Перстень Імаго

Інна йшла вулицею, втомлено пересуваючи ноги у стареньких черевиках, які зазвичай одягала у дощову погоду. Дощ періщив такий, що парасолька не могла захистити жінку від холодних важких крапель, які торохтіли зверху, та потоків води, що лились з боків парасольки їй на спину, а потім попадали у черевики, від чого її ноги вже давно були мокрі. «Не страшно, висохне, літо ж надворі», ¬¬— думала Інна. Вітер трохи вщух, і це добре, бо під його сильними поривами парасолька вигиналась в інший бік, перетворюючись на чорний тюльпан. І поки жінка намагалася її приборкати і повернути до нормального стану, то взагалі залишалась зовсім не захищеною перед стихією. Ось як цей кіт, що сидить прямісінько посеред тротуару, навіть не намагаючись найти собі притулок деінде. Мокре, худе створіння завмерло біля величезної калюжі немов єгипетська статуетка, і щоб оминути її, не зачепивши при цьому кота, не було і мови. Перед Інною стояв вибір: або вона прожене з дороги кота і пройде по невеликому шматочку тротуару, не залитому водою, де він зараз сидів, або ж доведеться ступати у калюжу. Жінка зупинилась.

— Відійди, чуєш? Геть з дороги!

Кіт не рухався, навіть вухом не повів і дивився прямо їй у вічі.

— Отже ж!

Вона легенько підштовхнула тваринку і та, намагаючись відсунутися, повалилася набік у воду. Потім швидко піднялася, кумедно дриґаючи мокрими лапами, та, кульгаючи, посунулася на декілька кроків назад. І знову завмерла, не зводячи сумних відсторонених очей з жінки. Коти вміють так благально дивитись, як ніхто у світі.

— Що з тобою не так, чого на лапах не тримаєшся? Поранений чи що? Кажу ж, дай пройти, не змушуй ставати у калюжу, в яку тільки що сам сів. – Стара посміхнулась куточком рота. — Я нічим не можу допомогти, чуєш? Навіть погодувати не можу — нема в мене нічого з собою для тебе. Пішов геть!

Кіт неначе зрозумів. Розвернувся і пошкандибав до краю тротуару, сильно припадаючи на ліву лапу.

Оминувши калюжу жінка пішла далі, та, зробивши з десяток кроків, повернула назад і підійшла до мокрої виснаженої істоти. Незважаючи на дощ, схилилась над котом, роздивляючись бідолаху. Кіт був надзвичайно худий і втомлений, сіре мокре хутро збилося купками і наїжачилося, відкриваючи свіжі садна на боці та задній лапі. На морді у кота посеред лоба була кумедна біла пляма у формі перевернутого донизу трикутника.

— Звідки ти взявся? Раніше я тебе тут не помічала. Знову якась сволота викинула живе створіння наче непотріб? Чи сам втік, а потім потрапив під машину або ж у собачі ікла?

Жінка зітхнула. Вона знала про що каже, бо неабияк переймалася долею котів-безхатьків у своєму районі, та підгодовувала їх, витрачаючи кишенькові гроші, що висилала донька на поточні витрати. На щастя Ганнуся добре заробляла. Жінка гірко всміхнулась і подумала: «Так, колись я доньці давала гроші та свою допомогу, а тепер вона мені. А що робити? На мізерну пенсію не проживеш, хоча наш керманич не вважає 5000 грн. місячного доходу на дорослу людину бідністю. Добре хоч не стверджує, що у нас пенсіонери – захищений прошарок населення». Думки повернулись до реального моменту. Що робити з кульгавим котом жінка не могла вирішити: вдома у неї вже є два пухнастики, яких вона підібрала у набагато гіршому стані, ніж цей сірий, і виходила їх. Більше двох котів у хаті Інна тримати не збиралась, даючи собі зарок у крайньому випадку залучати волонтерів до спасіння нещасних. Але ж…

— Ну що з тобою робити? Підеш до мене? Заберу погрітися, підгодую і знову відпущу на вольні хліби. Згоден?

Кіт не відводив від неї зелених очей, в яких, як здалося жінці, з’явилася неабияка зацікавленість. Вона підхопила тварину, що зовсім не пручалася, притиснула до себе і пішла далі. Дім вже був недалеко.

Зайшовши до своєї квартири, жінка пустила кота додолу, зняла мокрі черевики, роздяглася і пішла до кухні. Кіт поплентався за нею, залишаючи по собі мокрі брудні сліди. Почувши як повернулася хазяйка, з кімнат їй на зустріч повискакували вгодовані пухнасті мешканці: дорослий чорний з білим котяра, з величезною мордою і білими довжелезними вусами, та одноокий рудий кіт, ще підліток. Влетівши з гучним маявкотинням на кухню і вгледівши непроханого прибульця, вони від несподіванки на мить зупинились, наїжачили шерсть на потилиці і спині, а потім боком, з погрозливим виглядом наблизились до нього, підвиваючи чи то від переляку, чи то намагаючись його налякати. Незваний гість на своїх одноплемінників зовсім ніяк не відреагував, тільки зиркнув в їхній бік і знову зосередився на своїй рятівниці. Жінка не втручалася, спостерігаючи за першим знайомством котячої зграї, хай самі розбираються з субординацією. Тим часом коти підійшли, понюхали прибульця й одразу вгамувалися. Ба більше – втекли з кухні.

— Отакої! Думала, битися будуть, а кульгавий одразу ж прописався у хаті, та ще й старостою став. Так просто верх узяв над моїми хнюпиками? Молодець.

Вона дістала котячі консерви, взяла блюдце і поклала на нього корм. Кіт накинувся на їжу, за мить змів усе з миски і знову застиг у вже знайомій жінці позі єгипетської статуетки. Але не надовго, бо вже через двійко хвилин почав горлати немов його ріжуть і робити хвилю усім тілом, поки його не знудило.

— Отже ж паразит! Дай йому притулок, нагодуй, а потім ще й прибери. Ось і вся ваша подяка. Ще купу поклади, і початок той, що треба!

Жінка похитала головою, одягла рукавички, взяла туалетний папір з ганчіркою і почала прибирати за котом. Між залишками неперетравленої їжі і кавалком виблюваної шерсті вона вгледіла якийсь непритаманний котячому шлунку предмет. Нахилилася нижче і неабияк здивувалась, бо кіт викинув з себе не більше і не менше як срібну каблучку. Таку собі темнувату каблучку із тьмяним каменем зеленого кольору… якими зазвичай полюбляють ласувати коти, авжеж.

— Де ж ти її взяв, нещастя?

Жінка обережно з огидою підняла знахідку, сполоснула її під водою і поклала на серветку у ванній. Хай висохне, а там видно буде що з нею робити.

Потім пішла до спальні, переодяглася і, захопивши великий кухоль чаю, вмостилась на дивані навпроти телевізора, де вже розкинулись поруч один з одним старі хвостаті друзі, та взяла у руки пульт. Мокрий кіт пошкутильгав за нею спочатку у спальню, потім прийшов у кімнату і по-хазяйські скочив на диван, налякавши своєю появою інших котів, які вмить втекли, і вмостився біля жінки, тремтячи всім тілом.

По каналу ВВС, який Інна постійно дивилася після від’їзду доньки в Америку, йшли новини, і саме у цей час показували сюжет про величезного американського песика, який під час прогулянки приніс своєму хазяїнові обкусаний обрубок пальця з чоловічим перснем, прикрашеним дорогоцінним камінням. Завдяки йому поліції вдалося ідентифікувати неопізнаний труп чоловіка: померлий виявився непересічним мафіозі. Жінка перевела погляд на свого знайду і сказала:

— Сподіваюсь, та каблучка, що ти виблював, має інше походження. Але маю сумніви щодо цього, то ж краще я її позбудусь.

Жінка піднялася, пройшлася до ванни, взяла каблучку, ретельно роздивляючись її, а потім загорнула у серветку і викинула у сміттєве відро.

Кіт знову поплентався за Інною і, сидячи у своїй звичній позі, стежив за діями жінки. Потім підійшов до миски з водою і почав лискати воду, розкидаючи бризки у всі боки.

— Назву тебе Греєм. Чом би й ні? Буду пити чай «Сивий граф» у компанії з мокрим Греєм.

Інна посміхнулась, а кіт почав вилизуватись, хоча й так був зовсім мокрий.

Вже наступного дня Грей вів себе ніби все життя провів у цій квартирі. Швидко освоївшись, кіт пожвавішав, їв за трьох, бігав з кімнати у кімнату, не забуваючи зазирнути до кухні і перевірити миски, і дивовижним чином майже зовсім перестав шкутильгати. Не можна сказати, що він потоваришував зі своїми одноплемінниками, але ж і не ворогував – між тваринами встановився нейтралітет, якщо не брати до уваги швидкість, з якою старі мешканці тікали від нового товариша, якщо ненароком їхні шляхи перетиналися. Цю ніч, як і всі наступні, приблуда провів виключно на ліжку своєї спасительки. Інші коти навіть не намагалися цьому завадити, хоча нахабай зайняв їхнє місце.

І все було б гаразд, якби наступного дня історія не повторилася: поївши ввечері, кіт знову, зовсім невчасно, відчув позов викинути з себе кавалок шерсті, який забив шлунок. І разом з ним виблював… ту ж саму каблучку, що і напередодні.

Жінка неабияк здивувалась, бо гарно пам’ятала як викинула її у відро зі сміттям, яке вчора ввечері винесла на вулицю. Що за чортівня! Наче ж не зовсім втратила пам'ять, думала вона. «Це ж треба таке забути!» — засмутилася Інна. А може котяра витяг її з відра і знову проковтнув? Але навіщо? Маячня якась.

Жінка знову зібрала усе блювотиння разом з каблучкою у серветку, поклала у поліетиленовий мішок і одразу винесла на вулицю, закинувши у бак якомога далі. Потім зітхнула з полегшенням, у серцях плюнула і повернулася додому.

Та наступного дня, так само ввечері, кіт знову виблював таємничу каблучку разом з шерстю! Прямісінько на вишиту власноруч хазяйкою квартири малесеньку подушку на дивані. Мабуть, щоб не проґавила.

Жінка не знала що й думати, а кіт, звільнившись від зайвого, спокійно звернувся калачиком і задрімав. Втретє спостерігаючи одну й ту ж картину, Інна просто вимушена була придивитись до каблучки пильніше, після того як знову помила її. Річ з якогось білого металу (скоріш за все срібло) була гарною: тьмяного сірого кольору з об’ємним візерунком на зовнішньому боці, прикрашена зеленим камінням, неначе очі у Грея. Трохи завагавшись, жінка ретельно відмила каблучку, висушила рушником, потім промила спиртом, знову висушила і одягла на палець. Перстень виявився її розміру і гарно виглядав на руці. Кіт, який всюди ходив за Інною як примара, сидів поруч на долівці і витріщався на Інну. Щоб краще роздивитись знахідку, жінка вдягла окуляри і відвела руку подалі від очей. Каблучка як каблучка, нічого особливого. Вона покрутила її на пальці, перевернула каменем до долоні вниз, щоб подивитись як вона виглядала б без нього, і завмерла, роззявивши рота. Бо в повітрі над каблучкою з’явилась… голографічна постать молодого файного парубка. Красень не рухався, лише привітно усміхався і дивився прямо на Інну. Його очі відразу привертали до себе увагу, бо були не тільки такого ж кольору яку Грея, а ще й мали незвичної форми зіниці — трохи видовжені, сплюснуті з боків, неначе котячі.

Який красень, подумала жінка. Потім повернула каблучку каменем догори, і зображення зникло. Поставила у попереднє положення – і парубок був знову поруч. «Це ж треба! Мій власний красень! Як у казці. А може я втрачаю розум? Від самотності це може бути», — думала жінка. Та відірвати очей від віртуального зображення не могла. Парубок привітно посміхався і дивився на Інну.

Жінка звернулася до кота – її переповнювали емоції, і хотілося з кимось поділитися ними:

— Що скажеш, Грей? Хто це, що це? Тепер розумію, чому ти не міг позбутися каблучки. Хлопець тобі теж подобається? Тоді ми у цьому питанні друзі, бо я не проти познайомитись з ним у реальному житті, дізнатись, так би мовити, про його внутрішній світ. Що мовчиш, негідник?

Жінка пройшлася по кімнаті, голограма слідувала за нею. Вона сіла на дивані і поклала руки на тканину – хлопець сів поруч з нею. Чудеса! Інні згадалося давнішнє інтерв’ю з якоюсь відомою старою емігранткою-аристократкою, що після революції у Росії осіла у Парижі. На той момент їй було 85 років. Стара аристократка жваво розповідала про своє життя, про події минулого, про втечу з батьківщини від більшовиків. Та найщирішим і дуже зворушливим моментом розповіді було її останнє зізнання, яке вона зробила, здається, навіть несподівано для себе. Жінка сказала: «А знаєте, що найтрагічніше у житті? Те, що у своєму віці я маю ті ж самі бажання, що і у 20 років. Бажання кохати, бути жаданою, мене, як і раніше, охоплює жага до життя і нових відкриттів. Так, не дивлячись на свій вік і чудово розуміючи як я виглядаю та як мене сприймають оточуючі, бажання молодості залишилися і тривожать мою душу». На очах емігрантки тремтіли сльози. Інна ще тоді подумала, що далеко не всі у її віці здатні й поділяють подібні бажання, багато хто їх вже давно втратив. Та й незрозуміло що краще: втратити недосяжні мрії, не маючи змогу їх задовольнити, або ж відчувати і розуміти неможливість своїх бажань і власну безпомічність, та все одно томитися ними? Інні було шкода ту щиру і сміливу аристократку, яка не побоялася зізнатися у найпотаємнішому, та зараз вона з полегшенням подумала, посміхаючись самим куточком рота: «На щастя, я — не вона, бо ж на цілих 10 років молодша за бідолашну». І з задоволенням подивилася на віртуального знайомого.

Відтепер жінка носила каблучку постійно, а сірий кіт став її улюбленцем і тінню. Вона була йому вдячна за те, що у її розмірене і одноманітне життя разом з ним прийшло щось новеньке. Інна тішилася цим і,залишаючись наодинці, завжди перевертала каблучку, викликаючи зображення молодого хлопця. Тепер вона навіть телевізор ніколи не дивилась сама, а виключно у компанії котів і віртуального знайомого.

Тільки-но жінка звикла до нового стану речей, до постійної мовчазної і необтяжливої присутності у її житті нового знайомого, як від спокою залишилось одне лахміття. Бо через тиждень Інна раптом вгледіла свого віртуального друга на базарі у натовпі. Живого й здорового. Спочатку її увагу привернула знайома посмішка, якою він нагородив продавчиню. І тільки потім вже Інна ідентифікувала хлопця повністю, що змусило її від несподіванки заклякти на місці, викликавши невеличке скупчення людей і неабияк розлютивши перехожих, що наштовхувались на неї. Це привернуло увагу хлопця – він теж помітив жінку, що нерухомо стовбичила посеред натовпу, хоч і був доволі далеко від неї. Авжеж, важко не відреагувати, якщо на тебе так витріщаються. І коли вони зустрілись поглядами, парубок знову посміхнувся, тепер вже саме Інні. Жінка не повірила своїм очам, подумала, що угледіла дуже схожу на свого голографічного красеня людину, про якого постійно думає, тому швиденько відвернулась і пішла далі. У будь-якому випадку, що вона йому могла сказати? Добрий день, я Вас знаю, Ваше зображення транслює моя каблучка, яку виблював мій кіт, якого я підібрала на вулиці? Маячня.

Так це чи ні, але якщо у життя щось наполегливо вривається, нікуди від цього не сховаєшся. Отже, трохи згодом Інна знову вгледіла хлопця, коли стояла на пішохідному переході, чекаючи на зелене світло: він сидів за кермом дорогого автомобіля, що саме у цей момент проїздив повз неї. Віртуальний знайомий знову посміхнувся Інні, що здивувало і зовсім не звеселило її, навпаки – не на жарт перелякало, бо стара вирішила, що в неї таки почалися галюцинації. Одне діло голограма доброзичливо усміхається, а друге — живий, реальний молодий хлопець. Хоча, трохи поміркувавши над цим, Інна не дуже й засмутилася, навіть змінила думку на протилежну, побачивши у цьому чималу користь для себе: відтепер її прогулянки і вихід на вулицю набули іншого, набагато цікавішого сенсу. Раніше вона виходила з дому виключно у справах: за продуктами або ж покормити своїх підопічних, інколи зустрітись із знайомими, яких ставало дедалі менше. А тепер буде гуляти на свіжому повітрі, чекаючи на зустріч зі своїм особистим голографічним хлопцем і милуватися його посмішкою, подарованою саме їй. А це неабияка пригода, бо нажаль, доля літніх людей – ставати з віком все більш непомітними, на них ніхто особливо, крім рідних, не звертає уваги. Добре, якщо близькі люди живуть поруч. А що робити, коли вони, як у Інни, живуть далеко за кордоном? А тут – нове знайомство, що є великою розкішшю у такому віці.

Якось невдовзі після цього Інна йшла додому з базару, ледь пересуваючи ноги, і насилу втримуючи важкі сумки, які навантажила, не розрахувавши сили. Вона повільно пленталася, зупиняючись біля кожної лавки, добре що вони траплялися на її шляху доволі часто. Жінка йшла вперед, лікуючи кроки до чергової передишки. Аж раптом хтось ззаду підхопив сумки, налякавши Інну до нестями, а потім обігнав зі словами:

— Жіночко, давайте я Вам допоможу!

Перша реакція була кинути: «Та не треба, сама впораюсь», бо в наш час довіряти незнайомцям важко, хтозна що у них на умі, і чого пхаються зі своєю поміччю. Але коли Інна побачила, хто саме запропонував їй допомогу, то стала як вкопана. Це він!

— Добрий день! – звернувся хлопець до жінки, посміхаючись своєю голлівудською посмішкою. — Не лякайтеся. Просто хочу Вам допомогти, бо бачу як вам важко. Ще й така спека сьогодні, навіть мені нелегко її переносити.

Інна примружила очі і уважно роздивлялась хлопця. Нарешті мовила:

— Добре, можете – то допоможіть, буду вдячна.

Хлопець підхопив сумки, які жінка остаточно випустила з рук, і вони пішли вперед.

— Ми часом не зустрічалися з Вами? – запитала стара. – Дуже обличчя Ваше знайоме.

— Наче ні, — відповів хлопець. – Та Ви теж мені когось нагадуєте. Можливо, саме через це я зголосився допомогти Вам. Далеко до вашого дому?

— Не дуже, хвилин 10 ходу, якщо таким темпом.

Вони трохи помовчали. Але ж Інну розпирала цікавість, і вона запитала:

— Ви теж десь поруч живете?

— Ні, але частенько буваю тут у справах.

— Шкода. А то я ще не раз мала б нагоду сподіватись на вашу допомогу. Підлаштувалася б під Ваш графік. Жартую.

— О, то важко, бо він у мене вільний, — засміявся хлопець.

— І як же звуть такого приємного парубка?

— Олесь. А Вас?

— Інна.

Жінка смутилась, їй здалося незручним називатися одним ім’ям, і вона додала:

— У нас так у сім’ї прийнято, незважаючи на вік звертатись на «ти» і без по-батькові.

Так, розмовляючи ні про що, вони дійшли до під’їзду жінки.

— Все, молодий чоловіче, далі я сама. Ще раз дякую,— сказала Інна і потягнулася за сумками.

Та Олесь не поспішав прощатися.

— Можу донести до квартири. Не бійтеся, в мене на думці нічого поганого немає, — протягуючи сумки жінці, але не випускаючи їх з рук, сказав незнайомець.

Жінка категорично відмовилася, схопилася за поклажу, аж раптом побачила на руці у хлопця таку ж каблучку, як і у себе. Олесь теж зачаровано дивився на руку жінки. Вони зазирнули один одному у вічі, на цей раз без посмішки.

— Хоча, давайте до квартири – допомагати так допомагати. До того ж, бачу, нам є про що поговорити. Можу навіть кавою пригостити, якщо хочете. Буду рада, не часто у мене гості бувають останнім часом.

Молодий чоловік ствердно кивнув у відповідь, і жінка відчинила двері у під’їзд.

Вони піднялися до Інни у квартиру. Назустріч їм вибігли всі три коти. Олесь, вгледівши Грея, здивовано мовив:

— О, і приблуда тут! А я був у розпачі, коли він пропав. Шукав його всюди, та марно.

— І давно це трапилось? Давно він втік від Вас?

— Десь тижнів три тому.

— Зрозуміло. Тепер він мій, і я його Вам не віддам.

— Та вже як є, хай так і буде.

Жінка без церемоній схопила хлопця за руку, роздивляючись точно такий же як у неї перстень, і переводячи погляд на самого парубка.

— Як тебе звуть кажеш? – перепитала жінка.

— Олесь. А Вас — Інна, я пам’ятаю.

Хлопець вів себе спокійно і доброзичливо.

— То що, на кухню чи у кімнату? – поцікавилася жінка.

— Давайте на кухню, Ви ж чаєм напоїти обіцяли.

— Так, зовсім я розгубилася. Проходь, — Інна показала хлопцю напрямок до кухні. Поки вона поралася з чаєм, обидва мовчали.

«Гарний парубок, тільки зіниці трохи відлякують, коли бачиш їх у живу», — думала жінка. Вона змогла як слід роздивитись очі хлопця, коли включила світло у коридорі – його зіниці одразу сильно звузились і на якийсь проміжок часу стали один в один котячими вертикальними, та згодом прийшли майже у нормальний стан, тільки ледь нагадуючи звірячі.

Коли чай з печивом і цукерками був на столі, Інна запитала:

— Звідки в тебе, Олесь, ця каблучка?

— А в Вас? – перепитав він.

— Я перша спитала. Кажи вже.

— Чи повірите, якщо скажу, що каблучку приніс до мене в хату оцей кіт? Що він її виблював разом з шерстю прямо переді мною, коли я впустив його у квартиру після того, як зустрів голодного і нещасного у під’їзді?

— Повірю, чого ж би тобі брехати? — відгукнулася жінка і відвела погляд. Потім знову почала розпитувати:

— То це твій кіт, значить. А чого він шкутильгає і як на вулиці опинився?

— Не уявляю. Йшов на роботу – кіт був удома, прийшов – немає. Можливо, випав з балкона, вікно якого я залишив відчиненим. Мабуть і лапу пошкодив під час падіння. Бо коли був у мене, то не шкутильгав, хоча спочатку виглядав жахливо. Я його тому і впустив до хати, що пожалів. Навіть у лікарню з ним ходив, але там нічого, крім виснаження від недоїдання, не знайшли.

— Добре. А знаєш чому я не побоялася впустити незнайомця у квартиру? Тому що я тебе справді бачила раніше. Зараз покажу, бо словам не повіриш.

І стара, перевернувши каблучку на дев’яносто градусів, продемонструвала фокус з віртуальним зображенням молодого парубка, як дві краплі води схожого на Олеся.

— Дивина, — схвильовано відреагував він. — А я все думаю, чого мене до Вас так тягне, хоча Ви зовсім не схожі на ту людину, яку мені демонструє мій перстень.

— То ти знайомий з цим фокусом, – ствердно мовила жінка. — І кого ж бачиш, перевернувши каблучку?

— Молоду вродливу дівчину. До речі, дуже на Вас схожу. – Олесь стукнув себе по лобу. — Так ось кого Ви мені нагадуєте!

— Покажи! – підхопилася жінка.

Хлопець повернув перстень, і перед ними з’явилося голографічне зображення молодої вродливої дівчини, що усміхалася точно як віртуальний Олесь.

— Можливо, це Ваша онука? – запитав Олесь з надією.

— Ні, в мене тільки онук. Це, хлопче, я в молодості.

Хлопець усміхнувся, а стара розгублено сказала:

— Не віриш? Я зараз.

І побігла до кімнати. А вже через декілька хвилин принесла фотографії і продемонструвала хлопцю:

— Ось, дивись. Бачиш? Це я!

Дійсно, зі старих світлин на Олеся дивилася віртуальна дівчина, якою колись була Інна.

— То я Вас все ж знайшов. А я ж бо думав, що годі сподіватися на це.

І Олесь зачаровано і з неабиякою цікавістю дивився на жінку.

— Так, знайшов! – розсміялася стара, але одразу ж посерйознішала. – Хоча це не смішно. Бо я лишень була колись нею, а зараз стала зовсім іншою.

Жінка знітилася, а от Олесь навпаки, виглядав дуже задоволеним, від чого Інні ставало дедалі все більш незручно. Вона запитала, намагаючись відволіктися від сумних думок:

— А що станеться, якщо ми обміняємося каблучками?

— Та нічого, — Олесь здвинув плечима. — Бо я свою зняти не можу, скільки не намагався. Крутити навкруги пальця можу без проблем, а зняти – зась. А Ви робили спроби зняти перстень?

— Та ні. Зараз спробую.

Інна підхопилася і почала стягувати каблучку, навіть намилила палець, щоб легше йшло, але нічого не виходило. Вона махнула рукою і кинула цю справу.

Жінка сумно дивилася на молодого парубка і подумки запитувала когось: чому так завжди трапляється? Тільки-но життя підкидує щось обнадійливе, як одразу ж і забирає. Ну, зустріла я молодого парубка, ще трохи і закохаюсь. І що? Ото смішно. Між нами вікова прірва. Я ж не Пугачова, запропонувати мені йому нічого – ні таланту, ні грошей не маю. Та він, я на це дуже сподіваюсь, і не погодився б бути при мені.

— І давно ти носиш перстень? – запитала Інна, щоб порушити тишу.

— Три місяці.

— І шо? Як воно, жити з віртуальною подружкою? Не заважає?

— Та наче ні. Навпаки, — весело відповів Олесь.

Здавалося, він тішиться з ситуації. Його поведінка дратувала Інну, вона не розуміла чому хлопець радіє, їй захотілося позбутися нового знайомого якомога швидше. Олесь тим часом дивився на жінку, пив чай і взагалі почувався як у себе вдома.

— Давайте я розкажу Вам більше про цей перстень. Згодом Ви й самі про все дізнаєтесь, та все ж, думаю, буде доречно попередити, що саме чекає на Вас у майбутньому.

Інна скривилася, виглядало так, наче Олесь з неї кепкує. Що може вартувати на неї у майбутньому? Нічого гарного, це й так зрозуміло. Хлопець же, усміхаючись, продовжував:

— Віртуальні друзі — не єдине, чим може здивувати каблучка. Якимось чином перстень здатен змінювати свого хазяїна – перевірено на мені. Я, наприклад, став краще виглядати і почуватися, ніж раніше, і набагато краще! Ви не зможете уявити наскільки, поки з Вами не трапиться те ж саме. А я дуже на це сподіваюсь. Крім того, я став мало спати, годин 4-5, і мені цього достатньо. Тепер маю набагато більше часу на корисні і цікаві речі.

— Ото дивина! – похмуро відгукнулась Інна. – Мені інколи й 5 годин поспати не вдається. Безсоння з роками всіх доганяє.

Олесь продовжував загадково посміхатись.

— Я не те маю на увазі. Я дійсно став набагато сильнішим, неначе прокинулось друге дихання, і це відчуття не минає. Наприклад, раніше я ніколи не захоплювався спортом, а тепер дуже полюбив бігати, і можу це робити довго, безупинно і не втомлюючись. Ніхто зі знайомих спортсменів не може мене переплюнути. Коли переконався у цьому, навіть звернувся до лікаря, щоб якось пояснити свої нові здібності. Той провів повне обстеження мого організму і виявилось, що я став носієм певного гену EPAS1, який дозволяє витрачати на 40 відсотків менше кисню, ніж звичайна людина, тому на мій організм не впливає накопичення молочної кислоти, і я не втомлююсь. Завдяки цьому рівень гемоглобіну в мене не підвищується вище граничного рівня, що попереджує проблеми з серцем.

— Такого не буває, щоб у дорослому віці у людини з’явився новий ген, — роздратовано мовила Інна.

Олесь не звернув уваги на її тон і продовжував:

— Можливо, він завжди був, але ніяк себе не проявляв до сьогоднішнього часу. Та все ж мене тішить, що зараз він в мене працює, і його наявність підтверджено медичними дослідженнями. А ще я, так би мовити, «захворів» на синестезію. Це коли людина може відчувати смак вишні, вживаючи червоні цукерки, хоча вони не мають такого присмаку. Або ж я став відчувати кольори з заплющеними очима, коли чую музику або слова. Бачу кольорові звукові хвилі і відчуваю музику на смак, навіть став створювати мелодії з кольорів. Завдяки синестезії я почуваюся так, неначе переді мною відкрився новий світ. Але, нажаль, ніхто із знайомих не може зрозуміти й оцінити її переваг і насолодитися моїми творами, бо поки що я не зустрічав людину у своєму оточенні, яка б мала такі ж здібності. Хоча, чесно кажучи, у нових можливостях є й інша сторона медалі: тепер я постійно відволікаюсь у шумних зонах і часто страждаю від головного болю.

Інна не дуже зважала на розповідь хлопця і, дивлячись убік, чекала слушної нагоди щоб випроводити його.

Несподівано Олесь поклав руки на плечі старій і пильно подивився в очі. Жінці зовсім не сподобалася подібна фамільярність.

— Інно, я розповідаю все це для того, щоб заспокоїти і запевнити Вас: скоро у нас з Вами стане набагато більше спільного, ніж зараз.

Вона скинула його руки з себе, піднялася з-за столу і категорично заявила:

— Що Ви собі дозволяєте, юначе? Нічого спільного у нас бути не може. Дякую за поміч, та Вам вже пора йти.

— Я Вас образив? – здивовано запитав хлопець. – Я ще не все розповів.

— Достатньо. Йдіть.

Олесь завагався, пориваючись щось сказати, але потім передумав:

— Добре. Та я впевнений, ми ще обов’язково побачимось. Залишу свій телефон на всяк випадок, якщо буде потрібна поміч — набирайте.

— Дякую за пропозицію, та я звикла сама давати собі ради.

Олесь піднявся зі стільця і пішов до дверей.

— Прощавайте, — кинула стара, коли він вийшов з квартири.

— До побачення, — відгукнувся хлопець.

Інна зачинила двері і втомлено опустилась на банкетку у передпокої, розгублено дивлячись на себе в дзеркало.