Вівцефей

Вівцефей

Маленький Баранчик гірко плакав. Його плач розносився по всій галявині й навіть дерева з лісу, які були недалеко звідти, здивовано махали листочками: чого це баранчик плаче? Хто його образив?

«Ти чого рюмсаєш?»,- почув Баранчик десь згори. Він підняв голову і побачив такого ж самого барана, як і він. Але співбесідник активно махав напівпрозорими та широкими крилами так, щоб залишатися десь на відстані метра від землі.

«Ти хтооооооо?»,- здивовано запитав малий, навіть забувши на якусь мить про плач. Він уважно огледів гостя. В того були гарні закручені роги, не те що у маленького Баранчика. І шерсть… вона була якогось зеленкуватого кольору. Гарні прозорі крила додавали статурі незнайомця краси і грації.

- Я – Вівцефей,- відповів з посмішкою гість.

- Хто-хто? Вівцефей? – перепитав, не вірячи своїм вухам, Баранчик.

- Вівцефей-Вівцефей.

- То ти моя фея? – спитав несміливо малий.

- Я твій фей,- дещо ображено відповів гість. - А тепер розповідай: чого рюмсаєш.

Згадавши про те, що щойно плакав, малий знову похнюпив носа, а з його лівого ока неквапом потекла сльоза.

- Я не маю з ким гратися, - ледь витиснув з себе малий Баранчик.

- І це все? – здивувався Фей. А далі додав більш м’якше. - А де всі твої друзі?

- Вони розійшлись по домівках і по норах, вони не хочуть зі мною гратисяаааааа, - останнє слово в баранчика прозвучало дуже смішно і Фей навіть криво посміхнувся, але поглянув на заплаканого малого - усмішка сама кудись зникла. – У мене немає ддрузіііів.

- Хм, кепські справи,- промовив Вівцефей.

- А ти… ти мій друг? Ти прилетів, щоб гратися зі мною? - запитав Баранчик з дещо веселішими нотками у голосі.

- Ні, я почув, що ти плачеш, і так гірко, що вирішив тобі допомогти.

- А ти живеш у нашому лісі?- поцікавився Баранчик.

- Ні, я живу на далекій зірці, яка називається майже так, як я: Віві Цефей, щоб ніхто не здогадався, що там можна знайти Фея всіх овець і баранчиків.

- Оого,- з захопленням вигукнув малий.

- Ну добре, ближче до справи,- діловито промовив фей. - Що сталось з твоїми друзями?

- Вони не хочуть зі мною гратись. Ні Лисичка, ні Кролик, ні Ведмедик, ні Козлик, ніхто,- знову заревів Баранчик.

- А чому? – спитав Фей.

- Не знааааааю,- заходився ревіти Баранчик.

- Не реви. Я знаю як тебе розвеселити.

Фей дзвінко ляснув в долоні і одразу перед ним з’явились три рожеві Овечки з прозорими рожевуватими крилами.

- Моллі, Доллі і Фоллі, цей Баранчик сумує. Його потрібно розвеселити. Заспівайте йому нашу пісеньку.

Враз овечки вишикувались в рядок і почали співати:

«Ми веселії овечки. О-па-па, у-па-па.

Ми візьмем тебе в колечко. О-па-па, у-па-па.

Затанцюєм веселенько. О-па-па, у-па-па.

Звеселимо твоє серденько. О-па-па, у-па-па.»

А далі рожеві овечки почали кружляти навколо баранчика, підстрибуючи на задніх ногах та торкаючись одна одної крильцями. Баранчик так захоплено спостерігав за дивовижним танцем овечок, що його сльози геть висохли, а на обличчі з’явилась усмішка.

- Це вже зовсім інша справа,- промовив Вівцефей. - А хочеш я тобі покажу де ми живемо.

- Тааааак, - промовив Баранчик,– але моя мама мені не дозволяє ходити далі, ніж ця галявина.

- Не хвилюйся. Я зроблю так, що ніхто не помітить твоєї відсутності.

- Гаразд, - промовив малий.

- Принесіть Баранчику гостьові крила,- звернувся Фей до Овечок.

Враз одна з Овечок щезла і за мить з’явилась з жовтими крилами. Їх причепили Баранчику до спини.

- То тепер я можу літати? – несміливо спитав Баранчик.

- Так,- посміхнувся Вівцефей.

Баранчик помахав крилами, але піднятись над землею йому не вдалось.

- А ти заплющ очі і уяви собі, що ти ширяєш у небі як птах,- порадив Фей.

Малий помаленьку заплющив очі і йому здалось, що його тіло стало легким-легким, немов пір’їнка. А коли розплющив, то він був уже на відстані кількох метрів від землі. Баранчик змахнув крилами і піднявся до верхівок дерев.

- Чудово,- зрадів Вівцефей. - Полетіли.

Вони піднімались у небо все вище і вище, а легенький вітерець колихав їх, як на гойдалці. Ворона, яка побачила літаючих баранів, каркнула від здивування і довго ще озиралась на таке дивовижне явище. А орел, зробивши почесне коло навколо них, махнув їм крилом.

Небо ставало темнішим і врешті вони летіли у темряві, лише зірки підсвічували їм шлях. Вони обминали небесні тіла. Від деяких світил йшло тепло, а від деяких - і холод.

- Я вже стомився,- зізнався Баранчик товаришу.

- Ще трохи, - підбадьорював Вівцефей малого. - Ми вже долітаємо до нашого сузір’я «Цефей». Бачиш оту білу зірку? Це наша Віві, а он навколо неї обертається наша планета. Ми її поміж себе називаємо Уга.

Вони приземлились на м’яку поверхню планети. Планета була вкрита рослинністю, яка на вигляд і на дотик нагадувала овечу вовну. А ще там були п’ять величезних дерев, в яких жили мешканці Уги.

- Це мій дім,- сказала Фоллі, показавши на перше велике дерево. – Заходь до мене в гості.

- А це мій,- промовила Моллі,- краще заходь до мене.

- Ні, до мене! Ось мій дім, – сказала остання рожева овечка Доллі.

- Я зайду, зайду,- сказав Баранчик. І направився до першого ж деревного будиночку.

У хатці Фоллі було все зелене: зелені стіни, підлога, стеля і стіл зі стільцями.

- Пригощайся,- сказала Фоллі. – Ось конюшина, ось люцерна і ось трилисник.

Фоллі поставила на зелений стіл три зелених мисочки з однаковою їжею.

- Дякую, – промовив Баранчик і з’їв трохи конюшини. Його настрій трохи покращився і він посміхнувся.

- Тоді завітай в гості до Моллі.

Хатинка Моллі була схожа до хатинки Фоллі. Але там було все блакитного кольору - і вікна, і двері, і підлога.

- Пригощайся,- сказала Моллі, поставивши на стіл три блакитних мисочки з водою. - Ось вода, водичка і водиця.

Баранчик сьорбнув з однієї мисочки і подякував. На його обличчі з’явилась усмішка.

- А тепер завітай до Доллі.

Стіни, підлога, шафи, стіл Доллі були яскраво жовтого кольору.

- Пригощайся,- промовила Доллі й поставила на стіл три жовті мисочки з медом. – Ось мед, медок і медунок.

Баранчик з’їв трохи меду і в його очах засяяли іскорки щастя.

- Тобі подобається наша домівка? – спитав Вівцефей Баранчика, коли той вже вийшов надвір.

- Так сподобалось. А чия це п’ята хатка?

- Це нашого брата Келея, - відповіла Фоллі. – Ми тебе з ним познайомимо.

Келей сидів задом на краю планети, звісивши ноги. Він опускав соломинку у миску та видував мильні бульбашки. А потім бульбашки виростали до великих розмірів і сяяли.

- Що ви робите? - спитав Баранчик Келея.

- Я створюю зірки,- просто відповів той.

- Просто так, з мильного розчину?

- Це – спеціальна рідина для створення зірок.

- Але ж у космосі може стати занадто багато зірок.

- А хіба, Баранчику, ти не бачив як з неба падають зірки? На їх місці тепер будуть інші, - спокійно відповів Келей і надув величезну бульбашку, яка згодом перетворилась на зірку і засяяла.

Баранчик ще довго дивився за роботою Келея, допоки його не покликав Вівцефей.

Дорога додому здалася Баранчику дещо коротшою, як на Віві Цефей. Прилетівши, він примостився на пеньку на своїй галявині, а Вівцефей присів поруч.

Враз маленький мешканець лісу посумнішав – він згадав, що далі залишиться сам, що ніхто з друзів не хоче гратися з ним.

- Не переймайся,- наче прочитав його думки Вівцефей. – Ми твою проблему вирішимо. Розкажи мені хто не хоче з тобою гратися і чому.

- Козлик, і Лисичка, і Кролик, і Ведмедик.

- Добре, давай по-порядку. Коли ти востаннє бачив Козлика?

- На тому тижні. Ми паслись з ним разом на лужку. Раптом він сказав, що не хоче зі мною гратися і втік додому.

- Хм, цікаво… ,- промовив літаючий Баран, – що перед тим сталось?

- Та ніби нічого. Ми бігали по галявині за жовтим метеликом. А далі…далі я з розгону вскочив в коров’ячу міну і забризкав козлика. А він втік додому,- похнюплено відповів Баранчик.

- Так ось, у чому справа,- промовив з розумінням зеленкуватий Фей, - то виявляється ти образив козлика.

- Мабуть - сумно промовив малий.

- А що з Лисичкою?

- Ми гралися у «Квача» і вона мене догнала, а я розплакався, бо не хотів, щоб вона мене догнала. Тож лисичка сказала, що з таким зазнайкою не буде гратися.

- Хм.., - промовив Вівцефей, - зрозуміло. А Ведмедик і Кролик чому не бажають гратися з тобою?

- Я розбив ведмедиків горщик з медом, а кролику став на лапку і засміявся.

- То ти розбишака? – напівосудливо - напівніжно спитав Фей.

Баранчик лише опустив голову. Що йому було казати? Адже Вівцефей правий.

- Гаразд, будемо виправляти все,- впевнено сказав Вівцефей і для переконливості потрусив своєю зеленкуватою шерстю. Кілька шерстинок випали з його кудлатої спини, але не полетіли на землю, а розчинились у повітрі, видаючи при цьому несподіваний звук «циньк».

Вже невдовзі Баранчик стояв на порозі у Козлика.

- Привіт Козлику,- промовив Баранчик до товариша, винувато похнюпивши голову.

- Привіт Баранчику,- відказав той.

- Пробач мені за те, що я тебе образив.

- Добре,- весело промовив Козлик.

- То ми друзі?

- Авжеж!

- І ти вже не злишся на мене?

- Ні. Головне, що ти все зрозумів.

- Тож давай завтра за метеликами побігаємо.

- Давай,- погодився Козлик, – до зустрічі на нашій галявині.

Коли двері за Козликом зачинились і Баранчик залишився на самоті перед очима в нього знову з’явився Фей.

- Молодець, - похвалив він Баранчика. - На черзі - Лисичка, Кролик та Ведмедик.

Друзі не дуже образились на Баранчика, адже товаришують вони давно. Та треба було показати, що Баранчик робить те, що не слід. І вже всі разом домовились погуляти завтра вранці на лісовій галявині.

Тож тепер Баранчик зі спокійною душею прийшов на галявину розповісти Вівцефею, що у нього все-таки є друзі.

- Це дуже добре. Тепер тобі буде з ким гратися і ти не будеш більше плакати і робити наше повітря солоним,- засміявся Фей. Значить тепер я вже можу полетіти додому на свою планету і бути спокійний за тебе.

В цей момент Баранчика покликала мама додому. Та малий не поспішав бігти, адже він прощався з Вівцефеєм.

- Я не хочу, щоб ти летів. Я хочу, щоб ти був моїм другом,- промовив він тихо.

- Я і є твій друг і буду завжди ним. Просто зараз на мене чекають інші справи, інші баранчики–плаксії, які також потребують моєї допомоги.

- Ми ще побачимось?- запитав малий.

- Так,- засміявся Фей, – якщо тобі стане сумно, то знайди на небі зірку Віві, візьми свою шерстинку й легенько здуй її. І я відчую, що потрібен тобі.

- Баранчику, ти де? – знову донісся голос мами. Малий трохи заметушився.

Тут несподівано з’явились три рожеві овечки. «Мабуть, щоб супроводжувати Фея до його планети»,- подумалось Баранчикові. Вівцефей та овечки, легко махаючи крилами, почали підійматись у небо.

- Прощавай Вівцефей, прощавайте рожеві Овечки,- промовив Баранчик вже тихіше.

- Прощавай Баранчику,- і вони легенько потрусились у повітрі як роблять всі вівці.

На Баранчика полетіли кілька рожевих та зелених шерстинок. Малий не встиг їх зловити, бо зі звуком «цинь» вони розчинились у повітрі. Вівцефей та Овечки піднялись високо-високо і зникли опинившись, мабуть, одразу на своїй дивній планеті біля зірки Віві у сузір’ї Цефей.

«Вівцефей живе на зірці Вівіцефей. Як же дивно це, все-таки, звучить! Щоб ніхто не здогадався…, - посміхнувся Баранчик.

- Прощавайте,- вже зовсім тихо майже шепотом промовив Баранчик і помахав хвостиком. А далі - повернувся і побіг до свого дому, бо мама вже зачекалась малого на вечерю.