Пригоди в автошколі

Пригоди в автошколі

-1-

Привіт! Мене звати Вольц! Я живу разом з батьками і старшим братом в іржавому гаражі на околиці міста. І сьогодні дуже важливий для мене день. Я, нарешті, йду до автошколи! Я, нарешті, зможу пересуватися вулицями, не тримаючись за батькове колесо! Я, нарешті, стану самостійним!

Звичайно, я трохи хвилююся, бо це в мене вперше. Та бачили б ви, що коїться з моєю родиною. Мама з самого ранку натерла мої фари до неймовірного блиску. Тато разів триста зазирнув мені під капот, перевіряючи двигун. А брат подарував свої старі шини! Щоправда, вони трохи стерлися, і я для них ще замалий! Але батько запевнив: «Для першокласника вони першокласні!». Потім ми поснідали бензином вищого ґатунку (для машин це так само корисно, як молоко для дітей!) і зібралися в путь.

Татусь впевнено простягнув мені своє колесо, набрав швидкість і повіз назустріч цікавим знанням та новим друзям. Мама пленталась трохи позаду і потайки витирала двірниками сльози гордості зі свого лобового скла. А брат їхав попереду й щосили тиснув на клаксон! З боку все, мабуть, виглядало так, ніби везуть якогось героя. Та, насправді, це був лише я, юний автомобіль Вольц Ваген, взутий у величезні шини старшого брата.

– Бувай, синку, – промовив батько захриплим голосом біля шкільного подвір’я. – Далі рушай сам!

– Будь слухняним! – турботливо нагадала мама, цьомкаючи мене у капот. – І обов’язково з’їж на перерві бензин, що я поклала тобі у каністру.

Брат ще раз перевірив, чи взяв я запасне колесо, і побажав… Власне, я не почув, що саме він побажав, бо його мотор ревів так, хоч вуха затуляй!

Зрештою, родичі поїхали на роботу, а я попрямував до школи.

-2-

– Швидше, швидше! Хутчіш, хутчіш! – раптом почув я. – Святі ресори! Ці першокласники такі повільні!

Дзвінкий голос, що лунав з вікна, належав директорці пані Моторваген. Вона була зовсім не схожа на сучасні авто і пересувалась дуже-дуже повільно. Це й не дивно! Адже їй було понад сто років!

Вже в класі пані Моторваген привітала мене й моїх однокласників з початком навчального року і запропонувала кожному з нас розповісти трохи про себе та свою родину. Першим до дошки виїхав білосніжний автомобіль. Я помітив, що йому було трохи ніяково виступати перед незнайомцями. Та зрештою він зібрався.

– Мене звати П-п-пріус. Мої батьки п-п-працюють в поліції. Вони щодня патрулюють вулиці міста і стежать за п-п-порядком. Інколи вони виїжджають на дуже небезпечні завдання, рятують людей, доп-п-помогають іншим машинам, що потрапили в біду. Коли я виросту, я теж хочу стати п-п-поліцейським.

– П-п-поліцейським! – заливався страшним реготом хтось позаду мене. – Ви чули? П-п-поліцейським! – продовжував дражнитися голос. – Ти спочатку навчись нормально говорити, а вже потім мрій про поліцію!

Я подивився у дзеркало заднього виду і побачив величезний автомобіль чорного кольору. Його звали Хамер. Він належав до родини військових. Коли Хамер почав розповідати про героїзм своїх батьків, всі широко відкрили капоти від подиву. Правду кажучи, я теж був у захваті! Але те, як він повівся з Пріусом, мені зовсім не сподобалось.

Далі ми познайомились із дівчинкою Карерою, чия мама перемогла на якомусь конкурсі краси. Сріблястий Бенц пихато повідомив, що його тато працює на уряд і займає дуже високу посаду. Велетень Даф проторохкотів про неймовірні пригоди батьків-далекобійників...

І тут настала моя черга.

– Вольце, а що ти нам розкажеш про себе та свою родину? – звернулась до мене пані Моторваген.

– Що я розкажу? – відповів я їй подумки. – Що ж мені розказати? – продовжував міркувати я. – Ну, скажу, як є. Що мої батьки працюють у службі таксі. Що вони щодня відвозять людей на вокзал, в аеропорт, на роботу, додому…

– Святі ресори! – увірвався дзвінкий голос директорки в мою голову. – Вольце, ти так і будеш мовчати? Незабаром закінчиться урок!

– В мене найкраща у світі родина, – прошваркотів я ледь чутно. – Мої батьки – так…так… Так полюбляють швидкість, що присвятили все своє життя…гонкам.

– Гонкам? – голосно перепитав Даф, і його фари засвітилися від збудження.

– Гонки, гонки, гонки! – тараторили піднесено інші.

Доки однокласники стояли, мов зачаровані, я мовчки сварив себе за брехню. Адже мої батьки ніякі ні гонщики, а звичайні таксисти! Я розумів, що треба негайно сказати правду. І вже навіть збирався це зробити. Та раптом всередині мене заговорив якийсь інший Вольц. Дуже хитрий і дуже підступний.

– Отож бо й воно, що звичайні таксисти! А хіба це цікаво? – зловтішався голос. – Хто буде дружити з хлопчиком, що живе в іржавому гаражі і носить шини старшого брата? А от бути сином гонщиків – це престижно. Ти тільки подивись на Пріуса, на Дафа, на Бенца… Вони вже заздрять тобі, вони вже хочуть стати твоїми друзями! А у хвалька Хамера ще трохи і закипить мотор.

Той поганець Вольц так переконливо спокушав мене, що більше не було сил протистояти його аргументам. Я виїхав на середину класу і почав вигадувати фантастичні історії про небезпечні перегони, про шалені перемоги батьків і навіть про те, що я теж тренувався на швидкісній трасі (саме тому мої шини такі стерті!). Я невтомно хвалився тим, чого ніколи не було. І, мабуть, ніколи не буде.

Раптом пролунав дзвоник. Пані Моторваген подякувала нам за урок і відпустила на перерву. Всі помчали на шкільне подвір’я, щоб розім’яти колеса. І тут я зрозумів, що план іншого Вольца спрацював. Даф, Пріус і Бенц оточили мене і запропонували погратися разом. Весь час вони питали про те, як тренуються мої батьки, як вони готуються до перегонів, чи не можу я дістати кілька квитків на найближчі змагання. Мені подобалась увага нових друзів. І я б продовжував нахабно брехати, якби не початок наступного уроку.

-3-

Пан Таурус, викладач з правил дорожнього руху, зібрав нас докупи і повіз на шкільну трасу. Вона була дуже схожа на справжню дорослу автостраду, але тут було тихо і безпечно. Вчитель почав розповідати нам про дорожні знаки, світлофори, пішоходів… Але я не встиг почути майже нічого, бо Хамер їхав поряд зі мною і постійно ревів в обидва вуха якимись лестощами.

– Невже сам син військових буде товаришувати зі мною? – тішився я. – Лише перший день у школі, а в мене вже стільки нових друзів.

Я базікав з Хамером протягом всього уроку. А пана Тауруса ми почули лишень тоді, коли той дозволив нам самостійно випробувати шкільну дорогу.

– Тільки будьте обережними! Не поспішайте! Не штовхайте один одного! І в жодному разі не перетинайте кордони школи! Ви ще замалі для дорослих доріг, – суворо попередив вчитель.

Це було справжнє свято для мене! Я їхав по майже справжній трасі, не тримаючись за батькове колесо!

– Давай наввипередки? – несподівано запропонував Хамер.

Я ще ніколи не їздив швидко самотужки, тому мені було трохи страшно.

– Чи ти злякався? – наче прочитав він мої думки.

– Злякався? Ти, мабуть, знущаєшся, – допомагав мені підбирати слова інший Вольц. – Я ­– нащадок відомих гонщиків! Швидкість у мене в крові!

І я прискорився так, як ніколи досі! Здавалося, що повз мене пролітають дерева, кущі, шкільне подвір’я, Пріус, Даф, Бенц, Карера, пан Таурус… Я відчував себе королем дороги, доки мене не випередив Хамер. Він їхав зовсім по-дорослому! Стрімко, впевнено, блискавично!

– І це ти називаєш швидкістю, Ваген? – підбурював мене новий друг.

Я чимдужче натиснув на педаль газу і помчав за Хамером. Тепер опанувати себе було донезмоги важко: колеса стали неслухняними, багажник почав торохкотіти, мене кидало з одного боку в інший… Моєму супернику залишалося зовсім трохи до фінішу. І я вже був готовий поступитися перемогою. Але тут Хамер утнув таке, чого я зовсім не очікував. Він відкрив шкільні ворота і зухвало подивився на мене. Я розумів, що це був виклик. Я розумів, що нас за це покарають. Я розумів, що треба відмовитись від цього задуму.

– Тут занадто нудно, чи не так? – усміхнувся син військового. – Пропоную погратися у місті! Хто першим дістанеться до залізничної станції, той переможе.

– Не можна, не можна, не можна бешкетувати на дорозі! – вмовляв я сам себе. – Не можна покидати школу без дозволу дорослих! Ми ще занадто малі! Це ризиковано!

– Він буде кепкувати з тебе, – зазвучав знов інший Вольц. – Чи ти хочеш, щоб всі дізналися, що ти – бідний хлопчик, який живе в іржавому гаражі, носить шини старшого брата і досі тримається за батькове колесо?

Щось закипіло всередині мене, і я першим перетнув кордон школи.

– Святі ресори! – задзвенів голос директорки, що сиділа біля вікна. ­– Негайно поверніться пане Вольц!

Але я не реагував на неї! Я мчав у незвіданий світ і відчував, що Хамер вже наступає мені на п’яти.

-4-

Відчуття цікавості та жага перемоги цілком оволоділи мною. Я вже не боявся ані пані Моторваген, ані пана Тауруса, ані батьків! Я чудово знав дорогу до залізничної станції. Тато неодноразово показував її мені і казав, що за всіма правилами треба рухатись тільки тут. Але цей маршрут був занадто довгим. Тому я вирішив трохи схитрити і поїхати іншим шляхом.

– Куди тебе несе? – раптом заверещав старенький автомобіль, що шкутильгав мені назустріч. – Тобі сюди не можна!

– Чому ці дорослі завжди забороняють щось дітям? – дратувався я.

– Ти що, не бачив знак? – сварилася якась іноземка.

Я намагався пояснити, що бачив, але ще не дуже розумію, що він означає. Вони ж не знають, що сьогодні замість того, щоб слухати пана Тауруса, я теревенів з Хамером.

– Забирайся звідси! – майже наказав мені прибиральник сміття. – Тут односторонній рух!

Моя мама казала про той односторонній рух. Попереджала, що це дуже небезпечне явище. І раптом мені стало дійсно страшно! Я вмить сховався в якийсь маленький провулок. Та через те, що мої повороти ще не зовсім досконалі, наїхав на величезний гострий камінь. Мене розвернуло в інший бік і понесло кудись зі страшною силою. Я бився об кущі, дерева, тротуари, паркани…

Коли я, нарешті, зупинився, то відчув страшенний біль. Шина була порізана, фари розбиті, капот подряпаний. Я зовсім не розумів, де я. Незнайомі машини ревіли своїми моторами, чужі будинки кліпали вогниками вікон, починався холодний дощ… Дуже хотілося опинитися в нашому іржавому гаражі на околиці міста або хоча б у школі. Та я навіть гадки не мав, що мені робити. І мій інший Вольц чомусь зараз нічого не радив, ніби у рот води набрав.

– Мабуть, Хамер, вже на залізничному вокзалі, – згадав я про друга і втратив свідомість.

-5-

– Святі ресори! Бідний хлопчик! – повернув мене до тями голос пані Моторваген.

Моя спроба розплющити фари виявилась невдалою.

– Я казав йому, що не можна покидати територію школи. Але він не послухав! ­– раптом пролунав тремтячий голос Хамера. – Він вмовляв мене погратися з ним на дорозі. Та я одразу відмовився. Ви ж бачили, що я залишився у школі?

– Так, Хамере, ходімо на урок! Вольцу краще зараз побути зі своїми рідними.

– З рідними? – перелякався я. – Оце я зараз отримаю на горіхи! Брат сваритиметься за свої старі шини. Тато за те, що я втік зі школи і порушив правила дорожнього руху. А мама розгнівається, бо я не з’їв на перерві бензин, що вона поклала мені у каністру.

Я вже був готовий до потрійного нападу. Та раптом вони всі під’їхали до мене і пригорнули дуже-дуже ніжно. І я зрозумів, що родина любить мене таким, який я є. З усіма моїми недоліками, витівками, помилками… Що іноді навіть добре триматися за татове колесо. Що треба слухатися маму і вчасно обідати, щоб не втратити свідомість посеред дороги. Що наш іржавий гараж – це найкраще місце у світі. І що, на жаль, сьогодні я туди не потраплю.

Мене залишили у шкільній лікарні на кілька днів. Треба було замінити шини, пофарбувати капот, відремонтувати фари. Весь цей час я намагався зрозуміти, чому Хамер так повівся зі мною. Але відповіді не знаходив.

-6-

За тиждень лікар дозволив повернутися до навчання. Друзі зустріли мене дуже тепло.

– Як твоє самоп-п-п-почуття? – цікавився Пріус.

– Вже нічого не болить? – турбувався Бенц.

– Допомогти тобі доїхати до класу? – пропонував Даф.

Мені було страшенно соромно дивитися в очі кожному з них. І я розумів, що треба сказати правду.

– Друзі, мої батьки… – прошепотів я і заплакав.

– Що сталося? ­– розхвилювався велетень Даф. – Вони загинули на автоперегонах?

– Ні, вони живі, – швидко заперечив я.

– Вони п-п-п-потрапили в лікарню? – обережно припустив Пріус.

– Ні, вони здорові!

– То, чого ж ти хлипаєш? – запитав Бенц.

– Бо вони – таксисти! – вимовив я, нарешті.

– Таксисти? – голосно перепитав Даф, і його фари засвітилися від збудження. (Здається, цього хлопця дивувало абсолютно все!).

– А я збрехав вам, тому що злякався, що ніхто не стане дружити з бідним хлопчиком, який живе в іржавому гаражі і носить шини старшого брата, – закінчив я і заплакав ще дужче.

– Які дурниці, – заспокоював мене Пріус. – Ми сп-п-п-пілкуємось і граємо з тобою, бо ти веселий, добрий, п-п-п-прикольний.

– До речі, я завжди мріяв працювати в службі таксі, – проголосив Бенц і почав розпитувати мене про моїх справжніх батьків.

Мені одразу стало дуже-дуже легко. Ніби я звільнився від якихось тяжких кайданів. Хоча одного не розумію досі: чому Хамер так повівся зі мною того дня. Але я точно знаю, що такого б не сталося, якби я не посоромився своєї родини. Якби я дослухався до порад тата, мами і вчителів. Якби я був самим собою, а не намагався здаватися кращим.