Королева автостради

Ай!

По басолі ходить смик,

розтривожив болем крик

довгі струни вітру.

Ай!

(А в печерах уже люди

засвітили світло).

Ай!

Федеріко Гарсія Лорка «Ай»

— Гі-і-і-і-льд!

Зміїсті темно-багряні лозини на крейдяно-білій кручі. Перекинута чаша багряного полум'я. Чаша? — Швидше вже ціла ванна! Озвіріла лагуна багряної базальтової магми викидає отруйні ікла, змикає щелепи...

— Як вона сподобається тобі такою? Як? Такою? Подобається? Подобається?

Два зяючих багряних жерла там, де були її крейдяні пагорби. Два полум'яних ока дракона. Дві порожнечі, що кричать кривавим криком.

— Не треба! Убий мене, не Гільд! Не Гільд!

— А де «моя королево»?

У горлі базальтова крихта. У роті густа, погано розжована крейдяна каша, багряна від крові. Кричу? Чи безсило шамкаю ротом? Тоді як вона чує? Чує ж...

— Ну, давай, що тобі подобається в ній ще? Що більше? Яка половина: ліва чи права? Верх чи низ? Пустунчик, я ж знаю! Що, залишити тобі той шматочок її, що нижче?

Цвіте, цвіте кіноварною шишкою сумаху жах, бухне. «Убий мене, моя королево! За що Гільд?»

Цього разу вона не чує.

— Фу, як вульгарно! Ну, хіба ти не романтичний? Дивись, я підкажу: очі чи губи? Що тобі подобається в ній? Що мені забрати в неї першим? Не можеш вибрати? — Прикро. Гаразд, я вирішу за тебе. Почнемо з губ. І ще щоки — цікаво, який вигляд вона матиме, якщо їх вивернути назовні? Цю чи ту? Ну, ти мені зовсім не допомагаєш, це ж твоя дружина, не моя!

Багряне удушшя ллється в ніздрі, вуха, під заплющені повіки, калатає німим зойком, розпорює живіт блювотою, захльостує свідомість. Як давно він збожеволів? Це ж усе не по-справжньому, так? Тоді чому так страшно і боляче?

«Не треба!!! Не Гільд!!!»

***

Ньолді прокинувся, втягнув тонку, як осіння летюча павутинка, цівку повітря. Виплюнув гірку погано розжовану крейдяну кашу — брудно-вишневу. Мабуть, прокусив язика. Не слухається. Чужий холодний погляд медичною голкою встромляється під шкіру. Коли ви вже зрозумієте, що ваші транквілізатори мені не допомагають? Що від них тільки гірше?

Чи так і задумано? З чого ти взяв, що тобі хочуть зробити краще? За які такі заслуги?

«Я не людина, чуєте? Мене не можна цим лікувати, це для людей».

На щастя, не чують. Вони ж люди, прості смертні, думки читати не вміють. І, здається, я їм це вже говорив: що не людина. Здається, за це мене в психіатрію і помістили. Сусід по камері дико заздрив.

Сусід? У нього був сусід? Чи тільки привидівся?

Ну, Радіо ж! Невже його не було ніколи? «Таліби, пташиний грип, содомія і чотири Вершники Апокаліпсиса».

Хтось іще був. Якась... королева автостради. Вона повісилася?

Королева? Чому королева? Якою вона була?

Чи була?

Біля ліжка присіла на краєчок стільця безока Гільд — багряні провали на розпухлому обличчі — дбайливо перевірила, чи міцно зв'язані руки. Чомусь у мотоциклетній куртці та товстих шкіряних рукавичках. Зідраних у лахміття на кісточках. «Що тобі подобається в ній більше? Не можеш вибрати?» Не треба...

Насправді вічно повторюваний кошмар був порятунком. Він частково заглушав Зов. А Зов, на який не можна відповісти — це гірше за будь-який кошмар. Від Пісні Глейп-ніер у венах кипить кров, і це не в метафоричному сенсі — у буквальному. А антипсихотик впливає на свідомість фейрі так само як і наркотик — оголює дроти, вливаючи в розум, що б'ється в припадку, концентрований Зов. Пісню. І вона давить тебе залізним каблуком, як клопа. У кашу. У зелену смердючу кашу.

Чому в нього не виходить померти? Адже давно пора б.

Убийте мене. Не Гільд. Не знову. Адже вона вже один раз померла!

***

Лік часу він втратив десь на десятий день. Або шостий. А може сімнадцятий. Втратив же. Хіба тепер пригадаєш. Але, проте справно вів лічбу кошмарам: їх уже минуло рівно чотириста сорок. Усі однакові, як свіжий тираж бульварної газетки. Ріденький такий тиражик, не Космополітен точно — і хвала водам Аннвну, що не він! На триста дев'яносто сьомому санітари зламалися, і легальна, медикаментозна терапія закінчилася. Сенс, якщо все одно як горохом об стіну? Тож лікувати стали за старим методом: тримати під замком, прив'язувати до ліжка, морити голодом, заганяти в крижаний душ і час від часу банально бити. Неприємно, але... Це краще, ніж Пісня Глейп-ніер. А разом із Піснею пішли істеричні та епілептичні напади, лихоманка, задуха, виснажливе безсоння, суїцидальні думки... Здається, хтось із лікарів навіть поривався писати дисертацію щодо припустимості й доцільності застосування традиційних методів лікування психічних розладів в особливо важких і нетипових випадках.

Було б ще краще, якби мене просто розв'язали й дали спокій. Для всіх краще.

Хоча ні, звісно, декому тоді б не пощастило. Багато кому. Міг навіть трапитися невели(ч)кий локальний мор, незрозумілий спалах холери, наприклад, або лихоманки Еболи — в основному серед медперсоналу та охорони. Або різке зростання кількості нещасних випадків зі смертельними наслідками: падінь зі сходів, отруєнь лікарськими препаратами, ударів струмом. І багато потопельників. Дуже багато. Ох, як же було б дивовижно!

Я те, що я є. Я не можу бути нічим іншим.

Чотириста сорок перший кошмар застрибав, як норовиста конячка, і змінив звичний перебіг сюжету. У ньому чомусь відрізав Гільд її крейдяно-пінні груди, виколював берили очей, вивертав назовні щоки він сам, власноруч. І ті розцвітали багряними маками. А п'ятнадцятирічна королева Айнеке гірко плакала за стіною, в сусідній палаті...

Кошмар не минав, навіть коли Ньолді прокинувся від свого вже звичного забуття — чи то сну наяву, чи то яву уві сні. Хтось схлипував за бетонною перегородкою. Звукоізоляція тут була хорошою, раніше йому не доводилося вловити жодного стороннього звуку, але зараз він був упевнений, що чує!

Ось, напевно, так це і буває, коли божеволієш остаточно: у реальності своїх навіжених видінь перестаєш сумніватися. Прикро тоді. І все ж... Може, перевірити?

Як, якщо ти замкнений і прив'язаний?

Та годі вже, годі, за останні дві доби твої сили майже відновилися, токсини антипсихотиків нарешті нейтралізувалися, сталлю і горобиною тебе не напихають. Чи не час вибиратися, друже?

Ремені, що фіксували руки і ноги на поручнях, обернулися морською травою, зсохлися і розкришилися на порох. Головне — не шуміти. Зараз він тихесенько, навшпиньки вийде за двері — замок там звичайний, не електронний і не кодовий, легка справа — і вб'є їх усіх. Відтрахає і вб'є. Одного за одним. Потихеньку.

Я те, що я є.

Я не можу бути нічим іншим.

Але Айнеке, звісно, позачергово. Перший візит — до неї.

Двері здалися без бою, поривчасто відкрилися назустріч, наче легковажна й довірлива дівчина. Другі теж. І потім ще двоє — схоже, що кожну камеру-палату замикали на кілька дверей: одна звичайна й одна броньована. Та мені що, хоч десяток поставте! Із сірої крихкої напівтемряви випливла тісна кімнатка з вузьким ліжком, журнальним столиком, високим табуретом і навіть невеликим настінним телевізором. Ну і камера спостереження, звісно. Заглушити чи нехай собі? На столику стопка коміксів і світлодіодна лампа під безликим пластиковим абажуром. Досить аскетично, але все ж набагато краще, ніж у нього. Вважай, по-королівськи.

От тільки де ж пацієнт? Чи все-таки ув'язнений? Здається, тут чи то лікарня при в'язниці, чи то в'язниця при лікарні...

Напіввідчинені двері в поєднану з туалетом душову безсоромно світили вузькою щілиною. Схлипи, перемішані з риданнями, долітали звідти. Ньолді закутався у фіт ф'яту щільніше і ступив через поріг.

Пороги віроломні... І, ступивши через черговий, нікс знову втратив відчуття реальності.

П'ятнадцятирічна Айнеке була величезною чорношкірою з короткою стрижкою і, здається, ледь помітною домішкою індіанської крові. Гора м'яса і жиру. З-під тісної нічної сорочки стирчали такі ж масивні, просто слонячі ноги, неголені й босі. Людиноподібне сиділо на підлозі між нужником і душовою кабіною, і переривчасто ридало, нігтями роздряпуючи собі щоки. Так, немов збиралася вивернути їх назовні...

Ньолді пересмикнуло. Хто це? Я її не знаю. Це жінка взагалі?

У вуха невідомо звідки поліз рев моторів, далекі постріли, виття пораненого вовка, накрило отруйним запахом крові, поту і шкіри, спекотною духотою полів... «Аляска не спить!» Що це? Девіз? Чий? «Не гнатися ж мені за тобою до самої Аляски!» І смак м'ятної жуйки. Чорно-синя пачка, нерівно розірвана по краю, зеленуваті подушечки...

Сем.

Так, він її пам'ятає. І, здається, він її ненавидить.

Чи навпаки?

Утім, яка різниця? Вона така ж сучка, як і вони всі. Відтрахати і втопити. Нічого більше.

Ньолді зробив крок до гірко ридаючої Сем і... чомусь присів на підлогу поруч із нею, обійнявши за плечі.

— Чого ревеш, королево автостради?

Сем здригнулася, але не закричала. І навіть не відштовхнула невидимку-примару.

— Ти де? Ти мені маришся, чи що?

— А ти мені?

І раптом стало зрозуміло: а, власне, чи не все одно? Це не схоже на початок нового кошмару — і вже добре. А ілюзія чи реальність...

Вона вперто потрясла головою:

— Я не чокнута! Не чокнута!

— Ну, про себе того ж сказати не можу.

Ньолді нарешті скинув фіт ф'яту, і погляд темних, як чорна кава, опухлих і почервонілих від нескінченних ридань очей повільно сфокусувався.

— Навіщо ти дзвонив?

— Я ж сказав.

— Але навіщо?

Справді: навіщо? Нікс розсіяно відвернувся, потім знову перехопив її погляд:

— Не знаю. Мені просто дуже хотілося, щоб ти мене дочекалася.

Струмочок сліз пірнув у так послужливо покладене русло довгої подряпини, що розорала щоку, — Ньолді несвідомо зачарував споріднену стихію, і борозенка затяглася, заросла молодою рожевою шкіркою. Сем нічого не помітила.

— Цей твій... король. Чому він нас не вбив? Йому б слід було. Усім було б краще. Тоді б я не вбила Моллі. І не розповіла про вас копам. А я розповіла. Чому ти просив за мене? Навіщо? Хто я тобі?

Ньолді перехопив її руку, готову завдати собі самій нове каліцтво, обережно стиснув:

— Я не знаю, Сем.

Вона втупилася на свої величезні коліна, що стирчали з-під подолу сорочки.

— Я чудовисько.

Нікс не стримав сміху — знайшла, кого лякати! І сильніше стиснув її велику, по-чоловічому шорстку долоню:

— Мені однаково.

Сем раптом уткнулася носом йому в плече, продовжуючи ледь чутно схлипувати:

— Ти ж мене зовсім не знаєш...

— Ти мене теж. — Ньолді погладив жорсткий їжачок її волосся. — І це шанс для мене.

Світло-лілові ромбики кахлю на підлозі затягнулися напівпрозорою сіточкою водяного моху, скло душової кабіни густо запітніло, по вигнутій грані покотилися важкі гірко-солоні сльози моря. Сонна сліпа струмка сповзла по стіні, мацаючи роздвоєним зміїним язиком звивисті тріщинки в штукатурці. Зашурхотіла — ш-ш-ш-ш-ш! Сем насторожено підняла голову, і величезна солона перлина, зірвавшись зі стелі, розбилася їй об перенісся. Сем поморщилася:

— Це ти чого твориш? Утопити мене хочеш, чи що?

— Швидше вже себе самого, — цілком серйозно промовив Ньолді.

Сем нервово закусила губу:

— Не треба. І так усі, кого я... — Вона на мить осіклася, ковтнула і все ж таки закінчила: — ... кохала, померли. З моєї вини.

— Я живучий, — ледь усміхаючись, нагадав їй нікс. — Казав же тобі: якщо захочеш убити, всаджуй повну обойму.

Накрило. Затопило дев'ятим валом. Стара нічна сорочка порвалася, коли вона намагалася стягнути її з себе — тріснула відразу на спині й на грудях.

— Можу заштопати. Прямо на тобі.

— До біса. Краще вже дорви.

Мох огорнув холодну слизьку підлогу густим ворсом, лоскочучи кісточки, долоня занурилася в моховиті зарості її пахнучого сіллю лона. Сіллю і яблучним соком. Ньолді вдихнув дурманний аромат, захлинаючись, каменем падаючи на дно, потопаючи. Губи спіймали пружну намистину в серцевині розкритої черепашки, і реальність затьмарилася сріблястими брижами. А коли її темні морські надра сколихнула хвиля нестримного цунамі, і тією самою хвилею потягнуло кудись на дно й одночасно зашпурнуло на краєчок щербатого місяця його самого — на виручку ніксу прийшли її широкі, як спини дельфінів, долоні, ніжно й рішуче тягнучи в глибини стихії, наче перекинуте берестяне каное.

— Хочеш, утечемо? Просто зараз! — У її величезних чорних зіницях — темних місяцях на дні океану — примарним силуетом плавало його ж власне відображення.

— А як?

— О, це просто! Тільки тобі доведеться знову довіритися мені. Першого разу завжди боляче.

Сем заплющила очі й кивнула.

***

Два надзвичайно великих птаха — неповороткий чорний баклан і верткий блакитнокрилий буревісник — зробили почесне коло над черепичним дахом психіатричної клініки й, з тріумфуючими вигуками, полетіли кудись на схід від сонця і на захід від місяця.