Абрикоси

Марно я чекала, доки достигнуть абрикоси на нашому городі. Спаршивіли. Дощі цього року такі, що аж набридли. Бува, прокинешся серед ночі, а краплі по шибці вибивають азбуку Морзе. Ну як тут виспатись? Хмара перейде і стане спекотно, та так, наче в духовці. Лиш вітерець повіє, знову хмар нанесе і ось тобі свіжа злива. І так по колу. А абрикосів хочеться, аж в душі терпне.

Робити нічого, пішла на базар. Сумка у мене плетена, через плече перекинула і маєш щастя. Все своє з собою, під надійною охороною. Втім треба пильнувати.

Входжу у той шум і озираюсь. Абрикосів не видно. Одні персики. Питаю в одної продавчині, у другої... Одна відповідь на всіх: продали!

- Йой, прийшла б на годину раніше, ще може б застала, - щиро бідкається одна з продавчинь. Ще зовсім молоденька, майже підліток, а вже веде торг.

Плентаюсь з ряду в ряд, придивляюсь. Скільки тут всякого добра, аж очі розбігаються! Персиків море, а абрикосів катма.

Є тут і синюваті ягоди лохини, і величезні грона винограду всіх тонів та відтінків. Є налиті сонцем дині та пузаті кавуни. Є пухка, наче саме повітря, хмаринка рожевуватої малини, щільно набита під саму кришку у банці. Є чорнувата смородина та налиті багрянцем позички. Не базар, а мрія будь-якого художника. Хоч сідай і малюй натюрморт. Та й запах тут такий, хоч зараз коркуй у банки і продавай.

А грибів скільки! Рудуваті лисички, опецькуваті боровики, біляві сироїжки і ще, і ще, і ще... Проходжу через цей ряд та несвідомо зупиняюсь - тут наче ліс. Тільки бракує хвої та моху. Втім найбільше мені бракує абрикосів. Їхній запах аж під носом стоїть!..

Набазаркувалась. Придбала персики. Бо як повернутись без них, коли вони з кожного кута так і заманюють? Згорбилась під вагою, тягну сумку-плетенку. Сонце б'є прямо в очі. Я мружусь, лаючись про себе, що не взяла окуляри. Світу Божого не бачу, однак знаю: десь зовсім недалеко є дорога, тому треба бути обачною.

- Візьміть абрикоси, пані! - чийсь голос зупиняє мене. Я підводжу погляд, мружусь та нараз встаю як вкопана. І ані пари з вуст. - Абрикоси гарні, солодкі, продам недорого... - провадить юнак, а я стою і витріщаюсь.

У нього очі як волошки. Сині-сині.

- Скільки? - врешті видавлюю я.

Він щось відповідає.

Я відсторонено киваю. Руки у мене тремтять, коли беру абрикоси. Всі до останньої.

Юнак пильно дивиться на мене і я відчуваю як солодко завмирає серце. Раптом він широко усміхається та підморгує. Я сором'язливо усміхаюсь у відповідь та не оглядаючись йду додому. Спина горить від його погляду. Відчуваю як горять рум'янцем щоки і як голосно гупає у грудях серце.

У руках нервово переминаю якийсь папірець і лиш вдома розумію, що той папірець - це гроші, які я забула дати за абрикоси.