Яблунька

Яблунька

Обіч стежки, недалеко від поля, майже поруч із крайніми сільськими хатами, виросла яблунька. Росла й росла. Грілася під сонечком, пила цілющу дощову водичку, розгойдувалася під тихим вітерцем. Минали роки…Так і виросла красунею. Справжньою яблунею. Невеликі смарагдові листочки прикривали стрункий яблуневий стовбур, а гнучкі віти з тоненькими гілочками граціозно тримали червонобокі яблучка. З кожним роком яблук родило все більше і більше, та все важче ставало яблуньці втримувати свій врожай. А що вдієш?

Біда, та й годі.. Річ у тім, що виросла красуня на самому краї невеликого крутого рівчака і майже вся, бідолаха, звисала над прірвою. Люди боялися підходити близько до яблуньки, тому ніхто й

ніколи не зривав з неї яблук. Всі лише обходили її стороною та із заздрістю бубоніли собі під ніс:

– Це ж треба… Нічия, а така вродлива. Оце б і в моєму саду така виросла…

Так із відчаєм, та неймовірними труднощами, доглядала яблунька за своїм врожаєм. З надією, що може хоч хтось наважиться зірвати

яблучко, вона вдивлялась у кожного, хто проходив повз:

– Ну хоч би одненьке… Прошу… Зірвіть…

Та ні. Всі йшли геть і обходили рівчак стороною.

Від розпачу яблунька гірко зітхала та щенижче схилялася над прірвою. Згодом від туги й печалі стрункий яблуневий стовбур почав згинатися, листя поменшало, а яблука родили все рідше й рідше. Та й виростали майже всі червивими і недостиглими. Всі вони з часом загнивали на вітах, потім падали на край прірви та скочувалися аж на самісіньке її дно. І щоразу, десь із темної безодні, неначе з

потойбіччя, виривалося глухе: «Ох!» Ніби життєвий дух покидав чиєсь хворе й змарніле тіло…

Так і не пізнавши ані турботи, ані любові, жодного разу не відчувши тепла і дотику людських рук, не почувши дитячого сміху та слів

подяки за смачний врожай, дерево старішало і всихало…

Врешті, одного осіннього дня, налетів рясний дощ. Почалася злива. Сильний вітер з неймовірною силою почав розхитувати вже зовсім слабеньку яблуньку. Шматував бідну на всі боки. Тріщали гілки. Листя, що не встигло опасти, немов зграя горобців, в одну мить злетіло з неї. І залишилася вона гола, одна-однісінька посеред бурі.

Яблунька не стала напружувати своє коріння, щоб іще сильніше триматися за землю, а навпаки, підкорилася вітрові і з полегшенням,

неначе стомлений довгим життям старець, повільно нахилилася і з тихим хрускотом лягла на бік спочити.

– Ось і все… Час настав…

Та сталося диво. Дерево не впало в прірву, а обережно лягло на той бік рівчака. Своїм стовбуром, неначе містком, з’єднало два його схили. І вже не виглядало провалля таким страшним як досі. До того ж знайшовся місцевий тесля, який трішки причепурив місток, прилагодив до нього зручні поручні, декількома дошками застелив його діл. Ось і все. Готовий місток. Тепер людям більше не доводилося обходити рівчак стороною та зайве збивати ноги.

Кожний, хто проходив містком, згадував яблуньку та дякував їй. А через рік із кореня старої яблуні виріс молодий пагін. Синок.

З роками став прекрасною яблунею. Люди з любов’ю і турботою щоосені залюбки збирали смачний соковитий урожай. Уже не боялися впасти в прірву. Бо під ногами була опора, був місток. Яблуневий місток.

Бережіть, шануйте й пам’ятайте. Вчасно і завжди.