Малка

Червоний туман прояснився тупим болем в голові, а потім і в спині.

Я різко розплющив очі та побачив перед собою старі дерев’яні зруби, які утворювали стелю та продовжувалися стінами та підлогою, на якій я зараз лежав. Я був у маленькій кімнаті, повністю виконаній з обтесаних дерев’яних стовбурів. Пхало сирістю.

Зліва від мене стояло щось прямокутне і виконане із соломи, воно також було вкрите великими шматками тканини. Декількома секундами повільного розмірковування я визнав в цьому жовтому прямокутнику ліжко з ковдрою та покривалом із простої та грубої тканини, що також була вишита схематичним візерунком пташок червоною ниткою. По болю у спині здається, я випав із цього незнайомого ліжка. Таке зі мною ніколи не траплялося. Я взагалі думав, що таке може трапитись тільки в кіно.

Я спробував потягнути руку у напрямку ймовірного ліжка, як.

Вау.

Моя рука така маленька.

Чому у мене такі маленькі пальці?

Момент ясності змінився глибоким внутрішнім болем посеред черепа, наче в мене стався спазм мозку. Я одночасно відчував це, бувши присутнім у тілі, переживаючи кожний клаптик мігрені, і трохи віддалено, наче дивлячись на все через скло.

Довгими секундами дихотомії потому відбувся якийсь перехід сприйняття реальності, і я повністю почав відчувати світ довкола себе, не дивлячись ментально на все зі сторони, а повністю перебуваючи у центрі світу. І з цим прийшов апокаліптичний біль.

—————

Я різко розплющив очі та побачив перед собою невідому жінку. Її великі карі очі були сповнені стурбованості та сорому. Вона була одягнута в просте плаття із гротескної вільної тканини, яка одразу нагадала мені таку з історичних фільмів про селянство в давні часи. Її образ доповнювали розшиті зеленою ниткою рукава та щось дуже схоже на чепчик.

— Малко! Ви прокинулись! — схвильовано сказала вона, дивлячись прямо на мене.

На її слова я міг лише невпевнено дивитись на неї. Що вона мала на увазі?

— Вітаю? — привітав я її, та почав бігати очима по кімнаті, з кожною секундою все більше бажаючи побачити щось знайоме.

Але нічого знайомого мені я не бачив. Я був у невідомій кімнаті, яка явно була зібрана якимись реконструкторами. Сама кімната обставлена простими дерев’яними меблями: ліжко, стіл, стілець та скриня. На стіні впритул до ліжка висів розшитий яскравими кольорами простий килим, а з боків від постелі на стінах висіли розвішані широкі та важкі тканини. В зовнішній же стіні був вирізаний прямокутний отвір, біля якого підчеплена рівна йому розміром квадратна дощечка з ручкою, під отвором же стояв стіл з накиданою на нього купую різного каміння та дерев’янок? Сам я лежав на солом’яному ліжку, із його розмірів та розташування воно здавалось панівним предметом у цій кімнаті, поруч із ліжком також знаходилась подряпина скриня.

Добре. Добре-добре, де я?

І чому ця жінка так дивиться на мене?

— Малко, ви в порядку? У вас нічого не болить? Ви. Ви закінчили оглядати кімнату? — нервово перепитала вона, стискаючи руки.

Чесно кажучи, я б хотів зараз продовжити оглядати кімнату і не зустрічатися з її карими очима.

— А ви? — що «а ви», про що я взагалі її спитав?

Вона лише продовжувала дивитись на мене своїм схвильованим поглядом.

— А ви хто? — перепитав її я.

— Я? Я ваша служниця Діля. Мене поставили доглядати за вами після того, що трапилося. — Відповіла вона, оглядаючись по сторонах.

— А що трапилося?

— Ну, мене попросили не розповідати нікому, що трапилося.

— Зрозуміло…

Насправді мені нічого не зрозуміло.

У пошуках якоїсь цікавої зачіпки та можливості ще раз заговорити з нею, я продовжив ширити очима по кімнаті, доки не вирішив перевірити себе і подивився вниз. На те що мало б бути моїм тілом. Але воно таким не було. Там, де повинно було знаходитися зріле тіло дорослого чоловіка, до моєї шиї було прикріплене тіло маленької дитини в простішому, ніж у Ділі, платті.

Нетямуще, я витягнув вперед руки, які, опинившись у моєму полі зору, теж показали себе маленькими та дитячими.

Повітря наче одномоментно перетворилось в желе. Я не міг ні дихати, ні рухатись.

Що, як і чому трапилось? Це чорний кролик? Бажаючи віднайти відповідь думки йшли шкереберть перебираючи усе що могло трапитись і привести до цього моменту. Послідовність спогадів вибудовувалась у моєму мозку в єдиний хронологічний ланцюг. Я читаю новини, розряджений телефон, ще одна безлика станція, величезний натовп, розчарування, повітряна тривога, чорний кролик! Я розмовляв із чорним кроликом! Ми уклали договір, він виконує моє бажання, а я його! Але чого хотів чорний кролик? І чого хотів я?

— Малко! Малко! — пролунали десь далеко схвильовані крики.

Простір і мене з ним затрусило.

Через декілька секунд я усвідомив, як мене схопили за плечі та хитали вперед-назад. Інстинктивний вдих повітря розквітнув квітками болі у легенях, які швидко пройшли, залишивши по собі лише жар, серце билося барабаном, мої руки ж, навпаки, вкрились студеним потом.

— Стій, зупинися! Я в порядку! — закричав я уже жінці, що трясла мене, Ділі.

— Ви мене налякали! Ви застигли на місці й не відповідали на мої слова! Це все тому ще ви вдарились головою? О, Корсе, що тепер з вами буде? У вас ніде не болить? — із блідим обличчям відсторонившись, перепитувала Діля, а потім вже набагато тихіше запитала, наче саму себе, — і що буде зі мною?

— Особисто зі мною все буде добре! Діля, так? — вона кивнула головою, все ж «Діля» це доволі дивне ім’я, — ви бачили чорного кролика?

— Малко, ви хочете побачити чорного кролика? Ми тримаємо кроликів у загонах у лівому будиночку, там є різні кролики, і білі, і чорняві, і плямисті, але повністю чорного, на жаль, немає. Але я можу побігати попитати інших, може у них є чорний кролик! І, і можете звертатись до мене на «ти», Малко.

Ні. Стоп, це не те.

— Як ви, тобто ти, мене назвала?

— Малко. Це звертання до вашого простого імені «Малка». Вам це більше не подобається? Хочете, щоб я вас називала по-іншому?

Хто взагалі зараз використовує відмінок звертання до похідних форм імен?

І це взагалі не моє ім’я.

— Ні-ні, все нормально. — Поки я взагалі невпевнений, що довкола мене відбувається, як влаштовано, де я і що зі мною трапилося, не варто робити якихось кроків, які можуть створити зайві хвилі. До речі, — Діля, а де ми?

— Ми у вашій кімнаті, Малко.

— І що я тут роблю?

— Ви тут спите? Живете? — відповідала Діля вже більш-менш заспокоївшись.

Від неї взагалі можна добитись хоч якоїсь корисної інформації?

— Діля, ти моя служанка, правильно?

— Правильно говорити «служниця», Малко, але так.

— Ти можеш принести мені келих води?

— «Кухоль», Малко. Може краще принести вам випити кухоль молока? Воно більш корисне!

— Добре. Зроби це.

Вона мене трохи дратує.

Діля вже повністю заспокоївшись посміхнулась мені та впевненим кроком вийшла із кімнати через доволі тонкі двері із низьким дверним отвором.

Ніколи не думав, що зі мною таке могло б трапитись. Я бачив подібні сюжети на сторінках книжок та на екранах моніторів, але ніколи навіть не сподівався самому опинитися в центрі такої історії, яку вважав виключно вигадкою.

Незнайома кімната, стародавні анахронічні обставини, нове молоде тіло, відсутність усіх проблем минулого життя.

Перевтілення. Потраплянці. Людина нашого часу якимось чином потрапляє у минуле.

Саме цього я бажав? Саме це було предметом угоди з чорним кроликом?

Це все не може бути реальним. Я приймаю бажане за дійсне.

За вікном вдалечині показалися важкі свинцеві хмари, порив холодного повітря закинув у кімнату старе пожовкле листя.

Я відчував усе. Бачив в деталях переплетіння візерунка на килимі, проводив пальцями по жорсткім і товстим ниткам ковдри, чув пориви вітру і блеяння кіз та солоний смак власних пересохлих губ. Навіть знову міг відчувати запахи, хоч це були й не найліпші запахи сирої соломи та життєдіяльності тварин.

Проте.

Мої щоки боліли від широкої посмішки на все обличчя. Очі щипало.