Нічна скеля

1817 рік. Вечір. До входу в готель з романтичною назвою «Нічна скеля» під'їжджає людина на коні. Це був чоловік середніх літ, одягнутий у все чорне. По його обличчю було видно, що він не брився зо 5 днів і не спав останні 2 доби.

Зайшовши до готелю, його зустріла мила панянка, на вид – 40-45 років.

-Доброго вечора, пане! Надовго до нас?

- на 3 доби будь ласка.

Жінка відвернулась до стійки із ключами, взяла той, що висів під номером 13 та протягнула чоловікові.

- 30 песет. Сніданок, вечеря?

- Лише кава та яєчня на сніданок. Більше нічого не потрібно.

Чоловік швидко повернувся та попрямував до себе у кімнату. Зайшовши всередину, він швидко зачинив двері на засув, сів на ліжко та тяжко видихнув. Через декілька хвилин він розклав папери на столі і взявся їх розглядати, як тут почувся стук у двері. Поспіхом, він зібрав всі документи та відчинив двері.

- На Вас вже чекає пан Лейва. – промовила та сама жіночка.

Чоловік поспішив вийти з кімнати та попрямував за жінкою. Зайшовши до зали, він ретельно її оглянув. Там було багато ошатних картин, які, напевно, вартували не малих кошт на той час. Посередині кімнати був камін, за яким сидів чоловік.

- Вечір добрий! Сержант Лейбовіц. – промовив чоловік у чорному та протягнув руку пану Лейві. То був чоловік в гарному костюмі, що сидів біля каміну, попиваючи невідому рідину коричневого кольору.

- О! Ви вже прибули! Чудово, сідайте. – відповів пан Лейва, потиснувши руку сержанту.

- Представтесь повністю, будь ласка. Це потрібно для досьє.

- Фернандо Ернандес Лейва, власник готелю. Народився 1770 року.

- Виглядаєте набагато молодше своїх літ.

- Ви не перший, хто це мені каже.

- Давайте продовжимо. Та жінка…

- На ресепшині? Моя дружина - Марія Сваненбург Лейва, народилась у 1771 році.

- Отже, розкажіть будь ласка, з чого все почалось.

- Ми приїхали сюди 3 роки назад із дружиною. Дітей вона мати не може, тому ми вирішили вкласти всі свої сили та кошти у побудову цього готелю. Довго шукали підходяще місце, об'їздили пів країни і нарешті знайшли те що хотіли. В перший же тиждень будівельних робіт сталась трагедія. Один із робітників зірвався вниз насмерть. Хоча всю страховку перевіряли кожного ранку. Поліція сказала, що все через недбалість самого працівника і закрила справу. Наступний раз був через місяць. Померло одразу 3 людини. Ввечері, на святкуванні Дня народження одного з робітників, вони розпивали алкоголь. Дивним чином ці троє напились метилового спирту, через пів години впали замертво. Потім були ще випадки, але їх детально я вже не пам'ятаю. Загалом, померло близько 20 робітників за рік будівництва.

- За 1 рік Ви побудували весь цей готель?

- Працівники тут не затримувались, вони або помирали, або тікали. Ціну ми платили вище ринкової, тому охочих заробити було вдосталь. Щодня нові працівники з новими силами. Так і побудували. Що ж , сержанте, я думаю на сьогодні вдосталь. Та і Ви втомились з дороги, Вам треба відпочинок – промовив Фернандо, встаючи з крісла. Він поклав руку на плече Лейбовіца, від чого той відчув дивний холод.

- Добре, тоді продовжимо завтра одразу ж після сніданку, якщо Ви не проти.

- Я більше люблю вечірні посиденьки. Моя дружина сповістить Вас, коли я буду готовий до розмови. Добраніч. – Фернандо різко повернувся та попрямував валь'яжно та швидко до виходу з зали. Лейбовіц ще деякий час дивився на кострище каміну, після чого теж пішов до себе.

Кімната №1

Лейбовіц весь ранок передивлявся свої документи, потрохи спустошуючи чашку кави. Яєчня лежала недоторкана. Стук в двері. Знову та жінка зі словами "На Вас вже чекає пан Лейва".

Лейбовіц, як і ввечері, поспішив до пана Лейві, потиснув йому руку та взявся за свій записник для нотаток.

- Отже, 1 жертва.

- Нагадайте, як його звали? – промовив Фернандо.

- Фрідерік. Фрідерік Гонсале.

- Так, так. Жив у 1 номері. Він ще постійно жалівся на те, що йому в копальні не видавали вчасно зарплатню, просив продовжити його бронювання номеру.

- Чи сварився він з кимось із постояльців чи працівників?

- Так, був випадок. Він розбив тарілку та відмовився за неї платити, чим дуже розгнівав нашу кухарку Гвенн. Кожного разу коли вона його бачила, то лаялась та відмовлялась давати тому їсти.

- Чи помічали Ви щось дивне в поведінці Гвенн?

- Ніколи. Вона була запальна та не цуралась міцного слівця, але і мухи образити не могла. За неї я ручаюсь.

- Розкажіть, будь ласка, детальніше події тої ночі.

- Фрідерік ввечері знову посварився з Гвенн за ту нещасну тарілку та пішов спати. Ранком прибиральниця знайшла його мервим. З його грудей стирчало кайло, яким він працював у копальні. Навколо було купа плям крові. Місцеві почали шепотітись про вбивцю в готелі, який, начебто, вночі дивним чином проник до спальні, витяг кайло з сумки Фрідеріка та з особливою жорстокістю всадив йому у груди. Поліція сказала, що слідів злому не було, отже це самогубство.

- А прибиральниця? Вона могла це вчинити?

- Точно можу запевнити, що ні.

- Така впевненість, дивує. А Ви де були тієї ночі?

- Кхм... я не хотів розповідати такі подробиці свого життя, але тієї ночі ми з прибиральницею, Кетрін, були разом у підсобці.

- І що ж Ви робили?

- Те, чим займаються невірні чоловіки за спиною своїх дружин в 20-річному шлюбі. Зраджував Марії.

- Це, звичайно, не те що я очікував почути, але це теж корисна інформація для розслідування. Але як він по Вашому зміг засадити в себе кайло?

- А чорт його зна. Він ж гірничий, якось та й встромив.

- Вас це не наштовхнуло на дивні думки стосовно готелю?

- Того разу ні.

- А наступного?

- Нагадайте мені, будь ласка, хто був другою жертвою…

Кімната №2

Лейбовіц гортав свій нотатник, та нарешті чітко вимовив:

- Гертруда та Штефан Гольц. Наступні жертви.

- Важко пригадати.

- Молодята, що приїхали святкувати медовий місяць.

- А-а-а! Гері та Штефі. Солодка парочка. Постійно ходили під ручку та обмінювались пестливими слівцями на кожному кроці. А вночі не давали нікому спати своїми пристрастями у номері.

- Як думаєте, кому вони могли не сподобатись настільки сильно?

- Та будь кому. Романтичні пестощі приємні лише тоді, коли це відбувається в закритій кімнаті подалі від чужих очей. Коли це привселюдно – у будь-кого це викличе огиду. Особливо якщо ти самотній.

- Тож, хто на Вашу думку вбивця?

- Можливо охоронець. Це чолов'яга, якому вже за 50 і він ні разу не пізнав що таке те кохання. З самого дитинства мав фізичні вади. Ще наш кухар, колишній моряк. Ненавидить прояви будь-яких емоцій, як привселюдно, так і особисто. Іноді навіть я його побоююсь. А ще… Можливо одна з покоївок, чи не одна. Молоді дівчата, які працюють тут день і ніч щоб прогодувати своїх старих батьків і світу білого не бачать через роботу. Яке там кохання. Робота і не більше.

- Де Ви були тієї ночі?

- Я грав у більярд з охоронцем.

- Тобто він вбивцею бути не може.

- Ну, виходить що так.

- Що Ви пам'ятаєте з місця вбивства?

- Зранку знайшли 2 тіла. На головах обох були білі подушки. Коли їх забрали, ми побачили лиця подружжя. Це був той самий переляк перед смертю. Повний рот пір'я. Синє обличчя із тисненням від подушки. В деяких місцях їх тіло було ще й фіолетового кольору. Жахливе видовище, якщо чесно.

- Фіолетове – це трупні плями.

- Виглядало як синці.

- В протоколі судово-медичної експертизи та розтину синців не знайдено.

- Так? А я все таки думаю що то були синці і що то вони самі себе побили та й вдушили від надлишку любовних емоцій.

- Досить нелогічна теорія, але її я теж прийму. Тобто, на Вашу думку, підозрюваних може бути одразу декілька?

- Не знаю. Не впевнений. Я був занадто зайнятий більярдом, аби думати ще щось про солодку парочку, від яких аж приторно у роті.

- Зрозуміло. Давайте перейдемо до 3 жертви...

Кімната №3

Фернандо зробив ковток віскі та промовив:

- Що далі, пан Лейбовіц?

- Третя жертва. Сеньйора Олівія. Прізвище не зазначено.

- Це та, що тікала від чоловіка?

- Вона сама. Що можете сказати про неї?

- Ну, жінка як жінка. Побита дещо, правда. Але доволі симпатична. Я б із нею закрився у підсобці – промовив Фернандо з хтивою усмішкою, підморгуючи сержанту.

- З ким вона спілкувалась?

- Та, майже ні з ким. Охоронець намагався з нею познайомитись, але та весь час відмовляла йому.

- Чому вона не назвала свого прізвища?

- А Ви не в курсі, пане сержант? Ви ж маєте все знати більше за мене.

- То чому?

- Та чоловік в неї тираном був. Бив її за просто так. Було вдарив її за те, що та "довго" йшла з кімнати до телефону, що дзвонив. Загалом, місив її як тільки міг. Тому вона втікла серед ночі в одній нічній сукні. Пройшла пішки близько 5 км, доки не потрапила до нас. Просила не дзвонити в поліцію та нікому не казати що вона тут. Б'юсь об заклад, Олівія – то не справжнє її ім'я.

- Що сталось тієї ночі?

- Я дочитував останні сторінки книжки, думав вже лягати спати, як тут почув жіночий крик. Всі збіглись подивитись, що ж там трапилось. По приходу побачив жінку, що лежала обличчям на підлозі. Весь білий килим став червоним віт тієї кількості крові, яка ще продовжувала стрімко витікати пульсуючими струменями. У повітрі стояв запах чогось залізного. Бридке на смак повітря. Як виявилось, їй перерізали горлянку.

- І слідів злому знову не знайшли…

- Не встигла зачинити двері на засув. Так сказали поліцейські. Довго ходили з допитами, але так нічого і не виявили.

- Хто на Вашу думку міг так вчинити з бідною дівчиною?

- Та будь-хто, напевно. Я в той вечір нікого не бачив.

- А охоронець? Міг таке вчинити?

- Так в нього ж рука слабка. Фізична вада, я ж казав.

- Так, так, пам'ятаю.

- То як він міг перерізати горлянку молодій дівчині? На мою думку – ніяк.

Лейбовіц тяжко видихнув та перегорнув сторінку нотатника.

- Добре, перейдемо до наступного.

- Ой, давайте вже завтра, я зморився від цих розмов та моторошних згадок. Якщо дозволите, я піду до себе. Гарного вечора – поспіхом промовив Фернандо та поспішив вийти. Лейбовіц ще деяких час сидів, потираючи потилицю і думаючи над цими всіма загадками.

Кімната №4

Лейбовіц повільно ходив по коридорам готелю, роздивляючись номера та вслухаючись у звуки, що лунали зі всіх сторін. Раптово, його думки перервав чоловічи голос:

- О, пане Лейбовіц, Ви тут! Не думав що зустріну тут Вас. Оглядаєте місця злочинів? – зацікавлено спитав Фернандо Лейва. Лейбовіц подивився на чоловіка, що стояв поруч з ним. Плече в плече. Фернандо дивився на двері кімнати та промовив:

- Перший номер. Саме тут відбулось перше вбивство. – сказав пан Лейва так, ніби щодня проводить тут екскурсії. Лейбовіц припідняв брову від здивування, але не показав своїх емоцій власнику готелю.

- Ви готові відповідати далі на запитання?

- Вже так. Ходімо в залу з каміном.

Проходячи 4 номер, Лейва не секунду зупинився, омріяно оглянув двері номера та рушив далі. Таку поведінку Лейбовіц не міг не помітити, але вирішив не акцентувати на цьому увагу.

- Отже, четверта жертва. Лаура фон ден Ліберт. 35 років.

- Вона була моєю улюбленою гостею.

- Між Вами з нею щось було?

- Було, було, та й загуло. Так, миттєва слабкість.

- Що було після контакту з нею?

- Не знаю. Я її не бачив декілька днів. Після цього її знайшли у ванній. Втопленою. За декілька днів, поки вона там лежала, її шкіра вже почала злазити. Її врода перестала бути тією, яка зачепила моє око. А запах… Був настільки мерзенним, що буквально кожна жіночка, що бачила це чи відчула запах, відчувала не лише тошноту, а і рвоту. І весь цей парад запахів змішався в одну неповторну какофонію, яку я не забуду ніколи в житті.

- Про що Ви говорили з нею, коли бачили останній раз?

- Ми бачились лише двічі. Вперше коли познайомились на ресепшині. Вдруге коли я приніс їй квіти до кімнати та провів там пів ночі.

- То про що ж Ви говорили?

- Говорили? Нам було не до розмов. Її врода затьмарювала мій розум і зціплювала язик. Я міг лише мичати як той дурний баран. А вона розуміла. Розуміла мене такого дурного і затьмареного. Це була, можливо, найкраща ніч в моєму житті.

- Щось було дивне в її поведінці?

- Ну-у-у… Не знаю. Наче звичайна поведінка звичайної жінки. – відповів Лейва, пожавши плечима. – Нічого додати не можу.

Такі відповіді не влаштовували Лейбовіца, але він тримався, бо розумів, що довіра до себе розв’яже язик власнику готелю. Поки що Фердинандо не скупився на подробиці інтимного життя. Інші дрібниці його не цікавили. Або він робив вигляд, що не цікавили.

- Що в ній було такого особливого, на Вашу думку, що спонукало вбивцю вбити саме її?

- Можливо, її густе руде волосся. Чи білі вилиці. А можливо дорога сукня чи парфум, який вбивця хотів викрасти. – сказав Фернандо з таким захопленням, ніби це він втопив Лауру. Ніби це він позбавив її життя за те, що та мала густе волосся чи дорогий парфум.

- Підозрювані, на Вашу думку, є?

- Хм… Можливо покоївка. Дівчата в нас не заможні. А тут така панянка багата. Всяке може бути. – пожав плечима Лейва., - Що там по наступній жертві?

Кімната №5

- Далі у нас в списку… Серхіо та Лана Петрос. Батько та 5-річна донька.

- Цікава була дівчинка. Всюди бігала, намагалась поспілкуватись з кожним працівником готелю. Особисто мене вона дещо бісила. Не люблю гіперактивних дітей. Особливо, коли ті лізуть своїми маленькими ручками та носиками туди, де їм бути заборонено. А її батько. Тихий спокійний чоловік. Платив за номер завжди вчасно. Шкода його, втратив свою дружину дуже рано. Та померла від раку. Який саме, я не розпитував, не люблю такі подробиці. Мені потім жахи вночі сняться.

- Як їх вбили?

- Отруїли. Самий древній метод повільної та болючої смерті. На сніданок лише вони їли грибну юшку. Вже по обіді їх тіла описувала поліція.

- Де Ви були під час готування сніданку?

- Важко згадати… можливо, приймав вранішній душ .Можливо, загравав із покоївками. Не пам’ятаю – з посмішкою промовив Лейва, роблячи ковток віскі.

- Як дізнались, що юшка була отруєна?

- Ну по-перше, ніхто інший її не їв. А по-друге, в них були розширені зіниці настільки сильно, ніби вони побачили обличчя смерті перед собою.

- І Ви ж знаєте, що то була за речовина?

- Ну так, атропін. Так поліцейські сказали.

- А чи знаєте Ви, в яких рослинах воно міститься?

- Гадки не маю.

- В Беладоні. Рослині, яку можна знайти тут в околиці, в місцевому лісі.

- На що Ви натякаєте?

- На те, що вбивця місцевий. І добре знає ці території.

- Ну, в нас багато місцевих. Он, сторож, кухарка, дівчата, прибиральниця.

Лейбовіц протер піт з обличчя та додав:

- Останнє питання. В якому номері вони жили?

- 5, а що?

- Більше нічого, дякую. Перейдемо далі…

Кімната №6

- Хто наступний… - стурбовано листав нотатник Лейбовіц.

- Ернесто, Катаріна та Георг.

- Дивно, що Ви їх так пам’ятаєте.

- Егеж, таких гуляк забудеш.

- Розкажіть детальніше, будь ласка.

- Приїхали ці троє на канікулах. Був якраз червень, дітлахи здали сесію та приїхали відпочити в горах. Але щось в гори йти вони не спішили. Дні напроліт вони пили та гульбенили в себе у номері. Ходять чутки, що вони навіть влаштовували там оргії за участі покоївок.

- Чи можу я поговорили з однією з покоївок?

- На превеликий жаль, ні. Ті, що працювали тоді, зараз вже не працюють. Дівчата тут не дуже затримуються. Роботи багато, грошей мало, батьки старі. Я ж казав.

- Так, казали.

- Ну от, питайте мене і я все розповім. Що згадаю, звісно.

- Так ось. З ким вони спілкувались? Сварились?

- Та зі всіма. Покоївок хлопці ляскали та затискали у кутках. Розбили декілька тарілок, чим розлютили Гвенн. Бігали по коридору, вмикали музику на повну.

- Чому Ви не виселили їх?

- Вони платили в 3 рази більше. Хто я такий, щоб не нажитись на молодих дітлахах багатих батьків, які вирішили влаштувати їм незабутній вікенд. От і вийшов дійсно «незабутній».

- Цікаво. А як вони, власне, померли?

- Ці бісики любили курити на балконі, спираючись на поручень. Ну одного разу разом з тим поручнем і полетіли вниз. І всі троє насмерть. Крові та м’яса було… Хоч млинці роби на весь готель, ще на рік вистачить.

- Чому поручень не витримав?

- А його хтось підпилив – спокійно та невимушено відповів Лейва.

- Хто це міг бути на Вашу думку?

- Терміти.

- Терміти?

- Так, вони. А хто ще міг так познущатись над готелем. Підпилити поручень. Це ж яку наглість треба мати, щоб псувати майно готелю. Не розумію.

- А поліція що сказала?

- Терміти. Справа закрита. Так і сказали.

- Звучить як якась казочка.

- А Ви просто ще не бачили тутешніх комах. Ті можуть і людину повністю з’їсти, хе-хе.

-Добре – протяжно вимовив Лейбовіц. Перейдімо до наступного вбивства…

Кімната №7

- Наступна жертва, Жан де Фоль. Француз.

- Ох і дивний чолов'яга. Весь такий нервовий, ніби ось-ось схопить когось за горлянку. Він був схожий на якогось безхатька з-під Парижу. Всі речі старі, обідрані. Зате з беретиком на макітрі. Жив з псом Штефардом. Як на мене, дивне ім'я для собаки. Пес щовечора скавчав, а французик на нього постійно лаявся, щоб той стулив пельку. Нащо заводити тварину, якщо ні чорта не вмієш за нею доглядати?

- Він не доглядав пса?

- Ну як сказати, кормили пса покоївки. Гадив він у кімнаті, прибирали це все прибиральниці. Але сморід стоїть і досі. Самого воротить від нього.

- З ким мсь'є Жан не лагодив?

- О, був у нас один. Бернард, вічно з ним сперечався, бо той був британець, а цей француз. От і на фоні політики шукав собі ворогів. Казав, що британці - це свині, яких треба душити ще змалечку. А чай - це питво для слабаків та тюхтіїв.

- Як помер Жан?

- Його загризла собака.

- А Ви не думаєте, що це могло бути вбивство?

- Та з таким відношенням, на місці собаки, я б давного його і сам загриз.

-Як я можу зв'язатись з паном Бернардом?

- Ото Ви смішний. Бернард помер наступним.

- Дайте мені хвилинку...

Кімната №8

Лейбовіц втомлено відкинувся на спинку крісла, зробив глибокий вдих та перелистнув сторінку нотатника. Лейва і далі пив свій віскі.

- Тож, наступним був Бернард Джеткінсон.

- Так-так, той манерний британець. Завжди ходив в капелюсі, курив люльку і вів себе як справжній джентльмен. Всі покоївки хотіли прибирати саме в його кімнаті під номером 8. Хто зна чому. Але постійні його сутички з тим французом, постійний запах табаку. Це не подобалося нікому з персоналу. Та і я британців не сильно люблю, вони мені здаються дуже лицемірними. Всі такі добрі, виховані. А за спиною, напевне, всі кісточки перемиють та брудом обіллють. Я більше люблю людей, які кажуть все прямо, в обличчя. Навіть з нецензурною лексикою.

-Як його вбили?

- Не знаю, чи дійсно вбили. Я вважаю, що то був нещасний випадок.

- Тобто?

- Він задихнувся у своїй кімнаті чадним газом. А я казав йому, що куріння до хорошого не приведе. Коли його знайшли, він був весь в рожевих плямах. Ніколи такого не бачив. Трупний запах разом з табаком так собі пахне, скажу Вам чесно.

- Що Ви робили в той час, коли потерпілий був останні години в своєму номері?

- Спав і бачив 5 сон. Це ж було давно за північ.

- На Вашу думку, хто міг його вбити чи мав на те мотив?

- Я вже ж казав про його сутичку з тим французом. Але ж не міг мертвий вбити живого, то вже містика якась - засміявся Лейва, від чого Лейбовіцу стало дуже некомфортно

- Давайте продовжимо завтра, думаю, на сьогодні досить...

Кімната №9

Лейбовіц знову прийшов до кімнати з каміном. На столі лежали декілька книг. "Магія чисел" та " Астрологія". Він нахилився ближче до книг, як тут пролунав голос Лейви.

- О! Ви вже тут! - промовив несподівано власник готелю, від чого сержант випрямився, як від команди "струнко!"

- На чому ми зупинились?

- Наступною була Грітта фон Кобургер.

- Та німкеня зі знатного роду?

- Звідки Ви знаєте, що вона зі знатної сім'ї?

- Та ну, вона вела себе як царівна. Замовляла дороге шампанське. Одягалась в ошатні речі, дорогоцінні прикраси. Там все було видно неозброєним оком.

- Хто міг її вбити?

-Та будь-хто. Мало в готелі бідних чи що. Он охоронець, отримує копійки і сидить тут цілодобово.

- А чому не підвисити йому зарплатню?

- Раз не просить надбавки і не звільняється, значить його все задовольняє.

- Чому така багата пані поселилась саме тут?

- По її словам, вона хотіла втекти подалі від заможного світу і відпочити від тих людей, що її оточували.

- Як її вбили?

- Не повірите. Вельми комічно. Вона за собою частенько таскала вазончик з якоюсь рослинкою. Назву так і не запам'ятав. Видно, зійшла з розуму та наїлась листочків тої рослинки. Ну і померла, бо виявилась її рослинка отруйною.

- Вам це здається смішним?

- А чому ні. Померти від кущика якогось.

- За даними поліції, в неї була азалія. В її листках міститься глікозид, який при потраплянні в організм викликає отруєння, аритмію, та згодом, смерть.

- Зате тут ніякої містики.

- Але справа в тому, що потрібно вжити багато листків. І слідів речовини не знайдено на її руках. Її могли отруїти.

- Я Вас прошу. Тут ж і так все ясно, як білий день. В 60 років не мати сім'ї та друзів, а лише статки та вазончик. Хто з розуму не зійшов би?

- Добре, перейдемо до наступного вбивства...

Кімната №10

- На цей раз потерпілий – Карлос Еспаргаро. Щось пам’ятаєте про нього?

- Важко забути того, хто за собою таскав ковадло.

- Перепрошую?

- Ну ковалем він був. Переїздити хотів до міста, але перегляд нового будинку затримувався, ось і жив він у нас. А ковадло – Ви що, по його словам він цілий статок відвалив, аби працювати на цьому інструменті і не волів його десь полишати.

- Він його таскав за собою буквально?

- Ні, що Ви. Він таскав її з номера в номер. Бо то йому один не подобався, то інший. Нарешті, зупинився в номері 10. Пішов святкувати Хелловін. А як повернувся в номер, то і помер.

- Яким чином?

- Хтось підвісив його ковадло над дверми, і коли той відчинив їх, ковадло впала бідоласі на голову. Крові було… 5 днів відмивали номер. Те, що раніше було його головою, стало більше схоже на той фарш, що міс Гвенн робить для котлет. А які ж ті котлети, м-м-м, пальчики оближеш. А цей Карлос вічно казав, що їжа йому тут не смачна, не така як вдома, що персонал не привітний, що покоївки і прибиральниці погано виконують свою роботу. Комічно. Його вбила його ж робота – промовив Лейва і залився сміхом.

- Поліція приїздила?

- Ні, сказали що без екстрасенсів сюди ні ногою.

- А екстрасенси?

- Сказали що з поліцією не співпрацюватимуть - засміявся Лейва.

- З ким спілкувався Карлос?

- Єдине що пам’ятаю – коли він таскав свій інструмент, то наступив на ногу нашому кухарю. І не вибачився. Ба більше, сказав «дивись де стоїш, осторопало!». Ви б бачили обличчя кухара в той момент. Я думав що побачу кримінал на свої очі прямо там. Але, якось дивно все обійшлось. Можливо тому, що Карлос був дядько, громадний такий. З великими руками. Однією лівою можна цілу роту покласти в нок-аут.

Лейбовіц мовчки нотував всі слова Лейви та іноді піднімав очі на власника готелю. Лейва подивився на годинник та промовив:

- Матінко, майже північ!

- Щось трапилось?

- Ось-ось почнеться Хелловін. Пропоную в честь свята випити по бокальчику. Відмова не приймається.

Розуміючи, що виходу немає, Лейбовіц погодився. Чоловіки піднялись до їдальні, де крім них була лише прибиральниця. Хильнувши по 1 бокалу віскі, Лейбовіц відчув, як його ноги та руки стають важкими та ватними. Голова починає кружляти танок на 180 градусів. А язик взагалі не хоче слухатись свого господаря.

- Що, вже сп’яніли? Швидко Ви. Одразу видно, не часто вживаєте такий дорогий алкоголь.

- Я… Цей.. Піду… - ледве пробурмотів Лейбовіц. Одразу встати на ноги йому не вдалось, тому прийшлось вхопитись за барну стійку. Пару секунд він стояв, намагаючись опанувати своє тіло. Нарешті, він покрокував до свого номера.

Коридорами готелю йому чулись крики, веселощі, звідкись лунав гавкіт собаки. З одного з номерів вийшла руда жінка і ледве не зіштовхнулась з Лейбовіцом. Перепросила та поспішила зникнути з поля зору сержанта. Від такої зустрічі він заціпенів. Ця жінка – копія Лаури фон ден Ліберт. Він похитав головою, щоб відкинути ці думки, як побачив в кінці коридору батька з дівчинкою, який давав їх цукерку. Дівчинка подивилась на Лейбовіца, від чого в того пробігли мурашки по шкірі. Він, тримаючись за стіну, чим дужче поспішив до себе в номер. Проходячи повз 10 номер, в його вухах задзвеніли звуки ударів по ковадлу. Від такого шуму в його очах все попливло. Він не пам’ятав, як все таки дійшов до номеру. Всю ніч йому мерещились всі ті жертви, яких було вбито тут.

- Чортовий віскі!... Щоб я!... Хоч ще раз!... Та нізащо!.. – кричав в своєму номері Лейбовіц, після чого заснув на ліжку, лежачи як типовий п’янчуга.

Він прокинувся через 2 дні. Не розумів хто він і що тут робить. Стук у двері. Ледве зібравши себе до купи, він підійшов та відчинив двері.

- Ваша кава, пане Лейбовіц! – промовила покоївка та протягнула чашку сержанту.

- Дякую – коротко промовив Лейбовіц та поспішив зачинити двері.

- Це все від алкоголю. Ніяких привидів не існує! Це лише моя уява!

Ще декілька днів знадобилось сержанту, аби прийти в себе. І ось знову та сама зала, камін. Лейва, що п’є віскі та задуманий Лейбовіц з нотатником.

- Перейдемо до наступних…

Кімната №11

- Далі у нас Ельза Фінлі. 17-річна дівчинка.

- Та що вагітна була?

- Так. Що Вам відомо?

- Ну, вона довгий час була працівницею кортелю.

- Працівницею, чи краще сказати, заложницею?

- А яка в біса різниця то?

- Її продали туди у віці 15 років батьки, аби закрити борги. Дівчинка прожила там 2 роки і нарешті змогла втекти. Думаєте, якби їй там було добре, вона б тікала?

- Це – типові жіночі проблеми. Не мого це розуму діло, переживати та думати за те, що там у жінок в житті.

- Отже, розкажіть будь ласка, як вона тут поселилась.

- Прийшла вночі, брудна, заплакана. Її ще й вирвало на дорогий килим на ресепшині. Так ми і запідозрили, що вона вагітна. З такою то професією. Еге -ж

- Як вона померла?

- Впала з коня.

- Тобто це було за межами номера?

- Так. На диво. Коли вона збиралась їхати звідси, сіла на коня. Той погнався галопом і вона впала з нього. Як потім сказали поліцейські – стропи були чи то старі, чи то порізані.

- Тобто це могло бути і вбивство?

- Кінь – вбивця? – засміявся Лейва, - посадите коня за грати? Якщо, звичайно, викопаєте його на задньому дворі.

- Кінь теж помер?

- Прийшлось застрелити. Думали, що в нього сказ.

- З ким спілкувалась дівчинка?

- Та трохи з покоївками, трохи з моєю дружиною.

- Чи можу я поговорити з Марією?

- Навіщо воно Вам? Вона не скаже нічого толкового. Та і давно це було.

- Ще питання. Що Ви робили тоді, коли стався інцидент?

- Стояв на балконі. Дивився на її від’їзд. Ну і на смерть, власне. Кінь проволочив її пару миль, доки я шукав рушницю. Дівчинка перетворилась на шмат м’яса. Ну і кінь, слідом, теж.

- Ваша рушниця завжди заряджена?

- Аякже. Тут он всяких ходить багато. Нездорових на голову. Всяке може бути.

- Чи є Вас ліцензія?

- Ображаєте. Звичайно є.

- Хто, на Вашу думку, підозрюваний?

- Ніхто. Стропи старі. Кінь зі сказом. Люди з дурними думками. Ну Ви зрозуміли.

Лейбовіц зробив вигляд що зрозумів Лейву.

- Наступним був…

Кімната №12

- Фернандо Морено.

- О! Мій тезка.

- Як він помер?

- Отруївся кавою.

- Знову отруєння? Це вже щось цікаве.

- Ба більше. Ми знаємо вбивцю.

- Хто?

- Його дружина. За зраду. Він мав необачність трошки пофліртувати з прибиральницею. Ось і отримав від коханої отруту в каву.

- Що Вам відомо про це подружжя?

- Ну, 20 років разом. Приїхали на відпочинок. Спочатку виглядали як звичайна пара. Потім почали сваритись, що чув весь готель. Вона била посуду, а він – її серце. Романтика аж зашкалює. Так ось. Одного ранку жіночка його приготувала йому каву. Він сів пити. А далі йому стало погано. Почалось пришвидшене серцебиття, запаморочення, нудота. Він благав дружину, аби та покликала на допомогу. А та лише стояла і насміхалась. З виглядом переможця. І це сталось майже в канун Нового року! Уявляєте?

- Звідки Ви знаєте такі подробиці? Цього немає в звіті поліції.

- Я ж власник цього готелю. Маю знати все. А зараз, маю негайно Вас покинути. Справи готелю не чекатимуть! Пропоную зустрітись через пару днів. Давайте 13 числа, я якраз буду повністю вільний для Ваших питань.

Лейбовіц погодився.

Всі ці дні сержант намагався скласти докупи. В його голові кружляли купа версій. Він розклав усіх жертв по порядку. Підписав номер їхнього номеру та дату смерті. Згадав книги на столі про «Магію чисел».

- Можливо це чортівня, але інших варіантів в мене немає… Фрідерік Гонсале, 1 номер… Гертруда та Штефан Гольц, 2 людини… Лаура фон ден Ліберт, 4 номер… Ернесто, Катаріна та Георг… червень… Бернард Джеткінсон, 8 номер… Карлос Еспаргаро, 10 номер.. Хелловін…

Лейбовіц обводив на листочку числа, які повторювались і тут його кинуло в холодний піт.

- Що… Як… Матінко… - від шоку він відхилився від стола та взявся за голову.

- Господи, яке зараз число? – промовив чоловік та поглянув на календар.

- 13… Тринадцяте число… 13 номер. – промовив Лейбовіц та повільно підвівся. Скрип. Він швидко озирнувся, але нікого в кімнаті не побачив. Видихнув. Як тут, дверцята шафи відчинились. Першим він побачив лезо ножа, яке встромилось йому прямо в серце. Перед собою він бачив лише постать з чорним волоссям… Темрява… Тиша…

- Пане Лейбовіц! Негоже стільки спати!

- Що? Де я? Це був сон? – прокричав сержант, вскочивши на ліжку.

- Ні, то був не сон, а переродження – промовив Лейва. Лейбовіц оглянув себе і побачив кроваві плями на сорочці в районі серця.

- То я мертвий чи живий?

- Ви тепер привид! – посміхнувся Лейва.

- Але як? Чому? Це ж Ви вбили всіх цих людей?

- Невірна відповідь. Тепер, коли Ви один з нас, я можу Вам розповісти більше правди. Вбивця – моя дружина.

- Марія?

- Так.

- Але чому?

- От в неї і спитайте.

Лейбовіц хутко підвівся на ноги та поспішив шукати Марію. І, як він і думав, вона стояла на ресепшині.

- Марія!

- О, Ви вже отямились!

- Що? Як? Чому?

- Так, заспокойтесь, давайте все по порядку. Що Вас цікавить?

- Все і з самого початку!

- Ну добре, тоді слухайте. Спочатку були робочі, які будували готель. Я вбивала тих, хто не хотів будувати для мене таємні проходи між кімнатами. Я платила їм за це досить великі кошти як не як. Хто відмовився - підписував собі смертний вирок. Далі щодо готелю. Першим був Фрідерік Гонсале. Його я вбила за те, що той не платив вчасно і розбив посуд. Другими були Гертруда та Штефан Гольц. Солодка парочка, яка поплатилась за те, що сміли привселюдно показувати свої стосунки. Я б подивилась на Вас, якби у Вашому шлюбі були такі ж проблеми, як і в моєму. Третя – Олівія. Її шукав її чоловік і я не хотіла, аби він тут вчинив різанину чи ще щось. Мені ті проблеми не треба. От і вбила і її. Четвертою була Лаура фон ден Ліберт. За те що спала з моїм чоловіком і померла. П’яті – батько з донькою. Вона мене бісила неймовірно. Всюди лізла постійно, вся така мила і добра дівчинка. Дивитись противно було. Особливо, коли своїх дітей не маєш.

- А батька Ви за що вбили?

- За компанію. Не перебивайте, слухайте далі. Шості - Ернесто, Катаріна та Георг. Ну там все зрозуміло. Гульбаки, які спокою не давали. От коли вони виходили на вечерю, я їм поручні і підпилила. Далі був.. А, згадала, Жан де Фоль, той французик. Вічно влаштовував сварки з тим британцем. Ну і за порушення порядку я і його вбила. А Бернарда Джеткінсона з жалості. Якби я його не вбила, його б посадили за вбивство француза. А так, обидвоє спочивають собі в землі. Грітта фон Кобургер, 9 жертва. Була до нестями заможна і самотня. Як тут не скористатись такою нагодою. Тим паче, мій чоловік мені не дарував подарунки цілу вічність. На Хелловін я вбила того коваля, Карлоса Еспаргаро. Вічно зі своїм ковадлом возився, всі килими мені потоптав.

- Але як Ви підняли таке важке ковадло над дверима?

- Фізика і нічого більше. Слухайте далі. Наступною була та дівчисько. Вагітна ще й. Зіпсувала мені неймовірно дорогий килим. Та і рано чи пізно з того кортелю за нею приїхали б. Ось і я позбулась ще однієї проблеми. Підрізала їй стропи.

- Але звідки в неї кінь?

- Я дала. Сказала, що в такому положенні гріх йти пішки, а в нас є нічийний кінь. Хай їде.

- Чому не відпустили її?

- Не захотіла.

- Стривайте. Тобто наступною жертвою був не якийсь там Фернандо, а саме власник готелю?

- А Ви розумний чоловік!

- Але за що?

- За що? За зраду. За флірт з покоївками і гостями. За те, що не дарував подарунків. Не звертав на мене увагу. Вважав своєю рабинею. Мені це осточортіло і я підсипала йому в каву ціанід. А так як він п’є каву без цукру, діватись йому було вже нікуди.

- А я? Мене за що?

- За те, що знали багато. Ви думали, що зможете так просто винюхати тут всю інформацію і просто поїхати? Ні-і-і. Тепер Ви – частина цього готелю. Але є одне «але».

- Яке ж?

- Як тільки Ви зайдете в свій номер, Ви більше з нього ніколи не вийдете. Лише 1 день виняток – Хелловін. День, коли світ живих та мертвих перетинається. Коли межа між ними стає настільки тонкою, що її, вважайте, нема. І тоді Вас бачитимуть і живі, і мертві. А доти Ви – просто привид з кімнати під номером 13.

Лейбовіц сидів, мовчав та обдумував план, як можна обхитрити цей готель. Він чим дужче кинувся до виходу, і тільки ступив за поріг, я тут же опинився знову всередині готелю.

- Ви думали, що зможете обхитрити мене і саму смерть? – сказала Марія і залилась сміхом.

Лейбовіц марно намагався вийти з готелю цілу добу, але нічого в нього не виходило.

- Я не повернусь в той номер! Нізащо!

- Повірте мені, рано чи пізно повернетесь.

- Тоді я сидітиму тут!

- Ну сидіть.

Йшли дні, тижні. Лейбовіц так і сидів біля ресепшину.

- Марія? А чому пан Лейва не прикутий до номера?

- Бо він – власник готелю. Що за дурне запитання.

- Тоді я піду до нього!

- Йдіть – посміхнулась Марія.

Лейбовіц пішов до зали з каміном. Двері були зачинені. Він швидко відчинив їх і зайшов всередину. Але замість звичайного інтер’єру зали з каміном він побачив… Свою кімнату під номером 13… Спроби вийти в коридор були такими ж марними, як і покинути готель.

- Ні! Ні! Не може цього бути! Як! Я не хочу тут лишатись! Я живий! Я не помер! Не буває такого! Ні! – кричав Лейбовіц, кидаючи речі на підлогу. Нарешті в нього закінчились сили і він сповз додолу, спираючись спиною об стіну. Тепер цей номер – його навічна тюрма. І вибратись звідси йому більше ніколи не вдасться. Ніколи…