ХИЖІ ДУШІ

"Чортяки! Он вони! Спалити нечисту силу!" - нічною луною розносилося позаду.

Раптом у наш бік полетів якийсь палаючий предмет.

Я відчув короткий жар над потилицею.

- Щоб тебе! - зашипів Захар, струсонувши головою.

- Схоже, комусь обпалило вуха, - зі смішком кинув я.

Одним великим стрибком друг опинився зліва від мене і навіть не дивлячись у мій бік, мовив з їдкою посмішкою:

- Тебе врятували лише твої метр п'ятдесят, друже-вовче!

- П'ятдесят шість! - виправив я.

Кістляві пальці дерев так і прагнули проколоти очі й залишити висіти, наче новорічні іграшки. Силуети стовбурів розмивалися у густому місиві туману. Він був ворогом для всіх.

Десь далеко луною покотилося виття. Голос здався знайомим але..

- Дан, сюди! - витягнув мене з думок Захар. Він кинувся на дерево й зник.

Темна шерсть розчиняла його у грубій сосновій корі.

Я повторив трюк і саме вчасно, адже за мить під нами пронеслося стадо оскаженілих селян.

Мерехтіння смолоскипів зникло у ночі. Тоді ми й спустилися.

Повний місяць обтягував ліс хворобливо-білою пеленою. Кігті приємно пронизували трав'яний килим.

Захар йшов попереду, не мовлячи ні слова. Він завжди таким був. Думав про своє, а потім видавав геніальні ідеї.

Можливо, тому вся зграя і навіть ватажок, вважають його "здатним".

Здатний - той, хто прийме душу лідера й продовжить вести вовків.

- Я чув виття. - Порушив тишу Захар. - Це була Єва.

- Єва? Та, у якої зірка на лобі? - скептично ляпнув я і друг вмить роздратовано перебив мене:

- Не на лобі, а над бровою і це татуювання, Дане.

Захара явно заділо. Я здогадувався, що він пускає слину за тією Євою, а, можливо, вони вже разом..?

- Добре-добре. Так куди ми? До неї? А я вам навіщо? - щоб остаточно вибісити свого напарника я натягнув кокетливу гримасу.

Захар відвернувся й втупив погляд прямо. Він був налаштований серйозно.

- З нею щось сталося.

Далі тихо, скоріше для себе, додав:

- Я відчуваю.

Крок за кроком. Сосни перемінили дуби, а значить, ми були близько.

Показався високий дерев'яний паркан, а за ним розпласталася стара облуплена халупа.

Вовки - майстри у подоланні перешкод, тому паркан нас не зупинив.

Дім сонно глянув нам у вічі одним блимаючим блакитним вікном.

Першим у нього зазирнув Захар і враз закляк. Його очі виказували страх.

- Що там? - прошепотів я.

Підійшовши ближче мені відкрилася повна картина: брудна кімната, котру ледь підсвічував старенький телевізор. У кріслі сидів літній чоловік. Він був меншим за стандартну людину. Весь висохлий, шкіра обтягувала кістки. Його руки сіпалися в конвульсіях, голова була задерта вгору.

- Чорт.. Це жестяк... - розгубився я, з огидою спостерігаючи.

Несподівано склянка у правиці діда вислизнула й упала на килим. Рідина пролилася і мій ніс уловив запах... Це була кров.

- Захаре, нам треба знайти Єву, ти чуєш?! - заскреготів зубами я, в спробах говорити тихо.

Вовк не рухався. Він також упізнав цей запах. Захар знав його набагато краще за мене.

Раптом хлопець з усієї тваринної сили вдарив у вікно. Скло не витримало й розлетілося затхлою кімнатою наче великий салют. Друг зірвався з місця. Підлетів до старого, але той навіть не ворухнувся, лише крива моторошна посмішка розрослася на зморшкуватому обличчі.

Я поспішив до Захара. Спробував ухопити вовка за плече, щоб зупинити, але той оскалився. Дивлячись на тремтячого діда, мовив у мій бік:

- Не чіпай мене зараз, бо постраждаєш.

Я послухався й обережно відійшов. Заплющивши очі, подумав:

"Що ти коїш, Захаре.. Тобі ж потім влетить, ідіоте ти блохастий..."

Розлючений вовк громом звернувся до діда:

- Поки що я позбавлю тебе страждань, але скоро ти будеш горіти в пеклі.

За тим свідомість проштрикнув останній зойк старого-кровопивці.

Деякий час я просто стояв і наважувався розплющити очі, та тупий гуркіт неподалік зробив це за мене.

Намагаючись не дивитися на маленьке понівечене тіло я попрямував на запах. Він привів мене у темну кімнату.

На підлозі сидів Захар. Його рука гладила мертве напівдівоче напіввовче тіло. Погляд мовив: я мав тебе врятувати, вберегти від цього, але не зміг...

- Йди звідси... - прохрипів він мені ледь чутно.

- Захаре..

- Йди, Дане! - його голос тремтів, але вовк продовжував гарчати.

Хлопець опустив голову. З хижих очей покрапали сльози.

...

Світанковий вітер приємно розчісував жорстку шерсть.

Ми стояли над прірвою Озера Душ. Поверхню водойми укривала щільна мла від якої завжди віяло спокоєм і крижаним холодом. Тут спочивали душі наших предків - Великих вовків...

Захар тримав Єву на руках. Вдивлявся в її обличчя, намагаючись запечатати кожну риску у себе в пам'яті.

Мій погляд також переплив на дівчину.

А й справді.. Маленька чорна зірочка над лівою бровою, що у вовків символізувала розум і зв'язок із Всесвітом.

- Озеро Душ про неї подбає. Кажуть, там їм дозволяють навідувати близьких. - Сумно посміхнувшись, я поклав руку на Захарове плече. Хлопець промовчав.

Блідо-бура шерсть Єви слабко розвивалася на вітру. Очі дівчини були заплющеними. Якби не кров, можна було б подумати, що вона кріпко спить після чергової нічної вилазки.

Захар став на коліна і наблизив її тіло до імли Озера.

Біла пелена хмар ковзала плавними вигинами, обіймаючи.

Дівчина витала високо над водою, наче заграючи.

Хлопець обережно відпустив її.

За тим зірвав зі своєї шиї іменного кулона і вклав у долоню Єви.

Туман засмоктував струнку фігуру все швидже. Її душа була вже разом із Великими вовками.

Захар підвівся й тихо завив. Я продовжив голосніше.

Ранковий ліс наповнила проводжаюча пісня двох голосів, а десь вдалині лунав ще третій голос, дівочий, який майже неможливо було почути, але він був.

Вітер легко колихав соковиту траву звільняючи її від крапельок роси, що нагадували сльози, а промені сходячого сонця пробивалися у гущавини імли, що обросла ліс.