Дуже неспокійний день

Кажете, що казковий світ толерантний до всіх істот, бо тут бачили все, тож тепер нічому не дивуються? Це тому, що ви не народились мінотавром. Тоді б ледь не відразу збагнули, наскільки «пощастило».

Хоча найпершому мінотавру ще не так зле велося: сидиш собі посеред лабіринту, байдикуєш чи там сердито ревеш, щоб там, за високими стінами, боялись і не забували про твоє існування. Із клопотів – натовп переляканих людей, яких тобі пригонять раз на сім років із таким виглядом, мовби роблять велику послугу. Й нікого не турбує, як чи легко тих людисьок відшукуватимеш хай і в давно вивченому на пам’ять плетиві коридорів й потайки випроваджуватимеш геть під чесне слово, що вони не скажуть нікому про це. Ну, ще герої час від часу з’являлись по його душу – трохи екстремальніше, але згодиться, аби продемонструвати, хто тут головний.

Але в казковому світі ніхто й ніщо не зникає назавжди: якщо якогось мінотавра колись і прибили в найпершому лабіринті, то нікого не дивує, що зараз самотою на околиці казкового світу мешкає його нащадок. Звісно, не в лабіринті, часи ж бо гуманні. Ночує і проводить вихідні в пристойному будиночку з усіма зручностями, навіть із фіранками та вазонками з квітами на вікнах, а до лабіринту ходить щодня зранку й відсиджує там до вечора робочі години. Бо ким працювати мінотавру, як не мінотавром?

Щоправда, не найгірша на світі робота. Часу для байдикування чи читання вдосталь. Аби потай книгу протягти на робоче місце, бо мінотаврам не можна читати казки привселюдно. Та й жертв зараз до лабіринту не приводять.

А останній герой, що кинув виклик і запропонував виходити на смертельний бій «страшне чудовисько» чомусь приїхав здійснювати подвиг на механічному коні на коліщатках і з довгим, але не дуже й страшним списом.

Звісно, то його право, як діставатись у таку далеч, не всі ладні задля подвигу бити ноги. Однак, коли мова перед смертним боєм зайшла про те, що перед ним – славетний лицар, який присвятить битву своїй дамі серця, начитаний мінотавр отетерів. У нього виникла підозра, що лицар заблукав і втрапив не до тої казки. Але ж не відмовляти герою в битві через якусь дрібницю?

Однак бій не відбувся: до лабіринту вискочило дівчисько в червоному каптурі й войовничо замахало кошиком:

- Не чіпай мого лицаря!

Мінотавр обережно відступив до лабіринту: списи об нього ламалися, було таке, кошики, певно, теж не вціліють. Але незручно буде на Щорічному конгресі лиходіїв прохопитись випадково, що його спробували кошиком побити.

- Це ти – найгарніша дама у казковому світі?

Дівчина зашарілась так, що й веснянок видно не стало – якраз під колір каптура. Глянула виклично: а як я, й заради мене подвиги здійснюють, то що? То й нічого, врешті, мінотавркою вона не була. А хтозна, кого люди вважають найгарнішими, він же не експерт.

Тож мовчки розвернувся і пішов до входу до лабіринту. Залишалось сподіватись, що дівчина розумна й лицаря за ним не пустить. Битися можна й у лабіринті, але тоді там доведеться й прибирати зайвий раз.

Дівчина таки виявилась розумною: ніхто до вечора мінотавра не турбував, а в сутінках він ледь не спіткнувся дорогою додому: на порозі лабіринту стояв той самий кошик, прикритий серветкою, із запискою: «Пиріжками пригощайся, кошик не ламай, мені ще з ним потім до бабусі на гостину йти».

Пиріжки виявились смачними. І, врешті, їх теж можна було назвати жертвою, ще й ганятися за ними не довелося. Одна біда: читати казки після таких пригод якось не тягнуло. Навіть для мешканців Казкового світу інколи пригод буває трохи забагато.

Тож сидів собі мінотавр на ґанку свого будинку, доїдав останній пиріжок із вишнями й читав книгу із саморозвитку: «Ти можеш бути хоч королем, хоч драконом! Головне – дій!».

Звідки такий посібник міг взятися в книгозбірні пристойного мінотавра – то ще одна таємниця Казкового світу. Така дрібна, що на її розгадування так ніхто й не витрачав свій час. Важливо те. що саме цю мудру науку мінотавр старанно гриз (поки що в переносному сенсі), коли з ним ввічливо привітались.

Довелося вітатись у відповідь: перед ним стояв чарівник. І хоча серед сусідів мінотавра легше було побачити сфінкса чи кентавра, навіть у цих краях знали, що з чарівниками треба поводитись дуже ввічливо.

Тож мінотавр був дуже ввічливий. Він навіть не запитав, чи не з’явилось у Казковому світі нового свята – День відвідин мінотавра всіма, кому нема більше чого робити?

- Юначе, бачу, ви любите читати та прагнете до самовдосконалення. Це – чудово! – чарівник енергійно закивав на підтвердження своїх же слів, аж довга біла борода стріпнулась.

Якби мінотаври могли спаленіти, то наш мінотавр став би червоним від вух до ратиць. Але ховати книгу було пізно, тож довелося каятись: не те, щоб любить. Але інколи з нудьги… Слабкості бувають навіть у мінотаврів.

Чарівник те каяття пропустив повз вуха:

- То ким би ви прагнули бути – королем чи драконом?

- Ні тим, ні тим, – якнайшвидше відхрестився мінотавр. – Хіба лицарем.

Насправді, про лицарів він знав небагато й вже точно не виникало бажання їздити скрізь на коні – байдуже, на коліщатках чи справжньому – й воювати із чудовиськами. Та й хто тоді наглядатиме за лабіринтом, як його не буде поруч? Але не казати на таке питання, що він не проти бути собою ж, мінотавром? Бо тоді в чому вдосконалення?

- Лицар? Трохи несподівано, якщо чесно. Однак треба ж допомогти, якщо я спитав про мрію… – чарівник на мить замислився.

Мінотавр якраз розкрив рота, щоб сказати, що він передумав. Аж тут світ побачила ні, не чарівна паличка, гірше – пістрявий із дзвіночками ковпак блазня.

- Лицарі такого не носять! – дуже-дуже переконано заявив він, ледь приховуючи тривогу: а раптом хтось таки носить? Може, це – остання лицарська мода?

- Звісно, що ні, юначе. Це – випробування, чи ладні ви задля мрії натягти блазнівське вбрання.

- А далі що? – зодягти – то одне. А от піти кудись, аби й інші пересвідчились, що він має мрію. дуже не хотілося.

- А далі, юначе, треба глянути в оце-от чарівне дзеркальце: воно проведе точну діагностику, чи здійсниться ваша мрія.

На диво, ковпак наліз на велику голову легко. Хоч, звісно, не прикрасив нового власника. У дзеркальці відбивався він сам, лише в зодяганці блазня. Аж тут скло спалахнуло і на ньому проступив напис: «Мінотавр – 99%, блазень – 1%, лицар – 0%». Чарівник щиро засмутився й довго вибачався. Мінотавр відчув велике полегшення, згідно киваючи, що від мрії не можна відмовлятись і зараз. Головне, що блазнівський ковпак забрав.

І тільки-но відчув полегкість, коли з’явився вже знайомий лицар:

- Що, битися чи за кошиком відправили? Май на увазі, у мене робочий день закінчився.

Лицар похмуро махнув рукою й поправив шолом: ет, не до того. Але кошик взяв. Спитав цілком по-людськи:

- От скажи, чи може лицар відмовити відьмі, якщо та попросила про допомогу? Вона – не прекрасна дама. Але ж відьма…

- Якщо і може, то краще не треба. Врешті, відьми теж симпатичні бувають, – спробував розрадити його мінотавр.

- Який розумний юнак! – відьма з’явилась ніби незвідки. Вона не виглядала красунею, однак в тому, що це була відьма, не було сумніві. – А давайте я вас місцями поміняю? Ти мені допоможеш і станеш лицарем, якщо й справді маєш таку дурну мрію. А він – стане тобою.

- Дякую, не треба! Із нього поганий охоронець лабіринту вийде, – відхрестився мінотавр. І навіть чесно додав: – А з мене – лицар ще гірший.

- Та мені байдуже. Головне, дістаньте із лабіринту скриню зі скарбом. А та будьте, ким хочете.

- Але там нема скрині зі скарбом! – те, що інколи мінотавр любив почитати книги під час роботи, не значило, що він байдикував завжди. Тож, що знаходиться в лабіринті. знав.

- От чого всі в Казковому світі, крім мене, не дуже розумні? Звісно, що там скриня є. Тільки замаскована чарами під камінь. Але винести її може лише лицар, що має чисті наміри. От у тебе чисті?

- Найчистіші! – на диво метикувато підтвердив лицар. – Забрати скарб, винести, вимити руки, щоб точно чистими були, – і додому, в мене теж робочий час закінчився, а вдома із вечерею чекають.

- Ну… мабуть, підходить. Але ж які лицарі немічні пішли, ще підвередишся, поки дотягнеш.

Мінотавр правильно зрозумів погляд старої жінки:

- Я допоможу. І прослідкую, щоб він не заблукав. Теж із чистими намірами. І теж потім вмитися можу.

- То чого стоїте? Йдіть за скарбами! А я тут посиджу, відпочину.

Виявилось, що подвиг – це не цікаво, але втомливо. А ще, скриня була замаскована саме під той камінь, на якому так зручно сидіти й читати. А ще, що це – образливо, що ти, весь такий сильний, не можеш підняти той зачарований камінь. А слабший лицар – може. А потім останні метри до виходу доводиться волочити на собі й той скарб, і ледь не самого знесиленого лицаря. Одним словом, про деякі пошуки скарбів краще розповідати без деталей. Солідніше виглядатиме.

Відьма навіть не стала сваритись, що вони так довго скарб здобували. Бо якраз сиділа на ґанку й читала захопливу книгу: «Бути відьмою та королевою водночас. Як встигнути все?».

Помах руки – і важка скриня зависла в повітрі й послужливо розкрилась. Чи то книжка цікава, чи скарб справді важливий, але відьма була в доброму гуморі. Тож досить щедро сипонула по жмені золота помічникам. Лицарю з наказом:

- Купи якусь прикрасу своїй прекрасній дамі. І той, коня підфарбуй і новий спис купи. Не сором лицарів своїм виглядом.

До мінотавра поставилась трохи поблажливіше:

- Не зовсім дурень, тож вирішуй сам, на що хочеш витратити.

Він гречно подякував за плату, помахав навздогін усім, хто врешті забрався подалі від його дому. Та й сів собі підраховувати: чи стане його частини скарбу на те, щоб обнести високим парканом будинок і подвір’я? А може, ще й на огорожу навколо робочого місця залишиться? А то ходять тут всякі. А потім чужі скарби в лабіринті з’являються, а улюблені камені для сидіння зникають.

P.S Кубики чарівної історії: мінотавр – кінь (на коліщатках) – дівчинка в червоному каптурі – чарівник – чарівне дзеркальце – лицарський шолом – відьма – скриня зі скарбами

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.