дівчина, молода ще зовсім. Як всі, не залишенка. Знаєш чого була? Хотіла пса в дитинстві. Обіцяла, що буде слухняною. Розумієш, так, що це нездійсненно. І борг її ріс. І от де вона опинилася? Опинилася у мене на столі. Справедливо? Ні разу це не справедливо. Бо ви ж навіть не здогадуєтесь.

Чоловік замовчав. Мовчки хлюпав в мені, щось кидав у лоток. Я відчував кожен рух. Але дивитися не хотів. Чекав, коли це закінчиться. Коли моя уява перестане гратися зі мною.

‒ Я вже звик до роботи. Я й раніше чимсь подібним займався. Студентів навчав, медиків. Тому ви всі мені студентики. Ніби мої учні. Але іноді находить щось таке… подивлюся на когось із вас, і щось таке перевернеться в душі. Оце зараз на тебе дивлюся, чомусь так жаль. Чого твоїм батькам було не заспокоїтись? Га? Наобіцяли системі. А чого наобіцяли? Да чого завгодно ж могли, що ти станеш богу служити. І що будеш жити для людей, нести у світ добро. І що знедоленим допомагатимеш. Може, що ще й ліки від СНІДу винайдеш, ‒ напружено засопів. ‒ Розписалися за тебе. На тебе такий борг повісили… хоч би ростили тоді так, як обіцяли. А вони що? Я читав карту. А вони тебе на юридичний, престижно ж. Система тебе зжере, я знаю.

Знову замовк. Я все ж таки підняв голову. Він мене зашивав. Рухав руками в чорних нарукавниках, металеві інструменти кидали тьмяні відблиски на тканину. Чи бачив я раніше, як хірурги накладають шви? Не знаю. Але зараз знав, що він зашиває мою рану. Значить, скоро кінець.

‒ Система дає можливість закрити борг. Мені – ось так. За твоє життя чотири рази тобі давали можливість списати борг. Вперше – коли ти подумував кинути навчання, після першого курсу. Коли хотів до армії вступити. Але не вступив. Другий раз – це як ти мав стосунки з дівчиною. Вона потім в аварію потрапила, живе зараз без ніг. Втретє – як сталася пожежа на заблокованому мосту. Ти ж вже майже кинувся їх рятувати. А потім засумнівався в собі. Що тоді подумав?

Я згадав кожен той момент. І дівчину ту, Аллу. Вона була така якась дивна. До сих пір мені сниться, сміється завжди. Після тих снів довго уявляю, що було б, якби вона мене не кинула. Одружився б? Був би зараз з нею? Вона ніби виїхала за кордон, робить якусь власну реабілітаційну програму. І про армію пам’ятав. Тоді навчання таким безглуздим здавалося, хотілося чогось… чогось реального. Зустрів свого друга, Івана, в дитинстві в одну секцію спортивну ходили. Він військовий, так розказував про своє заняття, що мені тоді здалося, що це і є те, справжнє. Але мама тоді приїхала, їй про прогули повідомили. І відійшло те піднесення на другий план, ходив з мамою до універу, хвости підтягав. І той міст. Що подумав тоді? Подумав, що який з мене рятувальник, не вмію нічого, навіть першої допомоги. Так дотепер і не позбавився відчуття, що мав щось зробити. Тоді майже всіх врятували. Спортсмен якийсь витягував з автобусу людей, ушкодив щось, довелося зав’язати з професійним спортом. Читав про це в новинах. Чогось від цих згадок стало так прикро, так палюче соромно, що аж зажадалося болю. Коли є біль, не думаєш більше ні про що. Ні про які втрачені шанси.

‒ Все, студентик, готово, ‒ чувся шум води, певне, чоловік мив руки. ‒ Можна було б попрощатися. Але ні. Ти тут ще опинишся, у мене. Це останній рівень, для тих, хто не відкупив борг подвигом, якимись зусиллями. Я оце тільки помітив, що й так не вперше зустрічаємось. Тільки не запам’ятав тебе минулого разу. Бачу свою роботу. Що там у тебе було? Кров? Серце? Минулого разу розтинав грудину, це точно, ‒ чоловік зітхнув. ‒ Думаю, ще побачимось. Великий борг. І ти слабкий. Ти ж чого залишенець? Тенденція. Я її вже давно помітив. Майже всі ви, залишенці, самогубці. Відчуваю, ще не раз я тобі тут морфологію підправлю. Будеш ще довго оплачувати свій борг шматками власного тіла.

Лампа хитнулася і попливла кудись мені за голову. Стіл трясло. Та й не стіл це – кушетка на коліщатках. Чоловік лишив мене в коридорі. Було темно, лише на стелі, якщо довго вдивлятись, бачився ледь помітний відблиск світла з прозекторської. Болю не було. Але я плакав. Дивно, дихати не міг, бо мертвий. А плакати міг. Я все згадав. Згадав свій діагноз, дивний, як і все, що відбувалося після того, як лікар проказав «пухлина середостіння». Згадав кислуватий присмак блювотиння після хімії, похмурий погляд дружини. Згадав жовту склянку з водою, таку тяжку, ледве тримав її, запиваючи таблетки. Згадав, як боявся, що виблюю, що не вдасться покінчити з собою. Все згадав.

Світло різонуло око. Інстинкти підказували, що треба заплющити, звести повіки. Не міг. Світло кололо в голову, входило мені в мозок, як розпечена голка.

‒ Рефлекси слабко виражені, ‒ голос був незнайомий. ‒ Змін у стані пацієнта не зафіксовано.

‒ Ага, зміни. Чудесне зцілення. У нього печінка майже відмовила, ‒ проказав з усмішкою вже інший, жіночий, голос.

‒ Ти не зубоскаль, ‒ строгість чоловіка була удаваною. ‒ Пиши, давай, в карту.

Я хотів кричати, подати знак, що я тут, я все чую, але не міг. Десь поряд металево дихав за мене апарат ШВЛ.