Розплющені лати

Коли народився Герольд, батьки одразу вирішили:

– Майбутній лицар!

І поставили навпроти його ліжечка лицарські обладунки. Залізні лати поскрипували і будили маленького Герольда рано-вранці. Вони не були іржавими, а скрипіли нібито з нетерпіння. «Швидше рости, Герольде, швидше вдягай обладунки», – наскрипували малюкові лати. Тільки-но Гері навчився повзати, він попрямував до обладунків, щоб повалити їх.

– Це ж треба, не терпиться вдягнути свій залізний костюм, – зрозумів тато.

– Уже скоро, Гері, дуже скоро, як тільки підеш до школи, – пообіцяла мама.

Крізь стінки ліжечка Герольд кидав у лати м’якими іграшками і м’ячиками, та залізо навіть не посунулось. Одного разу він ледь не збив квітку, що стояла в горщику поруч із обладунками. Відтоді Гері припинив кидати м’ячики, а лати почали скрипіти якось загрозливіше, ніби з обіцянкою помсти. І Гері втратив сон. Він лежав і тремтів від страху. Лише квітуча герань у горщику допомагала йому не закричати від жаху – її краса відволікала хлопця від страшних думок.

– Еть, еть! – Гері тицяв пальцем у бік обладунків та просив батьків прибрати це залізо геть.

– Так, наш лицарю, це твої обладунки, вони на тебе чекають, – сяяла мама. – Уже скоро зможеш вдягнути.

Одного разу, коли Гері вкотре намагався позбутися скрипучої купи заліза, мама зробила йому сюрприз.

– Ну добре, мій маленький лицарю, якщо ти так хочеш, давай зробимо першу примірку.

Вона двома руками підняла лати над головою Гері – він побачив чорний жахливий жах і відчув, що зараз на нього звалиться весь холодний і неосяжний всесвіт.

– Красунчик! – мама поцілувала Герольда в маківку. – На тебе чекає героїчне майбутнє!

Першого вересня, коли Гері пішов до школи, батьки урочисто вдягли на нього обладунки.

– Але я не хочу, мамо, – запротестував Гері.

– Не кажи дурниць, синку, ми сім років чекали цього дня.

– Усі діти будуть вдягнуті урочисто, – нагадав тато. – До того ж, це справжній захист від ворогів.

– У школі будуть вороги? – злякався Гері.

– Скільки завгодно, синку, – тато поплескав Герольда по залізній спині.

Першокласників вишикували в рядок на шкільному подвір’ї. Перед ними була стара, оповита плющем школа, в якій вчилися ще батьки батьків. Діти дійсно були вдягнені урочисто, проте лицар серед них був один, і на нього всі вказували пальцями.

Гері розглядав дітей, коли відчув, що ззаду його хтось смикнув. Потім смикнув ще раз – і він рвучко повернувся, щоб відповісти кривднику. Перед ним стояла дівчина в пишній сукні. Виявляється, сукня зачепилася за залізяку на латах і застрягла. Дівчина глянула на Гері спідлоба.

– Я не винен, – фиркнув Гері й відвернувся.

Пролунав дзвоник, і дівчинці довелося встати разом із Герольдом. За кілька хвилин, коли спостерігати за лінійкою стало нудно, дівчина постукала в Герольдові лати.

– Що? – запитав він, насупившись. У цьому важкому залізяччі він почувався чайником, який скоро закипить.

– Відчепись від мене, – попросила дівчина.

– Залюбки, – відповів Гері та глянув на нитку, яка тягнулася від сукні до його обладунків. Він смикнув за нитку, але нічого не відбулося. Тоді Герольд смикнув сильніше – і відразу ж про це пошкодував. Очі дівчини розширилися і перетворилися на два злючих вогника, а на подолі її сукні засяяла дірка.

«Я тебе вб’ю», – Гері вперше прочитав по губах.

– Ти ж сама до мене причепилась, – прошепотів Гері, і вогники її очей запалили йому вуха.

До кінця лінійки діти стояли мовчки. Коли учнів запросили до школи, Гері запитав у дівчини:

– Як тебе звуть?

– Маргарита, а тобі що?

– Мене Гері. Вибач за сукню, я не хотів, – Герольду було соромно, що він зіпсував сукню.

– Вибач, вибач, – передражнила Маргарита. – А робити мені тепер що? Якби твої лати продірявилися, ти б зрадів?

– Ще й як, – засміявся Гері. – Я їх ненавиджу.

– Брешеш, – відповіла дівчина. – Мабуть, три роки у мами випрошував.

– Нічого я не просив, це все батьки!

Маргарита зиркнула на Герольда та швидше пішла вперед. Цілий день Гері думав, як можна залагодити діру на сукні, але нічого не йшло в голову. Думав він і весь вечір. Лише вранці у нього з’явилася одна ідея. Він відрізав довгу смужку тюлю в своїй кімнаті, поклав її до кишені й зібрався до школи. Мама чекала на нього в коридорі. В руках вона тримала лати.

– Куди це ти їх? – запитав Гері.

– Допоможу тобі вдягнути.

– Що? Я в них більше до школи не піду! – Гері зробив крок назад.

– Ти що, Герольде, звісно, підеш, – засміялася мама. – Ми ж ростили лицаря, то мусиш бути в формі.

– Я ж вчора був! – крикнув Гері.

– До речі, Герольде, лати знімати не можна, поки не повернешся додому. У тебе на плющ алергія, а він там усюди – свербітиме аж до кісток.

– Але мамо… – намагався сказати Герольд, та мама вже надягла на нього обладунки.

Він вирвався з маминих рук і побіг, витираючи сльози. Підбігаючи до школи, Гері почув дзвоник. Хлопець помчав швидше і забіг до класу в латах, які загриміли тисячею консервних банок. Увесь клас засміявся.

Гері звалився на стілець за останньою партою. Більше за все йому хотілося залізти в ті лати, як черепаха в свій панцир, і проспати триста років. Герольд намагався не рухатися, щоб не скрипіти обладунками. Очима він шукав Маргариту і знайшов її за сусідньою партою. Після уроку Гері підійшов до дівчини.

– Маргарито, я хотів, – почав він і побачив, що дівчина прийшла в іншій сукні.

– Що? – запитала Маргарита.

– Хотів сказати, – Гері запхав шматок тюлю глибше в кишеню, – що у тебе красива нова сукня.

– А, дякую, – відповіла Маргарита. – У мене тато кравець, тож суконь у мене багато.

– А та, що вчора…

– Тато вже зашив дірку, – повідомила дівчина. – Навіть не розсердився, тож забудь про неї.

– Добре, – кивнув Гері.

– А у тебе що, іншого одягу немає? – Маргарита постукала в лати й засміялася. – Хоча це й не одяг.

Герольд не встиг нічого відповісти, бо пролунав дзвоник і всі розійшлися по місцях. Та він і не знав, що відповісти на це, тому знову звалився на свій стілець за останньою партою та втупився у вікно. Крізь вікно він побачив той самий отруйний плющ, на який у нього алергія.

«Краще б у мене була алергія на залізо», – подумав Гері. Плющ постукував у вікно, ніби просив відкрити та впустити його в клас. Він тихенько відкрив вікно та погладив листочок плюща. Герольд дивився на гілочку, уявляв, як вона обвиває його руку. Рука покривається пухирцями, набрякає, роздувається, потім роздувається усе тіло – і Гері розлітається на тисячу маленьких шматочків разом із латами.

– Герольде, ти нас чуєш? – вчителька зверталася до Гері, а весь клас уже сміявся з нього.

– Чую, – кивнув Гері та поклав руки на парту.

– Будь ласка, вийди до дошки та розкажи нам про себе.

Гері заскрипів латами та пройшов крізь насмішки класу до дошки.

– Мене звати Герольд, – почав хлопець. – Я люблю грати в футбол.

Вчителька схвально кивала, а Гері почухав руку.

– Що тобі ще подобається?

– Ну, ще мені подобаються книжки, – сказав Гері.

– Про лицарів? – вигукнув хтось із класу, і всі засміялися.

Поки всі сміялися, Герольд чесав руку, яка вже добряче почервоніла.

– Тихо, – вчителька зробила зауваження класу. – Продовжуй, Гері. З тобою все гаразд?

– Так, – Гері чухав почервонілу руку об залізні лати, це заважало йому думати. – Ще…

Він не встиг нічого сказати, бо порив вітру навстіж відкрив вікно. Усі повернулися на звук та побачили, що в клас занесло величезне пасмо плюща. Його гілочки ніби шукали, кого б схопити, тож усі, хто сидів біля вікна, відскочили в сторону. Усі, крім Маргарити, яка заплуталася в своїй пишній сукні.

– Ой! – скрикнула вона, коли плющ вплівся в поділ її сукні та потягнув за собою.

– Не торкайся його! – крикнув Герольд, коли Маргарита опинилася вже на підвіконні.

Вчителька кинулася до Маргарити, та не встигла схопити її – плющ витягнув дівчину за вікно.

– Я викликаю батьків! – закричала вчителька та вибігла з класу. Усі діти кинулися до вікна та подивилися вниз.

– Рятуйте! – вони почули крик згори.

Герольд поглянув вгору та побачив, що плющ повільно несе Маргариту на дах. Герольдова рука вже вкрилася пухирцями й страшенно свербіла. Чухати її було боляче, а не чухати – нестерпно. Гері дістав із кишені шматок тюлю, який відрізав для Маргаритиної сукні, та обмотав обличчя.

Увесь клас дивився на нього з підозрою, але діти були налякані, тому не сміялися, а лише перешіптувалися. Гері сів на підвіконня, намацав ногою сплетіння гілок плюща – і зник.

– Діти, вийти з приміщення! – скомандувала вчителька, яка вже викликала і батьків, і рятівників.

На подвір’ї зібралися всі вчителі та учні. Дорослі метушилися та щось кричали, а діти тихо спостерігали за тим, як плющ затягнув на дах Маргариту, а за нею і Герольда. Біля школи з’явилися машини рятівників. Вони дістали довгі драбини, приставили їх до стіни школи – і драбини вмить зникли в заростях плюща. Рятівники ледь знаходили сходинки, тому просувалися вгору дуже повільно.

– Де мій син! – увесь натовп повернувся на крик. Прибігла Герольдова мама з татом, вони хотіли негайно побачити Гері.

– Він там, на даху, – пояснила вчителька. – Разом із Маргаритою.

– Плювати на Маргариту, врятуйте Гері! – кричала мама. – У нього алергія на плющ!

– О, боже, – зітхнула вчителька та сіла на траву.

Рятівникам вдалося просунутися ще на кілька сходинок, та до даху було ще далеко. Раптом усі побачили, що плющ піднявся на даху дибки. Схожий на зеленого дракона, він ніби підняв голову, розкрив пащу – і всі почули скрип заліза. Щось невеличке, розміром з Герольда, летіло з даху на землю й ніхто його не ловив.

Перед нажаханим натовпом впали залізні обладунки. Мама Герольда зомліла, вчителька заплакала, діти мовчки дивилися на пом’яті лати. Тимчасом рятівники дісталися даху та повідомили:

– Тут нікого немає!

– Як немає? – здивувалися всі присутні.

– Де мій син? – запитала мама Герольда, яка вже прийшла до тями та побачила порожні лати.

– Я тут, мамо, – двері на першому поверсі відчинилися, на подвір’я вийшли Герольд з Маргаритою.

Обидва були загорнуті в штори зі шкільного класу. Усі дорослі кинулися до дітей, і коли впевнилися, що з ними все гаразд, запитали:

– Як вам вдалося звільнитися?

– Довелось віддати плющеві свій одяг, – пояснив Гері. – Ми обдурили його, залишили одяг і висковзнули.

– Сукню він нібито з’їв, – сказала Маргарита, – а лати виплюнув.

– Я ж казав, що вони паскудні, – засміявся Гері, і всі інші за ним.

Два тижні Герольд пролежав дома, а точніше простояв, бо все його тіло, крім обличчя, вкрилося алергічними пухирцями. Гері більше ніколи не носив лати, але мама з татом як і раніше називали його лицарем. Тепер вони промовляли це тихо і з гордістю, адже Гері здійснив справжній подвиг і врятував принцесу. Тато Маргарити подарував хлопцю справжній шкільний костюм, на який усі дивилися захоплено і навіть заздрісно. У отруйного плюща виявилася алергія на залізо. Відтоді він лише зазирав у вікна і більше ніколи не торкався людей, а Герольд і Маргарита стали сидіти за однією партою.