Шоколадна долина

Раніше існувало невидиме, величне місто з високими кам’яними вежами та з розкішними едемськими садами, а можливо і зараз воно існує. Піднімаючи гострі шпилі власних веж до проміння сонячного, воно намагалося бути живим. Знаходилося це місто десь далеко на пагорбі високому, старому, навколо моря дикого, що нагадувало собою великого сторожа спокою тієї долини магічної, неспокійної. Багато мандрівників туди намагалося потрапити, відчути всі ті пристрасті розкішного міста та знайти невідомі людям знання. Однак морські хвилі були жорстокими, холодними й кровожерливими. Вони намагалися тих мандрівників втопити, дати їхні тіла рибам на святу вечерю, коли ті люди й нелюди намагалися дістатися величних веж міста на човнах тих дерев’яних. А хвилі їх щоночі підіймали, коли ті істоти долі бачили вдалечині силуети того пагорба, величного міста. Скільки б люди та нелюди не кричали, а все марним було. Морські хвилі не відчувають емоцій чи чогось подібного, вони лише топлять завжди гостів цієї долі та собі потім тихо йдуть спати, дивлячись, як багато срібних риб з гострими зубами поїдають залишки від тих тіл титанів і їхніх гнилих човнів. Але люди ще досі намагалися туди потрапити, вони бажали потрапити у те місто святе, яке вже нагадувало прокляття, занадто солодким та цінним воно було. Багато поетів писали, що в ньому живуть різноманітні магічні істоти, які можуть виконувати людські забаганки, старі мореплавці - що там можна знайти свою долю, а алхіміки та мольфари - що там є секрет вічного безсмертя, проте ніхто не міг переконатися, чи вірними були їхні слова. Занадто мало людей змогло прибути на той острів, подолати всі перешкоди й повернутися назад, а хто це зміг зробити - більше ніколи не говорили. Можу більше сказати, майже всіх тих людей бачили потім мертвими у власних ліжках або знаходили їх залишки, що були сильно погризені звіриними пащами або повішаними на високих гілках давніх дерев. І після таких випадків багато з людей вірило, що той острів проклятий, а всі вірування в нього - це брехня. Однак, чомусь, ще багато людей туди намагалося потрапити, знайти там власні чорні секрети, які тільки вони самі знають. Багато кажуть в газетах про мандри таких ось людей, але кінцівки в таких новинах завжди однакові. Багато хто з тих душ потрапило у море холоне, де їхні тіла тільки риби згадуватимуть потім.

Одним з таких молодих мандрівників був маленький, сліпий хлопчик, чиї очі були зв'язані гнилою та брудною ганчіркою. Він проживав у хліву на старій, вже давно забутій богами та людьми фермі, що знаходилася біля великого порту, де було так багато човнів. Їх хлопчик, чомусь, любив рахувати. Хоч і не мав він зору, однак мав чудовий нюх, яким він міг відчувати пристрасті людей та нелюдей. Йому тільки потрібно відкрити старі, пошарпані вікна й могутній вітер йому принесе багато звичайних, рідкісних та цінних ароматів, які звідусіль до нього доносяться. Він полюбляв відчувати приємний запах ранкових квітів, те дихання роси на траві, ті души від співу конвалій, ті пахощі молодих берізок та той запах вічної мудрості старого, хворого дуба. Однак найбільше він любив відчувати аромат людських дум та очей, які з порту вітер до нього приносив, що нагадували йому справжню країну грайливих солодощів. Солодкі мрії нагадували запах цукрової вати, тяжкі думи - приємний дух від кави, смішні жарти нагадували іриски, легенди - солодкий бджолиний мед. Всі пристрасті цих дум за один раз не полічити навіть і богу. Й любив він ці пахощі від тих човнів перелічувати, бо кожен був особливим, неповторним. Для цього він використовував срібні ваги, які йому колись подарувала його мати-Єва, і ними він це все рахує, заради якоїсь невідомої йому великої місії, так казав його батько-Адам. Брав собі ці пристрасті таємні в руки хлопчик, обережно клав на правий бік власних важелів і тримав так ці таємниці, поки з іншого боку, завдяки волі божій, не почнуть падати золоті монети, які хлопчик потім брав і ціну цієї душі відзначав. Але він ніколи ще не чув їхній дзвін, тільки глухе падіння. А коли він намагався зрозуміти в чому причина такого дива - він бачив одну річ: не були ці монети справжніми, вони були шоколадними й обгортанні у золоту плівку. А з’ясувати причину подібного він, на жаль, не міг. І скільки б не шукав її, скільки б у неба чи у землі не питав - все було марним. Єдине, що він розпізнав за стільки років пошуку - це те, що монети ці шоколадні гнили швидко.

Ось так жила ця дитина на цій старій та вже напівзруйнованої ферми, що травою поросла, немов ті зелені язички намагалися залишки тієї будівлі від зірок та неба сховати у власних земляних краєвидах. Постійно прокидався хлопчик, коли чув тричі крики півнів, собі спокійно снідав промінцями раннього сонця та й робив свою улюблену справу, а саме кораблі червоні у порту рахувати, поки вони ще є, і слухав він той стукіт глухий, коли падали шоколадні монети, намагаючись розуміти чому вони не золоті, а такі дивні, солодкі. А дитяча натура змушувала його довго шукати цю відповідь, поки сонце є, але все було марним. Не могли ті дитячі очі ні в ароматах, ні на небі її знайти. Тільки у власних темних, страшних снах він міг її знати, коли прокидався від жаху. В тих сновидіннях він бачив себе, однак без тієї брудної ганчірки на обличчі й з шоколадною монетою у роті. Ці сни були майже справжніми, але відповідь була солодкою, хоч він сам не вважав її доречною, бо то був лише сон нічний… жахливий, темний сон, що дитину бідолашну мучив іноді, коли та лягала спати втомлена від роздумів тяжких, пекельних.

Ось одного дня, цей молодий мандрівник почув про той таємничий острів від декількох горобців, що сиділи у барах біля порту, пили, курили люльку та розповідали один одному про різні морські казки старих моряків. Їхня розмова була настільки гучною, що навіть той хлопчик з далекої ферми міг їх почути. Розповідали вони про багато речей: то сміялися з легенд про те, що зелений місяць-змій з райського саду в море втік, щоб на рибу перетворитися потім, як навколо морських берегів збиралися вродливі, розумні, талановиті красуні й піснями душі людські з морського, коралового дна збирали, як багато прозорих, голодних медуз до поверхні морської плили, коли той місяць на нічному небі сходив. І почув хлопчик те, як один з найстаріших птахів, що був засмалений від жаркого сонця і мандрівок, згадав про те дивне місце, що могло бажання людські відтворити, тому що там боги могутні жили, той острів був для них справжнім едемом. Але туди потрапити майже не можливо, через гнів та завивання голодних хвиль. Вони постійно тих моряків й човни топили, якщо ті занадто близько підпливали до берега великого пагорба земляного. А потім був чутний сміх, різноманітні жарти про те, що той острів був звичайною вигадкою для дітей, а справжні боги могли жити лише на небі, а не серед темної води, де так багато кровожерливих монстрів мешкало. І під кінець тієї гучної розмови, хлопчик чув тільки храп від тих п’яних моряків, що полягали спати на ті брудні, від їхнього пролитого вина, столах. Сподобалися ті прадавні легенди дитині, однак остання, про той острів чарівний, де боги живуть, йому сподобалася найбільше, хоч, спочатку, він намагався не сильно думати про них, коли ті старі горобці перестали банкетувати. Він спочатку теж думав, що неможливо таке насправді. Його батьки йому постійно розповідали про те, що боги можуть жити лише на небі, а не на землі. Але час йшов і кожна ніч була тяжчою для бідолашної дитини. Він намагався все ж таки з’ясувати у чому була причина появи шоколадних монет, замість тих золотих, проте кінець, як завжди, був лише один. Провал він бачив у власних діях і у сновидіннях він бачив його теж, в них він намагався покликати батьків, тих богів та всі запахи, які він колись відчував, щоб ті йому допомогли, однак все було марним. До нього ніхто не приходив, а на крики суму та відчаю відповіддю була одна тиша, але не довго. Через сім ночей він почав бачити не тільки темряву, чи її подобу, він почав бачити й малюнки далеких морів, величного пагорба серед них. Спочатку він не розумів, що це було, поки він не згадав про той дивний острів, де боги ті дивні жили, що могли кожне бажання людське сповнить. І серед цих темних коридорів, які ставали дедалі жахливішими, де тільки можна було відчувати аромати власного серця, ця картина з тисячі нових, нечуваних цій дитині ароматів, здавалося, нагадувала йому справжній небесний едем, що на землі цій живе. Не втрималася дитина, не зміг він здолати своє бажання дізнатися той секрет його праці й тільки про той проклятий острів він міг думати кожен день, поки остаточно не вирішив відправитись туди.

Він сім днів та шість ночей по порту, по лісу, по степах блукав, щоб дізнатися шлях до того острова й хто б міг йому допомогти туди дістатися, але у відповідь він чув тільки сміх двох осіб. Старий горобець довго не міг вгамувати себе від емоцій, поки хлопчик не почав його стоячи на колінах благати розповісти про шлях. Тоді цей птах швидко заспокоївся, став більш серйозним або навіть трохи злим і накричавши на хлопчика. Він прогнав його геть, щоб той тим життям не ризикував заради дурних мрій. Коли хлопчик повертався, то його знову гнали звідти, погрожуючи наступного разу побити, а тіло у море викинути на святу вечерю риб. Тоді хлопчик намагався у природи запитати, де шукати той магічний острів, але і тут він відповіді не знайшов. Птахи чомусь всі розлетілись, хтозна-куди, всі мудрі звірі втекли та сховалися у власних норах, зелене листя прикинулося зовсім не живим, а бурхливі річки лише спали. Здавалося йому, що немов весь світ не хотів йому розповідати ту таємницю, де можна було знайти той острів магічний і це сильно дратувало його. Не міг він розуміти, чому всі це роблять і не дають йому шанс знайти той проклятий шматок землі. Він був сильним, прудким та хоробрим, однак ніхто з живих не хотів йому розповідати, немов боячись чогось. Зростав гнів та хиже бажання хлопчика, не міг він собі ради знайти, але доля кровожерлива йому посміхнулася останньої ночі. Не знаючи вже куди йти, він пішов до гір високих, де він завдяки співам вітрів знав, що там проживає орел могутній, якій міг цілі небеса пролітати, однак він був жорстоким та злим. Та не знав хлопчик насправді, чи було добрим рішенням йти саме до нього, а не забути цю кляту мрію, або чекати відповіді від когось святого, але у часу немає варіантів, є тільки чорна дійсність та жах дитячий.

В останню ніч прийшов той хлопчик до тих гір високих, що, здавалося, могли до хмарин небесних та білих дотягнутися, коли починався божий ранок. Саме тут проживав той могутній орел, який більше нагадував собою старого духа небесного, чиє тіло колись було вбите богом і кинуте на цю холодну й зелену землю, щоб він тут останні роки свого життя проживав. Саме такими зеленими ароматом його вітер описував. І почав кликати його гучно маленький мандрівник, поки він не почув позаду себе важке дихання. Й варто було обернутися, то він побачив величезне тіло птаха, який насправді більше нагадував собою мідного ворона, а ніж могутнього орла, але певні риси тіла все ж таки у цієї могутньої істоти від роду проклятого, голодного було. І справді, аромат зелений на його пір’ях панував. Хлопчик боявся цього монстра, що зараз стоїть перед ним на його тіні, немов той цар мідний його зжере, проте, на диво, птах виявився досить чемним та запитав хлопчика, що він тут робить, чого до високих гір чорних, з якої цей орел злітає. Та почалася розмова довга, тяжка останньої святої ночі, поки сонце з неба вставало, всю гору вкриваючи золотим світлом, хоч останнього це зовсім не турбувало, він ще досі був голодним. І зрозумів цей добрий птах проблему дитячу, що жере душу сліпих, юнацьких очей. Вирішив він йому допомогти дістатися до тієї магічної землі. Однак у них була одна умова страшна: цей птах вже старий та сивий, йому потрібно багато сил, щоб дістатися туди, через це інколи йому доведеться щось їсти. Добрий хлопчик запропонував йому хліб чи м’ясо худоби, проте птах не захотів таке. Він їв виключно людську кров, м’ясо та кістки, йому потрібне було те тіло дитяче. Це спочатку налякало хлопчика сильно, він навіть хотів тікати після таких темних слів, однак йому в очі проміння сонця потрапило, що нарешті своє панство на небі встановило. Дитина ця відчула дивне почуття, немов його це проміння рідне вбити хотіло.Раніше воно здавалося йому теплим, чутливим, добрим, проте зараз він в ньому відчував аромат тих кошмарних снів, де він був зовсім один, відчував той крик відчаю та жаху у темних коридорах, а відповіддю на його прохання була тиша. І цю тишу мертву, егоїстичну він відчував на своїй шкірі від того проміння, а ворон чомусь посміхався. Хлопчик погодився на пропозицію птаха.

І летіли вони мандрами довго через ті глибокі простори морські, що намагалися їх вбити. Спочатку вони бачили багато риби, птахів, портів й молодих човнів, які по світу цьому теж мандрували, створюючи самі того не усвідомлюючи пісню ароматів, про яку на морській поверхні русалки кров’ю нелюдською напишуть. Відчував цей хлопчик багато цікавих запахів не високих хвиль, що свою долю до проклятого неба підіймають, на честь рибам морським. Але ця картина швидко змінилася, перетворилася на пекельні думи. В них вже і вода високо-високо підіймалася, щоб захопити й хмари й різні душі, що у ці шляхи вирішили потрапити, однак птах той, який щоразу дедалі більше хлопчикові нагадував ворона, а не орла, спритно міг відлетіти від пазурів морських та ще швидше летіти до того острова, який вкритий густими туманами. І за такі можливості залишитися живим хлопчику довелося заплатити велику ціну. Його іноді птах тим гострим дзьобом розривав на частини, спричиняючи неймовірно багато болю дитині, що від першої втрати шматочка м’яса почала гучно кричати. Було вже багато ідей вирішити повернутися назад, розумів хлопчик, що не витримає такого страждання від вічно голодного птаха, який здається тільки отримує задоволення від криків його. Намагався він це все сказати йому, однак його вітер проклятий увагу відвертав, він йому у голову ще більше тієї пам’яті про кошмари клав, змушуючи сліпу дитину плакати, але стояти до кінця, поки кров його шлях страшний показувала іншим морським човнам. І так вони летіли довго, поки не дісталися тих долин широких, поки вони не долетіли до тих туманів густих. Хлопчик вже втратив майже здатність говорити хоча б людською мовою. У нього таку можливість святу птах той добрий забрав. Він з‘їв уже його нижню щелепу, майже всю шию та низ, залишаючи дитині тільки руки, його срібні ваги та голову, яка ще досі кров’ю, віршами морських поетів була вкрита. Він ще жив, не вмерло його боже тіло.

Оминувши останні перешкоди ворон посміхнувся, в голові хвалячи себе за таку справу та кинув залишки тіла хлопчика на ту землю його мрій, а сам він полетів кудись, пірнаючи у хвилі голодні.Почав хлопчик намагатися певні аромати цього божественного міста відчути, вдихнути ті справжні поетичні мандри та загадати власне бажання тим вісникам, що зараз, на його думку, прийдуть до нього.Покладуть вони йому багато квітів за силу та мужність і почнуть навколо нього танцювати ті шалені танці під сонячним, мовчазним сяйвом.Але цього не сталося, на превеликий жах до дитини.Він відчував аромати самотності тут, колись вже давно зруйнованого міста, що вкрите тепер лише тією зеленою травою, яку він ще пам’ятав з власної ферми.Не було тут нічого того магічного, не було дивацтв, про яке розповідав той соловей старий, проклятий.Не було тут богів хоча б якихось, їх ніколи тут не було.Тут були лише могутні залишки від міста колишнього, що належало не богам, зелена трава та те сонце пекуче, прокляте.Проте хлопчик лише посміявся шалено чогось.Він нарешті зміг зрозуміти чого тільки ті монети шоколадні з важелів виходили постійно, коли він намагався зрозуміти ціну душі людської та нелюдської.Для нього тепер все пахло тим шоколадом солодким і тільки ним на його мрії.

Оминувши останні перешкоди, ворон посміхнувся, в голові хвалячи себе за таку справу, та кинув залишки тіла хлопчика на ту землю його мрій. А сам він полетів кудись, пірнаючи у хвилі голодні. Почав хлопчик намагатися певні аромати цього божественного міста відчути, вдихнути ті справжні поетичні мандри та загадати власне бажання тим вісникам, що зараз, на його думку, прийдуть до нього. Покладуть вони йому багато квітів за силу та мужність і почнуть навколо нього танцювати ті шалені танці під сонячним, мовчазним сяйвом. Але цього не сталося, на превеликий жах дитини. Він відчував аромати самотності тут, колись вже давно зруйнованого міста, що вкрите тепер лише тією зеленою травою, яку він ще пам’ятав з власної ферми. Не було тут нічого того магічного, не було дивацтв, про яке розповідав той соловей старий, проклятий. Не було тут богів, хоча б якихось, їх ніколи тут не було. Тут були лише могутні залишки від міста колишнього, що належало не богам: зелена трава та те сонце, пекуче, прокляте. Проте хлопчик лише посміявся шалено чогось. Він нарешті зміг зрозуміти, чого тільки ті монети шоколадні з важелів виходили постійно, коли він намагався зрозуміти ціну душі людської та нелюдської. Для нього тепер все пахло тим шоколадом солодким, і тільки ним на його мрії.