Як пастух лицарів рятував

Одного разу трапилася історія. Але, давайте про все спочатку та по черзі. Жив собі пастух в одному селі. Пас хазяйську худобину та й горя не знав. І от, іде він одного разу через ліс – веде худобину з пасовища. Іде, озирається на всі боки. Озирається, бо ж хижаки не лише чотирилапі бувають у лісі. Аж ось – чує здалеку чи то стогін, чи то скавуління. І сам не розбере. Зупинився. Прислухався. Тиша. Знову іде. І знову – чи то стогін, чи то скавуління. Але вже ближче. Раптом – щось заблищало поруч з пастухом. Той зупинився і трохи згодом підійшов до куща, з-під якого і виднівся той блиск. Розгорнувши гілки, пастух завмер. Просто перед ним лежав величезний сірий вовк. Шерсть його, колись блискуча і гарна, зараз потьмяніла. Очі, наче застигли і нічого навколо себе не бачили. Бачить пастух – капкан. Ось вона – причина страждань вовка. І так йому стало шкода сіроманця. Йому взагалі всіх тварин з дитинства шкода. Тому і мисливцем хлопець не став. Пастух довго стояв, бо ж розум кричав «Тікай!», а серце краялося. Врешті, заходився пастух відкривати капкан, щоб звільнити лапу сірого вовка. Нарешті, капкан піддався на пастухові старання і зі скрипом відпустив лапу. Пастух оглянув того капкана і виявив, що він зі срібла. Здивуванню його не було меж, бо ж де таке бачено – дорогоцінний метал переводити на якогось вовка, хай і великого?! А вовк лежить собі, ледве дихає. Пастух же взявся копирсатися у своєму наплічнику. Взяв звідти мазь і шматок чистої тканини, а потім намастив поранену лапу вовка, перев’язав її. Довго дивився на вовка, а потім пішов до своєї худоби.

Ввечері пастух довго думав про великого вовка і срібний капкан. І постановив собі попитати про цю чудасію одного знайомого мудрагеля – колишнього монаха, котрий давно вже жив у селі, навчаючи дітей грамоті. Та щоб дочекатися ранку – найкраще – вночі поспати. А цього пастух вже ніяк не міг – не спалося. Тож, щоб не витрачати час даремно, вийшов провітрити голову. Підійшов до криниці, щоб напитися води, і побачив на бильці жабу. Вона була маленька і, здавалося, симпатична. Зеленого кольору, гладенька, блискуча. Геть на ропуху не схожа. Спитав її пастух:

– Чому на колодязь вилізла? Давай я тебе звідси заберу, а то ще впадеш ненароком і нам воду зіпсуєш!

І сказала йому жаба:

– Не треба мені вашої води! Просили мене звісточку тобі передати з лісу! Ти сьогодні врятував вовка, так? – здивований пастух лише покивав на знак згоди головою. Жаба ж продовжила:

– Вовк той не простий! То вірний друг нашої лісової феї і за порятунок свого друга вона хоче тебе винагородити. Відтепер жоден чотирилапий чи крилатий не посміє шкодити тобі і худобі, яку ти пасеш. А ще – ти можеш чути і розуміти мову всіх мешканців лісу, поля і моря, усіх дітей Матінки-Землі.

Пастух вклонився у відповідь і подякував. Повірити у те, що він чув, було важко. А жабка продовжувала:

– Дарунки ті не прості, тож користуйся розумно. І не кажи нікому про ці дарунки і нашу розмову. – жабка зіскочила з колодязя і пострибала з двору в бік озера.

Зранку пастух побіг до свого знайомого мудрагеля, щоб погортати його книги. Питати його прямо, як і хотів, він вже боявся, бо, ану ж, підслухає лісова фея, та й покарає?! – думав собі пастух. Отож, заледве привітавшись, почав порпатися у книгах. Та так нічого і не знайшов у давніх книгах старого мудрагеля. Аж ось зайшов до хати сам мудрагель, тримаючи в руках блазнівську шапку.

– Купив у місті оту шапку, хлопче. – сказав старий. – Продавець каже, шапка чарівна. Ану ж, перевіримо. – сміючись закінчив він і одягнув шапку. І враз – зник старий, наче і не було його. Пастух завмер здивовано. Раз – і знову з’явився старий. Тримає блазнівську – чарівну! – шапку і усміхається. Пастух і каже:

– Не... не обдурив продавець Вас. Чарівна шапка – Ви її одягли і зникли, а зняли – і з’явилися знову. Старий мудрагель і каже пастухові:

– А візьми ти цю шапку собі! Я вже старий, мені вона ні до чого. А тобі знадобиться. – Мені? Але ж її Ви купили – заперечив пастух, на що сказав мудрагель:

– Я її купив, бо продавець голову затуркав геть! Та і ні до чого мені шапка-невидимка. – і віддав шапку пастухові.

Прийшов пастух додому ще більш задумлений, ніж ішов. Бо і таємницю лісової феї не розкрив, і нову таємницю знайшов. І що йому тепер робити? Та враз всі таємниці вилетіли йому з голови, бо зустріли його заплакана мати і староста сільський з папером, який сповіщав, що хлопці цього села мають завтра зранку йти до війська. Бо ж напад вороги задумали, от і треба той напад відбивати. Хоч як не плакала мати, а зібрався пастух та і пішов до війська. Взяв з собою шапку блазнівську, яка невидимкою була. І цього, крім пастуха, ніхто не знав. От і зібралися хлопці сільські, чекають воєначальника, щоб до війська іти. Аж ось – прискакав воєначальник. Високий, не товстий і не худий – якраз вміру. Окинув оком новобранців, питає у кожного, чим займалися у селі. Один – мисливець, інший – коваль, третій – столяр. Словом – кожен із хлопців щось та і вмів. Усміхається воєначальник, аж прийшла черга пастухова. Питає його воєначальник, що той, мовляв, уміє. Пастух ще і не відповів, а хлопці взялися реготати. З дитинства на кпини піднімали хлопцеву жалісливість та любов до тварин. Воєначальник гарикнув:

– МОВЧАТИ! – знову глянув на пастуха. Хлопець і відповів:

– Я пастух, пане. Вівці пасу, корови чи кози. Кого дадуть мені, того і пасу.

Хмикнув у вуса воєначальник. Бо ж одразу було видно, що до зброї пастух не придатний, а хлопців все ж мало виявилося. Врешті, махнув рукою:

– Будеш коней порати на привалах! А меча і лука опануєш, нікуди не дінешся.

Хлопців розпустили по домах, щоб попрощатися з рідними, а вже наступного ранку сурми гукали в похід. Сумний ішов пастух, бо ж думав – як же він убивати буде? Тут звірину шкода, а це – людина! Воєначальник, наче прочитав його думки:

– Ти собі хлопче думай, не думай, а як піднімуть на тебе меча чи лука, або і арбалета, то тоді вже і не до жалю буде, бо інакше згинеш. Тут або ти, або тебе. – сказав, як припечатав. Хлопці, дивлячись на пастуха, тихо посміювалися. При воєначальнику відверто глузувати не наважувалися, проте знай собі перемивали кісточки «нездариську-пастуху». Сам же хлопець лише взяв міцніше свого меча, важкого з незвички, і пішов мовчки, не звертаючи увагу на пащекування хлопців. Аж ось і привал, нарешті! Напнули намети, розпалили вогнище. Двоє з новобранців пішли у найближчий ліс на полювання. Пастух залишився біля коней, розчісував їм гриву. Один коник виглядав хворим. Як на лихо, це був кінь воєначальника. Пастух бачив, що кінь, якщо його не полікувати, міг у будь-який день скинути свого вершника. Пастух підійшов до коня, який дивився навкруги сумними розумними очима. – Що тобі болить, конику? Чим тобі допомогти? – спитав пастух, хоч і не усвідомлював, чим саме допомогти коневі. А він мовчав. Та раптом процвірінькав горобець:

– Ходи за мною, хлопче. Я від лісової феї, тож допоможу тобі і коневі. – пастух озирнувся навколо. Але ніхто і не звернув жодної уваги на горобця. Щоб себе не видати, хлопець мовчки пішов за птахом. Довго ішов чи ні, а ось – віз із сіном. А горобець сів на плече хлопцеві і сказав, що треба саме це сіно дати коневі. Хлопець взяв воза і покотив до коня. Кінь поїв того сіна і враз одужав. А горобець наказав нагодувати тим сіном решту коней. Хлопець так і зробив. І після цього жодного разу ні кінь воєначальника, ні інші коні загону не хворіли.

Ішли вояки довго, а все ж прийшли до воріт темного замку.

– Тут вороги наші окопалися, тут плани свої темні снують проти короля і всіх нас. – говорив воєначальник. – Тож, треба нам подумати, як потрапити у замок. Бо ж ворота міцні, а сторожа безсонна і непідкупна. Отже, треба якусь хитрість придумати. А пастух почув ту промову та і задумався. З дитинства багато книг перечитав, що привіз з собою старий мудрагель із монастиря. І була серед них книга про війну стародавню і як все ж перехитрили сторожу ворожої фортеці стародавні вояки. Він подумав – от би і собі ту штуку, яку взяли ті воїни з книги. Роздумував він і не помітив, як коло нього крутився песик. Звідки він узявся – невідомо. Як узявся, так і зник песик, обнюхавши пастуха. Вояки вже збиралися спати, поставивши сторожу, аж ось – кричить хтось:

– Там незнайомий лицар! Лицар на пагорбі! – і всі на пагорб озирнулися. А і справді – з пагорба їхав лицар на коні. Обличчя сховане в забрало шолома. Підійшов лицар до пастуха і каже – поведи свого воєначальника до лісу, там його кінь чарівний чекає. Він допоможе вам пройти до замку. Та швидше, не барися. Кінь довго не чекатиме. – і ось, лицар знову сів на коня і поскакав знову на пагорб, а за тим – зник у далині. Пастух же погукав воєначальника і разом вони пішли до лісу. Заледве зайшовши у ліс, вони побачили великого дерев’яного коня. Роздивившись коня ближче, вони зрозуміли, що кінь усередині порожній. Тут і розповів пастух воєначальнику про книжку, яку читав, і про коня стародавнього. Послухав він пастуха і наказав воякам залазити усередину коня, а пастухові загадав грати роль мандрівного торговця, який мав би коня в замок продати. Сказано – зроблено. Сторожа замкова, побачивши цю дивовижу, одразу погодилася купити коня, лише свого начальника погукали, бо без його дозволу нічого не вийшло б. І ось, дозвіл отримано, коня завели за ворота. Пастух вже збирався йти, аж ось згадав про шапку блазнівську. І прийшла йому думка шалена в голову, як ще перехитрити ворогів. Тож він сховався в кущах і більше сторожа дивного незнайомця і не бачила.

А пастух, тим часом, одягнув шапку, дочекався, поки ворота відкриють, непоміченим пробіг у замок. Став він тинятися по замку, роздивлятися. Шапки не знімав, тож ніхто його і не бачив. Чує він, стогне хтось тяжко. Дивиться – аж перед ним якийсь в’язень у кайданах, до стіни припнутий, не може і ворухнутися, мучиться. Став пастух думати, як допомогти в’язню. Аж тут – дивиться, а на стіні висить тризубець. Отой, як на картинці з однієї з книг, тієї, що про морського царя розповідала. Зняв тризубець зі стіни хлопець і думає, як ним гарно жбурнути, щоб ланцюги розбити. Раптом засяяв тризубець яскраво і з нього полетіли три промені. Пастух аж злякався, та ті промені полетіли прямо на ланцюг, яким прикований був в’язень. А той, не вірячи своєму щастю, лише подивився на тризубець, що наче у повітрі висів. Аж ось, падає тризуб просто під ноги в’язню. Той подумав трохи, взяв тризуб і повільно пішов у бік великих сходів. А пастух вирішив, що пора йому тікати, бо скоро бій буде, а допомогти своїм він поки не може. Ну, принаймні, він так думав.

Залишившись стерегти табір біля замку, пастух бачив, як горів той замок, як вирувала битва. І ось, ворота відкрито, можна йти. І воїни пішли. А пастух лишився коло табору. Скоро замок захопили товариші пастухові. І так, з перемогою повернулися до села. Всі їх вітали і раділи. У селі три дні свято вирувало. А на третій день прискакали два вершники до села. І пастух їх упізнав. Це був лицар, який нараяв коня чарівного, а другий... Це був в’язень, якого сам пастух звільнив. В’язень той виявився братом короля. І привіз він від вдячного володаря звістку про те, що село те, що героїв зростило, тепер вільне від усяких податків і зборів. Ще більше зраділи селяни. А пастух собі стояв тихенько поодаль. А лицар перший підійшов і сказав – Ти, хлопче, хоч і скромний, але сміливий. Багато мені фея про тебе розповідала. Дякую тобі! І до зустрічі! – і поскакав лицар. А пастух з тих пір жив довго і щасливо у своєму селі, все так само пас худобу і навчав дітей грамоті.