Неслухняний хвостик

У лісочку біля галявини росло велике розлоге дерево. На його стовбурі виднілося дупло із якого час від часу виглядали маленькі руді вушка, а згодом вистрибували маленькі білченята. Це були сестрички і братики маленького Руді. Він також би з ними стрибав по гілочках, гасав по галявині, збирав шишки та горішки разом із мамою і татом, але чомусь так сталося, що його хвостик, який був, як кермо і без нього стрибати просто неможливо, не слухався його.

Руді дуже переживав через це. Він вперто щодня виходив на гілочку перед його дуплом і пробував стрибати. Та, нажаль у нього нічого не виходило, стрибнути міг тільки трошки по гілочці. Перестрибнути ж на сусідню гілку, навіть найближчу, ніяк не вдавалося. Дуже переживав через це Руді, плакав тихенько, коли ніхто не бачив і бідкався, чому так все несправедливо. А потім витирав слізки, знову виходив на гілку і знову вперто вчив хвостик як треба рухатися, щоб він зміг стрибнути-полетіти з гілочки на гілку. Це була його найбільша мрія.

– Не хвилюйся, – говорила мама. – Ти обов’язково зможеш стрибати, як і твої братики та сестрички, а поки що просто тренуйся і ніколи не переставай вірити, що зможеш. – Життя чудове і навіть зараз ти можеш відчувати це щастя, поки мрія твоя ще не здійснилася – говорила вона Руді і він дуже старався в це вірити та радіти всьому що його оточувало навіть, поки ще стрибати не міг. – І ще скажу тобі – ніколи не здавайся, бо все можливо.

Це додавало сили Руді, а ще друзі, які дуже підтримували його. У білченяти їх було багато – синичка Соня із тополі, що росла поруч, бджілка Смужечка, маленьке сонечко Крапочка і навіть поважна тітка Сова, яка часто уночі чуючи його схлипування присідала на гілку і заспокоювала малого. А під дерево майже щодня прибігав їжачок Колючка і вони довго перегукувались. Їжачок розповідав про усе, що бачив у лісі, а Руді слухав, запитуючи більше і більше й вірив, що колись помандрує разом із Колючкою через ліс, щоб усе побачити самому.

– Яке прекрасне життя! Я так його люблю – сказав він якось вранці мамі, прокидаючись і ловлячи перший промінчик сонця.

– Так, мій любий. А сьогодні ще й особливий день. Усі друзі прийшли до тебе в гості.

І справді на гілочці вже сиділа тітка Сова у величезних окулярах від сонця, тріпотіла крильцями бджілка Смужка, а синичка Соня зазирала у дупло. На гілочці ще сидів дядько дятел Міцний дзьоб, що рахувався у лісі лікарем дерев і також часто навідував малого Руді.

– Маємо для тебе важливе завдання – перебирати горішки на зиму. – Продовжила мама.

Зрадів Руді, адже це була дуже відповідальна робота і він вже не сумував так від того, що не міг стрибати по гілках, хоч тренуватися не збирався переставати. Руді відчув себе потрібним.

– А ще ми приготували тобі подарунок. Дивися, це крильця, які змайстрував дядько Дятел. Із ними ти зможеш літати, як ми, з гілочки на гілку.

Руді мало не заплакав від радості і вже приміряв крильця, уявляючи, як буде літати поміж гілок. Але не все було так просто. Навіть з крильцями це не дуже йому вдавалося і він міг перестрибнути тільки на сусідню гілку, але це вже було багато.

– Дякую, друзі! – у його очах блистіли слізки. Тепер він хоч трошки ближче до того, що так бажане.

Руді знову щодня тренувався і вчив наполегливо свій хвостик слухатися і допомагати йому у стрибках.

Одного зимового дня у переддень Різдва, Руді знову вийшов на гілочку, трапилася біда. Він, як завжди, розглядав кущі та кучугури снігу під деревом, спостерігав за галасливими пташками, що літали з гілки на гілку і, раптом, побачив їжачка Колючку. Але ж як, якщо він вже давно ліг спати на цілу зиму?

Та це точно була його колюча шубка поміж дерев і він чимдуж утікав, оминаючи кучугури снігу, а за нею рудий хвіст лиса Тимофія, про якого часто зі страхом розповідав Колючка.

- Рятуйте! Рятуйте! – закричав Руді перебігаючи на кінчик гілочки. – Колючка в небезпеці!

Та нікого поряд не було. Тільки стара ворона сиділа на найвищій гілці й спостерігала за усім, що відбувалося внизу. Рідня Руді пострибала на інший кінець лісу, щоб зібрати горішки, що ще висіли від осені на старій ліщині, до святкового різдвяного столу. Синичка Соня десь також літала, дятел Міцний дзьоб полетів черв’ячків із дерев вистукувати, а бджілку Смужку та сонечко Крапочки й взагалі до весни нічого було й чекати. Діяти треба було швидко, бо їжачок навряд чи зможе утекти від швидкого лиса Тимофія і що далі може трапитися Руді навіть думати не хотів.

– Треба щось зробити. Але що? – бурмотів він собі під носика. По крильця бігти у дупло було довго і він міг би не встигнути і Руді, не знаючи чому, розбігся та стрибнув на сусідню гілочку. Стрибнув і полетів через неї. Він сам не зрозумів як, але його хвостик зарухався. Руді, стрибаючи над лисом, так багато снігу струшував йому на голову, що у того очі засипало снігом і він не бачив куди бігти. А тим більше не бачив куди утікав Колючка. Так і побіг собі поміж дерев.

Їжачок був врятований і дуже дякував Руді, а той не тямив себе від щастя, що вдалося врятувати друга і що він тепер може, як усі стрибати по гілочках. Його хвостик вже слухався його.

Наполегливість і віра перемогли все.

Друзі відсвяткували цю перемогу за святковим столом, коли зійшла перша зірка на небі і сповістила про початок свята. А навесні, коли прилетіли сонечко Крапочка та бджілка, вони усі разом мандрували лісом радіючи, що можуть це робити.