Будь як вдома

Я завмер, дивлячись перед собою і чухаючи в потилиці. Стежка, яка щойно вела в хащі, зникла кудись, залишивши мене наодинці з роззявленою пащею лісу.

Ось і навіщо це мені? Адже міг на станції заночувати, та тільки шалене почуття, яке одні називають чуттям, а інші даром, безперервно гнало вперед. Не моя провина, що поставлене Комітетом завдання іншому не під силу — доводиться йти. І через те почуття, і за наказом старших. Такі правила сучасного суспільства: якщо з'ясують сильні світу цього, що наділений хтось незвичайним умінням, то почнуть експлуатувати неодмінно.

Я поправив на плечі важку сумку і рушив уперед. Незабаром мене наздогнала темрява, але страху не було — коли не боїшся смерті, на решту страхів начхати.

Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумнівається: що я запою, коли вовк мене не порве, а так, надкусить злегку? Чи повторить свої слова стікаючий кров’ю, беззахисний і приречений на смерть посеред лісу каліка? Відповідаю таким: я не з порожніми руками ходжу, маю всілякі секрети на різні випадки. Ну а вовк у нічному лісі — не найстрашніше, що чекає на самотнього мандрівника. І це не тільки я так говорю — ямщик на станції підтвердив би.

Дехто й тому дивується, що ямщики досі існують. Невідомо їм, що крім вовків та візників, доля їх від більш несподіваних зустрічей зберегла.

А багатьох – не вберегла. Вже й лякав мене той ямщик, погладжуючи кульгаву гніду, вже й лякав усілякими небилицями, та тільки треба мені крізь діброву, інакше — ніяк! І не проїхати бажано, а саме пройти. Може, навіть, неодноразово.

Я йшов прямо, намагаючись не звертати і запам'ятати напрям, адже знав, що морок — це не лише темрява. Ще це — притулок нечисті, яка, як відомо, так і намагається збити зі шляху: то дерева сплутає, то в топці заведе.

Попереду замаячило світло, і щойно це сталося, шлях перегородило болото.

Чуття не давало спокою, спрямовуючи до світла, змушуючи лізти у вир або шукати обхід. Я не хотів помирати у трясовині, тому вибрав інший варіант. Але проблема виникла і тут — по обидва боки від болота нагромаджувався хмиз. Пройти його виявилося ще тим завданням — кілька разів я чутливо натикався на гострі гілки.

З горем навпіл перебравшись через бурелом і мало не покалічивши ноги, я знову виявив стежку. Як несподівано зникла, так само раптово вона й постала переді мною.

Стежка привела мене до берега озера, гладь якого відбивала великий дерев'яний будинок, що стояв в оточенні багаторічних дубів. З цегляної труби йшов димок, і в животі загурчало від наринувшого голоду.

Біля входу хвацько згортав мітлою опале листя якийсь здоров’яга у білій сорочці навипуск, сірому фартуху, зелених штанях із латками та лаптях із оборами. Він лише глянув на мене і привітно посміхнувся, виставляючи напоказ білі зуби. Я б його з двірником сплутав, та тільки не буває у наших двірників таких зубів.

Я сповільнив хід і чоловік, ніби відчуваючи моє замішання, помахав рукою:

— Ласкаво просимо до моєї корчми, мандрівниче! Коли вечеряти бажаєшь, то поспішай — кухня опівночі закривається. Боюся, що після без харчів залишишся, рідний!

Трактирщик, значиться.

Я підійшов, озираючи доміну. Дубова колода, рівний спил. Незвичайно. А чоловік все закликав:

— Заходь, будь як вдома! Харчі у нас сьогодні знатні, хе-хе. І нудно не буде — от, диви, скільки сусідів назбиралося! - Він махнув у бік віконця біля вхідних дверей.

За віконцем справді виднілися відвідувачі. На місці були й столи з наїдками. Деякі страви стояли незайманими — мабуть, чекали на мій прихід.

— Дякую за запрошення!

Я хотів запитати, як звати шинкаря, та той вже увійшов до будинку, залишивши двері прочиненими. Зсередини долинав застільний шум упереміш із музикою. Та сама мелодія грала на станції, коли я розпитував місцевих про шлях крізь діброву.

Дивно, що хата настільки ізольована — звуки я почув тільки за відчинених дверей. Але вибір був зроблений — я увійшов і озирнувся.

Інструменти замовкли, і голови присутніх, як по команді, повернулися в мій бік.

У залі знайшлося місце аж для восьми столів, усі були зайняті. Музиканти розташувалися на невеликому помості біля дальньої стіни — щоб дістатися до них, доведеться пройти через усе приміщення. Вони взялися за інструменти, і по шинку полилася та сама мелодія.

Присутні вже втратили до мене інтерес і повернулися до своїх справ.

Оглянувши зал, я не помітив інших дверей. Світло давали канделябри, що височіли на чотирьох столах.

Господар підморгнув мені, зачиняючи двері і пропускаючи вперед:

— Ну, здається мені, сьогодні чекати більше нема кого.

Я зробив крок, почув за спиною брязкіт засуву і обернувся.

Немов за помахом чарівної палички, водночас перервалася музика і погасло світло.

У повній темряві моя сумка впала на підлогу.

***

Чуття… ну, або чим би це не називалося, воно набагато розумніше, хитріше і швидше за мене. За це Комітет й цінував. Коли я сказав, що цього разу піду сам — заперечень не було. Смерть мого партнера вплинула на всіх, хоч і сталося це давненько. У мене було таке відчуття, що здібності інших членів Комітету Випалювання сильно відрізняються від моїх, і там, де я залишався байдужим, кожен з них ставав більш уразливим. Вони згадували напарника, обговорюючи нове завдання. Я ж просто мотав інформацію на вус, бо й заміну йому знайшов, і чуття вже запрацювало.

Вперше я почув про лісовий бенкет не від Комітету. Запала в пам'ять пісенька одна — про лісових духів, які за допомогою чарів заманювали мандрівників у своє лігво. Тоді я був надто молодий, щоб надати їй значення, але чуття досвіду не потребує. Щось усередині мене вловило сенс пісні і поклало у зберігаючийся в голові уявний ящик.

Чуття заволоділо мною повністю, як тільки я дістався станції і зістрибнув з підніжки поїзда на землю.

І ямник, і станційний доглядач, і кілька людей у придорожньому кафе — я їх усіх відчув ще до того, як побачив. Решта була справою техніки. Але вони, звісно, гарні! Настільки майстерно переконувати не йти вночі дібровою з метою туди залучити — це талант! Погано, що талант не на благо застосовували. Добре, що жертвою цього таланту ніхто більше не стане.

***

Як тільки сумка торкнулася підлоги, я скористався даром і перемістився до сцени - це зайняло секунду.

Блискавкою проскочивши між столами, я вивіреним рухом висмикнув обвитий навколо пояса Випалювач. Вогненний змій, що прокинувся, в існування якого не вірили, здається, навіть темні сили, здійнявся над моєю головою і взявся за роботу.

Спалахи розрізали темряву навіть рідше, ніж люті крики болю та досади. Тварини, що скинули людське обличчя, скалилися, скиглили і підтискали обрубки лап. Повітря просочилося запахами паленої вовни та крові.

Я збився з рахунку - скільки помахів Випалювачем довелося зробити, перш ніж усе закінчилося. Просто в якийсь момент настала тиша, яка порушувала лише звіряче гарчання під найближчим до виходу столом. Я посвітив Випалювачем — там сидів шинкар.

— Поволі вилазь, темний.

Він дивився з ненавистю, прикриваючи однією лапою обрубок іншої.

— Ти… заплатиш за це…

— Але ж я ще нічого не замовляв!

Думав, буде смішно, а він навіть не посміхнувся. Вилізаючи з-під столу, грізно прогарчав:

— Я не знаю, хто ти, але те, що ти зробив, не прощається. Присягаюсь усіма своїми родичами, я…

"Я, я, я ..." - мені набридло. Ці передсмертні промови майже ніколи одна від одної не відрізнялися, і після смерті партнера я вирішив зводити їх до мінімуму.

— Гуглити треба було. До ваших послуг Комітет випалювання. Усього хорошого і горіть в Аду.

Я підняв руку, і змій вп'явся в горло шинкарю. Випалювальник, стискаючи своє сильне вогненне тіло, обвивався навколо шиї істоти, що запалилася. Обпалена морда шинкаря посиніла, очі вилізли з орбіт, і монстр обм'як. Я хотів сказати змію, що все скінчено, але не встиг. На моїх очах голова шинкаря лопнула.

Наче потужний вибух стався і в моїй голові. Мене викинуло прямо в мул біля самої води. Морок розвіявся, і над озером показався раніше прихований чарами місяць. Його світло дозволило мені розглянути навколишній простір.

Я лежав поряд із величезним валуном. Ледве б убік звалився — і прощавай.

Підвівся, витираючи обличчя і ще не повністю розуміючи, що сталося. Трактиру більше не було — на його місці утворилося випалене коло, всередині якого, незважаючи на велику кількість крові та розкидані частини тварин, проглядалася пентаграма.

Ритуал, отже. А я все голову ламав, як вони ілюзії наводять…

Випалювача ніде не було видно. Не було й демона, вбивство якого призвело до руйнування наймогутнішої магічної ілюзії. По-доброму, від вибуху я мав померти — демони завжди норовлять із собою забрати. Але, певне, врятував мене змій, поглинувши скільки міг темної енергії…

Неподалік в мулі лежала загнута, немов жупа, крива палиця. Я підійшов до неї, відчуваючи недобре. Справді — мій змій застиг, і гарний, ні з чим не порівнянний візерунок на задубілому тілі — все, що від нього залишилося.

Змій був мені дорогий. Я виловив його завдяки одному сибіряку, декількома завданнями раніше. Шукав перевертня у Байкалі. Знайшов. А крім нього знайшов цю істоту. Воно здорово від людей ховалося, та інколи місцеві бачили серед тайги дивні язики полум'я. Вигадували історії – так і народжувалися легенди. Як тільки вони його не називали: хто метеоритом, хто НЛО. Я ж назвав Випалювачем, що близько його сутності та моєї професії, ось і здружилися ми якось. Та й нечисть, яку я підчищав, йому сподобалася набагато більше звірини. Здавалося, чим більше змій поглинав магічної енергії, тим сильніше ставав.

Не знаю звідки він такий взявся — не бачив ніхто ніколи подібної дивини, та тільки Випалювальник був не просто смертоносною зброєю — він замінив мені напарника.

Я омив палицю в озері, притулив до каменю і почав шукати сумку. Знайшов неподалік одного з променів пентаграми — лежала собі спокійнісінько, вкрита кишками Лісовика. Взагалі, непогано похмурі тут влаштувалися. Адже зазвичай як буває: ділять територію, і кожен на своїй нападає. А тут прямо кодло — зібралися всі і давай за допомогою ілюзій людей водити-зводити: і вовколаки, і упирі зі злиднями, ну й куди ж біля болот без кікімори.

Ілюзії розпізнати було нескладно — у кого око накидане, тому раз плюнути. Наприклад, стежка зникаюча. Або світло, що дозволило мені хату роздивитися — свічок на те не вистачило б. Або одяг у шинкаря несучасний. Наче в казці людей заманюють, а не в нашому столітті. І жодних дверей, крім вхідних — у трактирах зазвичай мінімум нужник і кухня повинні бути. А остаточно їх здала мелодія. Тому одну і ту ж грали, що іншої не відали, тільки в мене в голові застряглу й змогли виконати. Загалом, було куди прагнути погані в плані розвитку.

Інша річ — ну, чи розпізнав би випадковий мандрівник обман, і що? Від ілюзії далеко не втечеш — заплутають, наздоженуть і зжеруть. Це й відбувалося довгі роки, поки ми замовлення не отримали, що розштовхало моє чуття.

Все навколо шинкаря крутилося. Він був демоном, мав найбільшу силу серед гадів і, отже, став їх ватажком. Дивним було те, що зазвичай Лісовик у свій ліс чужих духів не пускає, та тільки, мабуть, зголодніли тварини лісові по люду, навчилися дружбу між собою водити, об'єднуватися почали. Може, така в них реакція на людський прогрес, хто знає?

У принципі, Комітет наш і з'явився, щоб протистояти подібним викликам, адже якщо допустити можливість об'єднання темних істот у ще більших масштабах, то стає по-справжньому страшно…

Я відкрив сумку та наповнив переносний портал останками монстрів. Їм мало стати не лише доказами виконаного завдання — це майбутні експонати музею темних сил. Повісив сумку на плече, підібрав палицю, вирішивши пізніше трохи її модернізувати для майбутніх звершень, і пішов геть. Маю ще порозумітися з людьми з приводу смертей у районі станції. Думаю, мене підтримають, дізнавшись, що їхні родичі пропадали завдяки ямщику та іншим місцевим поплічникам зла. І з ними, і зі злом покінчено, а мені належить повернутися до Комітету — адже і культів зла, і їхніх служителів по світу — безліч…