Розповідь про неслухняного Іванка

Борис любив відвідувати дідуся Пилипа. Ніхто не умів так цікаво розповідати казки, як він.

Борисику було вісім років. І тому він вважав себе достатньо дорослим, аби гуляти де заманеться. Звісно, мама і тато з цим не погоджувалися. Але до Пилипа, який жив у їхньому під’їзді поверхом нижче, дозволяли ходити самому. Адже батько Борисика знав його все життя. Тато розповідав сину, що коли йому було вісім років, то дідусь Пилип уже був старим. Усі в будинку знали, що в старого немає родичів.

Тому в різні роки до нього ходили в гості діти сусідів. А він розповідав їм свої казки. І навіть в наш сучасний світ (з безліччю мультиків та казок) дідусь Пилип умів вигадати щось таке, чого ніколи не знайти в ютубі.

Сьогодні Борис швиденько зробив уроки і сказав мамі, що піде до дідуся Пилипа. Вона попросила, щоб він взяв з собою телефон і був не довше двох годинок. Хлопчик погодився. Адже знав, що дідусь старенький і попри те, що він любить дітей, не варто його втомлювати.

- Доброго дня, дідусю, - щасливо всміхнувся Борисик своєму другові.

- Привіт, мала Замазуро.

- Ей, а чому це я замазура? – вдавано обурився хлопчик.

- А хто минулого разу у мене їв тортик і не прибрав за собою?

- Вибачте, дідусю, - опустив голову Борисик, - Я більше так не буду. Того дня до нас приїхали родичі. Дядько і тітка. А вони мені завжди привозять гарні подарунки. Тому я і побіг швиденько.

- А про старого дідуся відразу забув, - засумував Пилип.

- Та ні. Я вас теж люблю. Але нові іграшки – це ж важливо.

- Я жартую, Борисику. Розумію тебе. Для кожної дитини нові іграшки це велика подія. Але і про обов’язки не варто забувати. Давай домовимося так: наступного разу ти спочатку прибереш за собою, а вже потім побіжиш по своїм справам. Навіть, якщо тобі куплять найкращу в світі іграшку. Гаразд?

- Обіцяю.

- Ти знаєш, що обіцянки не можна порушувати. Бо можуть виникнути проблеми, як у неслухняного Іванка.

- А це хто такий?

- Невже ти не знаєш казку про неслухняного Іванка? – здивувався дідусь Пилип, весело усміхаючись.

- Ні. Ніколи не чув.

- І в цьому твоєму телефоні її теж немає? – Показав старенький на смартфон хлопчика.

- Не знаю, не знаходив. Та й ви розповідаєте дуже цікаво. Цікавіше, ніж будь-який мультик.

- Якщо ти так кажеш, то повірю тобі на слово. Добре, вмощуйся зручно.

- Я займаю своє улюблене місце, - Борисик уже сидів в м’якому кріслі і уважно дивився на дідуся. – Готовий до пригод.

- А тортика хочеш? – заусміхався Пилип.

- Та ні. Іншим разом. Та й ми вже сіли у вітальні. А це треба йти у кухню, адже їсти потрібно там. Не будемо тут смітити.

- Розумно. Бачу, що тобі не подобається бути замазуриком. Молодчинка.

В одному місті жив-був маленький Іванко. Мав він маму, тата, дідуся, бабусю, двох рідних сестер, одного брата. А ще цілий домашній зоопарк: одну собачку, двох котиків, одну папужку, трьох морських свинок та акваріум рибок.

Як ти напевне зрозумів, у родині Іванка усі любили тваринок. Рибками займалися сестри. Морськими свинками брат. Котиками мама і бабуся. За папужку відповідав дідусь. А за собачкою повинен був доглядати Іванко і тато. Але тато грався з Барбосом (так звали песика) лише на вихідних і після роботи. Він важко працював, щоб прогодувати свою сім’ю. Тому фактично за Барбосом повинен був дивитися Іванко.

Хлопчик насправді дуже любив свого песика. Йому його подарували на день народження. Адже він так хотів мати свого вихованця. Але виявилося, що мати тваринку – ще та морока. Потрібно її вигулювати, годувати, мити лапки, коли він їх забруднив, слідкувати, щоб він не наробив пакостей і так далі.

Іванко сам ці пакості доволі часто виробляв. Не зі зла, а з цікавості. Він розібрав настінний годинник, щоб дізнатися, що там усередині. Тато пізніше його зібрав, але той чомусь перестав працювати. Після перегляду фільму про індіанців хлопчик бігав за сусідськими курми. Вважав себе мисливцем. Сусідка прийшла сваритися мамі, а Іванку прийшлося вибачатися. По словах сусідки кури ще декілька днів не могли нормально нестися, відходили від стресу, який їм заподіяв малий шибайголова.

Іншого разу він вирішив сам приготувати вечерю. Але обрав дещо не ті інгредієнти. Зайвим буде казати, що і страва вийшла не надто смачною. А коли батьки довідалися, що туди хлопчик (для смаку) добавив котячу їжу, то чомусь перестали її пробувати.

Отож, уяви: цьому хлопчику довірили вихованця.

Перший час він слухняно вигулював Барбоса, грався з ним. Це ж бо була нова іграшка, його дарунок. Але з часом він хотів займатися іншими справами, а собачку спихнути на родичів.

- Іванку, йди погуляй з Барбосом. Візьми повідець, вдягни намордник. – Сказала одного разу мати синові.

- Мамо, я ще не додивився мультик. Нехай дідусь йде його вигулювати.

- Іванку. Ми ж з тобою домовлялися. Ти казав, що будеш доглядати за своїм вихованцем. Тому ми і купили тобі собачку. В кожного є свої обов’язки. У дідуся Кеша. Тому не капризуй. Барбос хоче на двір.

- Добре, - знехотя погодився хлопчик.

- Але не відпускай його з повідка. Він вже добряче підріс. Як побіжить, то не доженеш. – Сказала вкінці мати синові, але той вдав, що її не чує. Він пішов вдягатися.

Іванко гуляв з Барбосом у парк, який знаходився неподалік його дому. Спочатку він вів собачку на повідку. Але той весь час виривався, шарпався в різні боки. Тоді Іванко побачив ігровий майданчик, на якому гралися діти. «Так хочу погратися з іншими дітьми. Відпущу Барбоса. Нехай побігає. – подумав хлопчик. – Це мій пес. Він ніколи від мене не втече».

Іванко відпустив Барбоса з повідця. Той, щасливий, почав бігати навколо хлопчика.

- Ой. Не стрибай на мене. Йди собі побігай далі, а я пограюся на майданчику. Але далеко не відбігай, - з цими словами хлопчик залишив свого вихованця. Шкода, що він не поглянув в його очі. Там був смуток.

Барбос ще ніколи не залишався сам у парку. Тому спочатку він майже не рухався, а тоді помітив одну собачку і побіг привітатися до неї, потім наступну, і ще одну…

Так, перебігаючи алеями парку, він зовсім заблукав.

За деякий час Іванко награвся і пішов з дитячого майданчику. Тоді зрозумів, що ніде не видно Барбоса. Він ходив навколо майданчику і гукав песика на ім’я, але того ніде не було. Від безвиході хлопчик сів на лавочку і заплакав. Він зрозумів, що повинен був бути з Барбосом. Йому стало соромно, що залишив друга на самоті.

Нарешті хлопчик припинив плакати, взяв себе в руки і вирішив, що треба йти додому. У всьому признатися і попросити допомоги у рідних. Щоб разом шукати песика.

- Мамо, Барбос загубився, - з такими словами Іванко забіг до дому.

- Як це трапилося? – запитала мати.

- Це я винен. Я відпустив його з повідця, а сам пішов гратися на майданчик.

- Навіщо ти це зробив?

- Бо не думав про свого друга. Думав лише про себе. Давайте зберемо усіх. Треба поспішати, щоб він не загубився ще далі. А потім я тиждень не буду дивитися мультики.

- Тиждень? Ти ж так сильно їх любиш, - здивувалася мати.

- Так, люблю. Але розумію, що вчинив недобре. І готовий до покарання.

- Ой, таке слово. Покарання. Ніколи його не любив. – Зайшов у приміщення тато, а за ним забіг Барбос. – Головне, що ти зрозумів свою помилку.

- Барбос! Тату, де ти його знайшов?

- Я якраз йшов з роботи. Сьогодні скорочений день. І бачу, що мій песик чомусь без повідка гуляє самотужки поруч з бродячим собакою. Покликав його і привів додому. А хто сьогодні буде його купати після такої прогулянки?

- Я! – Щасливо викрикнув Іванко. – Я його і покупаю і погодую. Пішли Барбосе у ванну.

Хлопчик з собачкою весело побігли.

- А мультики? – запитала мати у батька.

- Нехай дивиться. Головне, що він зрозумів свою помилку. І зробив правильні висновки. Він має відчувати нашу любов. Тому ніяких покарань. Ніколи не любив це слово.

А тут і казочці кінець, а хто слухав – той молодець.

Закінчив свою історію дідусь Пилип. На нього уважно дивився Борисик.

- То Іванку все зійшло з рук? – здивувався хлопчик.

- Ні. Він після того завжди слухав батьків. Замість неслухняного став слухняним. Бо батьки вчинили правильно і не карали сина.

- Отже, він зрозумів свої помилки, бо отримав добро. Відповідно і сам чинив добро.

- Слушні слова. Але що ця історія вчить?

- Що треба слухати маму і тата. Що не варто чинити їм наперекір. Адже вони старші і знають більше за дітей.

- Молодчинка. Тепер можна піти і на кухню, поїсти тортика. Ти ж не проти?

- Я тільки за. А потім я приберу за нас обох. За минулий раз.

- Ого.

Дідусь Пилип подумав, що у нього появилася ще одна казочка, яку він колись розповість іншій дитині. Про замазуру, який не хотів бути замазурою і тому виправився.

02.12.2021

Кременець, Тернопільська область