Як Гном мобі друга знайшов

У печері Найвищої гори жив Гном.

Щоранку, як сонячне проміння спочатку крадькома, а тоді все сміливіше пробивалося в печеру, він брав кирку і йшов копати коштовне каміння.

Для чого воно йому, Гном і сам не знав. Але так його вчили рідні, давним-давно. Складав знайдене у ящики і продовжував.

Але якось вдень у його печеру прилетіла величезна булава. Та така здорова, що низенький Гном зі своїм ковпачком був менший за іклату дерев'яну кулю.

А відразу по тому почув надривний крик. У Гнома від такого гучного крику аж у вухах задзвеніло.

Взяв він свою кирку, знайдені камінці і сховався у дальніх тунелях печери, бо зрозумів, що булаву хтось шукатиме. І судячи по крику, точно більший за нього.

Знахідку залишив на порозі.

— Гуп-гуп! — почув він чиїсь кроки за спиною.

Поки добіг до невеличкого углублення, схожого на кімнатку, гупання припинилося.

"Ну, — думає, — взяв булаву, і зараз радий піде геть."

Натомість почулося спочатку зітхання, а тоді плач.

Гном ті ридання слухав, слухав, але врешті-решт не витримав і пішов дивитися, що ж трапилось.

На порозі печери з булавою в руках сидів Велетень. І хоча він був дуже великий, але поводився як мала дитина.

Крихітний господар спочатку визирав з-за стіни, але за якийсь час вийшов до непрошеного гостя.

— Ти чого плачеш?

— Бо я залишився сам. Сховався від батьків, вони мене шукали, але не знайшли. Так і пішли додому без мене.

— А ти чого сам туди не йдеш?

— Я дороги не знаю. Малий ще. Тільки з батьками гуляю.

— От лихо! Як тебе додому провести, якщо ти не знаєш, де це?

— Мама завжди казала, що пісенька приведе. Щось про гору і про гай, і про річку, і про човен.

— Якщо обіцяєш мене не з'їсти, я тебе проведу. Тільки не плач. Зачекай лише.

Він швиденько повернувся у свою кімнатку, взяв звідти ліхтарика, пляшку води, сушені ягоди, яким його пригостили в лісі зайці, та й рушив до виходу.

Але Гном геть забув за те що велетень може їсти більше за нього.

Жменька сушених ягід за мить зникла в нього за щоками.

— А можна ще? — спитався гість.

— Зараз свіжих знайдемо, — пообіцяв Гном.

Біля підніжжя гори зеленів ліс. Тут щебетали пташки і літали комахи, А на залитих сонцем галявинах дозрівали ягоди чорниці.

— Як тебе хоч звуть? — спитався крихітний провідник, коли його підопічний вдосталь наївся, а його зуби стали синіми.

— Малюк.

Гном усміхнувся. Він все життя був Веселуном, аж поки не став жити сам.

— Ходімо вже!

Не встигли вони відійти далеко, як побачили, що назустріч їм іде старенька бабуся.

— Яке дивне товариство? Ніколи вас тут не бачила.

Вона прискіпливо обдивилася мандрівників.

— Я додому хочу, — ледь не розплакався знову Малюк.

— То я вам допоможу.

Бабця дістала з торбинки крихітну скляну пляшечку.

— Тут всередині вітер, — сказала вона. — Як потрібна буде його сила, варто лише вийняти корок. Але так як вітер більше у пляшку не повернеться, то допомогти він зможе лише один раз.

— Дякую, — хором мовили Гном із Велетнем.

Але старенька зникла так вже раптово як і з'явилася. Тому вони перезирнулися І рушили далі.

За якийсь час на узбіччі серед зеленої трави Гном побачив, як щось блистить.

Досвід копання коштовного каміння підказав, що варто придивитися зблизька.

— Зачекай!

І за мить крихітний скарбошукач витяг скриньку з коштовними камінцями та золотом.

— Яка гарна іграшка, — зрадів Малюк

Але його провідник заховав скриньку у кишеню:

— Хтозна, коли вона нам у нагоді стане.

Так мандрівники прийшли аж на берег річки. Вона була широка і бурхлива. Моста поблизу видно не було.

— Мене тато на руках носив через воду, - зітхнув велетень.

Та не встигли вони сильно засмутитися, як побачили на воді човна. Ще й великого такого щоб велетень помістився.

Вийшов з того човна старенький дідусь, витяг рибку, Та вже збирався додому, як побачив мандрівників:

— Дідусю а чи не продасте нам вашого човна. Я вам до вечора його назад поверну.

Подивився старенький на малюка, ніби оцінюючи, чи витримає цього пасажира його човник.

— Та хай буде!

Віддав йому гном знайдену скриньку, сіли обоє з велетнем у човник, але невеликі весла не змогли його зрушити з місця.

— Натягніть вітрила, — почули вони з берега.

— Але ж вітру нема, — заперечив Малюк.

Гном хитро усміхнувся і витяг з-за пазухи подаровану бабусею пляшечку.

Вітер відразу підхопив човна І поніс на протилежний берег.

Подорож закінчилася так швидко що мандрівники й не встигли роздивитися річку.

— Ти знаєш, де твій дім? — спитався велетня Гном.

— З того боку пагорба, — показав велетень убік.

Вони прив'язали човна до великого верболоза І рушили в бік дому.

У животі Малюка забурчало:

— Якраз час обіду, — сказав він і пришвидшив кроки.

— То може ти сам додому вже повернешся? — спитався крихітний рятівник.

— Ні, ні. Я хочу тебе познайомити з батьками. Вони хороші.

Велетні були у дворі. Обоє хаотично ходили і зазирали то під кущ, то на дерево, ніби намагалися там знайти щось.

— Мамо, тату!

Дорослі відразу помчали назустріч і тато-велетень підхопив Малюка на руки.

— Мене Гном врятував, він і додому провів.

— Дякуємо вам, — сказали батьки.

—Я радий що Малюк вдома, — усміхнувся Гном. — Я тоді повертаюся додому. А ти, як щось, приходь до мене в гості. У печері точно знайдеться кілька блискучих іграшок для тебе.

Але велетні його зупинили:

— Пообідайте з нами. А тоді я допоможу швидко переплисти річку, — запропонував тато-велетень.

Такої смачної печені Гном ніколи не куштував.

Тоді велетень підштовхнув човника і той помчав до протилежного берега так само швидко, як і сюди, за допомогою вітра.

Та й залишок шляху крихітний чоловічок подолав напрочуд швидко.

Але тепер печера, кирка і коштовні камінці не так тішили Гнома. Він зрозумів, що є дещо краще цього - друзі.