Чому помирає сонце

...

У тридесятім князівстві, тридесятім господарстві жила собі одна дівчина. Була вона висока і сильна, що ніде більше таких не зустрінеш, і, скільки себе пам’ятала, мала бичачу голову. Хоч і тваринним ротом, та вміла розмовляти по людськи.

Прийшла до неї якось Пані і попросила полагодити мур навколо її замку, що його зламало зимовими буревіями і нічними чудиськами, що ховалися в снігах.

Погодилася дівчина та й взялася за роботу. Робила так, робила, що не зчулася як минуло пів літа.

Прийшла до неї Пані вдруге та й каже:

—Добру роботу виконала. Хотіла б вже відпустити тебе перепочити, та маю ще одне завдання.

Була в Пані жовта куля, що її вона щосвітанку клала собі на голову, сідала у віз і їхала по небу, осяюючи людям день. А ввечері ховала Пані ту кулю в скриню з такого металу, що ніде не знайдеш, що він був стійкий до жару кулі і ховав її світло, що й проміньчика не побачиш з-під кришки. А куля та була поміж простого люду звана сонцем.

—Приглянь за нею наступні ночі, бо охоронець нездужав, а нікого іншого такого сильного не знайдеться у замку.

Погодилася дівчина і стала на службу. Кімната була під землею і мала одну лише лампу на стіні. Посередині був стіл, на якому й стояла скриня.

Вартувала дівчина першу ніч. Майже заснула, бо не звикла до пізньої роботи, та й служба була зовсім не її ділом.

Вартувала й другу ніч. Втома склеювала повіки й валила тіло до землі, та дівчина все стояла.

Стала на варту і в третю ніч. Аби не заснути, почала уявляти як же те сонце зблизька виглядає. І стало так цікаво, що сон як рукою зняло. А ще трішки — і дівчина привідкрила скриню.

Сяйво було таким сильним, що засліпило її. Дівчина опустила кришку і стала протирати очі. Нічого не бачила, та чула як хтось ходить по кімнаті. Скипнув метал, ніби хто скриню відкрив, а тоді зашипіло й запахло смаленим. Дівчина наосліп замахала зброєю, аби відігнати чужинця, та натрапляла лиш на стіни.

Згодом все стихло і зір повернувся. Глянула дівчина по кутках, та нікого не знайшла. Вирішила перевірити чи сонце на місці. Привідкрила скриню, цього разу відвернула голову, аби не осліпнути. Сяйва не було. Дівчина глянула всередину, та скриня була пуста-пустісінька.

Саме прийшла Пані, бо вже зовсім скоро світанок мав бути. Кинулася до скрині — а там пусто. Стала голосити й шукати по кутках, може де закотилося сонце.

Каже їй двчина:

—Пробрався хтось уночі, вкрав сонце. А я що пробувала, ніяк не змогла спинити.

Пані їй на те:

—Ох, нам ж тепер усім смертю буде від зими й ночі! А ти, як не вгледіла, то йди шукай сонце і поверни.

Знали всі, що єдина, хто міг украсти сонце, — чаклунка, що жила у вежі далеко-далеко за темним лісом.

Дали дівчині буханку хліба в торбу і фляжку з водою, аби з голоду й спраги не згинула, та й відправили.

Йде дівчина лісом, йде. Нікого не бачить, тільки чує десь далеко-далеко іржання. Думає, може люди якісь? Дорогу підкажуть.

Сіла перепочити. Вкусила раз — вже й нема хліба. Зробила ковток — і скінчилася вода. Їй ж бо запаси дали як на маленьку людину, звичайну. Що їй — на один зуб. Встала, рушила далі. Думає, дорогою знайде чогось.

Йде та йде. Аж бачить обабіч стежки ятка стоїть. Підійшла, може б дали чого поїсти.

Дивиться дівчина на прилавок, а він пустий. Сидить за ним жаба в подертій хустці. Плаче бідна, завиває.

—Чого ж нічого не продаєте? — питає дівчина в жаби.

—Продавала я яблука, бо саме доспіли. Гарненькі, червоні. Продавала б ще, та вони так високо на гілках, що ніяк не дістану, скільки б не стрибала.

—Може я вам допоможу? Потрушу дерева, а ви мені за те дасте кілька яблук.

—Та що ж, можеш і допомогти.

Повела жаба дівчину до свого саду, показала на кілька дерев, високих, що верху не видко. Схопила дівчина руками за стовбур та й стала трясти. Все було добре, єдине що кілька добрих гілок поламалися.

—Та не страшно. Яблуні такі великі, що пару гілок то дрібниці, — сказала на те жаба.

Повернулися вони до ятки. Дала жаба жменю яблук а ще й всунула лук і сагайдак зі стрілами.

—Нащо ж мені це?

—Проходила тут одна, та й згубила. А мені таке ні до чого, тому ти бери. Може згодиться.

Взяла дівчина сагайдак і лук і попрямувала далі.

Ліс ставав все густіший, темніший. Здавалося, ще трохи і він на стіну кам’яну перетвориться.

Скоро закінчився ліс, а далі дорогу перекривало таке широке озеро, що обійти його коштувало кілька тижнів.

Стоїть дівчина, дивиться де б яку переправу знайти, і бачить на середині водойми крихітний острівець. На ньому кінь стоїть увесь ніби з льоду тесаний.

Побачив дівчину і кричить їй здаля:

—Допоможіть мені, прошу!

—Як мені це зробити? Ні моста тут не стоїть, ні я човна не маю.

—Зайдіть у воду. Вона зовсім тепла, а озеро теє не дуже глибоке, то вам тут не більше ніж по плечі буде.

—Чого ж тоді самі не вийдете?

—Мені не можна у воду лізти.

—А як тоді там опинилися?

—Віз я свою господиню — чаклунку Зиму, а мости всі поламалися то довелося стрибати. Долетів сюди, а далі ніяк! Кинула мене господиня та й попливла сама.

Вислухала теє дівчина і зайшла у воду. Ступить кілька кроків — а їй води все по щиколотки. Ступить ще — вже по коліна. Ще — і по пояс. А як добралася до коня то таки їй заледве пліч сягала.

Взяла дівчина коня на руки, а що він зблизька виявився таким маленьким, ніби тільки но народився. Добралися так до берега.

—Дякую вам. А за допомогу — візьміть ось це, — дістав кінь зі сумки черевики, та не звичайні, з крилами. — Господиня і їх кинула зі мною погибати, та мені вони ні на що — на копитах не втримаються. А вам може й стане в пригоді.

Взяла дівчина крилаті черевики і сховала їх у торбу.

Дорога далі була крізь пустелю, та жару зовсім не було. Без сонця всюди стояла ніч і холод.

Обійшла дівчина вежу навколо, та вхід був лише один. Вирішила вона не брати зброю і закопала в піску недалеко. Тоді витягла черевики крилаті і постукала в двері.

—Гей! У мене є ваше!

За мить відкрилися їй двері, а за ними стояла така маленька людина, що колін ледь сягала. Була чаклунка вся білою, ніби зі снігу ліплена.

—О, дякую вам велике! Заходьте, заходьте. Певне, натомилися з дороги.

Заховала чаклунка черевики в скриню. Сіла дівчина на підлозі, а чаклунка давай їй стіл накривати

—Та що ви, пані! Мені б тільки ніч десь перебути.

—То залишайтеся!

Дали дівчині миску борщу, та що він був холодний, то вона не змогла і краплі з’їсти.

—Чому ви така крихітна? Ніколи не бачила ще нікого побідного.

—Це тому що я в холоді живу увесь час. Отак з роками і змерзлася.

Дали дівчині настоянки доброї. Випила дівчина лише скляночку, бо не хотілося сонце п’яною повертати. А чаклунка пила, ніби на весіллі.

—Звідки у вас такі черевики дивні, крилаті?

—Вітер колись подарував, аби я була така ж швидка.

Підняла чаклунка келих вгору, ніби з тостом. Побачила дівчина що долоні її страшно обпечені.

—А звідки у вас такі рани на руках?

Чаклунка вже була п’яна, як вишня, то й вибовкала все:

—Вкрала я світло в Пані, але не знала що руками його зовсім не варто брати — от і вжарило мене вогнем. Краще б наштрикнула її на щось. А сонце тепер на вершині вежі висить.

Та й заснула.

Дівчина ж тихо вийшла з вежі, забрала зброю, а тоді попрямувала на самісінький вершечок.

Йшла дівчина сходами і йшла. Глянула вгору — жодного вікна, а світло, ніби вдень. Побачила що високо-високо сонце висить.

Витягнула дівчина шнурок зі своєї торби, намотала на край стріли і пустила її у кулю. Пробила стріла її на половину і застрягла. Дівчина потягнула донизу, а коли сонце було зовсім близько, схопила його в торбину.

Подолала дівчина пустелю і зупинилася біля озера перепочити. Як чує — завивання і свист. Зирк — а то чаклунка в чоботях летить.

Підскочила дівчина і полізла у воду, а торбу тримає над головою, аби сонце не згасло.

—Поверни!

Озирнулася дівчина, а чаклунка вже поруч. Простягнула руки та й пробує вихопити торбину. Дівчина ж не оддає.

Боролися довго, та ніхто не перемагав.

Аж ось, невідь звідки, кінь з’явився. Стрибнув високо-високо, схопив зубами волосся чаклунки, і потягнув за собою у воду. Та й розтанули вони там обоє — вода ж бо була зовсім тепла, а вони — зі снігу й льоду.

Вибралася дівчина на берег і знову лісом. Темно було, глухо.

Добралася дівчина до замку та бачить — стіну її вже звірюки трохи надламали.

Всередині всі її стали вітати. Наказала Пані слугам бенкет великий влаштувати, а дівчині — принести сонце на нього в скрині та показати всім.

Швидко все влаштували, а дівчина тим часом спустилася в кімнату, де сонце не догледіла. Відкрила вона скриню і переклала в неї сонце. Стріла все ще була встромлена в нього. Витягнула її дівчина, а сонце — дзень! — і розвалилося на шматочки. Злякалася дівчина, спробувала скласти їх назад до купи. Так і сяк пробувала, та марно.

Не можна було показувати сонце таким, але що ж робити? Понесла як є.

Зала вся затихла, коли дівчина увійшла туди зі скринею, піднесла її до Пані та відкрила.

—Ох! Який жах!

Спробувала Пані сама сонце скласти, та однаково марно.

—Приготуйте мені узвару з цих крихт! — наказала Пані.

Кухарки не забарилися і зовсім скоро піднесли пані келих з напоєм. Випила вона всі краплі краплі та повиїдала усі шматочки.

Повернулася Пані до дівчини, та така зла, що й годі описати.

—Відрубати їй голову!

Взявся кат за справу. Покотилася бичача голова по траві та й впала в бездонну яму. Тіло ж кинули в ліс, аби які звірі могли наїстися.

Побачила те  жаба-продавчиня, впізнала незнайомку, що якось їй із яблуками допомогла, та й поховала гарненько в землі. І табличку дерев’яну поставила. Тільки імені не знала, то й написала «тут лежить добра панна, що колись мала бичачу голову».

Зима була довгою і важкою. Пані довго мучилася, та врешті народила нове сонце. Але за той час лихі тварюки знищили чи не весь мур. І не було ні в замку, ні будь-де в світі достатньо сильного і вправного майстра, аби його полагодити.

Наказала Пані принести їй тіло дівчини. Було зроблено, як наказано, тільки голову не вдалося знайти. Замість неї приставили голову бика, що вмер від морозів.

Полила Пані тіло живлющою водою та й ожила дівчина. Була вона висока і сильна, що ніде більше таких не зустрінеш. Хоч і тваринним ротом, та вміла розмовляти по людськи. Попросила її Пані полагодити мур. Погодилася дівчина та й взялася за роботу.

...