БАР "ЧОРНЕ МОРЕ" Оповідання № 6

ОПОВІДАННЯ № 6. Бар «Чорне море»

Присвячується Омріяній Варварівці

Після важкого короткого сну треба було згадати навіть не який сьогодні день – це вже потім, ближче до обіду стане ясно, – а хоча б яка пора року.

Настя повільно вронила ноги з ліжка на старий протертий килимок і сама стекла-встала. Почовгала, як стара бабця, до вікна. Щоб зняти затемнення, влізла на стілець.

– Ось і ранкова зарядка.

Затемнення впало, за вікном сліпило сонце. Настя глянула на телефон – восьма ранку. Понеділок.

– Літо. – визначилась вона.

– Понеділок! Сьогодні забирають сміття, треба винести.

Незважаючи на практично щонічні обстріли, от як і сьогодні, – до речі, треба буде почитати, де гепнуло, – сміття збирали і вивозили регулярно.

Вона натягнула на себе старий, але зручний і не «жаркий» сарафан, взяла два пакети і вийшла з двору. На вулиці було пусто. Десь в кінці кварталу виднілась біла хустинка баби Раї – сусідка верталась з базарчику, який продовжував збиратися кілька разів на тиждень.

Стояла тиша, яка після гучної ночі одночасно і радувала, і лякала. Здавалося, навколо геть не залишилось людей. І справді багато родин, особливо з дітьми, виїхали. Нікому не подобається ночувати з малими в промозглому пліснявому погребі чи вмовляти, що все буде добре, тоді як можеш щосекунди померти.

Настя уявляла, що всіх цих людей і дітей ніби винесло з міста потужною ударною хвилею. Кого ближче, кого далі. Когось повністю відірвало від коріння і тепер кровоточить – у них і тут, на тілі землі.

Цвірінькнула якась пташка, – до речі горобців теж стало значно менше, – і Настя винирнула з мороку думок.

– Сміття!

Баки стояли на сусідній вулиці. Чорноморській. Туди можна було дістатися асфальтом – більш довгий шлях, а можна – видряпатись вгору по ґрунтовці провулку навпростець. Настя обрала другий варіант, добре, що давно не було дощу, інакше б провулок перетворився на гірськолижну трасу.

Дощу і справді давно не було. А він би не завадив. У всьому місті крім їхнього району, вже кілька місяців нема води, бо «дарагіє расіяне» рознесли насосний вузол, через який йшов водогін.

Настя глянула вгору. Там сяяло безжальне біле сонце. Воно випалювало не лише траву, а навіть небо, яке з блакитного перетворилося на якесь металеве. Навряд чи буде дощ: завелика концентрація відьом на «елітному районі».

Так вони жартували з подругами. Та і район елітним саме вони придумали називати. Насправді то був звичайнісіньке передмістя, яке волею міських можновладців відносилось до Центрального району міста. Передмістя було тихе, затишне. Та й звідки взятись гамору, якщо і в мирний час дістатися туди чи виїхати після восьмої вечора було задачею з зірочкою.

Приватні будинки старі і подекуди нові, острівець двоповерхівок, зведених в 60-ті, пару шкіл, лікарня і давно непрацюючий кінотеатр. Транспортна артерія «до моря» – на Одесу чи в Очаків. Коротше кажучи, нічого особливого, принаймні на перший погляд.

А ще тут і досі не було водопроводу та каналізації. Через це жителі міста, що розтіклося по іншому берегу ріки, ставились до райончику трохи зверхньо.

Але не зараз. Тепер, коли місто залишилось без води, то жителі передмістя, які вже багацько років мали приватні скважини і септики, раптово стали королями. Тож так райончик і перетворився на елітний. Насправді, він завжди таким був, тільки не всім то було зрозуміло…

Ну нарешті ці баки. П'ять хвилин до них йти, а втомилась наче пару кілометрів кросу пробігла. Настя зашвирнула сміття і озирнулася. Нижче по вулиці стояла жінка. То була Олена, в якої на днях загинув чоловік. Пощастило, що хоч встигли побачитись – він не так давно приїздив на пару днів.

Не так давно? Настя намагалась згадати коли. Наче тоді ще були в куртках. Весною, значить. Дуже холодна була весна.

Вона вже збиралася йти назад, коли зрозуміла, що Олена стоїть і не рухається, дивлячись в одну точку. Іти до неї Насті не хотілося. Ніколи не вміла знаходити потрібні слова, а зараз і поготів. Та і витримувати чуже горе – задача для тих, хто хоча б виспався. Виспався, ха-ха-ха. Яке забуте слово.

Вона пересилила себе і таки попрямувала до Олени.

– Привіт, що ти?

Олена глянула на неї.

– Вийшла подихати.

– Ага.

Так, ну і що далі казати? Стояти тепер вдвох, як стовпи?

– Я вагітна. – видохнула Олена

– Вітаю. – вирвалось у Насті до того, як вона встигла прикусити язика. Чому не можна провалюватись крізь землю за одним своїм бажанням? Зараз би не завадило.

Раптом в розмову, точніше, в напружену тишу увірвалась гучна музика. Насправді не така вже гучна, просто дуже неочікувана. Якась пісня линула знизу вулиці.

– То в школі. – сказала Олена.

– В школі!? – Настя здивувалась, здається, вперше за півроку. – Там же пару тижнів як прилетіло і одного корпусу практично немає!

– Так. Я не знаю, може ті, хто розбирає завали, вмикають собі. Щоб веселіше було.

– Або то броде дух колишньої директорки. – знов ляпнула Настя і несподівано вони з Оленою голосно зареготали. Реготали довго, аж до сліз.

– Я б дала тобі хустинку, але у мене нема, – сказала, відсміявшись, Настя. То справді було дуже смішно – колишня директорка школи дуже любила організовувати великі пафосні свята з приводу і без приводу. Ну як, організовувати, просто доводити до кондрашки своїми вимогами вчителів та учнів. Як в тому анекдоті про циркових слоненят.

– Я вже піду. – сказала Настя. І додала, стиснувши руку колишній однокласниці, – ти молодець.

Вона вже майже дійшла до провулку, як пролунав вибух. За кілька митей зліва десь за рікою піднявся величезний стовп чорного диму. Серце застукало в вухах, звело живіт. Треба швидше додому. Настя озирнулася – слава богу, Олени вже не було на вулиці, зайшла. Ще пара вибухів вдалині і нарешті завила повітряна тривога.

– Як, водиться, після третього «дзвоника», – пробурмотіла Настя, пришвидшуючи кроки.

Ось і провулок. Але, що то в біса таке? Шлях перегороджували високі глухі дерев'яні ворота. Настя спинилась. Дивуватись вдруге за день не входило в її плани. Десь далеко продовжували лунати вибухи, стовп чорного диму так само курився в сталевому небі, а перед нею стояли ворота, яких не мало бути! І на них ліниво гойдалася велика вивіска

Бар «Чорне море».

– Що це, бляха? – не втримався Настя. – Який ще, на хрін, бар?

Може, провулком помилилась? А якби й так, хто зараз відкриватиме бар в прифронтовому напівпустому місті? У них геть поплавилось? Краще б гроші на ЗСУ передали.

Вона була зла, голодна і хотіла додому, тож рішуче штовхнула калитку в воротах. Та піддалася напрочуд легко для такої важкої конструкції. Настя буквально влетіла всередину і зупинившись, заклякла на місці.

Бар – шинквас, плетені крісла і невеличкі столики, – стояв просто неба. На флагштоці поряд майорів прапор. Сонечко лагідно світило, в повітрі пахло йодом, теплим піском і всім тим, чим зазвичай пахне… на морі?

Боковим зором вона вже його бачила, але, не вірячи очам, повернулася. Море, яке мало бути за півтори-дві години їзди, плескалося просто кроків за сорок від неї. Тихе, лагідне,спокійне. Жовтувато-зеленкувате у берега і темно-синє до чорноти – далі. Воно стиха перемовлялось саме з собою легеньким прибоєм.

– Я сплю? – промовила Настя дуже голосно, щоб швидше прокинутись. Але нічого не вийшло – море, берег, бар нікуди не поділися.

Тоді Настя підійшла до води на заслаблих раптово ногах і, скинувши шльопанці, стала в прибій. Потім не втрималась і сіла. Заплющила очі і доторкнулась рукою. Море було справжнє. Живе. Мокре. Вона підняла руки і провела по обличчю. Прохолодна морська вода змішалась з гарячими слізьми.

– Все готово! – гукнув хтось позаду.

Настя скочила на ноги і озирнулась.

Якийсь молодий хлопець чемно повторив до неї:

– Все готово.

– Що? – вона обережно наблизилась до незнайомця.

– Хот дог і капучіно, ви ж замовляли.

– Замовляла?

– Так, ось, пройдіть до столика.

Настя очманіло сіла за столик. Там дійсно стояла тарілка з хот догом і капучіно. Не в стаканчику, а в справжній чашці.

Вона зам'ялась. В кишені сарафану був лише телефон, грошей вона з собою не захопила. Точніше, гроші були разом з паспортом в пласкій кишені на цупкому шнурі через плече. Кишеню вона не знімала навіть вночі і зараз та бовталася на стегні під сарафаном. Але від думки про те, щоб влаштувати частковий стриптиз, аби дістати гроші, які, до того ж треба було вийняти з целофанової і паперової обгортки – ставало не дуже затишно. Такі процедури геть не в’язалися з баром «Чорне море».

– Скажіть, а скільки то коштує?

– Так ви вже все оплатили.

– Оплатила?

– Так. – хлопець турботливо глянув на її заплакане обличчя. – З вами все добре?

– Так. Так. – невпевнено відповіла Настя. – Я просто, знаєте... Не виспалась.

Він кивнув і почав витирати сусідні столики.

– Скажіть, а цей бар... давно працює?

– Ні, недавно відкрились.

– Тоді зрозуміло.

Настя відкинулась у зручному плетеному кріслі, – господи, то ж скільки грошей витратили, мабуть на кілька дронів б вистачило, – і відкусила хот дог. Їсти і правда дуже хотілося. Сил щось не було геть, треба підкріпитися. А де вона опинилась і що це взагалі таке, з'ясує пізніше.

Хот дог був смачним. Капучіно теж виявилось непоганим. Вона жувала і спостерігала чи то за барменом, чи то за офіціантом. Цікаво, скільки йому? І чому до війська не пішов? Тут Настя подумки смикнула себе. Може, йому взагалі п'ятнадцять. Цю молодь зараз не вгадаєш. Хтось в 30 виглядає на 16, а хтось у 14 кремезний велетень.

Настя доїла хот дог, випила капучіно, але спрага все одно мучила. Чи то від переживань, чи від спеки. Але все одно було не так жарко, як на вулиці поза баром, – відмітила вона. Мабуть таки доведеться робить «стриптиз» і діставати гроші, скільки у них там вода коштує?

«Страви старих добрих часів», «Спробуй ретро на смак», – промовляли рекламні вивіски над табло з меню. А під ними містився геть стандартний набір з шаурми, бургерів, хот догів, піцци та салатів. Хмикнувши на адресу маркетологів, які вже зовсім берега попутали, Настя, побачила напис – «питна вода безкоштовно», зраділа і одразу попросила налити їй склянку.

Ввічливий бармен моментально виконав її бажання. Ковтнувши прохолодної води, вона наважилась:

– Скажіть, а ви...звідки? – одразу питати «де ми знаходимось» було б дивно. Ну так їй принаймні, здавалося .

– Тутешній, з району «Омріяна В-ка»

Настя поперхнулася.

– Я теж. То ви... з нашого райончику?

– Так, пощастило, живу за дві вулиці звідси.

– Пощастило, бо до роботи ближче?

– І це теж. Житло тут дуже дороге. Багато бажаючих. Коли якась будинок чи квартира виставляються в оренду чи на продаж – одразу черга. Ну ви самі, мабуть, знаєте.

– Так, знаю. То через воду…

– Воду? – хлопець не одразу второпав, що вона мала на увазі. – А, воду! Море! Ну звісно! Приморська зона. Ціни відповідні. Але тут і без того класно. Все продумано, зручно. Парки чудові, спортивні майданчики. А санаторій! В нього навіть з-за кордону їдуть!

Настя, опустивши очі, циділа воду. Щось тут було не так. Мабуть, вона з’їхала з глузду. Який ще санаторій? Які іноземні туристи? І море! Море тут звідки? Думки плутались.

Нарешті сформулювала:

– Скажіть, а Очаків?

– Хочете з'їздити на Очаків?

– Де він? – вже майже верескнула Настя, хлопець аж відсахнувся. Не пощастило йому сьогодні з клієнткою. Хоча, хто зараз спокійний?

– В якому сенсі «де?» А ще кажете, що місцева!

– Я давно тут не була. – і додала, бо надто вже підозріло дивився офіціант. – Дуже-дуже давно.

– Ясно… Ну, ось бачте на горизонті сіреньку пляму?

Настя примружилась.

– Так.

– То і є Очаків.

– Острів?!

– Так. Місто на острові. – тут хлопця осяяло здогадкою. – Вибачте, я, мабуть, не так зрозумів. Ви, може, мали на увазі музей? В місті є музей Очакова і Кінбурнської коси...

– Ні-ні. Я про цей. Про острів... Просто намагаюсь пригадати... Він же не завжди був островом?

Хлопець замислився.

– Так. Здається. Але то було ще за мого дідуся. Коли все було одним шматком землі з Миколаєвом... А потім щось там зсунулось в природі, чи під час війни і утворився острів.

Голова у Насті йшла обертом. Вона потягнулась за склянкою, але та була вже пуста

– Можна мені ще водички?

– Так, будь ласка.

Хильнула, наче то був коньяк і закашлялась так само.

– А як же Ольвія? Ну, розкопки археологічні, давньогрецький поліс? Чи то теж треба питати вашого дідуся?

– Чого це! Як можна не знать про Ольвію! Ви точно дуже давно тут не були… То ж відомий на весь світ підводний археологічний музей!

– Підводний музей? Тобто можна тільки водолазам дивитись? – Язик, як і думки заплітались, ніби в п'яної.

Бармен-офіціант, вже не стримуючись, засміявся.

– Вибачте. Просто так дивно, що ви не знаєте. Музей під водою, але накритий величезним прозорим куполом. Будь хто може приїхати і подивитися. Як надумаєте, з сусідньої бухти літають швидкісні ракети.

Настя аж підстрибнула.

– Ракети? Літають?

– Боїтесь подорожувати по воді? – хлопець трактував по-своєму її переляк. – Можна повітряною жабкою. Тільки тоді квиток купуйте до Ольвії, а не до Очакова...

– Ні. Я до Очакова, – автоматично відповіла Настя і з горлянки раптом вискочив якийсь звук. Чи то був схлип чи гикавка.

– Повітряна жабка, – повільно повторила вона.

– Завтра поїдете? – з теплотою у голосі спитав хлопець. – Ми теж завтра їдемо. Всією родиною.

– Завтра?

– Ну так, Дань Пам’яті. У мого дідуся загинуло троє побратимів, коли Кінбурн звільняли… А у вас?... У вас теж хтось загинув в тій війні?

У Насті затремтіли руки. Він сказав: «тій війні»! Очі знов наповнились сльозами. В горлі пересохло. Але хлопець чекав на відповідь. Настя схопила паперову серветку, швидко витерла ніс і сказала:

– Так. У мене теж. Загинули. Багато людей. Багато… Я знала не кожного….

Щоб трошки заспокоїтись, стала дивитись на море. Море, якого тут не мало бути і сіру смужку міста-острова, куди завтра всі поїдуть, бо День Пам’яті. Вона згадала як їздила туди сама востаннє перед вторгненням. То був, здається, травень, сіра дорога в оправі високих тополь, текла просто за горизонт, а весь степ пашів червоними маками.

Берег поступово наповнювався людьми. Батьки з дітьми, галасливі молоді компанії, окремо гуртувалися старенькі…

– Так просто купаються. І не бояться.

– Чого боятися? Рятувальники працюють. – хлопець кивнув на будку неподалік.

– Мін.

– Міни? – бармен здивувався наче почув про Лохнеське чудовисько. – Так про них вже років двадцять ніхто не чув. Батько казав, що за його життя ще знаходили одиничні, а зараз все чисто.

– Двадцять?!

– Ну так. Давно всі знайшли вже. П'ятдесят років же як війна скінчилась.

Настя ще відпила води. Зуби стукали об скло. Вона сиділа, на маючи сил піднятись.

Блакитне високе небо, лагідне тепле сонечко, шурхіт хвиль і те, що вона щойно дізналась, наче позбавило її сил. Але при цьому не відчувалося ніякої хворобливості, навпаки, щось дивне розливалось по тілу. Можливо, то був спокій? Було важко визначити, бо давно, дуже-дуже давно, вона не відчувала нічого подібного. Настя спробувала подумати, але нічого не виходило, тоді вона прикрила очі, щоб розчинитися в цьому спокої, в запахах і звуках лагідного дня на березі моря, в якому всі міни виловили багато років тому…

Розбудили її голоси. Майже всі місця в барі були зайняті. Час явно був пообідній. Нічогенько вона поспала! Неймовірно зручні ці крісла все таки. Ще напівсонна Настя озирнулася. До пустого столика неподалік як раз підійшла родина – молода жінка, чоловік і двоє дітей-підлітків. Чоловік одразу попрямував до шинквасу, робити замовлення, а дружина з дітьми сіли за столик. В рухах і інтонаціях голосу жінки було щось дуже знайоме.

– Олена! – вигук вирвався сам, ще до того, як Настя остаточно прокинулась.

Жінка озирнулась.

– Вибачте, ми знайомі?

– Що? Я ж Настя! … А, точно. – сон як рукою зняло.

– Вибачте, ви просто нагадали мені одну дуже давню подругу. – Скажіть, а вашу…– Настя трошки задумалась, – бабусю, бува не звуть теж Оленою?

– Так. – здивовано відповіла молода Олена. – Тільки звали. Вона померла п’ять років тому.

Жінка замовчала, очікуючи, що скаже незнайомка. Її сини теж дивились на Настю. Тут дуже доречно з’явився чоловік Олени з якимись химерними коктейлями. За ним йшла офіціантка з повною тацею. Дочекавшись, коли все розставлять, Настя сказала:

– Я вам дуже співчуваю.

– Дякую, але звідки ви знали мою бабусю?

Ні, однозначно, ця розмова не те, що їй потрібно. Пояснювати здивованій Олені молодшій звідки вона знає, тобто тепер вже знала, Олену старшу, було поза її силами. Тому Настя швидко підвелася, аж в голові трохи запаморочилося:

– Вибачте, мені час іти.

Вона повільно пішла берегом рухаючись до краю бухти. Знявши взуття, загрібала пісок ногами, ніби осіннє листя. Він тік теплими струмочками крізь пальці… П’ятдесят років. П’ятдесят років!

В її роздуми на фоні людського гомону та шуму моря увірвалась гучна музика. Звісно, не вибух чи сирена повітряної тривоги, але все тіло здригнулось від несподіванки. Звідки то? За обривом, який спускався на берег, нічого не було видно. Настя озирнулася – крім неї музика нікого не здивувала.

– Вибачте, – вона звернулась до якоїсь дівчини, – ви, бува, не знаєте, що то за музика?

– Так то ж в школі. Репетиція концерту до завтрашнього …

– Катя, лови! – дівчина відбігла за м’ячем, не закінчивши відповідь.

Настя засміялась і стомлено присіла на одну з лавочок. Щось все таки залишається незмінним.

Дістала телефон, глянути яка година. Той показував майже повний заряд, але на екрані нічого окрім значків додатків не висвітилось. Зв’язку не було. Або не той, який міг зловить її гаджет.

– П’ятдесят років…

Вона автоматично свайпнула список контактів…мама, сестра, друзі з райончику і не лише. Щемкий сум здавив горло.

Жінка встала, озирнулась, уважно вивчаючи берег і таки розгледіла глухі ворота далі зліва. Вони були майже непомітні, адже по кольору практично зливалися з світло-бурою глиною обриву, а від моря ще і заросли кущами. Настя рішуче попрямувала до воріт і ледь не налетіла на якогось чоловіка, що невдоволено бурмотів:

– Ну і де цей Василь? Знов купатись побіг? Робота в сезон – то все одно робота, скільки можна казати! Ще і ключі десь подів, а має ж бути замкнено! – чоловік, розмахуючи руками, пройшов повз Насті, не помітивши її. Пропустивши його, вона швидко пішла далі, бо рішучість могла закінчитись у будь-який момент.

– Стійте! Будь ласка! – її наздогнав захеканий підліток. Настя впізнала – це був один з синів Олени молодшої. З такими ж зеленими круглими очима, як у бабусі.

– Настя! Анастасія! Вибачте! Мама просить, щоб ви не ображалися, вона просто дуже здивувалась. Якщо бажаєте щось розповісти чи дізнатись про бабусю, то будь ласка, повертайтесь до нас! Ми збираємось вечеряти, то будемо раді, якщо ви доєднаєтесь!

Знов став ком в горлі. Вона з ніжністю глянула на хлопчика:

– Дякую! Але, будь ласка передай мої вибачення мамі і всій родині. Мені вже дійсно час. – Настя таки проковтнула цей противний ком.

– Та і все, що я хотіла знати, вже знаю. – твердо додала вона і потисла хлопцю руку.

– Дякую тобі! Біжи, а то мама хвилюватиметься.

Проводила малого поглядом, підійшла до воріт, заплющила очі, штовхнула калитку і вийшла.

Жінка швидко йшла по провулку, сонце нещадно палило, попереду в сталевому небі над містом курився стовп чорного диму. На вистоці за річкою майорів український прапор. І тут Настя щось згадавши, різко спинилась і ляснула себе по мокрій теплій щоці:

– А в морі ж я так і не скупалася!

©️ Інна Токарєва

24.08.2023

Художник: ©️ Орест Криворучко

_________

Підтримати автора можна тут:

Приватбанк: 4149439020986661

PayPal - andalusiai@gmail.com

10% коштів – волонтерам Миколаєва.