Касьянова книга

Ангел усміхнувся до нього й подарував кохання. Та Диявол теж уміє всміхатися...

Ігор, не поспішаючи, піднімався сходами. До квартири діда. Сходинка. Ще сходинка. Четвертий поверх старого п’ятиповерхового будинку. Діставши ключі, він повільно відімкнув замок. Двері повільно, наче знехотя, відчинилися, оголюючи напівтемряву порожньої квартири. Повагавшись, хлопець переступив поріг. «Ось я і вдома», – він кинув дорожню сумку біля дверей і попрямував до кімнати. Перше, що впадало в око та викликало захоплення в людини, що входила до вітальні, була книжкова шафа. Величезна, на всю стіну, вона була зроблена на дідове замовлення якимось його давнім товаришем. Біля вікна стояв подряпаний письмовий стіл, з вирізками з газет і парою журналів. У правому куті стосом були складені однакові, прискіпливо зв’язані картонні теки. З протилежного боку, накрита якоюсь хустиною, стояла дідова улюблена лампа. «Усе як завжди», – Ігор зазирнув до спальні, відчинив шифоньєр, обвів поглядом напівпорожні полиці та «плечики» для одягу і пройшов на кухню. Озирнувся. Усе як завжди. Сів на табурет та, склавши руки на столі, поклав на них голову. Усе як завжди, але…

* * *

1974 року, коли загинули батьки, Ігорю було шість. Його діду, члену партії з 1939, ветерану війни, доктору історичних наук, який мав солідну вагу у своїх колах, не становило труднощів оформити опіку над онуком і відтоді завжди бути поруч.

Батьків Ігор пам’ятав погано. Старі фотокартки та ще деякі уривки дитячих спогадів не давали йому забути їх остаточно. Інколи він згадував, як завжди після тривалої відсутності батько з мамою з’являлись у квартирі з подарунками, поцілунками, обіймами. Пам’ятав неголену щоку батька, якою він міцно притискався до дитячого обличчя. Було трохи боляче, і щока потім ще довго залишалася червоною. Мама докоряла за це батькові, але той лише усміхався у відповідь. Увечері приходили гості. Багато гостей. Накривали стіл, умикали програвач з улюбленими грампластинками, їли, танцювали. Ближче до вечора розділялися на групи й починали сперечатися незрозумілими Ігорю словами. Та до цього часу він уже взагалі-то й не слухав, бо тихенько засинав на руках у татка.

А зранку свято продовжувалося. Вони йшли гуляти до міського парку «Дубовий Гай». Їли морозиво, каталися на каруселях, годували лебедів та качок у парковому озері. А згодом батьки знову зникали, щоб потім повернутися. Вони були археологами й часто виїжджали до «далеких країн».

Потім прийшла біда. Літак, на якому вони поверталися з чергової експедиції, розбився під час зльоту десь у Казахстані. Дід, намагаючись не травмувати онука, пояснив Ігорю, що тато й мама затримаються в «далеких країнах» і, ймовірніше за все, повернуться не скоро. Хлопчик прийняв це, як належне. Він ще довго питав діда про їхнє повернення, але той завжди вигадував різні відмовки, інколи читав Ігорю листи, що нібито надходили від мами, приносив додому іграшки, які «передавали» батьки, і тільки згодом, поступово підготувавши хлопчика, сказав йому правду. Та болю втрати Ігор уже не відчув. Потім була школа, служба на флоті та університет, до якого він вступив, зберігаючи сімейну традицію, на історичний факультет.

Звістка про смерть діда приголомшила Ігоря. Він довго не міг повірити в те, що діда, його діда, який був для нього всім на світі, більше немає. Страшна новина застала його далеко від дому, у його першій археологічній експедиції до Західного Сибіру. Ігор довго плакав, сидячи в наметі й притискаючи до грудей зім’яту телеграму.

* * *

У двері подзвонили. Він піднявся і, ще не отямившись від спогадів, пішов відчиняти. На порозі стояла дівчина. Великі сірі очі дивилися сторожко, але з певною цікавістю. Довге світле волосся вільно розсипалося плечима, біла блузка гарно підкреслювала рівну засмагу на дівочому обличчі, а блідо-блакитні джинси щільно обтягували стрункі стегна. На шиї тоненькою змійкою струменів золотий ланцюжок з маленьким кулончиком.

– Ви Ігор? – запитала незнайомка, зніяковівши.

– Так. А?.. Заходьте, – Ігор відступив, ширше відчиняючи двері.

– Та ні, що ви, я на хвилиночку, – відповіла несподівана гостя, але зробила декілька кроків до квартири. – Я Катя. Ми з мамою ваші сусіди. Живемо навпроти. Мама доглядала вашого дідуся, доки він не…– вона знову засмутилась. – Ну, доки…

– Так, я зрозумів, – виникла незручна пауза. – Можу запропонувати вам чаю, та, чесно кажучи, не знаю, чи є він тут узагалі.

– Ой, ні, ні, дякую! Треба бігти в справах. Я на обід з роботи заскочила, а мені бабусі біля під’їзду повідомили, що онук Юрія Володимировича приїхав, от я й вирішила занести вам ключі від квартири. Ось, – сусідка простягнула Ігорю в’язанку ключів на червоній шовковій стрічці. – Ну все, я побігла! – дівчина рушила до дверей.

– Катю, вибачте.

– Так? – вона озирнулася. Волосся золотим віялом злетіло навколо голови.

– Ви були тут, коли він помер?

– Ні, мама була. Тобто вона перша, ну, дізналася про його смерть. Ваш дідусь останнім часом дуже хворів, тож вона по-сусідськи доглядала його. Купувала йому продукти, ліки. Він дав їй ключі, і вона заходила, провідувала. Витирала пил з книжок – у нього ж дуже багато книжок, – тиск міряла, уколи робила. Якщо можна так сказати, взяла над ним шефство. Так того ранку, прийшовши з магазину, вона його й знайшла. Та ви заходьте до нас сьогодні увечері, шістдесят восьма квартира, мама буде вдома, поговорите. Вам також, мабуть, і на кладовище треба буде сходити. Вона вас проведе й могилу покаже.

– Та, де могила, я знаю. Поряд з моїми батьками.

– Ой, так! Вибачте, я якось на подумала.

– Нічого, все добре.

– Ну, тоді до побачення, я побігла, – і вона, крутнувшись на маленьких підборах, випурхнула з квартири.

* * *

– Проходь, – жіночка, що відчинила двері, була невисока на зріст, зі щільно зачесаним назад та зав’язаним у тугу гульку волоссям. Червоний спортивний костюм та вдягнений поверх нього фартух досить вигідно підкреслювали її струнку фігуру. «Катя – копія матері», – подумав Ігор, переступаючи поріг.

– Давай на кухню, бо в мене там котлети, – господиня швидко зачинила вхідні двері й миттю зникла за кухонними.

– Сідай за стіл. Зараз дівки мої прийдуть і вечеряти будемо, – не повертаючи голови від плити, гукнула вона до Ігоря.

Умостившись на табурет поміж столом та холодильником, хлопець з цікавістю озирнувся. Узагалі-то кухня мало чим відрізнялася від подібних до себе в інших п’ятиповерхівках. Радянський стандарт. Але безліч дитячих малюнків, які були розвішані на стінах, робили приміщення якимось затишним, теплим. «Домашнім», – знайшов підхоже слово Ігор.

– То онука моя малює. Усі кімнати обліпила своїми шедеврами. Правда ж, гарно? – запитала жінка, знову ж таки не повертаючи голови від сковороди. Ігор здивовано поглянув на господиню.

– Ти кіно «Собака Баскервілів» дивився? Я бачу твоє відображення ось тут, – жінка постукала вказівним пальцем по скляних дверцятах кухонної шафи перед собою і дзвінко засміялася.

Ігор полегшено видихнув і відкрив був рота, щоб висловити своє захоплення дедуктивним здібностями господині будинку, але дзвінок у двері не дав йому такої нагоди.

– А ось і дівчата. Відчиниш? А я поки швиденько тут закінчу.

– А де бабуся? А ви хто? – з порогу випалила маленька руда дівчинка і, не чекаючи відповіді, побігла до кімнати.

– Світланко, роззуйся! – приречено вигукнула Катя і втомлено усміхнулась Ігорю.

– Вітаю вас ще раз, давайте, я допоможу, – хлопець взяв з рук Катерини пакети.

– Бабусю, дивись! – маленька вогненна блискавка ледь не збила Ігоря з ніг, забігаючи на кухню з новим малюнком.

– Світланко! – докірливо гукнула з коридору Катя.

– Ану вгамуйся. Ти бачиш, що в нас гості? – прикрикнула на дитину господиня, ставлячи на стіл велику миску з котлетами. – Катю, Світлано, допоможіть, бо не встигаю.

– Ну, ось тепер будемо знайомитися, сусіде. Мене звуть Марина Іванівна, дівчат моїх ти вже знаєш, – усміхаючись, мовила жіночка, коли всі вже повсідалися за стіл.

– Дуже приємно, я Ігор.

– Знаю, багато про тебе чула від Юрія Володимировича, та й фотографії твої він мені показував. Катрусю, у нас є щось у чарочки капнути за знайомство?

– Та в мене є, – Ігор дістав з пакета, що приніс із собою, пляшку вина, – у діда в серванті знайшов.

Дістали штопор, відкоркували.

– Ну, будьмо знайомі, сусіде, – підняла свій келих Марина Іванівна. Мелодійно задзвенів чехословацький кришталь.

– Так, а тепер налітайте, доки гаряче! – Марина Іванівна великою ложкою насипала Ігорю в тарілку добрячу порцію смаженої картоплі й поклала зверху дві здоровенні котлети. – До салату сам дотягнешся, не маленький.

І тільки зараз Ігор згадав, що востаннє їв учора ввечері в якійсь придорожній забігайлівці під Полтавою, автостопом добираючись до Запоріжжя.

– Далеченько ж тебе занесло історію з землі викопувати, – Марина Іванівна, не питаючи згоди, поклала гостю добавки.

– Поки телеграму до табору доставили, та поки керівник подорожні документи оформив, плюс дорога… – відповів Ігор, розливаючи залишки вина.

– Ох, – зітхнула жінка, – раніш, у Радянському Союзі, можна було будь-куди без проблем дістатися, а зараз суцільні кордони. Та що вже про це говорити: що сталося, то й сталося.

Після вечері Катя пішла вкладати доньку спати, а Ігор з Мариною Іванівною залишилися на кухні чаювати.

– Дівчинка гарно малює, – Ігор роздивлявся малюнок, який мала забула на столі. – Я теж трохи малюю, здібності від мами передалися, допомагає в роботі.

– Так, але в наш час цим на хліб не заробиш. Та й археологією, мабуть, теж, – Марина Іванівна долила в чашки свіжого чаю.

– Дід так не думав.

– Я знаю. Гарний був чоловік, увічливий, уважний до всіх, але якийсь самотній. Люди його віку намагаються разом триматися, у дворі на лавці посидіти, про політику посперечатись, у доміно пограти, та хіба мало занять. А він лише чемно вітався і йшов собі у своїх справах. Потім якось непомітно підкралася хвороба. Одного дня він подзвонив у двері й попросив купити ліки. Я купила, занесла. Потім навідалася ще, запропонувала допомогу. Але ж ви, чоловіки, горді. Він відмовився. Та час і хвороби вносять корективи в наше життя. Він дедалі менше виходив, тому незабаром я стала носити додому не одну, а дві торби з магазину. Так потроху ми й стали друзями. Того вечора він почував себе не дуже, але на мою пропозицію викликати швидку відмовився. Ми попили чаю, і він майже випхав мене з квартири. Сказав, що йому треба попрацювати. То я й пішла. – Марина Іванівна відвернулася до вікна і потайки витерла очі. – Уранці я за молоком вийшла – нам у двір привозять. Йому взяла. Це рано було. Тихенько зайшла, у холодильник поставила та до спальні заглянула. Турбувалася, як минула ніч. Ну, а далі… А далі Катя за записником усіх сповістила. Швидко людей понаїхало! І ти знаєш, до речі, я взагалі не розумію, хто тобі телеграму надіслав! Чоловік тут був, він усім керував, так він сказав мені, що тебе вже сповістили. Похорон швидко організували. Додатковий автобус замовляли, бо не всі охочі всілися, на кладовище їхати, – жінка на мить замовкла. – Шкода, що ти не встиг.

– Лікарі щось казали?

– Той чоловік сказав, що серце виснажилось. Інсульт. Він з лікарями розмовляв.

– А ви що думаєте? Ви ж останніми роками з ним більше за всіх спілкувалися?

Марина Іванівна відвернулася до вікна й замислилася.

– Ти знаєш, Ігорю, – згодом промовила вона, – я постійно картаю себе, що ще ввечері не викликала швидку. У нього на обличчі такий страх застиг, я такого в житті не бачила. Він наче розумів, що вмирає, а поряд нікого не було. Царство Небесне, упокій, Господи, його душу, – жінка палко перехрестилася, потім встала й вийшла з кухні.

Повернулася вона з якоюсь загорнутою в газету річчю.

– Це я знайшла того ранку в спальні біля ліжка. Зразу не помітила, ковдра сповзла на підлогу, а вона під нею була.

– Хто – вона?

– Та книга ж! – Марина Іванівна ткнула вказівним пальцем у пакунок. – Я взагалі-то й сама не знаю, навіщо її забрала. У Юрія Володимировича дуже багато книг, але я майже напам’ять знаю, де яка стоїть. Цю ж побачила вперше. Здається мені, це дуже стара й коштовна річ. Ну, я її і забрала до себе, від гріха подалі. Людей, як я вже казала, багато було, всі такі солідні, поважні. Та в наш час за гроші матір рідну продадуть. Отже, забирай.

* * *

Годинник показував майже дванадцяту ночі, коли Ігор, зробивши собі чаю, усівся в старе дідове крісло, увімкнув торшер і розгорнув пакунок. Руки затремтіли. Книга була не просто стара, а дуже стара! Про цінність у грошовому еквіваленті годі було й казати, занадто багато нулів було б у цифрі. Ігор побожно провів кінчиками пальців по обкладинці. Кольору застиглої крові, вона була холодною й трішечки шорсткою. Пальці відчули безліч маленьких тріщин, залишених невблаганним часом. Швидко піднявшись, хлопець кинувся до старого серванту, поспіхом знайшов аптечку, вихопив з неї гумові рукавички й повернувся до свого скарбу. «Ну що, познайомимося», – прошепотів він і розгорнув книгу. Вона була написана старослов’янським скорописом. Ігор приречено застогнав. Прогуляні лекції з вивчення старослов’янської мови несподівано далися взнаки. «Швидко прочитати не вийде, та я й не спішу», – підбадьорив сам себе хлопець. «Касьянова книга», – незабаром вдалося розібрати напис на першому аркуші. Половину наступної сторінки займав текст, а за ним ішла чудова, виконана в чорно-червоних барвах гравюра. «Покарання якесь чи що?» – Ігор уважно розглядав зображення. На тлі кам’яних стін чорна людина тримала за ноги чоловіка, руки якого були зв’язані за спиною, а верхня частина тіла занурена в діжку з водою. Усе дійство освітлювалося зображеними на берегах гравюри палаючими смолоскипами. «Хто ж такий Касьян?» – закінчивши роздивлятися малюнок, Ігор відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й почав перебирати в пам’яті слов’янських богів.

* * *

Смерділо вогкістю. Темний коридор, слабко освітлений тріскучими смолоскипами, тікав кудись у далечінь, і, якщо добре придивитися, можна було побачити, як там, попереду, він робить поворот управо, гіпнотично ваблячи за собою. Смолоскипи змовницьки підморгували, ніби кажучи: «Що, страшно? А ось і не підеш». «А ось і піду», – подумав Ігор. Усе одно треба йти. Чому, він не знав, але відчував: потрібно йти вперед. Це не віщувало нічого доброго, але вибору не було. Десь дзюрчала, стікаючи стіною, вода. Іноді величезні щури з незадоволеним, огидним вереском вискакували з-під ніг і тікали в темряву, змушуючи ще сильніше битися й без того перенапружене серце. Ігор відчував, як дедалі більше зростає всередині відчуття небезпеки. Він хотів зупинитися, розвернутися й бігти кудись геть з цього коридору, але ноги продовжували наполегливо йти вперед. Поворот. За ним зникне невідомість, і, незважаючи на те, що на нього може чекати, Ігор рішуче ступив уперед. Коридор скінчився невеличкою кімнатою. Розвішані на стінах смолоскипи освітлювали велику діжку, що стояла посередині й була по вінця наповнена якоюсь рідиною. «На суд прийшов?» – мовив хтось позаду скрипучим голосом. Невідь-як руки Ігоря миттю були заломлені за спину та оплетені колючою мотузкою. Хтось сильний ухопив ззаду за шию, нахилив та, не давши змоги поворухнутися, потяг уперед. Якась сила підхопила його за ноги й перекинула головою в діжку. Останнім, що почув хлопець, був урочистий вигук: «Винен!» Холодна вода поглинула голову, плечі, залила ніздрі. Тіло почало, звиваючись, чинити опір. Легені горіли через відсутність повітря. Серце шалено гупало. Свідомість поступово залишала Ігоря. Не маючи сил протистояти, легені втягнули воду.

* * *

Удар об підлогу був не сильним, але болючим. Легені начебто розірвало від кашлю. Ігоря знудило водою. Після того як блювотні спазми скінчилися, він перекотився на спину й заплющив очі. Дихання поступово відновлювалося. «Що це, чорт забирай, було?» – думки метушилися в запаленому мозку. «Це все від утоми та перенапруження. Смерть діда, важка дорога додому, випите вчора ввечері вино! Та з цього букету й не таке насниться», – підбив він підсумки, сів і озирнувся, шукаючи книгу. Вона лежала біля крісла, розгорнута на сторінці з іншою гравюрою. Прив’язана до дерева людина була охоплена стовпом полум’я. Поряд знову був зображений чорний чоловік. «Так, з мене досить на сьогодні», – Ігор схопив зі столика біля крісла кишеньковий календарик із зображенням якогось футболіста, вкинув його поміж сторінок і з силою закрив книгу. Засоромившись такого поводження зі стародавнім фоліантом, уже акуратно поклав книгу на столик і прикрив газетою.

* * *

На старому запорізькому кладовищі, яке невідомо чому називалося «Капустяне», ховали рідко, але в сім’ї Андрійченків там було «своє місце». Купивши в бабусь біля входу три букетики, Ігор пішов до «своїх». Хвіртка огорожі тоскно рипнула, і від цього звуку ще сильніше стислося в грудях. Навколо були сліди недавнього поховання: вимазані глиною надгробні плити батьків, відбитки ніг на пухкій землі, обірвані пелюстки квітів і поруч – свіжа могила діда, заставлена вінками, акуратно складеними «курінчиком». «Останній притулок», – майнула в голові думка.

– Ну, здрастуйте, рідні мої, – уголос промовив Ігор і пересмикнув плечима. Фраза звучала настільки самотньо в цьому безлюдному місці, що захотілося вити. Він насилу проковтнув клубок, який зрадницьки підкотив до горла, і сів за вкопаний у кутку огорожі похилений столик. «Треба підправити», – подумав хлопець. Розклавши квіти, Ігор відкоркував принесену пляшку горілки, розлив в одноразові чарки й поставив їх на могилки. Налив собі. Довго дивився в прозору рідину, потім, прошепотівши «Царство Небесне», залпом випив. Смаку не було, та й думок теж.

– Ей, хлопче, поминаєш когось?

Ігор озирнувся і побачив пошарпаного, неголеного старого – в брудному плащі, з безформною торбою в тремтячих руках.

– Що?

– Я говорю, поминаєш когось? Так підніс би за упокій, – він з надією дивився на пляшку горілки.

– Так, звичайно, – Ігор налив повну чарку і посунув її до краю стола.

Чоловік узяв підношення й запитав:

– Кого поминаєш?

– Діда. Позавчора поховали.

– Як звали?

– Юрієм Володимировичем.

– Упокой, Господи, душу раба Твого Юрія…– почав старий і глянув на хлопця. – А собі чого ж не наливаєш?

– Так я вже випив, – відповів Ігор, з дедалі більшим інтересом спостерігаючи за старим.

– Три рази треба, – вагомо сказав новий знайомий.

Ігор налив і собі. Задоволений, що порядок дотримано, старий, піднявши склянку на рівень грудей і відкопиливши мізинця, швидко сказав: «Нехай земля буде пухом», – і випив. Ігор випив теж. Цього разу смак був. Піднісши стиснутий кулак до носа, він заплющив очі, відчуваючи, як горілка потрапляє в шлунок.

– Закусити є?

Ігор заперечливо похитав головою, тільки зараз згадавши, що не захопив нічого з їжі.

– На, – старий простягнув йому кілька карамельок, – тримай цукерочку. Що ж ти поминати прийшов, а закусити не взяв?

Ігор знизав плечима. Трохи посиділи мовчки.

– Допивати будемо? – перервав тишу гість.

– Я не буду, а ви як хочете.

– Ну, тоді я з собою візьму, якщо не заперечуєш, – і, не чекаючи згоди, дід швидко засунув недопиту пляшку в торбу.

– Бувай, хлопче.

Старий піднявся і поклав руки Ігорю на плечі. Раптове заціпеніння скувало тіло. У мозок увірвався голос, від якого волосся на голові хлопця почало в буквальному сенсі підніматися дибки. «Ти новий посередник. Попередній помилився. Страчений. Не хочеш нової зустрічі – дай заміну». Кожне слово входило в мозок розпеченим цвяхом.

* * *

Ігор розплющив очі. Він лежав удома, на дивані – у кросівках з налиплою на них цвинтарною землею. За вікном почало вечоріти. Тишу в кімнаті порушували лише старенький телевізор, що транслював останні новини, та жіночий голос з вулиці, який гукав додому якогось Андрія. «Що взагалі зі мною коїться? Як я тут опинився?» – Ігор намагався шукати будь-яке пояснення останніх подій. Відповідей не було. «Треба вмитися», – подумав хлопець і обережно піднявся з дивану, та, не дійшовши до ванної кімнати, різко зупинився й повернувся до телевізора.

«Міжнародні новини, – монотонно сповістила ведуча. – Сьогодні, 18 червня 1996 року, на телефон служби порятунку надійшло повідомлення про пожежу в житловому будинку на вулиці Полярників у місті Санкт-Петербурзі. Під час проведення розвідки та гасіння пожежі вогнеборці знайшли обгоріле тіло чоловіка. Ним виявився Олег Марфін, колишня зірка радянського футболу. Марфін був найкращим бомбардиром першої ліги 1974 року. 1975-го перейшов до ленінградського «Зеніту», у складі якого за три роки забив 27 голів у 69 матчах. В осінньому чемпіонаті 1976-го, забивши 14 голів у 15 матчах, став уперше в історії «Зеніту» кращим бомбардиром чемпіонату, також став єдиним в історії клубу гравцем, який забив чотири м’ячі в одній грі. Але…» Далі Ігор уже не слухав. Ноги підкосилися, і він майже впав у крісло. Не дивлячись, простягнув руку до столика і дістав з-під газети старовинний фоліант. Не поспішаючи, розгорнув книгу на місці закладки й завмер.

Поверх гравюри з палаючою людиною лежав кишеньковий календарик, з якого до Ігоря усміхався чоловік у футбольній формі. «Олег Марфін. Кращий бомбандир “Зеніту”. 1976 рік», – прочитав хлопець. Книга вислизнула з рук і з глухим стуком упала на підлогу. Кілька хвилин Ігор тупо дивився перед собою, намагаючись якось пояснити незрозумілі події, що відбулися з ним останнім часом. Нічого, що б якось прояснило ситуацію, не спадало на думку. Поступово погляд сконцентрувався на старовинному фоліанті. На передостанній сторінці книги, яка розгорнулася після падіння, він побачив невеличкого розміру червоний овал, явно не старовинного походження. «А це що таке?» – хлопець підняв книгу і почав ретельніше роздивлятись знахідку. У центрі овалу було розташовано оплетеного стрічкою меча. Навколо нього, по колу, зроблено напис рунічними літерами. «Німецька спадщина предків», – повільно переклав Ігор, не вірячи своїм очам.

– Тобто зараз я повинен погодитися з тим, що у мене в руках старовинна слов’янська книга з архіву «Аненербе» – найзагадковішої організації третього Рейху? – скептично запитав він у фотокартки діда, що стояла в книжковій шафі.

За хвилину Ігор уже поспіхом порпався в сімейному фотоальбомі. Нарешті знайшов, що шукав. Стара, пожовкла від часу фотокартка. На тлі зруйнованого Рейхстагу два молоді радянські офіцери, усміхаючись, дивилися в об’єктив невідомого фотографа. На звороті, посередині картки, хімічним олівцем було зроблено напис: «Два капітани. Юрка Андрійченко та Серьога Гвоздєв». А в правому нижньому куті вже іншим почерком додано: «4-й трофейний батальйон 24-ї окремої трофейної бригади. Берлін. 8 травня 1945 року». Картинка потроху почала складатися. Дивлячись на старе фото, Ігор пригадав дідові розповіді про війну. Історика за фахом, старшого лейтенанта Андрійченка Юрія Володимировича 1944 року наказом командування було направлено для проходження служби до трофейного батальйону, який займався пошуком, обліком та організацією відправлення до Радянського Союзу світових цінностей, викрадених німцями за роки війни. Саме четвертий трофейний батальйон відпрацьовував Берлін. Там дід і закінчив війну у званні капітана, а в сорок шостому, живий і неушкоджений, повернувся додому. «Так ти, схоже, трофей?» – Ігор з цікавістю подивився на книгу. Але як діду вдалося протягти таку цінну річ через кордони, обійти різноманітні перевірки НКВС і тримати її вдома все життя, зрозуміти було неможливо. А в тому, що все так і було, Ігор, знаючи діда, навіть і не сумнівався. «Але ж так ризикувати! Нащо?» – у пошуках відповідей він витріщився на стару фотокартку.

* * *

Події наступних двох тижнів залишили мало часу на роздуми про те, що сталося напередодні. Дзвінок з нотаріальної контори, шок від почутої інформації, подальше оформлення документів та отримання невеликої, але досить суттєвої спадщини від діда у фіналі – усе це минуло, як у тумані. «З дивідендів, що “капають” з дідового рахунку в банку, ні, з мого рахунку, я можу спокійно жити, доки не знайду роботу. Не панувати, але ж і не побиратися», – стоячи на балконі з чашкою кави, розмірковував хлопець.

Перед очима виник образ Катерини. Щось тепле ворухнулось у грудях. Відчуття налякали та порадували одночасно. «Може, запросити її куди-небудь?» – усміхнувся він своїм думкам. Дзвінок у двері перервав райдужні мрії. На порозі стояла Катя з донькою. Мала тримала в руках альбом для малювання й великий пенал з олівцями.

– Вибачте, Ігорю, що ми до вас як сніг на голову, але я не знаю, що робити.

– Проходьте, – хлопець відійшов, пропускаючи гостей.

– Та я на хвилиночку! Маму затримують на роботі, якась незапланована ревізія, а в мене цього року випускний клас. Сьогодні в них вечір. Батьки кафе орендували, а мені ще в перукарню треба, на манікюр, сукню в подруги забрати! – плутано, майже вибачаючись, заторохтіла Катерина.

– Я чим можу допомогти? – перебив її Ігор.

– Можна, я у вас Світланку залишу? А мама її увечері забере? – благально подивилася дівчина. – Вона не буде вам заважати. Посадіть її де-небудь, вона буде собі тихенько подрузі на день народження подарунок малювати і все.

– Я зрозумів. Біжіть, бо не встигнете!

– Дякую! Ви найкращий сусід у світі! – Ігор оговтатися не встиг, як дівчина чмокнула його в щоку й помчала сходами.

– Кать!

Вона різко зупинилася.

– Вибачте, але перукарня вам не допоможе. Мені здається, ідеальну красу не можна зробити ще красивішою.

Катя усміхнулась і, махнувши рукою, побігла донизу.

«Ну і нащо я це ляпнув?» – картав себе хлопець, нарізаючи ковбасу на кухні. Світланка сиділа в кімнаті за дідовим столом і натхненно малювала, наспівуючи собі під носа якусь пісню. Вона дійсно поки не завдавала клопоту. Ігор ледве умовив її зробити перерву на чай.

– А це твоя квартира? А стіл твого дідуся? У тебе багато книжок. А в мене дідусь теж помер. А ми з мамою торік до бабусі переїхали, бо мама з татом розлучилися. Я цього року в перший клас піду, – невимушено базікала дитина, жуючи бутерброди та з цікавістю роздивляючись навкруги. Спочатку Ігор намагався відповідати, та, зрозумівши, що це марна справа, лише слухав.

– А я наступної суботи на день народження до Олі йду. Це моя подруга з дитячого садка, вона в сусідньому будинку живе. Я їй подарунок малюю.

– Покажеш? – спромігся вставити хоча б слово Ігор.

– Ні, я його ще не домалювала.

– Ну, то домальовуй, а мені зателефонувати треба.

Ігор протягнув з кімнати на кухню телефон, зачинив за собою двері, покопирсався в записнику й набрав номер. Міжміська лінія декілька секунд потріскувала, потім пішли довгі гудки.

– Алло, – пролунав у слухавці старечий голос.

– Андрію Сергійовичу, вибачте за пізній дзвінок. Це Ігор Андрійченко, онук Юрія Володимировича.

– Ігорю, ти? Ти в Україні? Ах, ну так, похорони… Вибач, що мене не було. У мене контракт з канадцями. Я їм лекції з нашої історії читаю. Не зміг вирватися.

– Та я, на жаль, теж спізнився.

– Слухай, а й правда, ти ж у Сибіру був. Юра, дід твій, багато зв’язків використав, щоб ти до цієї команди потрапив. Як пошуки, щось цікаве є?

– Так, є трохи. Професоре, у мене до вас питання.

– З радістю допоможу.

– Вам щось відомо про «Касьянову книгу»?

– Цікаве питання. Це якось пов’язано з твоєю сибірської експедицією?

– Так, – не роздумуючи, збрехав Ігор.

– Господи! На що тільки марнують кошти! Ігорю, це міф. Старослов’янський фольклор. Шукати її немає ніякого сенсу, бо її не існує!

– Тоді звідки взявся цей термін?

– Я не буду витрачати твій час на розповіді про ієрархію слов’янських богів. Ти сам історик. Лише запитаю: тобі щось говорять такі імена, як Вій, Кощій, Чорнобог?

– Ну звісно. Це створіння темної сторони. Кожна релігія містить відповідне уявлення про добро і зло. Одне повинно протистояти іншому. Це класика. Білобог – Чорнобог у слов’ян, Амон-Ра – Апоп у єгиптян, Кецалькоатль – Ах Пуч у древніх майя.

– Усе правильно. Так от, Касьян, Чорнобог, Вій, Кощій – це, взагалі-то, одна істота. Бог зла. Диявол. Називай, як хочеш. Такий собі чорний дідуган – розпорядник смерті з важким поглядом. Цей погляд лякав народ віками настільки, що в останній день зими, а це його день, люди не виходили на вулицю. Вважали, що своїм поглядом він проникає в душу людини та вирішує, на що вона заслуговує. Поганих миттєво карає. У різних історичних джерелах можна знайти згадки про так звану «Касьянову книгу», начебто такий собі збірник жахів з малюнками покарань, які Касьян застосовує до своїх жертв. Той, хто володіє цією книгою, є його помічником на землі й повинен надавати Касьяну раз на рік одну пропащу душу. За це одержує винагороду. Але не більше як одну душу на рік, бо якщо більше, то… – у слухавці щось різко зарипіло, і Ігор, скривившись, швидко відірвав її від вуха.

– Алло! Андрію Сергійовичу! Якщо більше, то що? – з надією кричав у телефон Ігор, але марно. Зв’язок обірвався.

«Дурість! Дурість! Дурість якась!» – Ігор метався кухнею, не знаходячи собі місця. «Кінець двадцятого сторіччя! Які в біса пропащі душі? Які покарання? Який чорний дідуган? Це просто старовинна книга – не більше. А все, що було, то простий збіг обставин та звичайна втома. Я нормальна, здорова, адекватна людина!» – Ігор витяг з холодильника пляшку горілки. У двері подзвонили.

– Чорт вас забирай, кого це принесло! – вилаявся він, кинув пляшку назад і пішов відчиняти.

– Доброго вечора. Я за Світланкою. Вибач, будь ласка, за затримку. Думала, раніше звільнюся.

– Проходьте, – збентежено промовив хлопець, зрозумівши, що зовсім забув про дитину.

Світланка тихо собі спала на дивані.

– Будити треба, а не хочеться, – зітхнула жінка.

– Не турбуйтеся, Марино Іванівно, я віднесу, – Ігор підхопив і поніс малу додому.

* * *

– Дядю Ігорю, віддай мій малюнок. Я його Олі надішлю.

– Який малюнок і якій Олі? – Ігор стояв у дверях невиспаний і, відповідно, нічого не тямив. Три дні після того, як він одніс сплячу дитину додому, вони не бачилися. За спиною дівчинки стояла Катерина. Точніше, її тінь. Бліде обличчя, великі сині кола під припухлими очима, охоплені руками тоненькі плечі – усе це робило фігуру дівчини якоюсь маленькою, беззахисною, майже дитячою.

– Так, ти за малюнком, – Ігор легенько підштовхнув Світланку в бік кімнати – а ви, Катю, проходьте на кухню.

* * *

– Що сталося? – запитав Ігор, ставлячи перед дівчиною велику чашку гарячого чаю. – Я там Світланці касету з мультиками увімкнув, тому вона трохи зайнята.

– Оля померла, – тихо вимовила Катя, дивлячись у вікно.– Розумієте, маленька дівчинка! Цієї суботи їй було б сім років! Вони зі Світланкою подружки ще з дитячого садочка, в один клас повинні були йти! Господи! За що?

Сльози текли гарним дівочим обличчям. Ігор, намагаючись підбадьорити, тихо поклав руку на її плече. Ніби чекаючи цього, Катя сховала обличчя на його грудях та беззвучно заридала. Хлопець обійняв її тремтячі плечі.

– Як це сталося? – запитав він, коли дівчина трохи заспокоїлась.

– Задихнулась уві сні. Лікарі кажуть, синдром раптової смерті.

– Але ж, наскільки мені відомо, таке буває лише з немовлятами?

– Я не знаю. Господи, Ігорю, у мене все як у тумані. Дзвінок Ірини Михайлівни, Олиної бабусі, потім лікарі, міліція, якісь люди, крики, похорон… Боже, як це страшно.

– А що Світланка?

– Ми їй сказали, що Оля з батьками переїхала жити до іншого міста.

Почуття незрозумілої тривоги почало повільно концентруватися в грудях.

– Катю, ви, мабуть, зайдіть до ванної кімнати та приведіть себе до ладу, а я поки подивлюся, як там Світланка. І взагалі, перейдімо на «ти».

Дівчина кивнула й пішла вмиватися, а Ігор повільно, невпевнено рушив до кімнати. Світланка захоплено дивилася «Тома і Джеррі». Він сів біля неї та, трохи провагавшись, видавив з себе питання, відповідь на яке чути не хотілося:

– А де твій малюнок?

– Там, на столі, у книзі, – не відриваючи погляду від екрана телевізора, відповіла дівчинка. – Дядьку Ігорю, навіщо ти такі страшні книжки читаєш? Я малюнки хотіла подивитися, думала перемалювати що-небудь, а малюнки у твоїй книжці погані. Вони страшні.

Ігор стрімко підійшов до столу. Відсунув убік дитячий альбом для малювання та декілька журналів. Під ними лежала «Касьянова книга», з якої стирчав малюнок Світланки.

– Я встигла тільки Олю намалювати, а хотіла нас обох. Дома домалюю та надішлю їй.

Ігор не помітив, як вона підійшла до столу.

– Давай мого малюнка.

Він розгорнув книгу на сторінці, де був закладений аркуш. Цю гравюру Ігор ще не бачив. На ній було зображено шибеницю з повішеною людиною. Поряд стояв той самий чорний чоловік.

* * *

«Так, давай ще раз і з початку, – сказав собі Ігор, наливаючи чергову чарку горілки. Випив, не кривлячись, узяв зі столу огірок і, автоматично жуючи, продовжив: – Коли я заснув із книгою, вона була розгорнута на гравюрі з потопельником – я трохи не захлинувся уві сні. Потім я випадково поклав зображення того футболіста на картинку з аутодафе. Як наслідок – чоловік згорів у квартирі. Світланка забула свій малюнок на сторінці з повішеним – уночі її подруга задихнулася. Це що, фатальний збіг обставин чи… – він на деякий час замислився. – А якщо хоч би на секунду припустити, що таке можливо? Адже якщо книга існує, незважаючи на запевнення Андрія Сергійовича, то чому б не припустити, що вона?.. А така несподівана спадщина? Це що – винагорода? Господи, куди мене несе?» – Ігор відсунув від себе недопиту пляшку горілки й пішов до ванної кімнати. Із дзеркала на нього дивився блідий, схудлий, з червоними очима та триденною щетиною хлопець. Привівши себе до ладу, Ігор рішуче увійшов до кімнати. «Касьянова книга» коричнево-кривавою плямою темніла на письмовому столі. Він швидко замотав її в стару футболку, що валялася на дивані, і закинув згорток далеко на шифоньєр. Стало легше.

* * *

– Не ображайся, наступного разу я з тобою в кіно піду, – умовляв Ігор маленьку дівчинку, стоячи в коридорі та чекаючи на Катю.

– Обіцяєш? Бо мені навіть погуляти у дворі ні з ким. Подружки з батьками на відпочинок пороз’їжджалися. Оля взагалі до іншого міста назовсім поїхала! – в очах Світланки заблищали сльози.

– Знаєш, що, – Ігор сів навпочіпки перед дитиною й прошепотів їй у вухо: – Я постараюсь умовити твою маму на наступному тижні поїхати всім на море.

Дитячі бровки поповзли вгору. Ігор притулив вказівного пальця до губ.

– Тільки це наш з тобою секрет. Домовились?

Дитина радісно кивнула.

* * *

Додому повертатися не хотілось. Ігор з Катею вже більш як годину після закінчення фільму гуляли нічним запорізьким проспектом. Їли найсмачніше у світі морозиво. На площі Жовтневій залюбки відгукнулися на пропозицію вуличного фотографа зробити спільне фото. Дівчина тримала Ігоря під руку, і цей її невимушений жест геть перекреслив спогади про всі незрозумілі й страшні події останнього місяця.

Катя зустріла ідею поїхати на море якось не дуже, але красномовство Ігоря та вагомі аргументи про те, що дитині потрібно оздоровитися перед школою, поступово розтопили недовіру, і дівчина врешті-решт погодилася. Ігор був на сьомому небі від щастя!

– Ось ми й удома, – мовила Катя, зупиняючись біля їхнього під’їзду.

– Може, зайдеш до мене?

Дівчина, усміхаючись, заперечливо похитала головою.

– Гаразд. Вибач. Але ж… – Катині губи не дали змоги закінчити речення.

– Ось бачите, братва, як воно буває. Я кидаю всі справи, лечу до коханої жінки, матері моєї дитини, а вона з якимось чмирем біля під’їзду смокчеться!

Від припаркованої на газоні темної іномарки відділилися три постаті та рушили до Ігоря з Катериною. Перший хлопець, одягнений у білу сорочку, білі кросівки та темно-сині джинси, тримав у руках великий букет червоних троянд. Двоє, що були трохи позаду, мали не такий урочистий вигляд: одягнуті були у все чорне, і лише масивні золоті ланцюги на потужних шиях розбавляли похмурість їхнього одягу. «Прямо як двоє зі скриньки», – подумав Ігор, роблячи крок уперед.

– Ти, герою, валив би звідси, поки я добрий. Бачиш, мені з дружиною побалакати треба.

– Колишньою дружиною, Олегу. Чого ти хочеш? Рік тому ми все вже вирішили.

– Не ми, а ти. Ти мене кинула, коли в мене були складні часи. Забрала дочку та втекла до матусі!

– Складним часом ти називаєш безпробудне пияцтво й життя на одну мою зарплату? – Катю затрясло від злості. – Складним часом ти називаєш те, що дочка залишалася останньою в дитсадку, тому що я працювала на двох роботах, а ти не міг її забрати, бо валявся вдома п’яний?

– Катю, досить! Усе змінилося. У мене є серйозна робота в солідній фірмі. Я добре заробляю, мене поважають.

– І хто ти в нас тепер? Шановний браток? А це твої ординарці?

– Катю, зупинись, бо пошкодуєш! – колишній чоловік вхопив Катерину за руку.

– Катю, йди додому, – спокійно мовив Ігор, загородивши собою дівчину. – Руку відпусти, – звернувся вже до хлопця.

Не чекавши такого нахабства, Олег відпустив дівочу руку.

– Приберіть від мене це гім… – але договорити не встиг. Міцний удар у щелепу відкинув колишнього чоловіка Каті на кілька метрів назад. Троянди гарно розлетілися в повітрі й упали навколо червоним килимом. Що було далі, Ігор пам’ятав погано. Удари посипалися на нього з двох боків. Він відповідав. І спочатку навіть успішно. Та коли щось важке поцілило йому в потилицю, свідомість його залишила.

* * *

Дуже хотілося пити. Ігор насилу розплющив очі. Точніше, одне око. Друге нещадно запливло й не розплющувалося. Він лежав удома, в спальні, на ліжку діда. Біля себе побачив згорнутий клубочком силует. «Катя», – майнула тепла думка. Намагаючись не розбудити, хлопець тихо встав і, спираючись на стіну, пошкандибав на кухню. Після склянки води стало легше. У мозку посвітлішало, і рішення прийшло саме собою. Повільно, підсвітивши собі настільною лампою, Ігор підтягнув стілець до шифоньєра й дістав згорток. Сівши за письмовий стіл, він на аркуші із зошита за десять хвилин зобразив олівцем три фізіономії кривдників. Зважаючи на його стан, вийшло непогано. «Ну що, суки, прощавайте…» – зі злорадною посмішкою прошепотів він, розгортаючи книгу. «О, четвертування! Підійде», – Ігор зацікавлено розглядав гравюру з малюнком, де чорний чоловік уже відрубав руки своїй жертві та примірявся до ніг.

– Ігорю! Ти що там робиш? Тобі лежати потрібно!

Спалах світла в кімнаті різко вдарив в очі. Хлопець роздратовано озирнувся. У дверях спальні стояла стривожена Катя. Ігор поклав малюнок до книги, згорнув її та сховав до шухляди.

– Ти як?

– Я нормально, на відміну від тебе. Ти себе в дзеркалі бачив?

– Ще ні.

– Ну, тоді поки що й не треба. А встав навіщо?

– Пити захотілось.

– А мене попросити? Йди вже до ліжка, мушкетер. Зараз принесу.

– Та я вже напився, – усміхнувся він і почвалав до спальні.

* * *

Ігор прокинувся пізно. Каті поряд не було. Вставати не хотілось, але він все-таки примусив себе вийти до кімнати, сісти в крісло та увімкнути телевізор. Диктор запорізької телерадіокомпанії «ТВ-5» закінчувала розповідь про досягнення сільського господарства в області. «Кримінальний блок», – оголошення ведучої новин змусило його різко нахилитися до екрану. «Сьогодні близько четвертої години ранку на автошляху Харків – Сімферополь сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобілів BMW і ЗIЛ. У результаті аварії водій та двоє пасажирів легковика загинули на місці пригоди. За попередньою інформацією встановлено, що загиблі належали до херсонського злочинного угрупування… Водій легковика не впорався з керуванням, виїхав на… Повідомляє…» – Ігор повільно видихнув і знесилено відкинувся на спинку крісла.

Тиждень минув, як у раю. Катерина не відходила від нього ні вдень ні вночі. Марина Іванівна передавала через неї або Світланку сусіду-герою різні домашні смаколики та побажання щонайшвидшого одужання. Світланка розважала Ігоря читанням дитячих книжок або просто малювала у вітальні, постійно бігаючи до його спальні, щоб показати свої витвори. Увечері Марина Іванівна забирала її додому, і Ігор з Катею залишалися, нарешті, удвох до ранку.

* * *

– Ти голодний? – крикнула Катя з порогу. – Зараз швиденько щось приготую.

Було чути, як дівчина почала поратися на кухні. Грюкнули дверцята холодильника, зашипів газ. Ігор зайшов на кухню, взяв зі столу чищену моркву та, жуючи, сів напроти Катерини. Дівчина, насупивши брови, зосереджено шматувала цибулю.

– Щось сталося?

– Нічого.

– Та я й бачу, – Ігор накрив своєю рукою її руку з ножем. – Кажи.

– Це наш дільничний. Хтось того вечора, мабуть, зателефонував до міліції. А наступного дня він прийшов до нас. І тепер щодня ходить – чи то додому, чи то біля під’їзду мене зустрічає. Живе він недалеко, через два будинки.

– Що хоче?

– Спершу з питаннями про бійку чіплявся, а сьогодні в кіно запросив.

– А чого ж до мене, як потерпілого, не прийшов?

– Бо я йому сказала, що ти ще погано почуваєшся. А він, до речі, не дуже й засмутився. Ось, візитку тобі залишив. Просив, як одужаєш, щоб набрав йому, – Катерина простягнула Ігореві білий прямокутник.

– Не звертай уваги. Я взагалі дивуюся: така королева і без короля. Мене чекала?

Дівчина усміхнулася, кинула ніж і полізла до Ігоря з обіймами.

«Цікаво, а якщо в книгу покласти не малюнок, а просто прізвище та ім’я обраної людини? Спрацює чи ні?» – міркував він, сидячи в кріслі.

– Іди обідати, – гукнула Катя з кухні.

– Біжу! – відповів Ігор, навмання відкрив «Касьянову книгу» і жбурнув до неї візитку дільничного.

За три дні Катя прибігла додому вся в сльозах і, захлинаючись, розповідала про похорон дільничного в сусідньому дворі. Бабусі біля під’їзду розповіли їй усілякі жахи, нібито на якомусь будмайданчику – чого дільничний туди поліз, ніхто не знає, – зірвалося скло та практично відрубало йому голову. «Відсікання голови, – посміхаючись, думав Ігор, гладячи по голові дівчину, що ридала на його грудях.– Спрацювало».

* * *

– Дядьку Ігорю, а ми на море коли поїдемо? – запитала Світланка, сидячи за столом та перемальовуючи якусь картинку з дитячої книжки.

«Море! Як я забув!» – Ігор підхопився з крісла. Через хвилину він накручував диск телефона. Звертатися до цього чоловіка не хотілось, але іншого виходу не було. Колишня партійна шишка місцевого розливу, Іван Степанович Соболєв, ще один старий знайомий діда, за Союзу захапав собі будиночок на базі відпочинку в Бердянську та інколи дозволяв своїм друзям або «потрібним людям» відпочивати там. Декілька разів користувався його послугами й дід Ігоря. Можна було б поїхати навмання, але витрачати час на пошуки житла, та ще й у розпал сезону, та ще й з малою дитиною, Ігор не хотів. Це він залишив як запасний варіант.

– Іване Степановичу? Доброго дня. Це Ігор Андрійченко вас турбує, онук Юрія Володимировича.

Пауза на тому кінці дроту затягнулася.

– А, Ігор! Не впізнав одразу. Багатим будеш. Як справи? Працюєш? Одружений? Юра, Царство йому Небесне, завжди тебе нахвалював, пророчив тобі кар’єру великого історика, – у слухавці засміялися.

– Дякую, Іване Степановичу, все добре, – Ігоря пересмикнуло від неприємного сміху старого. – Я до вас із проханням: чи не можна винайняти ваш будиночок у Бердянську днів на десять? Я заплачу.

– А грошей вистачить? – іронічно-недовірливе питання змусило хлопця здавити слухавку до болю в пальцях.

– Вистачить.

– Я б не брав з тебе грошей у пам’ять про Юру, але такі вже зараз часи – всі роблять бізнес.

– Домовимося.

– От і добре. Коли ти будеш?

– За два дні, на вихідні планую.

– Гаразд, я зараз же зателефоную своїй людині. Скільки вас буде?

– Троє.

– Добре. Гроші йому залишиш. Це тобі буде коштувати…

– Ціна не важлива. Дякую. До побачення, – Ігор гидливо кинув слухавку на важіль і витер руки об штани.

* * *

– Дякую тобі, Ігорю, що організував це свято моїм дівчаткам, – мовила Марина Іванівна.

Вони втрьох сиділи на кухні Ігоря за вечерею напередодні від’їзду. Усі були трохи втомлені. Десь з обіду почали збиратися. Вони з Катею за цей час встигли тричі посваритися та помиритися, сперечаючись, що брати, а що не брати із собою. Нарешті валізи були зібрані, усі потроху заспокоїлись та повсідалися за стіл.

– Катя востаннє відпочивала на морі, коли заміж вийшла та до Херсона переїхала. Потім Світланка народилася, ну, а потім…

– Мама, досить! – роздратовано вигукнула Катя і звернулася до Ігоря: –Ти квитки замовив?

– Квитків немає. Зранку викличемо таксі.

– Таксі? До Бердянська? – разом вигукнули обидві жінки.

– То моя проблема, – усміхаючись, заспокоїв їх хлопець. – Ну немає квитків на автостанції!

– Дядьку Ігорю, тебе до телефону! – з кімнати прибігла Світланка.

Ігор, швидко витерши руки, пішов до вітальні.

– Сядь, поїж! – прикрикнула на онуку Марина Іванівна.

– Ігорю, це Іван Степанович. На завтра все скасовується! До мене щойно звернулися дуже поважні люди, яким я не можу відмовити. Вони ненадовго. Завтра я виїжджаю туди, щоб особисто все проконтролювати, а післязавтра їх зустрічатиму. Як вони поїдуть, я тобі зателефоную. Усе, бувай, мало часу.

«Хоч би вибачився, наволоч! І що тепер робити?» – Ігор подивився на валізи, що стояли в кутку. Рішення прийшло миттєво. «Завтра в тебе вже не буде, – шепотів він, з пам’яті малюючи в дитячому альбомі обличчя старого. – Сподіваюсь, ти ще про мене своїй людині відбій дати не встиг. Та вже й не встигнеш». Через хвилину, подивившись на малюнок, він посміхнувся раптовій думці: «Ти теж відповіси!» Зловісна посмішка скривила його обличчя, і хлопець, увімкнувши уяву, почав виводити на папері образ жінки з довідкової служби автовокзалу. «Ну що, голубки, прощавайте», – Ігор задоволено роздивлявся намальоване. Жадоба помсти не вгамовувалася. Збуджений мозок вимагав виходу адреналіну. «А чому б і ні?» – спалахнула в голові весела думка. Божеволіючи від насолоди, він у якомусь звіриному екстазі почав вимальовувати обличчя своїх кривдників. Хвилин за десять до вже наявних зображень додались образи колишньої дівчини, яка зрадила його з одногрупником, та й самого одногрупника також. Професора, який, на думку Ігоря, чіплявся до нього всі роки навчання. Касирки, яка намагалася нещодавно обрахувати їх з Катею в магазині.

– Ігорю, тебе довго чекати? – гукнули з кухні.

– Уже йду!

«Поки досить. Наступних залишимо на потім», – він відклав альбом та в доброму гуморі повернувся до вечері.

* * *

Касета з мультиками скінчилася, дорослі гомоніли на кухні, тому Світланка вирішила перед сном трохи помалювати. «Намалюю море», – думала дівчинка, сідаючи за стіл.

– Як гарно! – прошепотіла вона, роздивляючись альбомний аркуш з портретами невідомих людей. – Ні, море буде потім, а зараз…

Згодом до намальованих облич вона додала ще чотири і, дуже стараючись, підписала під кожним друкованими буквами: «Мама, бабуся, я і дядько Ігор». Закінчивши, задоволена собою, побігла вмиватися на ніч.

* * *

– Начебто все зібрали? – промовила, засинаючи, Катя.

– Усе, спи. Завтра рано вставати.

«Чорт! Ледь не забув!» – Ігор підхопився з ліжка.

– Ти куди?

– Спи, я зараз.

Намагаючись не розбудити Світланку, що спала на дивані в кімнаті, Ігор тихенько підійшов до столу, вирвав аркуш зі своїм малюнком з альбому, поклав його до «Касьянової книги» і з надією на майбутнє повернувся до ліжка.