Орестова наука

Одного разу в містечку Зелені дуби сталася подія, про яку будуть згадувати ще не один рік. До міста приїхав цирк. На головній площі рясніли намети й зводили сцену. Місто було в очікуванні дива. Бо поговорювали, що серед артистів був і чаклун Даріус Суворий. Його фокуси й чародійства славилися на увесь світ. І в кожному куточку чули про його чаклунства. Вигадували та приписували йому навіть того, що він не робив. Кожен житель мріяв потрапити на виставу. І тільки Орест був винятком.

Юнак був сином заможного купця і яких тільки дивин вже бачив. Стільки усілякого цікавого батько привозив з інших далеких країн, про усякі дива розповідав. Пішов не з цікавості, а за компанію з друзями й від нудьги. А понад усе хотілося посміятися з потвор, яких, поговорювали, везли в клітках разом з тваринами.

Виступ акробатів, акторів і навіть песика, який показував неймовірні акробатичні здібності не вразили Ореста. Великий маг і чародій викликали лише нудьгу. І хоч інші жителі міста були в захваті, хлопчина вже дер рота позіхаючи.

— Таку маячню будь-хто покаже. — Кричав і освистував магічні фокуси. — Де потвори? Страшків виводьте!

— Маячня кажеш? — Суворо мовив Даріус, — А йди-но сюди, юначе.

Орест піднявся на сцену.

— Чекаєш на потвор? — Юнак швидко закивав головою, у радісному передчутті. — Тоді поглянь у це люстерко.

І не встиг Орест подивитися у відображення, як помітив в ньому монстра. Обличчя вкрите шерстю, бичий ніс і роги. Відсахнувся і закричав. Він поглянув на публіку, на друзів з якими прийшов, — усі плескали чародієві, захват і радість була на обличчях містян. Парубок оглядав себе і тільки-но хотів щось сказати, як страшні не людські звуки вилітали з його рота. Він мукав і звертався до чародія, проте Даріус Суворий втратив інтерес до юнака.

Зляканий і розгублений хлопець кинувся геть зі сцени, площі. І подався до свого батьківського дому. Та батьки не впізнали сина і погнали геть з двору. Нікуди діватися Оресту, пішов він світ за очі. Як стемніло, сів під великим розлогим дубом, що ріс при дорозі і чи то завив, чи то заплакав. Гірко було йому, страшно.

— Чого шумиш тут? Добрим людям відпочивати заважаєш, — почув за спиною. — Ну?!

Поряд стояла стара бабця. Звідки вона тут взялася, лишалося лише здогадуватися. Так хотілося хоч комусь розповісти про свою біду, але жодного нормального слова не злетіло з його вуст, тільки сльози капотіли.

— Ой лишенько, що ж це коїться?! Занапастили нелюди хлопця! — Бідкалася старенька. — То ти за свою пихатість і жорстокість поплатився, дитинко. Допомогти тобі нічим не можу, хіба що порадою.

Монстр підняв заплакані очі на бабцю.

— От що. Є дзеркало, яке виготовили з того ж чарівного піску, як і те, що з тебе потвору зробило. Тільки це дзеркало має зворотну дію. Воно з монстрів робить людину. Тільки є одна умова: якщо в душі ти потвора, то красенем не станеш. Зрозумів?!

Орест закивав головою, махаючи руками.

— А! То йти треба туди, — вказала в бік високої гори, — йти туди три дні й три ночі. Як гору перейдеш, смерть обійдеш, від голоду ледь не помреш, з долею своєю змиришся і від зла очистишся, бруд з себе змиєш, то і дістанешся печери з того боку гори. Там і знайдеш чарівне люстерко.

Тільки-но хлопець підскочив, щоб ще щось запитати, а старенької й слід простив. Дивна стара. Та ніколи роздумувати над тим, час вирушати.

Йшов Орест три дні й три ночі, піднявся на високу гору, ноги обдерши та спустився вниз роги обламавши, пику звірину подряпавши. Усі сили витратив, скотившись вниз, впав без сил і забувся у важкому сні.

Прокинувся від того, що шлунок зводило спазмами від голоду та аромату, що розносився галявиною. Хотів піднятися та нездужав. Усе тіло було перемотано мотузками. Огледівся. Поряд горіло вогнище, на вертелі смажився дикий кабанчик, недалеко стояв кінь і пасся. А оскільки піднятися Орест не міг, то і не бачив більше нічого.

— Що ти за потвора? — Пролунало поряд і перед юнаком з'явилися чоботи, а потім і обличчя з довгою бородою, від якого тхнуло брагою. Схоже що чоловік перебрав пивом і не кращої якості.

Орест замукав і закрутився, благаючи звільнити його, та чоловік лише пнув його ногою і відійшов.

— Нічого, я знаю, кому можна тебе продати та гарно на цьому заробити. Будеш сидіти в клітці й веселити народ. Деякі бродячі артисти непогано за потвор платять.

Скувало хлопця липким страхом від почутого. Невже можна так ставитися до людини, нехай і потворної? А потім згадав Орест, що він поводився не краще. Що радів і насолоджувався від чужого горя. Соромно стало, противно від своїх вчинків. Зрозумів, що це кара йому за його байдужість, за пиху, жорстокість. От тільки як йому тепер все виправити, як добратися до того люстерка, якщо пов'язаний по руках і ногах і немає тепер можливості звільнитися? Попереду тільки ганьба в клітці й такі роззяви, яким був і він сам. А як же батьки? Адже вони, мабуть, місце собі не знаходять, з ніг збилися, шукаючи сина. Гірко заплакав спотворений купецький син, каючись за все, що робив неправильно, за всі бридкі вчинки, що не цінував працю інших, що не було в серці співчуття і милосердя.

Недовго бідкався хлопчина, бо невдовзі до чолов'яги приєдналися й інші бородачі.

«Розбійники»,— зрозумів він, тепер вже точно немає надії на порятунок.

Прибулі зацікавилися полоненим. Розігріті пивом, почали знущатися. А потім стомившись, наївшись, позасипали. Хлопчина підліз до ледь розжеврілого вогнища. Але того вистачило, щоб перепалити мотузки.

Поповзом Орест ліз якнайдалі, не оглядаючись і не зупиняючись. Сам не помітив як доповз до великої пащі печери. Не повіривши своєму щастю, піднявся на ноги та зайшов в середину. Темінь повністю поглинула хлопця. Йому вже не було страшно чи лячно, бо він змирився вже з тим, що може назавжди залишитися почварою, що може вмерти. І вже байдуже було з того. Згодом очі звикли до темряви і юнак помітив прохід далі. Пройшовши тунелем, вийшов до зали. З гори звисали кам'яні бурульки — сталактити, знизу стирчали нарости — сталагміти та вже деінде вони між собою зрослися, утворюючи величезні колони. Посередині печери виблискувало озерце. Підійшов ближче, щоб вмитися і води напитися. Не звертав увагу на красу. Побачив своє відображення у воді й гірко відвернувся, бо не було сил на себе дивитися. Схоже, що марні всі сподівання і бабця та не відала про що казала, а він дурень і повірив.

— Лишусь тут жити, далі від людських очей. Буду виходити іноді в ліс, щоб вполювати когось, або ягоди й гриби зібрати.

Аж раптом помітив, що з того краю озера на великому камені стоїть скриня. Пірнув у воду і чимдуж поплив до неї.

А в скрині лежало люстерко, точнісінько як те, що у чародія було. Лячно було в нього дивитися, та наважившись Орест побачив в ньому своє колишнє обличчя, тільки схудле, стомлене й очі немов не його. Не було в них пихатості чи жорстокості й самозакоханості, тільки втома і туга за рідною домівкою.

Не вірячи своїм очам, він мацав своє обличчя і знову поглянув у своє відображення, щоб перевірити.

— Ну що ти в ньому побачив?- Почув голос Даріуса Суворого.

— Я…, — хлопець здивовано кліпав очима, бо знову стояв на площі на сцені, перед глядачами, а в руках тримав люстерко.

Не розуміючи, що відбувається, поглянув на чародія, той йому лише посміхнувся. А Орест раптом в очах його побачив і стареньку, що йому зустрілася, і розбійника.

— Ви... Це все Ви, — шепотів хлопець.

— Ну то як тобі такі фокуси? Маячня? Ще чекаєш на потвор?- Запитав чаклун.

Відчув юнак, що в серці та в душі він змінився. Тепло стало і затишно.

— Дякую за науку, — розчулено подякував і вклонився чародію, — дякую.

Радісно насвистуючи, Орест поспішав додому, а люди дивувалися, бо бачили знайомого хлопця, а якщо пригледітися, то і не він зовсім. І гарніше став, і привітнішим, і немов світився увесь. Ось що з людиною людяність і доброта роблять.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.