Сніговики-помічники

Зоряна зранку зліпила маленького сніговичка. Такого собі веселого з морквинкою замість носа. Знайшла десь дві гілочки для рук та випросила в мами свій старенький шарфик. Дівчинка назвала сніговика Снігушем і познайомила з ним усіх своїх друзів, які гуляли у дворі.

Після обіду Зоряна попросила в мами морквинку ще для одного сніговичка.

– Доню, навіщо тобі два сніговика? – поцікавилася мама.

– Я хочу зробити цілу армію сніговиків-помічників, – відповіла дочка.

– Що ж вони тобі допомагатимуть робити?

– Вони здійснять мою мрію, – дівчинка аж замружила очі від цієї

думки.

Мама знала, що її дівчинка давно мріяла про притулок для котів у їхньому дворі. Тоді б Зоряна могла там допомагати їх доглядати. Вдома їй не судилося мати кошенятко, бо у татка була алергія на тваринне хутро. Мала навіть писала лист Святому Миколаю з цим проханням. Але той зміг лише принести їй котячу енциклопедію та іграшкове м’яке кошеня.

І от перед новим роком Зоряна вирішила створити диво своїми руками – збудувати дім для вуличних котів. Для цього їй були потрібні сніговики-помічники. Дівчинка розповіла друзям про свій геніальний план. І хоча діти, не дуже вірили у чарівну силу снігових будівельників, але ідея заповнити двір сніговими скульптурами сподобалася усім.

Закипіла робота. І вже до сутінок двір прикрашали вісім сніговиків. Потім до гри підключилися дорослі. Так з’явилися ще чотири сніжних красені. Сніговиків розставили по колу у дворі. І вони здавалися вартовими дитячих ігор.

До нового року залишався тиждень. А в дворі щодня з’являлося по кілька нових сніговичків. І кожному з них давали ім’я. До речі, безпритульним котам скульптури теж подобалися. Тваринки бігали навколо них, грали з їхніми мітлами та ґудзиками, навіть шарфик зі Снігуша один раз намагалися поцупити. Мешканці сусідніх дворів також приходили подивитися на сніговиків, а дехто навіть фотографувався з ними.

Зорянка ж щоранку розповідала сніговикам, як важливо збудувати хатинку для котів, кішок та кошенят.

Одного разу дівчинці довелося побачити, як підлітки з іншого двору знущалися над маленьким сіреньким пухнастиком. Вона, не відчуваючи страху, побігла рятувати кошеня. Зоряна щось кричала тим хлопцям і кликала дорослих на допомогу. Тільки завдяки дівчинці сіренький клубочок залишився живим. Кривдники втекли, а дівчинка з мамою віднесли кошеня до ветлікарні. Там його виходили за кілька днів. На жаль, узяти маля додому Зоряна не могла, але вона розклеїла оголошення на усіх під’їздах двору. І для сіренького кошеняти знайшовся дім. А дівчинка з того часу мріяла стати захисницею тварин і мати у своєму дворі міні-притулок.

Отже, щодня на прогулянці Зоряна ділилася зі сніговиками своїми думками і переживаннями. Їй дуже хотілося, щоб сніговики допомогли.

За два дні до нового року Зоряна гуляла у дворі. Вона поправила на Снігушеві шарфик, полагодила мітлу Льодянику, а для Морозинки знайшла новий ґудзик. Раптом за старою яблунею, що стояла у глибині двору, Зоряна помітила ще одного сніговика. Вчора його не було. Дівчинка дуже здивувалася. А коли підійшла, то її здивування ще збільшилося.

– Вітаю! Я Крижаник, – звернувся до неї гість. – Мене прислали, щоб

тобі допомогти.

Спочатку Зоряна хотіла втекти. Бо батьки вчили її, що розмовляти з незнайомцями не можна ні в якому разі. Але їй було дуже цікаво.

– А хто вас прислав? – поцікавилася дівчинка.

– Я прибув з резиденції Діда Мороза. Він одержав твого листа і

погодився, що у такій серйозній справі тобі потрібен помічник.

– Це точно, – підтвердила дівчинка. – Але я вже сама підготувала собі

помічників, – вона показала Крижанику своїх снігових друзів.

– Овва! – вигукнув той. – Так ти часу не гаяла!

– Авжеж, – посміхнулася мала. – Тільки я ніяк не можу вмовити їх

працювати.

– Не хвилюйся, я навчу їх усьому, – запевнив дівчинку гість. – Тільки

ми працюватимемо вночі, щоб ніхто за нами не підглядав.

Зоряна радо погодилася, що зручніше працювати тоді, коли у дворі нікого не має. А таке можливо лише вночі. Отже, вона попрощалася із Крижаником і пішла додому.

Зранку у дворі помітних змін не виявилося. Лише здавалося, ніби коло зі сніговиків стало щільнішим, наче вони збиралися згуртуватися. А посередині кола стояв великий сніговик із блискучими ґудзиками.

Зоряна підбігла до нього. Сніговик підморгнув дівчинці та прошепотів:

– Я почав проводити установчі бесіди з твоїми помічниками. Вони усі

згодні тобі допомогти.

– Ура! Дякую! – зраділа дівчинка. – А я можу вам якось бути

корисною?

– Звісно. Твоя задача придумати якнайбільше котячих імен. А ще ти

можеш скласти список, що потрібно котам, які живуть на вулиці.

Зоряна кивнула та побігла додому. Вона взяла два аркуші паперу. На одному записувала котячі імена, а на другому – занотовувала речі, без яких, на її думку, не зміг би обійтися будь-який порядний кіт.

А потім настав передноворічний вечір. Дівчинка була зайнята вдома. Вона допомагала прикрашати святковий стіл, грала з батьками у різні веселі ігри та, звісно, чекала на появу Діда Мороза. Але той не поспішав. Рівно о дванадцятій дівчинка ще раз загадала своє бажання:

– Хочу, щоб у нашому дворі з’явився притулок для котів, кішок і

кошенят!

Утомлена веселощами, смачним пирогом та солодким очікуванням, Зоряна заснула. Їй було дуже зручно та тепло в ліжечку. Раптом крізь сон до дівчинки долинуло гучне муркотіння. Мала озирнулася, щоб подивитися на кота, що уміє так голосно муркотіти, але натомість прокинулася. На дворі яскраво сяяло сонечко. Настав ранок нового року.

– А Дід Мороз так і не прийшов, – сумно мовила вона батькам.

– Доню, ти помиляєшся, – відповів батько. – Він приходив. Але

побачив, як солодко ти спиш, і вирішив тебе не будити.

– Та він лишив тобі записку, – посміхнулася мама.

Зоряна розгорнула синій конверт у білі сніжинки. У конверті лежав

якийсь ключ і жовтий аркуш. На аркуші було написано: «Подивися у вікно!» і підпис «ДМ». Дівчинка підбігла до вікна. Вона побачила повний двір людей – дорослих і дітей. Усі вони юрмилися навколо невеличкої дерев'яної хатинки. Зайти всередину люди не могли, бо двері були зачинені. Зоряна миттю одягнулася й прожогом вискочила з дому. Вона міцно стискала ключик у долонці. Люди розступилися. Дівчинка підійшла до дверей хатинки. На дверях був напис: «Будь-який безхатній кіт тут сховається від бід!» Тремтячою рукою Зоряна вставила ключ у замкову щілину – він підійшов. Вона відкрила двері й зойкнула! Її мрія здійснилася!

А коли дівчинка нарешті намилувалася котячим будиночком, вона одразу ж пригадала і про список котячих імен, і про потреби котів. Зоряна роззирнулася у пошуках сніговика Крижаника. Але його ніде не було. І навіть не було інших сніговиків. Залишився лише її Снігуш. Дівчинка підійшла до Снігуша, поправила йому шарфик та мовила:

– Спасибі тобі, мій помічнику! Я обіцяю, що турбуватимусь по

кицьок…

А через двадцять років на місці дерев’яного будиночка з’явилася ветеринарна лікарня з невеличким притулком. Головним лікарем там працює Зоряна Кирилівна – дуже розумна дівчина з добрим серцем.