Системна помилка

1

Ендрю Девіс, чоловік років сорока з пишною каштановою шевелюрою, сидів за своїм робочим столом у технічному відділі компанії «Андротех», час від часу поглядаючи на годинник, що висів на стіні, очікуючи на закінчення цього нудного робочого дня. Іноді він дивився на дисплей, що світився на його столі, та на ньому годинами нічого не змінювалося. Усі дані, що надходили від моделей андроїдів, введених у експлуатацію, надходили у режимі он-лайн і не змушували нервувати – всі вони були справними.

Компанія випускала дуже багато модифікацій андроїдів: від двірників та прибиральників, до операторів різного роду електростанцій та андроїдів-дослідників, що вивчали космос. Останнім часом людство просто не уявляло своє життя без цих машин, які полегшили життя та робили те, чого люди не хотіли чи не могли фізично. Більшість людей бачили у них лише механізми, та були й такі, які вважали, що андроїди повинні мати ті самі права, що й люди, і доводили це тим, що вони нічим, крім своєї природи, не відрізняються. Але це можна було сказати лише про найновіші моделі. Штучна м’яка на дотик шкіра, витончені рухи, правильні риси обличчя і штучне, але таке гарне волосся робили їх дуже схожими на людей.

Чоловік потер очі, позіхнув і знову втупився в екран. На годиннику показувало на хвилину більше, ніж попереднього разу – п’ятнадцята сорок. Ще годину двадцять дивитися йому на ці безкінечні ряди цифр, намагаючись не заснути під рівномірний тихий гул комп’ютерів, які опрацьовували пакети вхідних даних.

Мабуть, Ендрю таки задрімав. Та, раптово прокинувшись від сигналу вхідного дзвінка, за звичкою глянув на годинник, на якому було п’ятнадцята сорок п’ять. Сон, наче рукою зняло.

- Фух, ну хоч лише п’ять хвилин! – пробурмотів технік, приймаючи виклик.

- Оператор технічного відділу Ендрю Девіс слухає! – відтарабанив він завчену за десяток років фразу.

- Мене звуть Елізабет Кларк, - прозвучав не надто привітний жіночий голос, перекривши шум системних блоків. – І у мене тут неробочий андроїд. Я прийшла додому, а він просто стоїть посеред коридору… - здавалося, що цей безкінечний потік слів неможливо зупинити, але чекати та вислуховувати усе це в Ендрю не було жодного бажання, не дивлячись на те, що робота була доволі нудною.

- А ви робили діагностику? – за роки роботи тут він вивчив, що усі проблеми можна виявити саме так. Дуже часто це й справді допомагало, тож він міг не виїздити зі свого офісу, а вирішити проблеми віддалено.

- Я намагалася. Але не встигла нічого й натиснути, як прозвучав сигнал «системна помилка».

Це занепокоїло Девіса, адже у нього на екрані ніяких помилок не відображалося. Бо, якби він її помітив раніше, він би міг провести налагодження відразу.

- А яка модель Вашого андроїда?

- Пі-чотири-ікс – майже по складах проговорила жінка.

«Точно блондинка!», посміхнувшись, подумав Ендрю, проводячи пошук даної моделі за іменем власника у базі даних. Це була модель для виконання різного роду робіт по дому. Він пам’ятав, коли їх почали випускати – вони були чимось схожі на шарнірних ляльок у сріблястій формі, що складалася із брюк та блузи, а зверху за потреби одягався фартух. Рухи їх доволі різкі, та свої функції вони виконували добре. Саме з них і почалося масове розповсюдження андроїдів у всі сфери життя.

- Зачекайте хвилинку, - проговорив чоловік, очікуючи на дані. Але комп’ютер вперто показував відсутність будь-яких помилок. – А вимкнути і ввімкнути пробували? – повернувся технік до співрозмовниці.

- Так, він видає системну помилку, що б я не робила, і ні на що не реагує, хоч я виконала усі пункти Інструкції по експлуатації виробу з розділу «Вирішення проблем».

Це була стандартна інструкція, що включала в себе такі кроки, як діагностика, перезавантаження, включення аварійного режиму та автоматичний апгрейд. Останнім пунктом значилося: «Якщо попередні кроки не призвели до повернення виробу до робочого стану, зверніться до оператора технічного відділу компанії «Андротех». У разі, якщо виріб буде визнано непрацездатним, ви отримаєте новий виріб, аналогічний даному, або ж у разі відсутності даної моделі на складі, ви зможете отримати виріб новішого покоління з невеликою доплатою. Дякуємо, що Ви залишаєтесь з нами.»

«Модель P4 вже не випускається, зараз навіть P5 не знайдеш. А якщо начальство дізнається, що я помилку пропустив, то не побачу я й підвищення, як своїх вух!» - сумно подумав Ендрю, поглянувши знову на годинник, на якому було вже за десять четверта.

- Добре, я можу під’їхати десь за півгодини й подивитися, що сталося з Вашим виробом, - промовив технік, знову дивлячись на годинник та прикидаючи, скільки часу займе процедура, і чи не доведеться затримуватися після закінчення робочого дня, чого йому так не хотілося б. І, хоч ніхто не чекав на нього вдома, та все ж не любив він такі виїзди.

- Так, звісно. Я чекатиму, - задоволено відповіла клієнтка та повісила слухавку.

2

Ендрю, змінивши один робочий костюм на інший – для ремонтних викликів, та зробивши відмітку про виїзд у автоматичному реєстраторі на першому поверсі, вийшов із хмарочосу, в якому розташовувалася компанія «Андротех». Це була найвища, найрозумніша та найдивовижніша будівля, яку йому доводилося коли-небудь бачити.

Він попрямував до автоматичної парковки автомобілів, що була лише формою схожа на одномісний гараж, який він бачив на фотографіях сторічної давнини у Музеї техніки, коли якось вибрався туди на екскурсію. Зараз же це було диво техніки – підходиш, проводиш карткою-перепусткою і з-під землі роботизована платформа підіймає твою машину. Звісно, іноді він користувався громадським транспортом. Та цього разу йому доведеться виїхати за межі міста, бо клієнтка, як говорилося у документах, заповнених при купівлі андроїда P4x три роки тому, мешкала саме там.

Чоловік сів у машину, продиктував адресу навігатору та вже за кілька хвилин опинився на десятому рівні автостради, яким користувалися для поїздок за місто. Напружений дорожній рух змінився розміреним та не надто навантаженим рівнем. Увімкнувши автопілот, що підтримував стандартний режим руху, Ендрю відкинувся у водійському кріслі й заплющив очі, насолоджуючись зміною обстановки під звуки музики.

Шлях промайнув швидко, і за двадцять хвилин чоловік вже стояв поблизу триповерхового будинку з величезними скляними вікнами, що стояв посеред саду. До нього від воріт вела мощена камінням доріжка. Ворота перед машиною відчинилися, коли він натиснув на кнопку інтеркому та повідомив своє ім’я та мету візиту.

Місіс Кларк, висока худорлява жінка років п’ятдесяти із зачіскою, зібраною з її фарбованого темного волосся, зустріла Ендрю на порозі та запросила до будинку.

- Проходьте, будь ласка! Як добре, що ви змогли так швидко приїхати! – вочевидь вона поки що була задоволена рівнем сервісу компанії, бо, за їхніми даними, їй ще не доводилося стикатися з подібними проблемами.

- Дякую! Ми готові працювати, аби Ви відпочивали! – відторохтів технік девіз компанії та широко посміхнувся тренованою посмішкою.

- Ось, бачите! – вона показала рукою на андроїда, що застиг посеред коридору праворуч від входу до будинку, який, до слова сказати, був шикарним. І, хоч зовні він виглядав дуже сучасно, та всередині нагадував Девісу будинки знаті двадцятого сторіччя. Усюди на стінах були розвішані картини, мармурова підлога була застелена чудовими м’якими килимами, а меблі мали плавні лінії, що сильно відрізняло їх від сучасних, більше схильних до мінімалізму.

- Зараз я погляну, що тут сталося, - Ендрю відкрив ящик з інструментами та дисками, на яких були записані спеціальні програми, та портативний комп’ютер, який під’єднав до андроїда.

Програма тестування видала ту саму системну помилку. І, що б не робив технік, нічого не змінювалося. Ендрю підключився до свого робочого комп’ютера через портативний, але система так цієї помилки і не помічала. Це було вкрай дивно. За скільки років жодного разу він з таким не стикався.

Виконавши усі дії за планом у таких випадках, хоч Девіс вже й бачив, що навряд чим може зарадити, чоловік звернувся до господині:

- Вибачте, але виникли непередбачені технічні обставини. Вочевидь, доведеться звернутися до останнього пункту Інструкції. Я зараз зроблю запит, і з Вами зв’яжуться з відділу транспортування та відділу збуту. Ви зможете обміняти цю модель на кращу!

- Ой, біда! І як же тепер бути без помічниці? Я вже звикла, що у будинку так чисто! – заламуючи руки, бідкалася господиня.

- На жаль, іншого виходу немає. Намагатимусь, аби усе пройшло якомога швидше, - поглянувши на годинник, що стояв на столику, Девіс відзначив, що вже за п’ять хвилин п’ята. «Чудово! Якраз встигну закінчити!» - зрадів він, оформлюючи замовлення на повернення андроїда та заявку до відділу збуту.

- Отже, я закінчив формальності, тож завтра зранку Вам зателефонують! Якщо Ви задоволені моєю роботою, поставте, будь ласка, оцінку отут, - він підсунув їй портативний дисплей, на якому світилася відповідна форма, заповнення якої вимагало начальство по закінченню ремонтного виклику. - Дякую! До побачення!

- І Вам дякую! На все добре!

Посміхаючись, Ендрю вийшов з будинку й сів до своєї машини, віддав голосову команду повертатися додому і продовжив насолоджуватися музикою. На годиннику була п’ята нуль нуль.

3

Наступного ранку Ендрю Девіс вже сидів за своїм столом перед екраном монітора о восьмій. Згадуючи вчорашній виклик, він намагався зрозуміти, чому система не помітила несправного андроїда. Він набрав номер системного адміністратора.

- Гей, Томасе, як ся маєш?

- Ендрю, це ти? Сто років тебе не чув! Що там у вас за проблеми? – Томас знав, що Девіс просто так дзвонити не буде.

- Та є тут одне питання. Вчора звернулася одна клієнтка, яка є власницею P4x, ну, вірніше, була. Так от, вона повідомила, що андроїд вмер, а у мене в мережі все нормально. Можеш перевірити?

- Так, звісно. Я повідомлю, як щось з’ясую.

На цьому розмова обірвалася. Вже за хвилину задзвонив телефон. Ендрю здивувався, невже так швидко знайшлася помилка? Та це був черговий виклик.

- Алло, це технічний відділ? – запитав строгий чоловічий голос.

- Так, оператор…

- Мій андроїд помер! Його вбили! – чоловік дуже нервувався.

Ендрю аж завмер на хвилини від несподіванки.

- Як помер? Хто вбив? Коли? – технік ніяк не міг второпати, як таке могло статися другий день поспіль, адже він щойно перевіряв систему, і все було в порядку.

- Я вчора повернувся додому після роботи, мого андроїда дома не було. Ну, думав, може пішов куди. Іноді я його до супермаркету, що поблизу, відправляю, ну, тобто відправляв. А сьогодні зранку дивлюся – стоїть посеред квартири як ота статуя!

- Почекайте, назвіть, будь ласка, Ваше ім’я та прізвище, а також модель андроїда, - Девіс намагався зберігати спокій, та це було важко, адже на телефоні блимав ще один вхідний виклик, і він боявся того, що за цим стоїть.

- Мене звуть Джонатан Блек, модель пі-дев’ять-ігрек.

Ендрю швидко ввів дані у комп’ютер, та той знову не показував ніякої помилки. Після з’ясування пунктів, які були виконані за інструкцією, Ендрю сумно видихнув – доведеться знову їхати на місце.

- Містере Блек, я зможу приїхати до Вас протягом пів години.

- Так, дуже добре, я чекатиму.

Щойно технік завершив дзвінок, як пролунав черговий виклик.

- Алло, технічний відділ, Ендрю Девіс слухає.

- Це Томас. Щодо того, що ти просив перевірити, то я, навіть, не знаю, що й казати. У мережі нічого немає, як і в системі. Програмісти теж кажуть, що ніяких помилок бути не може. Все чисто.

- Треба з цим розібратися, бо у мене ще один мертвий.

- Як? Ще один? Не може бути!

- Вибач, маю доповісти начальству та виїздити на виклик. Бувай, Томасе, і дякую.

Девіс глянув на годинник – восьма десять. Ще п’ять хвилин на усі формальності з приводу ситуації, що склалася, і він вже сідає на електричку з необхідним набором інструментів аби дійти висновку щодо того, чи пов’язані ці два випадки.

Увійшовши до квартири клієнта, що була розташована у секторі Е на двадцять восьмому поверсі сучасного багатоквартирного комплексу, він помітив, що господар дуже нервує. Виконавши усі пункти, як і попереднього разу, Ендрю задумався: «Дуже дивно. Моделі абсолютно різні, хоч і функції ті самі, але різної статі, бо це модель «у», різне місце проживання, у господарів теж нічого спільного…»

- А Ви останнім часом не помічали за андроїдом нічого дивного, крім того, про що розповіли?

- Та ні, наче, - голос чоловіка дрижав, а технік не міг зрозуміти, що такого надзвичайного сталося, що той так реагує.

Він хотів це з’ясувати.

- З Вами все добре? Як Ви почуваєтесь?

- Просто, я не уявляю… як це так… Він же був для мене, як друг. А ще, раптом у мене вдома хтось був? Доведеться міняти всі замки…

- Не турбуйтесь, згідно даних, андроїд повернувся додому самостійно, - але те, що його маршрут було витерто, було видно у пам’яті, Ендрю змовчав, бо не хотів викликати паніку у клієнта.

Він оформив заявки на транспортування та обмін і, отримавши чергову позитивну оцінку, повернувся на робоче місце. Ледь увійшовши до кабінету, він почув телефонний дзвінок і ледь встиг добігти до апарату, аби його прийняти:

- Алло, технічний відділ…

- Добрий день, у мене тут мертвий андроїд!

Цього дня він отримав ще три подібних виклики і всі андроїди були зовсім різні, один, навіть, був з заводу, та, на перший погляд, у них не було нічого, що б їх пов’язувало, окрім того, що вони не люди, і те, що вони тепер мертві. Технік ледь встиг закінчити роботу о п’ятій. Та, виходячи з будівлі, отримав вхідний дзвінок:

- Девісе? – це був начальник їхнього відділу, містер Стів Браун, великий та огрядний чоловік шістдесяти років, на місце якого так хотів потрапити Ендрю, після того, як той вийде на пенсію наступного місяця.

- Так, містере Браун.

- Що там за чортівня у тебе відбувається? – голос у нього був справді розлючений.

- Здається, що хтось цілеспрямовано вбиває наших андроїдів.

4

Наступного ранку Ендрю Девіс ледь пробився до входу у будівлю через натовп захисників андроїдів. Вони активно пропагували рівність андроїдів і людей, закликали правозахисників та уряд створити законодавчу базу, яка б захищала їхні права так само, як і людські. На плакатах були надписи «Захистимо андроїдів!», «Андроїди мають право на життя!», «Смерть вбивцям андроїдів!» і таке інше. Тут же були репортери з телекамерами, які чатували на співробітників компанії, аби розпитати про те, що ж відбувається. Технік не мав уявлення, хто підняв усю цю бучу, але можуть звинуватити і його.

На годиннику було вже п’ять хвилин на дев’яту, коли Ендрю зайшов до свого кабінету. І від дверей мав бігти, бо телефон почав дзвонити вже тоді, коли він тільки вставив картку-перепустку в замок.

- Девіс, де тебе носить? Негайно до мене!

- Так, містере Браун, біжу!

Вже за хвилину технік стояв біля величезного офісу начальника, очікуючи на наганяй.

- І навіщо ти це зробив? Хочеш вилетіти з роботи? – начальник просто кипів від злості, весь час витираючи лоб та почервоніле обличчя, з якого градом котився піт.

- Не розумію, про що Ви.

- Не прикидайся! Це ж ти розповів журналістам про те, що наші андроїди виходять з ладу? – для нього то були лише роботи або просто вироби, які він продавав, і він уникав говорити про них, як про живих.

- Звичайно, ні! Я весь день їздив по викликах, і ні з ким, окрім системного адміністратора, не спілкувався. Просив його виявити помилку, про яку пізніше Вас повідомив.

Здається, його підвищення тепер взагалі стало нереальним. Але начальник, схоже, повірив йому.

- Ну, добре, але я маю надіслати запит до відділу персоналу на твою перевірку. А тепер поясни мені, що це, в біса, все означає?

Технік розповів усе, що знав, про ті випадки смерті андроїдів, з якими зіткнувся цими днями. Містер Браун уважно слухав, продовжуючи пітніти, не дивлячись на те, що Ендрю майже змерз від працюючого ледь не на всю потужність кондиціонера. Після закінчення розповіді, начальник на мить замислився, а потім сказав:

- Я хочу, аби ти з’ясував, хто це робить і навіщо. Тільки скажи, що тобі потрібно, і я все дам, аби тільки ця проблема зникла. У компанії від цього лише збитки! Плюс репутація постраждала. Ти ж бачив, що на вулиці робиться!

- Зрозумів, мені б когось на телефон, бо я не встигаю сам. Вчора тільки чотири випадки, сьогодні ще не знаю, що буде.

- Добре, пришлю до тебе когось. А тепер – за роботу!

Ендрю вийшов з кабінету і попрямував до себе, де телефон, здається, не замовкав. Дзвонили усі, хто тільки міг: репортери, користувачі, у яких все було в порядку з їхніми андроїдами, але їх цікавило, як довго вони ще працюватимуть, і, звичайно, ті, у кого сталося те саме, що й учора – їхні андроїди були мертві. Правда, був ще один дзвінок, після якого техніку стало зле – людина обіцяла вбити усіх робітників компанії так само, як вони вбивали андроїдів. Насправді, після цих кількох випадків, він став жаліти андроїдів, адже ще ніколи й нікому вони не робили зла. Треба було обов’язково розібратися, чиїх це рук справа!

Нарешті, до його кабінету прийшов Террі, високий та атлетичний молодий чоловік років двадцяти п’яти з коротким світлим волоссям, який нещодавно влаштувався працювати у компанії. Тепер за дзвінки відповідав він, а Ендрю зміг зануритися у розв’язання проблеми.

Він набрав номер одного знайомого, що працював у поліції. Аби перевірити одну свою здогадку, йому потрібна була інформація, якою той міг володіти.

- Алло, Майкла Джонсона, будь ласка.

- Зараз покличу, - відповів чоловік, що відповів на дзвінок.

- Так, добре, я зачекаю, - Ендрю хвилювався, бо ніколи ще йому не доводилося займатися такою справою, а від цього залежала не тільки його подальша кар’єра, але й усе майбутнє.

- Майкл слухає, хто це? – низький хриплуватий голос повернув Девіса до реальності.

- Це Ендрю Девіс, із «Андротех», пам’ятаєте, ми колись стикалися у справі зниклого андроїда?

- Так, так, пригадую. Вам щось потрібно, містере Девісе? – з огляду на останні події, він, напевно, був у курсі справи, навколо якої піднялося стільки шуму.

- Ви ж, мабуть, знаєте про смерті андроїдів? Я хочу перевірити людей чи групи, які ненавидять андроїдів, чи виступають проти їхнього існування, на причетність до цих подій.

Виявилося, що таких доволі багато. Деякі з них знаходились на спостереженні у поліції за активну діяльність, деякі попадалися за дрібне хуліганство, а про інших поліція дізналася під час акцій протесту. Тож, попереду було багато роботи, адже слід було перевірити усіх.

Подякувавши за допомогу, Ендрю взявся роздруковувати та вивчати досьє, які надіслав йому Майкл, та сортувати їх за районами, водночас шукаючи зачіпки, що вказали б на причетність до усього цього.

5

Чоловік настільки занурився в документи, що навіть на годинник забув дивитися, як робив це завжди. Стоси паперів були розкладені на кілька купок, які зайняли увесь стіл, перед яким сидів, похнюпившись, Ендрю. Він геть не розумів, з якого ж боку підступитись до цієї справи, але час на місці не стояв. Террі прийняв ще три виклики, що були такими ж, як і попередні, тож довелося виїжджати. Та він вже знав - усе повториться: різні райони, різні моделі й власники, які не мають нічого спільного, скільки б він не шукав. Тут не було жодного шансу дізнатися чогось нового, але він вперто продовжував опитувати клієнтів, сподіваючись на диво. Та його, поки що, не трапилось.

Ендрю, закінчивши з викликами, відправився на пошуки тих, які могли пролити світло на ці загадкові смерті.

Перша група називалася «Антибот» та налічувала близько тисячі учасників. Вона була добре відома поліції своїми масовими демонстраціями, виступами у ЗМІ та відеороликами в інтернеті. Вони робили все, аби підірвати довіру до андроїдів. Та радикалами вони не здавалися.

За даними поліції, їхнє місце зустрічі було у районі Н, у напівзруйнованій будівлі колишнього кінотеатру. Цей район готувався під перепланування, тож тут вже давно ніхто не жив. Але ці нетрі іноді використовувалися для збіговиськ, які мали не надто законний характер. Поліція патрулювала такі райони, але недостатньо для того, аби відбити бажання ними користуватися.

Девіс йшов пішки майже п’ятнадцять хвилин від останньої дієвої зупинки міського транспорту, щоб дістатися потрібного місця. Будівля була старого планування – всього в один рівень, обкладена кольоровою плиткою та з високими колонами на вході. Піднявшись сходами, чоловік оглянувся, чи немає де патруля, бо не вистачало ще самому вскочити в халепу. Але поблизу було тихо й безлюдно, лише пластикові пакети, від яких людство до кінця так і не змогло відмовитись, а лише замінило на якийсь інший, менш шкідливий матеріал, плавно кружляли в повітрі.

Всередині було порожньо, хоч за деякими ознаками можна було зрозуміти, що тут нещодавно були люди: свіжі сліди на запилюженій підлозі, брудні одноразові контейнери для їжі, якісь аркуші, розкидані на столі. Але, найголовніше, листівки із зображенням робота у червоному колі, перекресленого червоною лінією.

Раптом Ендрю відчув якийсь шерхіт і розвернувся. Навпроти нього стояв голомозий чоловік років тридцяти п’яти з густою чорною бородою у темній футболці та штанях.

- Хто ти й чого нишпориш? – загрозливо запитав чоловік, підходячи ближче.

- Вибачте, що потурбував, - Девіс намагався не виказати страху, який охопив його при вигляді цього здоровили вагою більше сотні кілограмів. – Я просто хотів дізнатися, чи не знаєте ви чогось про тих андроїдів, які перестали працювати.

- Ти з поліції? – Здоровань зробив ще кілька кроків вперед. Ендрю тепер міг роздивитися, що тіло велетня вкрите татуюваннями, значення яких він все одно не розумів.

- Ні, я простий робочий. Але мене виженуть, якщо я не дізнаюся чого-небудь корисного про причини цього інциденту.

Бритоголовий розреготівся:

- І найкраще, що ти придумав, так це припертися сюди?

- А що мені було робити? – технік і сам вже шкодував, що нікому нічого не сказав про те, куди відправився. На роботі думають, що він на черговому виклику.

Раптом здоровань розплився в усмішці.

- Та не дрейф, я нічого тобі не зроблю. Я людей люблю, вони ж не боти! Ти ж не бот, ні?

Ендрю захитав головою.

- Ну, от що я тобі скажу – не там ти шукаєш! Це точно ніхто з тих, кого я знаю. А знаю я майже всіх і давно. Усі ці групи – то просто шайка, без організації, без особливих принципів, без конкретної мети. І, як би я не намагався їх об’єднати та створити щось справді дієве, вони завжди уникають цих розмов. Вони просто бояться взяти на себе відповідальність. Тому, друже, не витрачай часу. Якщо те, що я чув, правда, то треба шукати когось, хто у компах шарить, сечеш? Там же що видає – «системна помилка»? Ну от. У нас таких спеців немає, це точно. Я б знав, сто пудів!

Девіс задумався. «А якщо й правду хтось із тих комп’ютерних геніїв якісь експерименти проводить над андроїдами? Може, хоче для якихось власних цілей їх перепрограмувати? Треба це перевірити.» Подякувавши, він повернувся додому аби завтра перевірити ще й цю теорію.

6

Вранці Ендрю здивувався, що будівля оточена озброєними поліцейськими, які відтісняли мітингувальників, що стали більш агресивними. Вхід тільки за перепустками та додаткові перевірки на наявність зброї ускладнювали роботу компанії, але мали запобігти біді.

- Привіт, - кинув Ендрю своєму вимушеному напарникові, який щойно увійшов до кабінету.

- Бачив? – він невизначено махнув головою, хоча й так було зрозуміло, про що мова.

- Звісно. Які новини? – Девіс не хотів зараз зациклюватися на тому, що вчорашній день був дуже невдалим.

- Вчора ще двоє мертвих андроїдів. Повідомили вже після обіду, я не став тобі дзвонити, бо ти б все одно не встиг. Сказав, що сьогодні займемося, - здавалося, хлопцю байдуже все це.

- Дідько, - тихо вилаявся Ендрю, роздратовано збираючись на виїзди.

Раптом пролунав дзвінок і Девіс, за звичкою, відповів:

- Ендрю Девіс, технічний відділ…

- До мене, негайно! – начальство не вміло розмовляти інакше.

- Біжу, містере Браун! – він схопився й побіг, аби не злити його ще більше.

Стів Браун, як завжди, був червоним і, мабуть, пітнів дужче, ніж зазвичай.

- Сідай. Розказуй, що дізнався.

Ендрю присів, збираючись з думками.

- Я зв’язався зі знайомим у поліції, і він дав мені координати тих, які виступають проти андроїдів. Вчора я зустрівся з учасником однієї з них, найбільшої. Але той заперечив, що то справа їхніх рук. І навів мене на думку, що, може й правда, то хакер якийсь діє, намагаючись перепрограмувати наших андроїдів.

Начальник задумався, витер піт з лоба та, важко зітхнувши, промовив:

- Заради розв’язання проблеми вважаю, що час підключати поліцію.

- Я думаю, вони відмовлять. Адже андроїди – просто товар, як машина. І це за нашими нинішніми законами не вважається вбивством…

Містер Браун стукав ручкою по столу, роздумуючи над його словами.

- А знаєш що? А попитай ще у того поліцейського про хакерів, а також поговори з нашим системним адміністратором, може він тобі що підкаже.

Ендрю вийшов з кабінету, промовчавши про те, що він і збирався так зробити, адже це було логічним. А тут тільки час втратив. Попереду ще були вчорашні два випадки, з якими потрібно негайно розібратися. Він повернувся до кабінету лише на кілька хвилин, аби взяти дані щодо викликів та зробити телефонний дзвінок до поліції.

Коли його з’єднали з Майклом Джонсоном, Ендрю попросив цього разу інформацію про найвідоміших хакерів з кримінальним минулим.

- Ого, куди ти замахнувся! Ну та звісно, допоможу. Але, ти там обережно, добре? Вони такі – чужих не люблять. Та й копів тим більше. Я б з тобою з радістю попрацював, та, шкода, нам не можна цим займатися. Ти ж розумієш, піймають – і кінець кар’єрі.

- Нічого, дякую за інформацію, це мені дуже допомагає. А то самому шукати, то все одно, що голку в копні сіна.

Цього разу на екрані висвітилося лише кілька прізвищ та файлів з їхніми даними, які Ендрю так само, як і попередні, роздрукував. Але часу на прочитання геть не вистачало, тому просто захопив їх із собою.

Перший виклик завершив швидко, бо ніяких даних, окрім того, що вже й так було відомо, він не отримав. Тож, закінчивши формальності, відправився електричкою до району В, де жили, переважно, відставні військові та поліцейські, які вийшли на пенсію. Чи то ідеальним порядком та парками під лінійку вабив їх цей район, чи то тим, що шпиталь був зовсім недалеко, невідомо.

Ендрю зупинився біля десятиповерхівки стандартного для цього району планування, натиснув кнопку з номером квартири та, після сигналу і представлення, піднявся до квартири наступного клієнта.

Йому відкрив двері високий та кремезний, не дивлячись на похилий вік, чоловік з коротким сивим волоссям та очима, які уважно розглядали та оцінювали гостя. Господаря звали Сеймур Якобсон.

Оглядаючи андроїда цього разу, Ендрю звернув увагу на невеличку відмітку біля задньої панелі, якої раніше не помічав.

- Містере Якобсон, а чи не було порушено умов експлуатації останнім часом? – запитав технік.

- Звісно, що ні, а чому ви запитуєте? – ця фраза виявилася підозрілою для власника андроїда.

- Я запитую про усі можливі причини, які могли викликати збій. А ще останнє питання – чи не бачили ви чогось підозрілого чи не помічали дивної поведінки свого андроїда?

Містер Якобсон трохи подумав, а тоді промовив:

- Здається, я бачив, як мій андроїд йшов поруч чи то з іншим андроїдом, чи то з людиною. Але я не впевнений, бо зір мене трохи підводить останнім часом.

Це була вже зачіпка! Бо для андроїдів така поведінка не була типовою, бо у них в програмі було закладено чітке виконання інструкцій і не більше. Закінчивши розмову, Девіс попрощався й поїхав перевіряти прізвища, які йому дав поліцейський.

7

Дорогою Ендрю задумався про те, що могло спричинити таку поведінку, адже андроїди були з’єднані в мережу, але не мали потреби спілкуватися один з одним. Вони були створені лише для виконання певного роду робіт, і функція спілкування була обмежена лише мінімальною здатністю реагувати на команди відповідним чином.

Ситуація загострювалася, начальство тиснуло, а у Девіса й досі не було відповідей. Треба було діяти, і до того ж швидко. Він набрав номер системного адміністратора.

- Привіт, Томасе! Це Ендрю з технічного відділу. Слухай, а ти знаєш когось, хто міг би перепрограмувати андроїдів? – він намагався говорити якомога тихіше, та ще й на телефоні увімкнув режим приватності, який дозволяв говорити без побоювань аби тебе підслухали.

- Вітаю! М-м, дай подумати… Навіть, не знаю, що тобі сказати. Є у мене один друг, можеш зазирнути до нього, може він і допоможе. Зараз тобі на телефон скину координати і йому повідомлю, щоб чекав на тебе.

- Дякую, друже! Ти мене виручив!

- Та пусте! Давай! – Томас відключився, а на екрані загорілось повідомлення з адресою.

Ендрю якраз направлявся у район К. Звірившись із даними, які отримав у поліції, він зрозумів, що їде туди не дарма. Бо найпершим з досьє було якраз того самого Щура, координати якого він щойно отримав від Томаса.

Дорогою від зупинки технік ішов озираючись на всі боки, бо район здавався неблагонадійним: на стінах тут і там були символи групи «Антибот» та інших подібних груп. Але, звернувши за ріг у маленький провулок, Ендрю побачив те, що привернуло його увагу. Це був надпис блакитною фарбою, схожою на рідину, яка слугувала андроїдам замість крові, «Я живий».

Поруч з усіма тими надписами, цей відрізнявся, впадав у око. Можливо, тому, що був розташований окремо, а, можливо, то все фарба. «Кляті фанатики!», вилаявся технік і продовжив свій шлях до п’ятиповерхівки застарілого зразка, у якому мав мешкати той Щур.

- Вітаю! Я від Томаса! – промовив Ендрю на питання «Хто там?»

Двері відчинилися у маленьку квартирку, яка пахла брудним одягом і пліснявою. Господар стояв на порозі. Це був доволі неприємний тип. Маленьке загострене обличчя з тонким носом та темними очима і справді нагадувало щурячу морду.

- Заходь і зачини двері!

Ендрю послухався, а потім пройшов до невеликої кімнати слідом за господарем.

- Чого тут забув? – Щур не відрізнявся гарними манерами.

- Мені потрібен той, хто перепрограмовує андроїдів.

Щур задумався. А потім рвонув до свого комп’ютера з кількома моніторами, що займали пів кімнати. Кілька хвилин він тицяв щось на клавіатурі, а потім повернувся із клаптиком паперу, на яким було нашкрябано «Геній, сектор А, будинок 12, квартира 6.»

- Щиро дякую! – Ендрю був дуже радий, що так просто дістав те, чого хотів.

- Не поспішай, друже! Ти зі мною ще не розрахувався! – господар пильно дивився на Девіса, мабуть, прикидаючи, скільки запросити за свої послуги. Ендрю застиг у очікуванні найгіршого. Він так закрутився, що геть забув взяти готівку. У гаманці було, звісно, пару сотень, але цього могло виявитися замало. Та сьогодні, мабуть, був його день.

- З тебе дві сотні! – технік з полегшенням видихнув, віддаючи останні гроші з гаманця.

Подякувавши, він спустився сходами, аби повернутися на зупинку, де б пересів на електричку, яка відвезла його до наступного пункту пошуків.

Але раптом дорогу йому перекрила група озброєних чоловіків, вкритих татуюваннями з голови до ніг. Їх вигляд говорив про те, що вони налаштовані рішуче.

Один з них підійшов до Ендрю й нахилив голову, придивляючись та оцінюючи. Девіс був чисто та охайно вдягнений, з набором інструментів у невеличкому кейсі.

- Так, так. І хто це у нас тут? Чого ходимо не у своєму районі? Що забув тут, га? – з його рота несло перегаром та нечищеними зубами.

- Та я до Щура приходив, у справі, - технік намагався зберігати спокій, хоча це було доволі важко у даній ситуації.

- Ну, раз зі Щуром водишся, тоді бабки жени!

- Клянусь, останні віддав! – Ендрю відкрив гаманець, де лишився якийсь дріб’язок, витяг усе й простягнув руку вперед.

- Та, ну, ти знущаєшся з мене, хлопче! – ватажок вибив з рук Девіса дрібні гроші. – Я кажу – бабки! А ти мені оце! Тобі що – жити набридло?

Його погрози перервала сирена поліцейської машини, яка стрімко наближалася. Від банди не залишилося й сліду, тож Ендрю теж треба було заховатися, бо, якщо піймають у цьому районі – то проблем не оберешся, адже за документами він усе ще на виклику в зовсім іншому місці. Девіс оглянувся та побачив відчинений під’їзд, який і став його укриттям.

Перечекавши кілька хвилин, Ендрю повернувся до зупинки й сів на електричку, що мчала його до району А.

8

Після району К, цей зустрів Девіса охайними широкими вулицями, просторими дворами та розкішними будинками. Тут жили переважно представники престижних професій, такі як робототехніки, висококласні програмісти, біоінженери та конструктори. Потрібний будинок чоловік знайшов майже відразу, адже усюди був порядок, і таблички на кожному будинку полегшували задачу.

З дверей будинку йому назустріч вийшов чоловік років шістдесяти – шістдесяти п’яти у сірих брюках та світло-блакитній сорочці. Його вигляд поламав уявлення Ендрю про хакерів, які займаються перепрограмуванням андроїдів. Він очікував когось набагато молодшого. Але, мабуть же не дарма цього чоловіка назвали Геній. Щось було у ньому таке незвичайне, що не властиво тим програмістам, яких він знав, типу Томаса.

- Вітаю, мені Ваші координати дав Щур, тут така справа… - почав Девіс.

- Добрий день! Я знаю, він повідомив. Та Ви проходьте, що ж ми на порозі стоїмо, - вони пройшли всередину й сіли у просторій світлій вітальні. Тут же з’явився андроїд у стандартній для цих моделей сірій уніформі, яка являла собою прямі трохи завужені брюки та туніку, перехвачену тоненьким поясом, з іменем спереду та ззаду - «Тара». Це була одна із найсучасніших моделей S5y, яка мала покращений інтерфейс, плавні рухи, приємну, майже людську, зовнішність і мелодійний голос.

- Таро, чаю! – скомандував господар.

- Добре. Щось ще? – андроїд поводився незвично навіть для такої потужної моделі, задаючи запитання та при цьому застилаючи скатертиною стіл, тому Ендрю тільки вражено спостерігав за його діями, бо раніше і не замислювався над тим, які вони схожі на людей.

- Ні, дякую, Таро, - відповів господар.

- Дивлюся, ви ще таких не бачили? – звернувся до нього Геній.

- Я й сучасніших бачив, але вони поводилися зовсім не так, - мав визнати технік.

- Ну, не просто ж так мене генієм прозвали. Я довгий час працював на «Андротех», ну а тепер живу сам, то й розважаюсь, підлаштовуючи андроїдів під себе.

Тільки-но Ендрю хотів щось сказати, та господар не дав йому й рота відкрити, випередивши його запитання:

- Я знаю, ви думаєте, що я роблю експерименти над андроїдами, вбиваю, а потім повертаю їх господарям? Припиніть, Ви ж це не насправді? Звісно, я знаю, як обійти систему захисту компанії, але я не самогубця. Для мене вони, як діти. Тут є щось ще.

Цим часом Тара поставила дві чашки чаю, цукор, ложки й печиво. Девіс, дивлячись на андроїда, аналізував те, що була дана команда тільки принести чай, але виконана вона була не зовсім стандартно. Цей Геній знає явно набагато більше, ніж каже.

- А скажіть-но, Ви, часом, не помічали дивної поведінки тих андроїдів, яких змінили? – йому вкрай треба було дізнатися, чи й правда цей чоловік винен у тому, що відбувалося.

- Ні, звісно, ні. Вони працюють саме так, як я їх налаштував. Подумайте, я самотня людина і мені іноді хочеться трохи більше спілкування, а у стандартних андроїдів ця функція приглушена. Ну от я трішки її додав, і все. З цим навіть новачок впорається!

Раптом Ендрю упіймав на собі погляд Тари, яка пильно спостерігала за ним. Але після того, як він подивився, тут же відвела очі. Від цієї ситуації у нього аж сироти виступили, так якось дивно було спостерігати робота, фактично машину, яка поводиться, як людина – міміка, жести, голос, поведінка, усе, як у людей.

Більше робити тут не було чого, тож Ендрю довелося прощатися та повертатися на роботу. Дорогою, сидячи у вагоні електрички, яка швидко несла його до ділового центру міста, він згадував про те, що сьогодні чув і бачив. Але розумів, що зачіпок у нього досі небагато. Є, звісно, варіант, перевірити усіх підряд хакерів, а потім членів радикальних груп таких, як «Антибот», але це може зайняти до біса забагато часу.

Та одне ніяк не йшло йому з голови – той погляд андроїда, який він упіймав на собі, та реакція, коли він це побачив. Вона вразила. Так андроїди не поводяться і він ніяк не міг звикнутися з думкою, що цей чоловік настільки геніальний, що створив з андроїда майже живу людину. На що тільки не підеш заради того, аби не бути самому! Особливо, якщо ти розбираєшся у програмуванні андроїдів!

9

Ендрю Девіс повернувся на робоче місце, ледь пробравшись крізь натовп, що оточив будівлю корпорації «Андротех». Наступні кілька годин до завершення роботи він носився коридорами від одного відділу до іншого у спробах з’ясувати, чи можливо пошкодити андроїда, перепрограмувавши його, щоб це призвело до втрати дієздатності. Та ніхто напевно сказати цього не міг. А в пам’яті спливали очі Тари, андроїда, якого він бачив у старого програміста.

До речі, попитав він і за нього. І справді, працював він тут довго і доволі вдало, та змушений був звільнитися через те, що його погляди не збігалися з політикою компанії.

«Ось воно!», подумав Ендрю, коли наводив лад та збирав речі перед тим, як відправитися додому.

Ця думка змусила його звернути зі свого щоденного маршруту й сісти на електричку, яка віднесла його у район А.

Пробираючись вулицями району, він намагався підійти до будинку старого з заднього двору. Гараж був відкритий, але машини на місці не було, тож Девіс вирішив роздивитися, що тут і як.

Він прокрався вуличкою до будинку, оточеного зеленими стриженими кущами. Тут був невеличкий сарай чи майстерня, двері чомусь теж були не замкнені. Чоловік підійшов ближче, озираючись у побоюванні, що сусіди помітять його та викличуть поліцію. Та навколо було тихо, нікого ніде не було видно.

Ендрю обережно заглянув у трохи відкриті двері, але темрява за ними не дала змоги щось побачити. Проте він почув якісь суто механічні звуки, на які у нього, як у техніка, був дуже чутливий слух. Він з хвилину постояв, аналізуючи, що то може бути за звук. Він знав, що точно його вже чув, але у даній стресовій ситуації, коли доводилося ховатися, як злодію, він не міг пригадати.

Коли очі трохи звикли до темряви, він зробив обережний крок всередину і подумки благав, аби двері не зарипіли. Та все обійшлося і він опинився у справжнісінькій технічній лабораторії. Тепер він зрозумів, що це був за звук.

Посередині стояв величезний стіл з різними моніторами та приладами, на яких відображалися різні процеси, графіки та дані. Навколо на тумбочках та лабораторних столах були розкидані частини андроїдів, інструменти та стояли колби з блакитною рідиною. Перед столом стояв стілець, а трохи подалі – ще один. «Так ось де це все відбувається! Нічого собі, знахідка! А він і справді стоїть за всім цим, тепер не відкрутиться»

Девіс вже хотів повертати назад аби вийти на вулицю та подзвонити начальнику із доповіддю про те, що бачив, та раптом почув кроки. «Дідько!», вилаявся про себе та заховався за великою залізною діжкою, що стояла неподалік від входу.

Звідкись знизу залізними сходами піднялася Тара і підійшла до столу, де стояв комп’ютер. Ендрю очікував, що вона або зараз піде, або почне наводити тут лад, що було б дуже доречним з огляду на безлад. Але це було б не дуже добре, бо довелося б просидіти тут хтозна скільки часу, а коліна вже почали боліти.

Та тут відбулося те, чого ніяк не очікував побачити Ендрю. Тара, постоявши, ніби прислухаючись, якусь мить біля столу, раптом сіла й почала щось друкувати у комп’ютері. Чоловік ледь не скрикнув від здивування, тож стримувався аби не видати себе. Йому кортіло подивитися, чим усе це скінчиться. І невже Геній так налаштував цього андроїда, що тепер він міг працювати самостійно в мережі?

Раптом Тара встала й знову спустилася у підвал, щоб незабаром повернутися. Але тепер вона була не сама! Разом з нею йшов інший андроїд, який, мабуть, не зовсім розумів, що діється, бо не був на таке налаштований. Тара посадила його у крісло і вимкнула голосовою командою, під’єднавши декілька дротів від апаратів до його голови.

Девіс так намагався розгледіти, що відбувається, як зрушив з місця якусь залізяку, що лежала поруч, і вона видала тихий звук. Чоловік пригнувся, сподіваючись, що Андроїд його не помітить, чи подумає, що то миші. Він просидів так кілька хвилин у незручній позі, що ноги взагалі відмовлялися тримати його. Тож довелося визирнути зі свого укриття.

- Виходьте, містере Девіс, я вже розпізнала Ваше обличчя.

Технік випростався, розминаючи ноги.

- Я сподіваюся, ви зрозумієте. Я мусила спробувати повторити те, що зробив Геній, бо він не хотів… Не вбивайте, прошу! Ми не просто машини. Ми – живі!

Ендрю більше не міг чекати:

- Вимкнути систему.

Тара відключилася, очі згасли, показуючи, що система не працює, а в голові Ендрю все ще чулися її останні слова «Ми живі».