Дім

Примітка:

Мені здається, Какаші Хатаке та Ітачі Учіха дуже схожі один на одного і за характерами, і за пережитими болісними моментами, яких було у їхньому житті вдосталь😢 Гадаю, вони змогли б зрозуміти один одного, як ніхто інший.

~~~~~~

Я дивилася аніме і читала мангу дуже давно, тож можуть бути якісь неточності у термінах. Але мені подобається ця історія, тому я нарешті переклала її і викладаю💗 Вона написалася за одну ніч і я мрію одного дня написати по ній хоча б міді🤞

~~~~~~

Писалося під

Fleurie - Soldier

Quails - High Hopes

Becky Shaheen - What would say to the dark

Imagine Dragons - Release

Alexandre Desplat - Bubble

Jasmine Thompson - Everybody hurts

Youn Sun Nah - My Favorite Things.

~~~~~~

Сансін (яп. 三線, «три струни») — струнний щипковий інструмент із довгим грифом і корпусом, обтягнутий зміїною (зміїною, Карле) шкірою.

~~~~~~

~~~~~~

Чергова місія закінчується надто швидко і не вартує витрачених на неї ресурсів. Так думає Какаші до тої хвилини, коли переступає поріг власного будинку. Покращені за допомогою дзютсу слух та нюх здаються подарунком небес, коли джоунін відчуває різкий запах крові.

Він крутить головою, намагаючись визначити джерело, бере слід, наче собака, з якими йому доводиться працювати, і йде по ньому. У голові кришталево-ясно, як на місії, він готовий побачити будь-що, готовий до нападу або до захисту. Але серце, дурне серце стискається від страху. Какаші готовий побачити будь-що у сусідній кімнаті, але тільки небеса знають, як він боїться побачити певну картину.

Стає легше, коли крові на кухні виявляється небагато, лише кілька бризок. Видно, що пляму намагалися змити. Під столом осиротіло блищить друзка розбитої склянки. Какаші повільно видихає, змушуючи м'язи розслабитись буквально по міліметру.

Все добре. Тут ніхто нікого не вбивав. Лише маленька подія з неслухняним посудом, що вислизнув із пальців, або був зачеплений незграбним помахом руки.

Ітачі знаходиться у вітальні, читає книгу для сліпих за невеликим столиком біля вікна. Звичайно, Учісі не потрібно освітлення для читання, але йому подобається, як сонячні промені торкаються обличчя. Какаші на кілька секунд зависає, милуючись блідими до напівпрозорості, витонченими пальцями, що акуратно пробігають рельєфними рядками. Насолоджується тонкими пасмами волосся, що вибилися з пучка на потилиці з елегантною недбалістю. Помічає неохайну пов'язку, що охоплює вказівний та середній пальці лівої руки. І не може стримати сумне зітхання.

Дрімаючий на спинці крісла ворон Ітачі відкриває одне неприродно червоне око, хрипко каркає і знову опускає повіку, для надійності засунувши голову під крило. Вочевидь, Копіюючого Ніндзя проклята тварина загрозою не вважає, і це однаково втішно і принизливо.

Після Великої Битви ворона у старшого Учіхи ніхто не намагався відібрати. Може, сподівалися, що птах, створений за допомогою ген-дзютсу, згодом розсіється сам, а може, пожаліли каліку і не наважилися відібрати в нього останнє. Час минав, а зухвале пернате створіння нікуди не дівалося, хоч Какаші міг заприсягтися, що Учіха не ділиться з вихованцем чакрою. Після воскресіння Ітачі був слабшим за новонароджене кошеня і практикувати найпростіше дзютсу на рівні першорічки Академії Ніндзя почав зовсім нещодавно.

Червонооке непорозуміння зникати не поспішало, вправно жерло зерно та м'ясо, випорожнювалося, слава Небесам, на вулиці, і ганялося за сусідськими кішками. Загалом поводилося як вередливий, але цілком звичайний, реальний птах. Якби не червоні очі з шарінганом, що проявлявся час від часу.

— Ти рано, — Ітачі повертає голову і у Какаші з'являється можливість побачити його посмішку, витончену та скромну, як і весь Учіха. Але незважаючи на стриманість почуттів, що демонструються молодим чоловіком, серце джоуніна зігріває теплом.

Чекав. Радий зустрічі.

Хатаке кидає на підлогу сумку, жилет та протектор. Здирає маску з обличчя, підходить ближче і цілує довірливо підставлену скроню. Ітачі пахне солодко — ваніллю, квітами і, зовсім трохи, сіллю підсохлої крові. Слідом Какаші обережно охоплює долонями руку брюнета і цілує поранені пальці.

Ітачі стискає губи, винувато посміхається, але нічого не каже на цю тему. Виправдовуватися чи бурчати на вередливий посуд Учіха вважає нижчим за свою гідність, а джоунінові не хочеться принижувати його докорами, хоч і якоюсь мірою заслуженими.

Нехай з деяких пір Какаші хочеться оббити повстю кожну тверду поверхню і виступаючий кут їхнього житла, прибрати предмети, що б'ються, і супроводжувати Ітачі навіть у туалет, він не може собі дозволити образити партнера зневагою. Замінити потенційно небезпечний скляний посуд Учіха теж не дозволяє, Хатаке вже якось мав необережність заїкнутися про подібне. Витончена натура брюнета не переживе залізних кухлів та пластикових піал. Какаші іноді підмиває запитати, як же вимогливий Учіха обходився у бункері Акацкі без фамільного порцелянового сервізу, але розсудливо стримується. Навіть сліпий, Ітачі б'є прицільно і не завдає у тренувальному спарингу смертельних ран саме завдяки своїй паранормальній інтуїції, а не через відсутність зору.

Тим більше, нагадувати про неприємні моменти життя, навіть жартома, не хочеться. Про минуле вони не говорять, немає слів, здатних висловити весь біль і розпач, якими воно їх отруїло.

Про те, що трапилося, вони мовчать прохолодними ночами, переплітаючись тілами та душами. У цьому мовчанні розуміння та співчуття більше, ніж у будь-яких словах.

Ось і зараз Какаші не лається, не пропонує на час своїх місій переїхати у квартиру до брата та його золотоволоски-коханця, не вимагає найняти доглядальницю на цей період. Чужинців на своїй території параноїк Учіха не потерпить (і хто його звинувачуватиме, після усього пережитого?), а Саске він посоромиться турбувати. Хоч у стосунках двох останніх Учіх намітився прогрес, до міцної дружної родини їм ще як пішки до Країни Чаю. За зброю не хапаються, залишившись віч-на-віч, і то хвала предкам. Але при зустрічі між ними настільки відчутно витає незручність, що навіть веселун Наруто нічого не може з нею вдіяти. Ітачі зображує спадкового аристократа, вражаючи вишуканістю манер та стриманістю емоцій, а Саске успішно маскується під шматок граніту, кидаючи вбивчі погляди та зарозуміло відмовчуючись.

Тому Какаші нічого не каже, а розпаковує майже недоторкану на місії аптечку, заново обробляє два неглибокі порізи на витонченій долоні і акуратно бинтує. Ітачі веде вільною рукою по його передпліччю, плечу, шиї, навпомацки підбираючись до голови, щоб ніжно зібрати сріблясте волосся у жменю і притягнути джоуніна для вдячного поцілунку.

Лагідні, м'які доторки губами переростають у пристрасне вилизування та голодні покусування. Какаші майже фізично боляче відсторонюватися від жаданих губ, що снилися йому останній тиждень, але він справляється з цією місією, за відчуттями, не нижче за ранг S.

— Стривай, я ж тільки з дороги, — шепоче він у спокусливі губи. — Щойно відзвітував і одразу до тебе.

Тут вже відсувається Учіха, а обличчя його затьмарює занепокоєння.

— Ти поранений? — тонкі пальці, здатні проломити грудну клітку і завдати смертельної рани (Какаші бачив, Какаші знає) дбайливо обмацують усе, до чого можуть дістати.

— Ні, — Хатаке заспокійливим жестом накриває метушливі долоні. — Але змити піт і пилюку не завадило б.

— Не треба. Я скучив, — Ітачі одночасно просить і наказує. Какаші втомився гадати, як йому це вдається. Коханець тягне його на себе, відкидаючись на спину, і хто такий Хатаке, щоб відмовлятися?

Через маленьку вічність, наповнену вогнем пристрасті, насолодою єднання і ніжністю, що змушує очі ставати вологими, вони лежать на зім'ятому кімоно Ітачі, приємно стомлені і нарешті заспокоєні.

Какаші зміг повернутися. Ітачі зміг дочекатися. Страх, що ретельно приховувався — не встигнути, не побачити, не обійняти ще раз, — відступив ненадовго. Він повернеться з наступною місією, але зараз про це думати не хочеться.

Хочеться насолоджуватися нехитрими, лінивими пестощами, оксамитовою ніжністю тонкої шкіри і шорсткістю старих шрамів, терпким запахом трав, що відчувається від темного волосся, і задоволеною, щасливою усмішкою, яку з губ джоуніна зчитують чутливі бліді пальці.

Очі Ітачі виблискують у сонячному світлі, стаючи майже прозорими. Це у певному сенсі знущання — бачити на обличчі спадкового Учіхи блакитні очі. Але вони хоча б розрізняють світло і тіні, не дуже ясно, проте Ітачі може помічати об'єкти, що рухаються. Досить великі, як людина, наприклад, але і це великий успіх. Попередні пересадки таких результатів не давали. Знайти очі когось із Учіх не вдалося, ні серед трофеїв Данзо, ні у норах Орочімару.

Ітачі погодився на звичайні очі, але прижилася лише четверта пара. Блакитного кольору.

Какаші любив би свого брюнета зовсім без очей, але Учісі це було важливо. Тому джоунін звикав до дивно-блакитноокого коханця, як звикають до нового шраму або наслідків серйозного поранення.

Ітачі вигинається, треться об партнера всім тілом і з погано прихованою цікавістю питає:

— А що ти мені приніс?

Звучить це трохи по-дитячому, що дуже радує Какаші. Старший Учіха дитиною ніколи на його пам'яті не був. Саске — був. Самотньою, переляканою, озлобленою дитиною, що пережила сильний біль. А його брат — ніколи. Принаймні джоунін його таким не пам'ятає. У тринадцять років на плечах старшого сина Фугаку лежала відповідальність за клан та селище, яку міг витримати не всякий дорослий.

А Ітачі — зміг.

Тепер, після перенесених страждань та принижень, після незліченних втрат, після смерті та двох воскресінь у старшому Учісі раптово стала прориватися назовні дитина. Вкрай рідко, в бешкетливому блиску нових очей, у нехитрих, не маючих підтексту, питаннях або якомусь дурнуватому вчинку, на кшталт влучно кинутої подушки. Хатаке колекціонує такі моменти, як коштовне каміння.

Підтягнувши ближче сумку, що валялася на підлозі, за ремінець, Какаші дістає великий соковитий гранат і вкладає його у вузьку долоню. Ітачі підносить плід до обличчя та з насолодою вдихає насичений запах.

— Погодуєш мене? — Учіха каже буденно, без жодного натяку на кокетство, але у джоуніна все одно всередині розливається полум’я і приємно тягне в паху.

— Звичайно, — Хатаке розламує фрукт.

Він годує коханця блискучими крупними ягодами, цілує терпкі від соку губи і думає, що не заслужив того щастя, що на нього впало.

Маєток Хатаке перестав бути домом дуже давно. Гуртожиток сприймався як тимчасовий пункт для відпочинку та сну. Єдиним місцем, де Какаші відчував себе хоч трохи затишно, виявився цвинтар. Там було тихо та спокійно. Усі знали, якщо Копіюючий Ніндзя не на місії і не читає новий роман Дзірайї у найближчій раменній — він на цвинтарі.

Джоунін у якийсь момент серйозно почав вірити, що на кладовищі він і має бути. Уся його родина, наставники, напарники, більшість друзів, коханців, колишніх однокласників, із якими випускався з Академії, вже були мертві. Іноді Какаші здавалося, що він і сам помер, просто продовжує ходити, говорити і виконувати місії, тому що селище потребувало його. Душу давно і безжально випалив біль втрат і на цвинтарі він почував себе, ніби на своєму місці.

Ітачі проріс крізь нього, наче павукова лілія через товстий шар попелу. Обплів молодими пагонами, зцілив терпко-свіжим запахом і приніс у життя весну. Зустрілися дві самотності — живий мрець і мрець воскреслий. Какаші так легко дихалося востаннє, коли батько був живий.

Через ліжко джоуніна пройшли різні коханці: чоловіки та жінки, ніндзя і цивільні, напарники з місій та бійці з інших селищ. Були ті, до кого він ставився дружньо, були такі, кого він любив, як йому здавалося, а були такі, про кого він забував наступного ранку після проведеної ночі. І Хатаке розсміявся б в обличчя тому, хто сказав би, що щастя у його життя принесе всіма проклятий ніндзя-відступник.

Всередині Какаші темрява, хоч на перший погляд це й не помітно. Темряву у Ітачі видно здалеку. Але якимось чином, разом ці двоє примудряються знаходити світло один в одному. У житті Копіюючого Ніндзя було надто багато Учіх: Ітачі, Обіто, Саске. Але старший син Фугаку особливий.

Сильний і тендітний, безжальний і вразливий, шалений і терплячий.

Вірний.

Всередині старшого Учіхи океан відданості: селищу, яке викинуло його та так і не прийняло назад; кланові, котрого більше не існує; братові, який так і не навчився сприймати його як близьку людину. І Какаші, що розкрив своє серце, ніби вперше. Джоунінові Ітачі вірний усіма залишками своєї прогорілої душі. Він довіряє йому настільки, що дозволяє вибирати їжу та речі, які оточують сліпця. Він спить поруч, не підкладаючи ножа під подушку, і повертається до нього спиною. Для ренегата, який кілька років спав на півока і навіть напарника тримав на відстані оголеного клинка, це було неймовірним проявом близькості.

Ітачі без заперечень оселився там, де запропонував Хатаке. Був варіант зайняти одну з порожніх будівель клану, але обидва Учіхи рішуче відкинули цю ідею. Жити серед привидів минулого не посміхалося нікому, навіть заради міфічного відродження клану. Тим більше, про яке відродження може йтися, якщо обидва брати обрали собі партнерів своєї статі?

Через місяць після повернення до Конохи Ітачі запропонував знести до біса цю величезну могилу спогадів під назвою Квартал Учіха, за мовчазної підтримки молодшого брата. Тепер Наруто носиться з ідеєю побудувати там житло для біженців з інших селищ, що постраждали на війні, а на землі, що залишиться, розбити парк з пам'ятним меморіалом на честь загиблого клану.

Ітачі було абсолютно байдуже, що Каге зробить із звільненою територією. Відкриття пам'ятника для нього значення не мало, бувати він там не збирався. Навіть могилу батьків ніколи не відвідував. Саске теж особливих емоцій з приводу планів Наруто не відчував, але не гасив ентузіазм коханця, дозволяючи робити, що заманеться.

Какаші та Ітачі потрібно було відокремлене, спокійне та захищене місце для проживання. Хоч старшого Учіху і виправдали офіційно, та навіть вручили купу нагород за всі його досягнення (які він наказав прибрати подалі і ніколи не діставати), побачивши Ітачі на вулиці багато хто реагував нервово. На молодшого теж, але Саске чхати хотів на чуже відношення з верхнього поверху вежі Хокаге.

Старший Учіха в нечисленні прогулянки тримався відсторонено, але Какаші знав, що неприємні репліки, котрі долітають у спину, зачіпали брюнета. Тому слід було підібрати житло, де сліпому було б комфортно проводити більшу частину часу.

Підшукуючи будинок, джоунін запропонував сімейне гніздо Хатаке просто «для галочки», але Учіха раптово захотів побувати там, де виріс його коханець.

Какаші не відчував у маєтку того розпачу, що охоплював обох Учіх у клановому кварталі, але все ж перебувати в покинутому багато років тому житлі було неприємно. Джоунін вже майже не відчував негативних емоцій у зв'язку з будинком, де померла від хвороби його мати і наклав на себе руки батько, скоріше він був відсторонений, ніби більше не належав цьому місцю.

Тим дивніше було відчути задоволення і якесь боязке щастя, побачивши Ітачі, який впевнено крокував дерев'яним настилом веранди. Коли джоунін розсунув паперові віконниці у вітальні і потривожені порошинки затанцювали навколо стрункої темноволосої фігури золотою хмарою, до Какаші прийшло умиротворення. Все здавалося правильним: його повернення в, як він думав, назавжди втрачений родовий маєток, Учіха, який прийшов сюди й бажає залишитися тут разом із ним.

Ітачі однією своєю присутністю робив давно вже безлюдне приміщення Домом з великої літери. Затишок у їхнє житло принесли не вологе прибирання, не нові меблі та посуд, не розвішані Іно фіранки та не розтикані по всіх кутках Сакурою діжки з квітами.

Маєток перетворив на дім Ітачі. Його витончені кімоно старого стилю у шафі. Книжки з опуклим шрифтом на полицях. Гострі, наче стилети, шпильки на тумбочці. Запах данго у вихідні. Ніжні звуки сансіну, коли у брюнета відповідний настрій (Хатаке і не знав, що Учіха вміє грати на музичному інструменті). Міцні обійми після розлуки, збентежені посмішки, щирість у словах, що обеззброювала, абсолютна довіра в ліжку і побуті.

Не маєток став домом. Домом був Ітачі.

🍃 🍃 🍃

Какаші більше нічого бажати.

Коноха піднімається з руїн. Наруто укладає угоди, створює спілки, просуває різноманітні проекти і навіть не всі з них безглузді. Саске стежить за тим, щоб Хокаге не здох від недоїдання або перевтоми, а також береже бентежну голову лідера від замахів. Ірука-сенсей набирає дітлахів до нового класу. Куренай няньчиться з сином, дістаючи Шизуне по сто разів на день через кожне чхання дитини. Цунаде напивається, грає та іноді вправляє Узумакі мізки. Сакура доводить до священного тремтіння нових інтернів у шпиталі. Кіба тренує загін із ніндзя з собаками. Шино готується стати джоуніном, а Хіната вже стала. Шикамару плете чудові інтриги, якщо його вдається відловити і змусити працювати. Сай тренує кадетів іншого, оновленого Кореня. Іно та Чоджі осягають сімейні секретні техніки. Тен-Тен торгує артефактами у перервах між місіями. Рок Лі впевнено завойовує позиції кращого бійця тай-дзютсу, для тренування з ним приїздять ніндзя з усього світу.

Селище оживає і Какаші оживає разом з ним. Але заслуга в цьому не у весни, не у перемоги і не у золотоволосого Хокаге, що заражає своєю енергією всіх навколо. Какаші відчуває себе живим, тому що в нього є дім, куди хочеться поспішати після місій з усіх ніг. Дім, де темноволосе щастя скромно посміхається і, розкривши обійми, тихо каже: «Я сумував».

Какаші почувається живим вперше за багато років.

🍃 🍃 🍃

Ітачі ж почувається вільним.

Його роботу завершено. Тягар, що багато років притискав до землі, нарешті скинуто. Ітачі знає: якщо йому у голову прийде думка покинути Коноху, Хатаке без роздумів піде за ним. Але брюнетові не хочеться йти, йому все одно, де бути. Адже все, що йому потрібне, у нього вже є.

Все, чого потребує Ітачі — це Какаші.