Правда, не істина

Детектив Сікорський лежав у ванні своєї маленької квартирки на Хоткевича. Одяг огидно прилипав до тіла, і навіть у теплій воді чоловікові було холодно. Останнім часом усе в житті пішло якимось не тим шляхом. І нікотин уже не заспокоював. Чомусь Сікорському здавалося, що легше піти, ніж розгрібати усе те лайно. Дим сповивав, у голові мутилося, перед очима плило. Леза стояли збоку, на стійці для мила. Сікорський глянув на них і зрозумів, що буде боляче. Скільки разів він знаходив самогубців, у жодного з них на обличчі не сяяла посмішка полегшення. Перш ніж померти вони відчули пекельну муку. Чи детективові було їх жаль? Навряд чи. Чи вважав він такий кінець достойним? Теж ні. Чи хотів він вчинити так само? Безліч разів. За його спиною давно вже ніхто не стояв: батьки померли при першому контакті, жінка віддала перевагу одному з Інших, дітей не було. Все життя пішло боком через тих прибульців, і його начальник це знав. Та все одно перевів Сікорського у відділ з іншорасових питань. Чортова іронія! За ним навіть ніхто не заплаче. Що би не казали, але навіть такі пси як Сікорський іноді хотіли спокою та щастя. Але доля над ними лише знущалася.

Детектив міцно затис цигарку в зубах і взяв лезо в праву руку. Тепер навіть такі дрібнички були срібним напиленням, бо з разом з Іншими прийшли й Темні і поселилися тут. Будь-хто міг ховатися за подобою продавчині або алхіміка, тож детективам видавали посріблені ножі, кулі та леза. Вбити ні тих, ні других вони не могли, але затримати – миле діло. Хіба що Інших заборонено було навіть затримувати, у них був особливий статус. Сікорський підозрював, що вони щось замислюють, але не мав жодного бажання дізнаватися що саме. Звичайним же людям та зброя шкодила природно – робила надрізи та дірки, з яких текла нормальна червона кров. Засакавши рукав, Сікорський узяв лезо в праву руку. Він зовсім нічого не відчував: ні сумнівів, ні жалю. Лише порожнеча. Детектив приклав лезо до руки і вже встиг відчути холод металу, коли у двері хтось постукав.

***

Спочатку Сікорський хотів проігнорувати. Він-бо жив у не надто благонадійному районі, майже на межі з гетто, де жили мирні Темні. Так їх називали, тому що вони пообіцяли не проявляти агресії до людей. Але їхні обіцянки були варті хіба що мухи у собачій пащі, тож табельний револьвер завжди був у натільній кобурі. Тож зараз Сікорський теж сподівався, що то якісь заблукалі, які от-от підуть. Але стукіт ставав все наполегливішим, наче гість просився до вбиральні.

– Навіть випилитися не дадуть!

Сікорський насилу виліз з ванни. Вода градом капотіла з його одягу. Він не планував покидати її живим, от і одягся пристойно, але зараз зрозумів, що то була дуже тупа ідея. Детектив сховав лезо та прислухався. Стукіт не вгавав, тож він нашвидкуруч скинув із себе мокрий костюм і одягнув халат, ніби щойно з душу.

Сікорський втомлено підійшов до дверей і спитав:

– Хто?

З іншого боку пролунало:

– Відчиняйте, Любомире Артемовичу. Термінова справа.

Трясця. Так його називали лише тоді, коли у відділку починалася повна срака, а мітла для лайна була лише у нього. Сікорський глянув у вічко, але постать була незнайомою. Він відчинив двері і впустив відвідувача. Ним був худорлявий чолов'яга у плащі та чорному капелюсі. Такий собі штампований слідчий. У кожному відділку такі є.

– У чому справа?

Гість зітхнув та пішов углиб квартири. Присівши, він мовив:

– Якщо коротко, то свіжа справа з Темними.

Сікорський одразу уявив собі якогось огидного чорта, який зґвалтував місцеву дівчину. Таких він би й сам стріляв, але їхні керівники торували за толерантність та перевиховання. Спробуй такого покидька відучити від легкої наживи.

– У мене зараз, як його, відпустка, – збрехав Сікорський. Відпустки ж ще не матиме місяців п'ять, – то я відпочиваю.

– У Вас кров, – мовив гість і вказав на руку детектива. З-під білого халата таки бігла цівочка крові. Мабуть, таки встиг порізатися і не відчув.

– Пусте, – відповів Сікорський і стиснув кулак. – Кажу, я на відпочинку зараз. Знайдіть когось іншого.

– Нам радили саме Вас. Ви ж легендарний "борець з нечистю".

– Боже, не кажіть цього вголос. Хочете, аби мене згноїли?

– Всі й так знають, Любомире Артемовичу, – гість приклав руку до рота і мовив тихіше, – а дехто навіть схвалює такі дії.

Прізвисько Сікорський отримав, коли після першого контакту Темні захопили кілька магазинів на Зеленій. Він тоді саме патрулював з напарником. Тварюки вже порішили кількох відвідувачів, коли Сікорський та його товариш увійшли. Так і до кінця не второпавши, детектив, тоді ще простий поліціянт, відкрив вогонь на ураження і вбив десятьох чортів та крикс. Лише потім йому пояснили що й до чого і видали посріблене спорядження, що миттєво їх вбивало без можливості повернутися. А на іншому кінці міста, на Городоцькій, біля "Скрині", у цей же час гинули його батьки.

– Чого Вам справді треба? – Спитав Сікорський.

– Аби Ви знайшли злочинців.

– Я Вам уже казав, що не займаюся цим зараз. Та й після відпустки не схочу, тут явно щось не те.

Гість всміхнувся. Сікорський поцілив у яблучко.

– Так, справді. Про це ніхто не знатиме. Так попросив замовник.

– І хто ж він?

Гість простягнув посвідчення. На гербі красувався молот Перуна – символ Інших. Сікорський міцніше стиснув руку, від чого кров зацебеніла ще сильніше.

– Знущаєтесь? – Мовив він крізь зуби.

– Аж ніяк. Ви – профі. Тільки Вам до снаги розкрити таку справу.

– Відмовляюсь, – детектив підвівся і підійшов до дверей, вказуючи гостеві на вихід.

– Послухайте, – мовив відвідувач, – зникла донька глави роду Яроголових. Прямо під час прийому у Новому Палаці Потоцьких.

– Мені однаково, хай хоч Божа донька. Я з ними справ не веду.

– Вам і не потрібно! – Скрикнув гість, притримуючи двері. – Просто з'ясуйте, хто її викрав і чи жива вона. Решту зробимо ми.

Сікорський вже хотів зачинити двері, коли гість простягнув аркушик паперу з семизначним числом у валюті.

– До кінця життя не доведеться працювати, Любомире. Лише допоможіть нам!

Детектив сховав аркуш у кишеню халата. Така сума справді зайвою не буде. Але встрявати через неї у справи з цими недобожками...

– Я спробую, – відповів насилу Сікорський. – Мені не заважати.

– Звичайно! Радимо почати з...

– Розберуся. – Мовив Сікорський і зачинив двері.

***

Детектив їхав центром Івано-Франківська. Все такий же красивий, навіть після навали Темних. Вони не розбирали, де можна жити, а де ні. Влада якось намагалася зводити для них резервації на Пасічній, але то була марна трата часу. Вони хотіли жити серед людей, як і до контакту. Просто тепер люди могли усіх їх бачити. Без винятку. Тоді й уклали договір про ненапад, тож тепер на Галицькій чорта або мавку не було дивиною. А от Інші... Вони не визнавали нікого, окрім себе. Горді, пихаті егоїсти. Вони окупували території південніше від центру і майже ні з ким не вступали у контакт. Лише раз на рік вони виходили у люди, на прийомі міського голови у Палаці Потоцьких, відновлення якого і проплатили. Саме тоді й викрали їхню принцесу. З того, що чув Сікорський, Яроголові одні з трьох найбагатших родів. Усі гроші вони вкладали у себе, для міста Інші були збитковим явищем, але позбутися від них неможливо. Тому й ставилися до них як до небажаних гостей, які ніяк не заберуться додому, а чекають на десерт.

Сікорський припаркувався біля Центрального ринку, чи, як його тепер називали, Малого Содому. Там тепер можна купити геть усе, якщо знати у кого. Далі детектив ішов пішки. На території Палацу наразі працювала оперативна група, території була оточена, але коли Сікорський показав своє посвідчення, оперативники згорнулися. Детектив підозрював, що мав шукати, тож одразу увійшов у будівлю.

Всередині досі висіло оздоблення для прийому. Дивно, що тут досі нікого не було з міської влади. Якими би не були стосунки з Іншими, скандал нікому не допоможе. Але чому тоді не залучити ще когось? Сам він не надто швидко впорається. Ліва рука нила у місці порізу. Він же лише приклав лезо! Сікорський нашвидкоруч обробив вдома те місце, але зараз було набагато гірше. Може, лезо було брудне...

Детектив піднявся на другий поверх. Тут було ще більше прикрас, але не вони привернули увагу Сікорського: біля бокової стіни були здерті шпалери. В будь-якому іншому місці він би не звернув на це уваги, але тут, у місці, де купу разів на рік збиралися вершки усіх суспільств, це було нечувано. Сікорський припустив, що то могла бути випадковість – хто із гостей міг зачепити носаком або каблуком черевика, а через ту подію досі ніхто цього не виправив. Проте вирішив перевірити ультрафіолетовим ліхтариком, чи немає запеченої крові поблизу. Про справу Сікорський знав небагато, лише те, що ніхто й не помітив зникнення дівчини, доки не прийшла її черга виступити із промовою. Тому навряд чи її викрали прямо біля центральних східців. Скоріш за все, це зробили в одній із глухих кімнат – гардеробі чи десь на кшталт. Увімкнувши ліхтарик, детектив посвітив на місце порізу на стіні. Жодних слідів. Ні крові, ні інших рідин. Правда, біля одних дверей... Сікорський підійшов ближче і побачив у тьмяному фіолетовому світлі кілька крапель, які віддавали дивним кольором. Наче й синій, але могло бути й сірим, і мутно-білим. Детектив прочинив двері і світив далі. Крапель було все більше, він увійшов у приміщення, де зберігалися швабри і мийні засоби. Далі, далі, більше й більше. Біля вікна була величезна пляма, яка досі не висохла. Сікорський вимкнув ліхтарик і спробував пальцем рідину. В'язка, наче кисіль. Ектоплазма. Тепер зрозуміло, як викрадач прокрався на прийом – прийняв чиюсь подобу. Потрібно знайти цього перевертня доки він не втік або не загинув. Варто, мабуть, розпитати одного діяча алкогольної культури – чорта Власька. Він кожного пса тут знає. Сікорський поправив пов'язку на руці (біль так і не вщухав) і поспішив до ресторану "Контраст" на Мазепи, зауваживши, що смертельно хоче курити.

***

Справа здавалася очевидною: перевертень прийняв подобу когось із гостей і викрав принцесу, коли видалася зручна можливість. Простіше нікуди, але щось не давало спокою Сікорському. Може, хтось хотів, аби він так думав. Трясця, невже знову? Детектив відчув, як кров пульсує у жилах: він входив у азарт! Сікорський не очікував, що зацікавиться такою банальщиною, але зараз розумів, що доведе справу до кінця. Хто б за цим не стояв, того буде покарано. Але Любомир забере свої грошенята і поїде подалі від усії цієї фольклорної катавасії.

Старенького "Опеля" круто заносило на поворотах, та зі своєю роботою він порався як треба: за двадцять хвилин Сікорський уже прочиняв скляні двері "Контрасту". Власько помітив його одразу і здалеку крикнув:

– Детективе Сікорський! Яка честь приймати Вас! – Його писклявий голос зовсім не схохий був на страхітливий рик надприродної істоти. Чорт, якого можна було впізнати хіба що за рогами, що ховалися під капелюхом, і борідкою, підбіг до детектива, мов дресирований пес.

– Залиш лестощі при собі, Влаську. Я у справах.

– Звичайно! А як інакше? Проходьте, сідайте!

Детектив зайняв столик поруч із вікном і зупинив чорта:

– Ходити околяса не буду: маю до тебе кілька питань.

Сікорський помітив, що Власько почав нервувати, хоч чорт і вміло це приховував.

– Якщо Ви за ту горівеґу палену, то я про неї ні сном, ні духом. То, здається, лісовики так заробляють, вони ж бомжі, Боже прости.

Чорт перехрестився і глянув на детектива.

– Буде тобі, Влаську, ти знаєш, чому я тут.

Чорт махнув комусь із офіціантів і нарешті сів поруч.

– Почнімо ще раз: ти знаєш, чому я тут, – мовив Сікорський. Насправді детектив тиснув навгад, жодних гарантій, що Власько знав хоч щось не було. Але чуття підказувало, що чорт таки знає.

– Заперечую, пане. Як не за пивом моїм чи їдлом, то не знаю чому.

Сікорський пригнувся до стола, намагаючись прибрати загрозливого вигляду. Власько й так боявся його, а зараз узагалі задрижав. Чорт надто трусився над своєю і без того плямистою репутацією.

– Ну, чув я дещо... – Почав було він. – Учора, здається. Один з відвідувачів розповідав.

– Що саме?

Власько зам'явся. Він був ще тим хитруном і міг приховувати інформацію з різних причин. Але своя срака була йому дорожча, та й сперечатися з "борцем з нечистю" не хотілося.

– Ну, тойво... Про Инших...

– І?

– Що викрали її, тую...

– А щось нове скажеш? – Не витримував Сікорський.

Власько закотив очі, через що вони на мить стали цілком чорними, а тоді боязко глянув на детектива.

– Я не винен, Любомире Артемовичу...

– Я й не звинувачую тебе, Влаську, кажи, що знаєш.

Чорт скрутився, наче намагався відригнути непрожовану їжу.

– Не треба було Вам приходити, – прошепотів він, і по цих словах його горлянка вибухнула кривавим феєрверком. У закладі почався хаос, люди й Темні кричали різними голосами, а Сікорський мовчки стирав з себе чортову кров. Лише срібна кулька могла вчинити таке. Хтось не хотів, аби Власько розповів правду.

У цьому сум'ятті важко було щось роздивитися, але детектив краєм ока помітив, що двері Власькового кабінеу відчинилися, і з них хтось вибіг. Сікорський не думаючи кинувся навздогін. Табельний револьвер бився об ребра, у скронях бухала кров. Втікач був спритнішим, рухався швидше, але детектив краще знав околиці, тож надворі зміг урізати відстань. Десять метрів, п'ять. Втікачем явно була людина. Або ж перевертень, який уже не міг змінити форму, не привернувши уваги. Три метри. Ось втікач вибіг на Підвальну. Дорогу йому перегородив трамвай, тож Сікорський вийняв револьвер і прицілився. Бляха, давно він не стріляв у когось. Метал холодив руку, але вона була тверда. Пролунав постріл, детектив видихнув, а втікач заревів і повалився прямо на дорогу. Сікорський підбіг до нього і встиг побачити, як обличчя перевертня мерехтіло, змінюючись десятками образів: то він стара, немічна бабуся з сивиною, то молодий хлопець, то маленька беззахисна дівчинка. Втікач виривався, Сікорський притис його до землі, знову відчувши біль у руці. А через секунду перевертень став тією самою принцесою, яку, як детектив вважав, він мав викрасти. Ця сцена настільки вразила Сікорського, що він відпустив руку втікача, а той, скориставшись можливістю, кинув йому межи очі мішечок з якимось трунком. Перед очима у детектива все поплило, земля втікала з-під ніг, і за мить він відключився.

***

Отямився Сікорський, здавалося, років за десять. Очі розплющив, та навколо все одно було темно. Трохи звикнувши Сікорський все-таки сяк-так оглянув себе і зрозумів, що прикутий до стіни. Стояв він на кам’яній підлозі, ноги були босі. Верхній одяг теж кудись подівся, а на лівій руці зяяла величезна рана, немов шкіру щось проїло аж до кісток. Та на усе це детектив не зважав: зараз потрібно було з’ясувати, де він і що з ним хочуть зробити.

Мабуть, побачивши, що детектив отямився, хтось підійшов. Вочевидь, перед Сікорським ще була стіна, бо кроки були глухими, але голос він почув:

– …Прямо зараз? Він же майже мертвий!

– Саме тому й зараз. Він не пручатиметься.

Сікорський нічогісінько не зрозумів. Він лише відчув, що хоче курити. Ніколи так не хотів.

Прочинилися двері, до кімнати увійшли дві постаті. Перша промовила:

– Детектив Сікорський так тупо піймався! Невже те, що про Вас кажуть, брехня? Мабуть, і маля зрозуміло б, що все це – підстава.

Любомир картав себе, бо кілька разів така думка прохоплювалася. Але ж все було так чудово і легко. Нащо він взагалі, блять, погодився? Вже б давно порізав вени і кайфував би без усієї цієї дурні. А натомість…

Друга постать заговорила:

– Ви тут, отже, наш план спрацював.

– Який ще план? – Прохрипів Сікорський.

Але ніхто не відповів. Постаті розійшлися і дали дорогу ще двом. Десь клацнуло, увімкнулося світло. Детектив заплющив очі від різкості, а коли глянув знову, то побачив двох чоловіків та двох жінок у дивних плащах з каптурами. Бліда шкіра, риси обличчя мов витесані з мармуру. Жінки були схожі на зниклу Яроголову, мов дві краплі води. Перед ним були Інші.

– Припускаю, справжня лише одна з вас, – мовив Сікорський.

– А він здогадливий, – відповіла одна з жінок. Її права нога була прострелена. Перевертень.

– І нащо ви привели мене сюди? Що вам треба від мене? Ви ж розумієте, що мене шукатимуть, може…

– Ніхто не знав про Ваше завдання, пам’ятаєте? – Мовив чоловік. – Всі думають, що Ви просто гуляли містом. Відпустка ж!

Прибулі зареготали. Напруга висіла у затхлому повітрі. Сікорський підозрював, що не вийде звідси живим.

– Скажіть от що, Любомире. Який Ваш найяскравіший спогад з дитинства?

Сікорський засміявся. Вирішили познущатися наостанок?

– Пішов ти!

– Як грубо! – Мовив інший чоловік, молодший з двох. – Я відповім – ніякий. Ви нічогісінько не пам’ятаєте з дитинства. Чистий лист.

– Ну і що? Буває ж. Наче ти, гівнюку, усе пам’ятаєш.

– Повірте, пане Сікорський, кожну мить. Знаєте чому у Вас немає цих спогадів? Як вважаєте?

Рука неймовірно боліла. Детектив думав, що вона от-от відпаде.

– Тому що хрінове було те дитинство, от і не пам’ятаю. Ще питання?

– Нехай. Не будемо вертатися аж так далеко. Пригадайте день перед Сходженням. Ви його, здається, називаєте першим контактом.

– Тоді багато гівна було.

– Все ж спробуйте.

Детектив не розумів суті свого завдання. Його мучили Інші, ці старі, нікому не потрібні божки, десь у підвалі і змушували ворушити минуле. Абсурд! Але Сікорський зрозумів, що і цього не пригадує. Що за дурня?

– Порожньо, правда ж? Ніколи не замислювалися, чому так? Чи Ви й уваги не звернули?

– Єлезаре, досить! Ми для чого сюди припхалися? Аби ти йому лекцію читав? – мовив старший.

– Я хочу, аби він усвідомив, що все його життя – фальшивка, – відповів молодший і вийняв з-під плаща кинджал. Срібний, Любомир такі впізнає будь-де. Клинок світився у усіма барвами, коли чоловік підніс його до шиї Сікорського.

– Ти вже помітив мабуть, що воно тебе не вбиває. Лише ранить, але померти від срібла ти не можеш.

– Що за… Божевільні якісь, чи що? Відпустіть мене!

– Ні-ні, Любомире, ми тебе так довго шукали! Наше перше творіння! Ми знали, що люди знайдуть спосіб нас убивати. Нижчим було байдуже, вони й так множаться, мов щури. А от життя бога… Воно дуже цінне, і ти допоможеш нам його полегшити. Якщо ми створимо Іншого, що не боїться їхньої отрути… Ми зможемо захопити це місто, а згодом відновити свою владу у світі!

– Тепер його точно треба буде вбити після справи, – мовила справжня Яроголова.

– МОВЧАТИ! – Крикнув молодший. – Ти не розумієш, наскільки ми ризикували, аби це зробити. Тож май пошану!

– Ви хворі, вам потрібно до лікаря, – мовив Сікорський і спробував вирватися. Марно.

– Ти – лише частина плану. І завжди нею був. Ми створили тебе, аби згодом скористатися. Ти – доказ геніальності нашого плану.

– Досить! – Крикнув Сікорський. – Чого вам треба?

– Доню, можеш починати.

Яроголова підійшла до детектива і спустила з нього штани.

– Що ти робиш?

– Ми скористаємося твої сім’ям, аби вивести абсолютно невразливого бога. Ти послужив нам, номере один, тепер пора відпочити.

Сікорський розумів, що його пришиють і виходу нема. Він хотів померти, але не так. Чому саме він? Невже все, що вони сказали, – правда? Детектив побачив, як Яроголова роздяглася і схилилася над його ногами, а після того була темрява.

***

Але Любомира не вбили. Його ледь живого висадили десь біля Богородчан. Довкола була темна пустка, детектив відчував, що йому зле. Вони використали його мов матеріал, а тоді зіжмакали і викинули. Хто він насправді? Детектив, який перестріляв купу нечисті чи лялька, чиїм життям весь час гралися? Байдуже, все одно він хотів померти. Але чи він жив досі?

Край дороги стояла іржава колекторна труба, яку викинули назовні. Мабуть, мали замінити. Хороше місце для перепочинку. Сікорський сів спершись на неї. Його тілом прокочувалися дивні міазми, кінцівки викручувалися у судомах, детектив відчував, як тіло руйнується, сантиметр за сантиметром перетворюється на попіл. Отже, він справді був лялькою. І от, виконавши свою місію, вона самознищується. Трясця, а вийшло таки цікавіше, ніж він планував спочатку. Принаймні, болю не відчуває. І бляха, як же хочеться курити!