Серце Змія

Корчма стояла майже впритул до руїн старих воріт у місто. Древня Арсана давно розрослась за старі мури міста князів, але тут і досі лишався незайманий лісок з болотцем і струмками. Здавалось, відійди від тракту на десять кроків, загуби вогник старої корчми — і заблукаєш-згинеш на довгі віки. І не скажеш, що лісу того двох стає не буде — з одного боку схили до ріки, а з трьох інших — казарми Нової фортеці.

Корчму біля старих воріт давно вподобали вої Малої дружини, казарми якої і розміщувались в Новій фортеці. Чиста велика зала, міцний нерозведений мед і смаглява ромейка, що прислужує за столом. Що ще потрібно молодим воям? Мужі ж княжої дружини обідали і гульбанили на горі, у корчмі біля двору старого Ольга — воєводи, що вже багато років як пішов на покій. На горі, у княжому місті, воїв Малої дружини не полюбляли, та й самі вони не ходили до огрядних, розцяцькованих неначе павич-птах княжих дружинників. Вої бережуть місто від нападників, слідкують за порядком в місті біля всіх його воріт, а мужі княжої дружини лише почесну охорону несуть. Такі собі боввани біля княжого палацу. Що Перун, що княжий муж — один біс.

Важкий медовий дух нижньої зали корчми “Під воротами” вдарив Біломиру у ніздрі.

— Ромейко, оковитої! — крикнув він через увесь зал, шукаючи вільного місця.

Воїв Малої дружини в корчмі було небагато, не всі ще повернулись з дальніх брам та бастіонів. Більшість з відвідувачів були купцями, котрі перед далекою дорогою востаннє зупинялись в межах давнього міста.

— Білий, нумо до нас! — покликали від дальнього столу.

“О! Хлопці з перевозу вже звільнились,” — подумав Біломир. У воїв з перевозу завжди було срібло на мед і оковиту.

— Сідай, Білий, сідай, — старший серед воїв посунувся, звільняючи місце на лавці. — Та не видивляйся, несе тобі ромейка твою оковиту. А чому оковита? Чому не мед? Грошви нема?

Вої з перевозу дружньо зареготали. Біломир посміхнувся.

— Ну-ну, не ображайся, Білий. Твоя робота в Малій дружині теж потрібна. Хтось має берегти спокій в місті... Та й кийок в тебе хвацький.

І знову регіт. Тим часом, перед Біломиром поставили дерев’яний ковшик з горілкою, яку тут чомусь називали на ромейський спосіб: «аква віта» або частіше — оковита.

— До речі, про порядок, — відсміявся старший. — Чув що сьогодні знайшли на Бонякових луках за Почайною?

— Давній скарб? — усміхнувся Біломир.

— Та яке там! Виловили з ріки біля заливних луків чолов’ягу... Кремезний! На вигляд не купець, але шати багаті — угрські! Спина вся пошматована, а одній руці лише чотири пальці.

— І що тут дивного? Лихі люди зрізали перстень з пальцем та й вбили подорожнього.

— Ага, і одяг лишили. Слухай, Білий, ти угрів тут у нас давно бачив?

— Самих угрів не бачив. Та містечко ж є Угрське. Там, на південь біля Дірових могил.

— Містечко є, і угри там стояли. Тільки було це літ з тисячу тому. А купці угрські в місто не входили. Ані через перевіз, ані через брами. А найголовніше — палець був не зрізаний, а наче як відкушений!

— А не вигадуєш, старший? — Біломир обережно приклався до ковшика, від «аква віта» тхнуло олією і грецьким вогнем.

— Не вигадую. Як хочеш, спитай воїв з дозору. Вони його і виловили. Та й взагалі дивне щось коїться на північних околицях... Звіри як подуріли — так і пруть з лісу. Людей зовсім не бояться. То тур на берег Почайни вийде, то олень в місто забреде. Згадай мої слова: не так щось в тих лісах. Та й річкових наших братів з півночі давно видно було. Чому не їдуть? Чому не торгують?

— Та й не лише звіри, — подав голос один з воїв. — Кажуть, навіть нечисть з лісу біжить — лісовики, волоти... Русалок навіть бачили — бррр, потвори. Щось їх там в лісі лякає. І лякає більше за нас — озброєних людей.

До столу підходили все нові вої Малої дружини. Хто просто привітатись, а хтось лишався за столом перехилити меду чи ромейської ячмінки. День добігав кінця.

А три дні по тому до північної брами прискакав кінь з напівживим хлопчиком в сідлі. Вся його спина була одним великим опіком, волосся просто згоріло, а одяг вплавився під шкіру. Перед смертю хлопець вимовив лише одне слово «Прип’ять» — назву містечка поліщуків, котрі непроханих гостей полюбляли припинати до дерев. До містечка відправили трьох воїв Малої дружини та не знайшли вони там жодної живої душі. Лише згарище. Та таке, що навіть камінь плавився.

Тоді Арсаною і поповзли чутки про старшого вогнедишного змія з давніх легенд. Мовляв, він і нищить річкові каравани з півночі, від нього і тікають з лісів звірі і нечисть, він і Прип’ять спалив. А тепер, як скуштував м’яса людського, так і зовсім сильним став. Скоро вже до Арсани дійде і спалить усю.

Княжа дружина разом з усім двором покинула місто і відправилась на південь. Бо всі ж знають, що над степом змій не літає, тільки над лісом. Та й купці, з тих хто багатше, збирали свій скарб та їхали геть — можливо просто в руки лихим степовим кочівникам, але подалі від приреченого міста. Та й від Малої дружини лишалось добре якщо півсотні воїв. Нездатні підтримувати хоч якійсь порядок у місті, вони лише захищали Нову фортецю від оскаженілих мародерів. Місто поволі вмирало і без змія.

Нараду провели в корчмі «Під воротами», котра встигла перетворитись у невеличку, але добре укріплену фортецю — останній притулок подорожнього у ворожому до кожного місті. За голову був старий Ратибор — найстарший серед залишків Малої дружини.

— Нас тут лише сорок воїв. Місто проти нас...

— Та воно взагалі проти кожного. І кожен, трясця, проти всіх!

— Не перебивай! Так ось, ми можемо сидіти тут і чекати поки нас переб’ють, а мечі наші стануть на службу розбійникам.

— А можемо?..

— А можемо піти на північ і спробувати знайти змія.

— Переб’є він нас... Спалить!

— Можливо. А може й ні. А в місті нас точно переб’ють — рано чи пізно. Усіх разом чи поодинці. Але якщо вб’ємо змія, то і князь, і дружина, і містяни повернуться. Арсана знов стане гостинним містом!

— Ти хочеш воювати за людей, котрі вбивають нас? За місто яке нас зрадило?

— Я хочу вижити! В Арсані це кожного дня стає складніше. Крім того, змій розбив не лише Прип’ять. Він нападав на купців, але ж золото — неїстівне. Розумієш?

— Вб’ємо змія і повернемось із золотом та у паволоких шатах!

— А як не вб’ємо, то яка різниця де помирати!

Нарада була короткою. В похід виступили усім складом Малої дружини — всі сорок воїв, що залишились живі у пошматованому без жодних ворогів місті.

В похід виступили вдосвіта. Про те що «Під воротами» лишилась без жодного захисту і купці, і лихі люди дізнались лише біля полудня. Корчму було спалено, купців, що залишились на ночівлю, вбито, золото розтягнуто, а вина — і червоне, і зелене — «аква віта» — розпиті просто на згарищі. Хазяїна корчми не знайшли, певно, встиг втекти. Ромейку, що подавала на столи, зґвалтували і вбили. Так скінчила своє існування Арсана — величне місто біля ріки.

Битим шляхом йти було небезпечно. Сорок воїв — чимала сила, але розбійників по лісах було значно більше. І перекривали вони саме великі шляхи з міста, грабуючи та вбиваючи багатих біженців, ті хто був біднішим самі вливались у лави лихих людей. Може й грошви у залишків Малої дружини було небагато, але справний меч та залізна броня не дешевші за срібні гривні та золоті марки. А сорок воїв не така вже й велика сила, якщо треба протистояти лісовій банді у сто чи двісті лихих душ. Та й воювати дружинники звикли у місті серед будинків, вулиць і провулків, а не у лісі, де ворог міг причаїтись і на дереві, і у рівчаку під ногами, і вирости просто за твоєю спиною. До звістки про напад змія, шлях до Прип’яті кінним обозом займав не більше доби, тепер лісовими стежками і пішки дружина йшла три дні. Дорогою було втрачено трьох воїв — дружина все ж натрапила на табір лихих людей, довелось рятуватись втечею.

Нарешті дістались до згарища на місці Прип’яті. Невелике містечко вигоріло вщент, стояли лише почорнілі остови будівель. В повітрі і досі лишався важкий сморід згарища, проте не було солодкуватого запаху смерті — хтось згорів без залишку, трупи і кістяки інших давно вже розтягли дикі тварини.

Старий Ратибор здригнувся, хоча наче й не було зимно.

— Так, добре. Місто палили з півночі, там навіть пісок сплавився, а тут ось і стіни дерев’яні лишились... Майже цілі. Можливо, змій і досі десь у лісі за північними околицями.

— У лісі ми не бачили жодного згарища, тож, певно, він не просувався до міста.

— Нажерся, сволота, і лежить — перетравлює.

— Важкий після того як з’їв усю Прип’ять, може навіть і злетіти не може.

— А он дивись: зламані вершечки дерев за північною околицею. Певно так поважчав, що й злетіти високо не зміг.

— Я чув, що далеко на півдні є такі змієві сини, що як наїдяться, то цілими днями лежать незворушно! Може і цей такий самий, то й вбити його буде легко.

Після короткої наради, вирішили йти на північ від Прип’яті, орієнтуючись на зламані верхівки дерев. Навряд би змій лежав просто серед лісу, вої Малої дружини розраховували знайти печеру зі змієм та його чисельними скарбами. Щоправда, до цих пір ніхто не чув про жодні печери серед боліт Полісся, але ж і зміїв до цих пір біля Арсани не бувало.

Проте, заглибитись далеко у ліс не вдалось. Низький гуркіт пронісся небом, верхівками дерев пройшла могутня хвиля, якої не бачило і Хвалиське море. Услід за хвилею повітря прийшла хвиля вогню. На ліс впала тінь широких змієвих крил.

Біломир не знав як йому вдалось врятуватись від першого вогняного удару. Ось щойно Мала дружина повільно йде старою ледь помітною просікою, аж раптом — шум і вогонь. Горять дерева навколо, падають палаючи птахи, горить обладунок на товаришеві, горить сама земля. За мить кольчуга розігрівається до червоного кольору, чорніє і скручується шкіряний підкольчужник, спалахує волосся. Бігти! Лише бігти! Ліворуч, праворуч і позаду стіна вогню. Можна бігти лише вперед — під змієву тінь. Врятуватися чи відтягнути смерть на кілька миттєвостей? Просто бігти! Аж тут змієве крило закрило сонце і у світі лишився лише чорний дим і сморід від власних опіків.

Відповзаючи зі спаленої галявини, Біломир наштовхнувся на якусь перепону. Єдине вціліле око бачило дерева, струмочок, що витікав з-під дуба, почорніле минулорічне листя, але рука впиралась у м’яку і липку, наче патока, стіну. М’яку, проте — нездоланну. Біломир спробував підвестись спираючись на цю стіну, двічі не втримувався і падав, але все ж йому вдалось устати. Не довіряючи своєму зору, вой почав обмацувати стіну, а потім повільно пішов спираючись на невидиму перепону. Праворуч, на схід. Можливо, стіна виведе його до ріки.

Він не знав скільки пройшло часу — можливо година, а може й кілька діб. Рани під опіками відкрились і кровоточили, підкольчужник з приплавленими шматками його власної шкіри валявся десь за спиною — можливо у двох кроках, а можливо й у десяти стає. Хотілось пити, але скоро мала з’явитись ріка — і нап’ється, і відмиє від себе цей сморід з кіптявою. Річкова вода має охолодити жар під опіками. Лише тільки уперед!

Аж раптом, з-під лівого плеча зникла опора. Біломир впав.

Цього разу пощастило утримати свідомість. За стіною до самісінького виднокраю не було жодного дерева — росла сама лише трава. Як у степу, якщо, звичайно, бувають настільки рівні степи без пагорбів і балок. Небо було ідеально блакитного кольору, без жодної хмаринки. Десь високо над виднокраєм виднілися з десяток зміїв з крилами різних форм — завмерлі і зовсім не страшні. Біломир розвернувся до стіни, але замість неї побачив літери, що висіли просто в повітрі. Літери чомусь були латинянські, а не ромейські. З останніх сил Біломир перевернувся на спину і подивився у небо. Десь у височині виднілись дві тоненькі рівнобіжні рейки, а ними, як і заведено з початку віків — зі сходу на захід, рухалось Сонце.

Тінь посмішки промайнула на блідому, без жодної кровинки, обличчі Біломира. У Нав він не вірив.

***

— Стоп! Симуляцію Р-десять, сценарій «Напад агресивної місцевої фауни» завершено. Підготувати блок до симуляції Р-тринадцять за сценарієм «Бойовий контакт з місцевим населенням». Рівень розвитку взяти рівний-нижчий, кількість атакувальних одиниць збільшити. Пограйтесь з коефіцієнтами і скиньте мені на узгодження.

— Слухаюсь. Можливо, варто повторити цю симуляцію в блоці «Є»? У нас і змії європейського зразку вже є.

— «Змії європейського зразку» називаються драконами! Скільки разів повторювати? Дракон! «Цмок» у литвинів, «лунтан» — ширяючий — на східній гілці симуляторів, «змій» в блоці «Р». Ви ж п’ять років тут працюєте! Мали б знати!

Якщо вже керівник перейшов на «ви», то треба потихеньку вшиватись і не проявляти жодної ініціативи. Але втекти не вдалось.

— До речі, про блок «Р». Тестувальник там хто? Чому не знайшли шпарину в текстурах на півночі блоку? Один з колоністів провалився під текстури! Ви можете спрогнозувати як це вплине на стан людини після виходу з анабіозу? А тестувальник ваш зможе? Моделі перевіряти перед прогоном двічі! Ні, тричі!

— Так, слухаюсь. Буде вжито заходів.

— Та яких ви там заходів зможете вжити? Відношення у вас як до звичайної земної роботи — з дев’ятої до п’ятої. А там більше ста сорока тисяч живих людей. І наша задача спрогнозувати їхню поведінку на новій незнайомій планеті. І лише вам здається, що трьох сотень років, поки «Унікалхай» летить до альфи Змії, достатньо. Отже, звіт тестувальників віднині підписуєте ви особисто! А в цьому місяці ані у вас, ані у відділу тестування не буде премії. Що у нас далі?

— Зв’язківці просять профілактику системи квантових пар. Кілька днів у нас не буде телеметрії та можливості керування «Унікалахаєм» в реальному часі. Борт буде поставлено на автопілот, керування анабіозом буде проходити в автоматичному режимі, прогони призупиняться.

— Кілька днів... Це скільки? Точніше?

— Від п’яти до десяти.

— Добре, нехай несуть запит і обґрунтування. Борт зараз на якій відстані?

— Близько п’яти парсек.

— П’ятнадцять світлових років? Перед профілактикою нехай увімкнуть радіомаяк, за п’ятнадцять років спробуємо уточнити траєкторію корабля. Підготуйте необхідні команди, будьте так ласкаві.

— Зробимо.

— Є ще щось, що я маю знати? Ні? Добре. На понеділок підготуйте звіти по секторах і перевірте, у вівторок — оперативна нарада. Скоро закінчується рік, потрібно буде підготувати загальний і текстовий звіт. Впораєтесь? Якщо ні, візьміть собі когось з теоретиків. Скажете, що я дозволив. Наче все?

— Так, це все.

— Ви, наче, хотіли сьогодні раніше піти? Викличте мені начальника відділу тестування і до завтра можете бути вільним.

— Дякую. Зараз викличу. До побачення.