Фотокартка

Добре, що я прихопив з собою парасольку, а то дощ такий, що можна промокнути аж до нитки. Шкода, що зустріч вже не можна скасувати. Я б волів зараз залишитися вдома, ніж плентатися у таку погоду до своїх друзів, які живуть ще й в іншому кінці міста. До того ж я не хочу зараз вести світські розмови з Маргаритою, яку Фрідріх зі своєю дружиною Анною запросили до себе додому, оскільки мені за словами Анни «вже давно пора одружитися», а її сестра, на її думку, чудесно б підійшла мені. Люди такі цікаві насправді. Вони аж занадто переймаються життям інших. Краще б зосередилися на своєму. Я ж не розпитую у Фрідріха і Анни, чому у них досі немає дітей, хоч вони одружені вже як два роки.

Мої роздуми перервав безсоромний водій автомобіля, який промчав повз і ледь не облив мене з ніг до голови брудною водою з калюжі. Добре, що я встиг відійти.

Можливо, це знак, щоб я розвернувся і пішов назад додому? Там я біг міг заварити собі кави, зануритися у свій новий Decke, який мені подарувала моя господарка, у якої я жив, коли був у Лемберзі. Чи у Львові? Пані Стефа, яка була українкою, називала Лемберг Львовом. До речі Decke, яке вона мені подарувала, вона називала коциком. Коцик. Таке цікаве слово.

А ще я б з радістю знову передивився всі фотографії, які зробив у Лемберзі. Завдяки їм я б знову опинився у цьому прекрасному місті.

Але, на жаль, цей вечір я проведу інакше. Однак вже нічого не зміниш.

Я нарешті дійшов до будинку своїх друзів. Струсив парасолю, тоді закрив її. Після цього постукав у двері, і за декілька секунд переді мною з'явився дворецький, який провів мене у передпокій, а тоді у вітальню, де вже сиділи Анна, Маргарита та Фрідріх. Біля великих крісел, у яких вони сиділи, стояв кавовий столик, на яких стояли філіжанки з кавою та тарелі із солодощами.

Фрідріх підвівся, та усміхаючись, простягнув мені руку для привітання:

— Маркусе, радий бачити. Я так за тобою сумував, друже, — говорив він, плескаючи своєю міцною рукою мене по плечу.

— Так, я також радий бачити тебе.

— Ти ж мав приїхати ще тиждень тому. Невже Лемберг тебе так зачарував, що ти вирішив залишитися там довше?

— Можна і так сказати. Там своя особлива атмосфера.

— Охоче б послухали про неї. Чи не так, Маргарито? — втрутилася у розмову Анна, показуючи поглядом сестрі, що їй вже пора брати справу у свої руки.

— О так. Охоче б послухала про неї, — у такт сестрі відповіла Маргарита.

— Думаю, що Маркус має багато історій, які він нам розповість. Адже так?

Я лише кивнув головою, хоч насправді я не хотів цілий вечір тримати слово.

— Сідай, Маркусе. Що ти як незнайомець якийсь. Сідай от тут біля Маргарити, — звернулася до мене Анна.

Не думав, що сватання Маргарити за мене почнеться так швидко. Здається, Анна мала твердий намір одружити мене на своїй сестрі.

— Дякую, Анно, за твою турботу, — відповів я, займаючи місце біля Маргарити.

— Тож, Маркусе, розповідай все у деталях як ми любимо, — звернувся до мене Фрідріх, подаючи мені чашку з кавою. — А то у листах ти писав дуже сухо. Розповідав лише про погоду, каву і жителів міста, яких встиг сфотографувати.

— До речі, коли ти нам покажеш ті фотографії? — втрутилася у розмову Анна. — Ми б охоче на них подивилися. Чи не так, Маргарито?

— О так, — у награному захопленні підтакнула жінка.

— Можливо, іншим разом.

— І все ж. Невже з тобою там нічого особливого не сталося? — не вгавав Фрідріх.

«Сталося, але я не хочу розповідати вам про це», — подумав я і швидко заперечив.

— Ні, але я маю чимало розповідей про це чудове місто та його людей.

Моя відповідь не задовольнила Фрідріха. Він деякий час дивився мені в очі, ніби здогадуючись, що я щось замовчую, але я не звернув на цей погляд ніякої уваги.

Я підготувався до цієї зустрічі, то ж заздалегідь продумав все, що буду розповідати, оминаючи моменти, якими я б не хотів ділитись навіть з друзями.

Ми говорили досить довго. Точніше здебільшого говорив я, хоч не хотів цього. Не люблю багато говорити, але нічого я зробити не міг. Коли минула вже третя година мого гостювання, я зрозумів, що більше вже не витримаю значущого погляду Анни, дурненького кокетування Маргарити та надоїдливих запитань Фрідріха, тому, вставши, сказав, що завтра у мене безліч справ і, перепросивши усіх, почав збиратися.

— Зажди, Маркусе. Маргарита також буде йти. Проведеш її.

— О, Анно. Не варто.

— Ну що ти, люба. Маркусу ж не складно. Чи не так?

Я хотів був сказати, що насправді ще й як складно, але, натягнувши на себе усмішку, лише відповів:

— Звісно, що ні.

***

Опинившись вдома, я з полегшенням зітхнув. Цей вечір нарешті для мене закінчився. Не так швидко, як би мені хотілося, але могло бути гірше. Маргарита аж надто наполегливо запрошувала мене зайти до неї у гості, та, на щастя, мені вдалося гречно відмовити їй.

Я зняв з себе пальто та капелюх і поставив парасолю у куток. Дощ падав цілий день. Так само як тоді, коли я приїхав до Лемберга. Я тоді був дуже засмучений через це. Побачивши моє невдоволене лице, один дідусь, який мав досить заможний вигляд, запитав мене ламаною німецькою: «Чому це у пана таке кисле лице?» Я відповів, що через дощ. На що дідусь гучно та хрипко засміявся і відповів милозвучною мовою, яку я ще ніколи не чув раніше: «Так це ж Львів. Який Львів без дощу?» (Я не зрозумів тоді, що він мені сказав). Тоді помахав мені своїм циліндричним капелюхом і поважним кроком зі своїм ціпком пішов по бруківці.

Я зайшов на кухню. Мені дуже сильно захотілося заварити чаю з м'ятою. Таким мене частувала пані Стефа, коли я прибув до неї у квартиру. Вона мене тоді ще пригощала різноманітними видами пляцків.

— Спробуйте, пане Маркусе, ще ось цей яблучний пиріг. Мене його навчила робити ще моя бабуся, — і, не дочекавшись моєї відповіді, поклала мені на маленьку тарілку у фіалки кусок яблучного пляцка. — Таких у Відні ну точно немає.

Пані Стефа говорила німецькою досить добре. Все тому, що її заможний батько часто бував у Відні у відрядженнях. З самого дитинства чоловік говорив з дівчинкою німецькою.

Розмовляючи на різноманітні теми з пані Стефою, я почув, як рипнули двері. За декілька хвилин до нас у вітальню зайшов той самий старенький чоловік з ціпком і циліндричним капелюхом, якого я зустрів раніше.

— Не знав, Стефцю, що ти у такому порядному віці будеш мене зраджувати, — жартівливо звернувся старенький до пані Стефи. Я не знав, що він тоді їй сказав, оскільки він говорив незнайомою мені мовою, однак вона була настільки красива, що я заворожено слухав її.

— Та ну тебе, Штефко, з твоїми жартами. Це наш квартирант. Прибув з самого Відня.

— О на маєш. Яка цаца, — сказав старенький і повернувся до мене. Тоді у нього заокруглилися очі, ніби він побачив щось надзвичайне.

«Здається, він мене таки впізнав», — подумав я, відставляючи тарілку з куском пляцка на стіл.

— Так це ж ви! Ви той чолов'яга з кислою міною. Ми з вами вже бачилися зранку, — звернувся до мене німецькою сивоволосий чоловік і широко усміхнувся.

— Штефко!

— Та що, Штефко. Налий краще мені кави і послухаємо причину приїзду вельмишановного пана до Львова.

Пані Стефа лише похитала головою, та все ж налила каву своєму чоловіку. Я ж пояснив, що прибув до Лемберга, чи то пак Львова, щоб зробити декілька фотографій цього міста.

Закипів чайник і я, знайшовши невеликий мішечок з м'ятою, який подарувала мені пані Стефа, налив собі чаю. Дім наповнився пахощами, і я пішов з чашкою в руках до себе в кімнату. Тоді ж подивився на фотографії, які залишив собі, а не віддав до редакцій газет.

Я знову з цікавістю розглядав їх, наче вперше побачив їх. Обережно клав кожну світлину на стіл, ніби боячись, що з ними може щось статися. Тоді ж взяв останню фотокартку, яку довго тримав у руках, пильно вдивляючись у лице дівчини.

Я так і не дізнався її імені, але та випадкова зустріч викликала всередині мене вир емоцій, яких я давно не відчував і думав, що вже ніколи і не відчую.

Вона нагадала мені моє перше кохання. Я був тоді ще хлопчиськом. Закохався по вуха. Думав, що одружуся з нею, однак вона тяжко захворіла. Потрапила під дощ і сильно намокла. Лікарі не змогли нічого зробити. Це була важка форма запалення легень. Напевно, тому я так не люблю дощ…

Після цього я перестав щось відчувати. Мої емоції були приглушені. До того дня у Лемберзі.

Цей день був сонячний, і я налагоджував свій фотоапарат. На Площі Ринок було досить гамірно. Я спостерігав за людьми, які весело щось обговорювали, коли раптом мій погляд зупинився на дівчині у сукні кольору волошок. Вона стояла, прикривши рукою очі. Капелюшка, який міг би сховати її лице від сонячного проміння, яке дуже сліпило її, вона не мала. Дівчина мала гарне довге каштанове волосся, яке хвилями спадало їй на плечі.

У ту мить мені дуже захотілося сфотографувати її, що власне я і зробив. Коли я відвів погляд від фотоапарату і подивився на дівчину, то побачив, що вона вже дивилася на мене і усміхалася. Тоді ж вона помахала рукою. Зовсім збитий з пантелику я помахав рукою їй у відповідь, коли раптом зрозумів, що махала рукою вона не мені, а своїй подрузі, яка згодом підійшла до неї.

Я похитав головою, дивуючись самому собі. Повівся як хлопчисько, однак я не відчував роздратування, а навпаки мене охоплювали якісь радісні емоції.

Я знову подивився у бік дівчат, і на цей момент вони обоє дивились у мій бік. Незнайомка у волошковій сукні пильно вдивлялася мені в обличчя, а тоді усміхнулася мені. А я усміхнувся у відповідь.

Якась сила змушувала мене підійти до них, однак я цього не зробив. Згодом їх покликали, і вони пішли, більше не обертаючись.

Я знову і знову повертався до місця, де зустрів дівчину у волошковій сукні, однак вона більше не приходила.

Можливо, нам суджено побачити одну людину лише раз в житті, але ця зустріч може запам’ятатися нам на довго. І усмішка невідомої вам людини може викликати у вас вир емоцій та спогадів, які давно вже спали, і які, на вашу думку, більше ніколи не могли б потурбувати вас.