Шлях Кота

Ніч. За вікном йшов дощ. У приміщенні бару грав джаз. Пан Коцький задумливо водив лапою по барній стійці. Будь-хто, побачивши його старанно відпрасований костюмчик, відразу зрозумів би, що цей поважний кіт прийшов відпочити після довгого робочого дня.

– Ця жінка не розуміє, що коїть. – його круглі очі нерухомо буравили невидиму цятку над головою бармена. – Налий мені ще молока.

– З медом, пане?

– Ні, давай без цього. Мені час повертатися додому.

Але того вечора до своєї теплої затишної квартири Пан Коцький не потрапив. І справа була навіть не в тому, що йому подзвонили о другій ночі: підписаний і з серденьком номер висвітився на екрані старенької «розкладачки», по той бік трубки пролунали сумні інтонації любого голосу, але він, впевнений у своїй правоті, стримав себе від найлегшого, найбажанішого варіанту – повернутися додому, впасти в ноги, показавши пузо, і забути нарешті про всі суперечки.

Вранці йому треба було на роботу, але замість того, щоб повернутися додому і виспатися, він довго гуляв нічними вулицями міста. Блукаючи між розмитих дощем силуетів будівель, плавко оминаючи перехожих із парасольками, підвладний незнайомому раніше відчуттю, здавалося, ніби Пан Коцький танцював під улюблену мелодію. Під його лапами блищала мокра бруківка, парке повітря огортало, наче банний рушник, а шлях виглядав простим і зрозумілим.

Коли дощ вщух, Пан Коцький застрибнув на лавочку в парку і сумним поглядом огорнув умиту далечінь. Він розмірковував про минуле. Як вийшло так, що його предки були сильними, вправними, лютими хижаками, а він сам і його вид, felis silvestris catus, перетворилися на немічних, залежних від людей істот?

В нього просто опустилися лапи. Господиня не розуміє, робота перетворилася на нудну справу, а майбутнє здавалося визначеним наперед. Народитися, бути котом, померти. Чи це справді життя, якого він так хотів? До чого докотилися.

– Доброго вечора?

Перебуваючи у роздумах, він не помітив, як до лавочки підійшла кішка. Вона тихо попросила підказати, як пройти до вулиці Квіткового Чаю. Пан Коцький непогано знав своє місто, тим паче ця вулиця була йому майже як рідна. Він пояснив, як знайти дорогу і знову занурився у свій внутрішній світ. Там усе потребувало ремонту. Чи хоча б генерального прибирання.

Гірше за все – він олюднився. Так, олюднився! Собі він може зізнатися в цьому. Він майже не розмовляє з котами, тільки з людьми. Він носить безглузді костюмчики вдома, знімає їх тільки для того, щоб переодягнутися в професіональний костюмчик і піти на роботу. Він ніколи не ловив мишей. Останній раз дер морду іншому коту в далекому підлітковому віці. Він і міркує, як людина: хоче накопичити на машину. Хоча навіщо йому машина? Він навіть не зможе нею керувати.

– Ех. – Кішка втомлено примостилася поряд з ним.

Пан Коцький смикнув хвостом від несподіванки. Сумувати більше не хотілося: цікавість взяла гору.

– Заблукали? – спитав Пан Коцький. Домашні коти, що з них візьмеш.

Кішка зітхнула ще більш втомлено. «Вночі всі кішки сірі», говорить народна мудрість і додає: «Окрім цієї. Ця – біла». І справді, її хутро старанно відбивало світло навіть після півночі.

– Якщо чесно, я вперше самостійно на вулиці.

Як охоронець порядку цього міста, він не міг просто так взяти й пройти повз чужу біду. Навіть, якщо допомоги потребує незнайома кішка. Особливо, якщо незнайома кішка!

– Не хвилюйтеся, я відведу вас додому. – Пан Коцький розправив плечі та випнув груди.

– Дякую. – якось невесело нявкнула вона.

Не пройшло й години як, перестрибнувши батарею підстрижених кущів, вони вийшли на добре знайому йому територію. Тут була кав'ярня, в якій він завжди замовляв один й той самий напій, кіоск, в якому він іноді купував своєму другові цигарки і невеличкий магазин із солодощами, в котрий він заходив після роботи, щоб замовити для своєї господині її улюблені цукерки з бельгійського шоколаду.

А ось там, у дворі багатоповерхівок, за магазином АТБ знаходилося відділення, в якому він працював. І не аби ким, а слідчим. Він вказав у той бік, розказуючи кішці трохи про своє буденне життя. Тепер вона знала, куди їй звертатися, якщо станеться непередбачувана подія.

Вони стояли перед пішохідним переходом та чекали на зелене світло, хоча усі машини давно вже спали. У дворах напроти знаходився її дім. Перед тим, як зробити крок та повернутися до своїх господарів, кішка спитала:

– Вибачте, що я вас так затримала. Ви знайдете дорогу додому?

– Нічого-нічого, це мій обов'язок – допомагати тим, хто цього потребує.

Він помовчав, роздумуючи на скільки він хоче відкривати душу ледь знайомій кішці. З одного боку, вони більше не побачаться. З іншого, він сам ще не сформулював для себе, чого душа його болить і ниє.

– Додому я сьогодні не збираюся.

– Чому так? – світлофор працював: червоне світло змінилося на зелене, зелене – на червоне. Вони не звертали на це уваги.

– Проблема в… моїй господині. Хоча ні. В тих відео, які вона знімає. – він здригнувся усім тілом.

Кішка дивилася на нього мовчки.

– Ви знаєте, що таке відео?

– Ві-део? – вона зацікавлено нахилила голову до свого плеча.

– Коли людина тримає у руках телефон та...

– Телефон?

Кіт насупився.

– Та жартую, звісно знаю! Я – кішка домашня. А всі знають, що домашні кішки краще пристосовані до технологій, ніж їхні дикі родичі.

Пан Коцький не знав, але вирішив мовчки погодитися. Звучало досить логічно.

– А ще, моїй хазяйці дев'ять років, вона постійно наряджає мене у файні костюмчики й знімає в тікток.

Кота пересмикнуло, наче током вдарило. Ось воно що!

– Тож тебе теж... – задумливо промуркотів він собі під вуса.

– А в чому проблема?

Проблема в тому, що він у відчаї. Над усе він не хотів ображати свою господиню, але терпіти катастрофічний непорядок, в який перетворилося їхнє життя, не було вже сил. І він сказав їй все, як є. І вона його не зрозуміла. Так буває: те, що коти розмовляють, не значить, що їм легко знайти спільну мову з людьми.

Пан Коцький був поважним котом, а не якоюсь там цирковою тваринкою. Він знав собі ціну. Те, через що його змушували проходити кожен день – ось, надягни цей костюмчик матроса і капелюшок, і черевички, який же ти миленький, булочка моя, – було негідно ані його соціального статусу, ані його розумових здібностей.

– Ні в чому. – відповів він.

– Тоді… До побачення? – здавалося, кішка також вагалася. Що за секрет вона приховувала? Чи була її душа такою ж білою, як і її шорстка?

– До побачення, пані.

Як не дивно, після цієї короткої розмови Пану Коцькому стало трохи легше. З його тендітних котячих плечей зняли тягар. Він самотужки збирався нести його й не м'явкнув би, але було приємно дізнатися, що він не один через таке пройшов. З ним все гаразд. То усе люди – дивні, пришелепкуваті істоти.