Мертве місто

— Чув я, княже, що приходили до тебе філософи. — Голос пійманого за Ловами ледь дрижав.

— Філософи?

— Так, німецькі, козарські та ці... — Полонений сплюнув на дерев’яну підлогу. — Болгари від Бохміта.

— Ти що верзеш? Козари до міста вже сто років не наближаються. З того дня як тут сів прадід мій Ольг! Та й чи лишились вони в світі, ті козари? Кажи, біс чорний, що ти за Ловами винюхував? Чи може хтів воду в Либіді отруїти?

— Не біс я, княже! Зовсім навіть навпаки! Богу служу.

— Котрому з богів? І що він наказав тобі робити біля мого міста?

— Бог — єдин. То брешуть люди, і не було в тебе болгар та німців?

— Не було... — Князь стріпонувся. — Тут я питання ставлю! Кому підкоряєшся? Що робив біля річки?

— З греків я, княже. Почув наш патріарх, що йдуть до тебе філософи козарські та болгарські аби взяв ти віру лиху та брехливу. Направив патріарх нас, грішних, до тебе переконати охреститись. Ну, тобто взяти віру грецьку. Дарунків дав багато. Без пригод ми дістались майже до Києва, навіть пороги з божою поміччю пройшли і степовиків не зустріли. Вчора на ніч зупинились біля березняків на тому березі. Вночі на нас напали лихі люди... Лише я один врятувався, бо як лодія наша загорілась, стрибнув у ріку. Господь не дав загинути, мене викинуло на берег, а потім твої люди, княже...

— Дарунків багато, кажеш. А чи велика лодія?

— Двадцять гребців, княже.

— Тьорнбергу!

Рудоволосий одноокий велет за спиною полоненого ледь схилив голову. Мовляв, чую тебе, княже.

— Візьми два десятки з дружини малої і гайда за перевіз. Подивись хто там нишпорить. І чи нема в березняках лодії з дарунками. Що за дарунки там були?

— Квадрига зі щирого золота. П’ятдесят таланів. А керує квадригою святий Михайло, що самого Сатану переміг.

— П’ятдесят таланів? Не цінять нас у греках, ой не цінять. Тьорнбергу, все чув? Пішов звідси! Філософа мені лиши.

— Не філософ я, княже, — голос полоненого перестав дрижати.

— А хто ж тоді?

— Простий переписувач. Максимом, кличуть. Взяли мене аби я записав все, що бачив і чув в Русі. А потім мої записи...

— Дрібний ти на Максима. І таки шпигун! Але не будеш ти нічого записувати, — хижо посміхнувся князь. — Добре, “нефілософ”, а про віру свою розповіси? Я б радо послухав.

— Так, княже, розповім. Було це шість тисяч і ще чотириста дев’яносто чотири роки тому. На початку, у перший день, Бог створив небо і землю...

Дерева над вершником змикались так що і неба не було видно. Два дні тому хлопець лишив за спиною браму Горішнього містечка і рухався на північ. Про цю стежку мало хто знав. Купці і мандрівники до Новгороду і далі у Варяги йшли водою, зимою — по кризі. У ліс до поліщуків мало хто наважувався увійти. Навіть жадібний до данини дід нинішнього князя Ігор не ризикував заглиблюватись у ліси та болота навколо Порати. Ходили чутки про дивних “не-людей”, котрі будують містечка глибоко в лісових хащах, про звірів, що валять ліс і продають дерева ляхам, про живі річки і озера. Багато чого могли розповісти купці, котрі самі ніколи не входили під крони давнього лісу.

Та жили в лісах звичайні люди. Молились своїм богам, кували зброю та лемеші з болотного заліза, хоча самі майже не воювали та землю не обробляли, ліс та болото давали їм усе для життя. Торгували у Києві та в Чернігові, до себе ніколи не запрошували. І ніхто й не знав, що в містах працюють на них “здобувачі слів” — шпигуни. Вони слідкували за усіма новинами — від смерті чергового князя до цін на торгу — і доповідали в свої таємні лісові села. Містянам лишалось тільки дивуватися: як не відомий нікому коваль не дає себе надурити, просить і дає справжню ціну.

Вершник почув крик сови. “Точно — напівзвірі,” — усміхнувся про себе.

— То я — Сокіл, — крикнув вершник кудись в небо.

Хащі праворуч від дороги розсунулись і показалась стежечка до селища. Звичайного селища на десяток дворів: кузня на відшибі біля самісінького берега річки, круглий будинок волхва посередині та невисокі тини, котрі не відгороджували, а лише позначали кордони між дворами. Ворота з зеленими гілками безшумно закрились за вершником.

З круглої будівлі вийшов чорнобородий волхв. Вершник зіскочив з коня і став перед волхвом на одне коліно:

— Довгих днів, батьку.

— Підведись. Які там новини в місті?

Хлопець витяг із сумки довгу вишневу паличку з зарубками:

— Ціни на торгах, батьку.

Волхв пробігся пальцями по зарубках і пробурмотів:

— Цього літа боги будуть без грецького вина, але з медом. Добре. Що там було в Києві з місяць тому? Перун був наче п’яний, молитов не чув, тільки щось мугикав.

— А, — посміхнувся Сокіл. — То жереб.

— Жереб?

— Так, він. Впав на одного варяга. Щоб той старшого свого сина Перунові віддав. Варяг не захтів та ще й сказав, що не вірить Перунові. Так кияни палі під варязьким будинком зрубали і всю його родину спалили. Замість однієї — душ п’ять віддали. Ще двоє потім на тризні всмерть упилися. Тих теж Перунові присвятили.

— Ох, дурні люди. Що там ще сталось?

— Кажуть, з минулої повні сидить у князя грек якісь. Історії йому чудернацькі розповідає про бога, котрого вбили у тридцять і три роки. Чи це правда — не знаю, але в жіночому палаці Горішнього міста князя не було видно з тієї ж повні.

— То тепер до шести богів сьомого поставлять?

— Ні, кажуть, що цей на тридцять три роки має один усіх шістьох перемогти. Брешуть люди?

— Мо’, й не брешуть. Ромеї теж колись багато богів мали, тепер ось один у них.

— А хіба може бути бог єдиним?

— Князів, сину, багато, але інші оголошують себе володарями усього світу і ледь не братами Сонця, хоча і правлять двома пагорбами і озерцем. Так і боги, самі знають, що їх багато, але інші називають себе єдиними.

Волхв зупинився біля входу до круглої будівлі.

— Коваля мені поклич.

— Коваля? Будемо ладнати зброю і виступимо проти князя?

— Проти князя не встоїмо. А от проти цього нового бога... Спробуємо поборотись.

— Слухаюсь, батьку.

— Добре. Сам відпочинь, до матері зайди, а зранку повертайся до Горішнього. Будь обережним. Пам’ятай: ти наші очі і вуха у Києві.

Через два роки.

— Довгих днів, батьку. Ціни на торгах. — Сокіл простяг паличку з зарубками. — У місті...

— Сам знаю! Виють наші боги, жаліються. Спалили їх? Поскидали у воду?

— Так, батьку. І князь біля свого палацу будує дім новому богу. А за князем всюди цей грек дрібний бігає з пергаментом.

— Ще що?

— Кажуть кияни, що десь у наших лісах велет завівся. На людей нападає та пожирає. Кілька купецьких обозів пропало, знайшли лише кістки. Люди бояться, а князь дружину малу в ліси направляє.

— Не велет то, а наш коваль — Ведмідь. Зброю ладнає за моїм наказом.

— З купців?

— І з них теж. З будь-кого аби кров була. Відпочинь сину, завтра ти тут знадобишся.

Всі чоловіки поселення зустрічали ранок біля замаскованих воріт. З першими променями сонця здалеку почулось кукування зозулі. Волхв схопився за бурштиновий оберіг на шиї і прикрив очі:

— Ідуть... Ведмедю, ти все зробив як я казав?

— Так, волхве. Тільки вістря дуже маленьке. З тієї крові вийшло не так вже й багато заліза.

— Хто залишиться в живих, має знайти стрілу...

Раптом гілки на воротах запалали і від шляху почувся крик:

— Тут вони! Сюди!

Слідом почувся тупіт кінських копит.

— Всі виживемо, волхве, — посміхнувся коваль. — Не вперше.

Списи, лук у Сокола, два мечі — у волхва та коваля. Може й виживемо, може треба було ще збирати залізо, а не кувати таке маленьке вістря. На селище полетіли вогняні стріли.

Вже через годину нечисленні оборонці селища відступали до річки.

— Охрестимо їх Поратою! Вогнем і водою, — кричали княжі дружинники.

Десь на піску лежав Сокіл із стрілою у горлі, з десяток дружинників насіли на скривавленого коваля з уламком варязького меча в руці. А під ногами вже холодна вода річки — відступати нема куди.

— Стояти! — почувся владний голос десь з-за спини дружинників. В поселення верхи в’їхав воєвода Тьорнберг.

— Кажи, волхве, де ваші боги стоять?

— Водою їх пустимо! — почулось з-поміж дружинників.

Волхв лише посміхнувся:

— Бовванів не ставимо.

— Смієшся з мене, болотянику?

— Ні, воєводо. Наші боги в лісі, в річці, в небі...

Тьорнберг лише відмахнувся мечем, вказуючи вістрям на закривавленого волхва з тонким мечем:

— Прип’яти його до дерева, живим. От до того дубка... Може це і є його бог. Село спалити.

Хтось з десятників запитав:

— А як вогонь на ліс перекинеться?

— Так і буде. Більше богів згорить.

На волхва накинули відразу три аркани і потягли до дерева. В складені над головою руки вп’явся величезних цвях. І не шкода ж княжим людям заліза.

— Воєводо, — крикнув волхв. — Перекажи князеві, що і через тисячу років він не нап’ється з Пораті, бо вода в ній стане гіркою! І багато людей повмирають з тієї води, бо стане вона як полин.

Та воєвода Тьорнберг не чув, він наказував підпалювати будинки і скидати тіла захисників у річку. Лише один з десятників почув прокльони волхва і сплюнув на пісок:

— Так скоро і хрестити не буде кого.

Це було не перше мертве селище на шляху княжої дружини.

__1986 рік нової ери__

— Рівняйсь! Струнко! Товаришу полковнику...

Грузний чолов’яга в зеленій польовці без погонів махнув рукою.

— Вільно!

Названий полковником оглянув невелику шеренгу, котра вишикувалась біля двоповерхової будівлі колишньої пральні. Двадцять п’ять бійців, всі старші за двадцять один рік, всі рядові. Різні підрозділи, різні підпорядкування. Об’єднувало хлопців лише те, що кожен з них хоча б два курси провчився в технічному виші. Зібрати їх було непросто, ще важче було переконати керівництво в тому, що центр Прип’яті не може патрулювати будь-хто зі строковиків. І ось тепер двадцять п’ять рядових під керівництвом одного полковника і одного капітана.

— Так, бійці. Знайомимось. Звати мене Віктор Петрович, прізвище: Чорний. Звання: полковник міліції. Працюю в Експертно-криміналістичному управлінні МВС УРСР, Чернігів.

Бійці в шерензі почали переглядатись, серед них не було жодного з Внутрішніх військ.

— Відбирав я вас особисто. Мені потрібні хоч трохи грамотні люди.

Полковник пройшовся вздовж шеренги вдивляючись в обличчя, які до цього бачив лише на світлинах в особистих справах.

— Наше основне завдання: запобігання мародерству у тимчасово відселеному місті Прип’ять. Так написано в наказі. Проте, нашою справжньою задачею буде складання мапи рівня радіоактивного забруднення. Більше того: якщо побачите якусь підозрілу активність всередині будинків, самі туди в жодному випадку не лізьте! Зв’язуєтесь зі мною.

Полковник підняв над головою “цеглину” рації “Віола-Н”.

— Питання?

— А зброю нам дадуть?

— Багнети в піхвах. Зброя вам не знадобиться. Розумні питання є?

З шеренги почувся тихий сміх. Полковник теж посміхнувся.

— Добре. Їдемо далі. Розміщаємось в будівлі пральні. Будівля чиста, її перевірили. Кожного дня буде видаватись десять маршрутів, маршрутом йде по два бійці, п’ятеро лишаються тут в резерві. З однією з груп виходитиму і я. Разом з резервом лишається капітан Тарасов, — полковник кивнув собі за спину, — він також виконує обов’язки мого заступника і фельдшера. Капітане!

Тарасов зробив крок до полковника і щось вклав йому в руку. Чорний двома пальцями взяв маленький чорний циліндрик з трьома цифрами, що написані білою фарбою від руки.

— Це індивідуальний дозиметр. Кожен з вас, не важливо в місті чи в резерві, носить його в нагрудній кишені. Свій номер запам’ятати — обов’язково. Перед відбоєм здаємо капітану, зранку отримуємо. Дізнаюсь, що хтось залишив дозиметр в частині чи носив не в нагрудній кишені, — полковник зітхнув, — покараю. Питання?

— Товаришу полковнику, це ж фотокасета.

— Прізвище, боєць?

— Рядовий Сергій Поліщук, товаришу полковнику.

— Де вчився?

— Київський ордену Леніна імені П’ятидесятиріччя...

— Достатньо! Київський політех, дуже добре. Десь з цих місць, Поліщук?

— Ні, товаришу полковнику, киянин.

— Дозволяю звертатись не за уставом. “Вікторе Петровичу” буде достатньо. У випадку надзвичайної ситуації дозволяю кричати “мамо”.

Солдати в шерензі розсміялись.

— Так, це фотокасета, — продовжив полковник. — Всередині десять сантиметрів фотоплівки “Свема”. За тим як вона буде засвічена капітан Тарасов визначатиме рівень накопиченої вами радіації. За вісім бер... Хто знає що таке “бер”?

— Біологічний еквівалент рентгену!

— Саме так, Поліщук. За вісім бер отримаєте наказ про дострокове звільнення в запас.

З шеренги донеслось питання:

— А вісім бер це багато?

— Співробітник АЕС отримує п’ять бер на рік.

— Цієї АЕС? — хтось з шеренги кивнув на захід Сонця.

— Ні, тієї що нормально працює... Відставити сміх! Вісім бер — безпечна доза, на здоров’я вона не вплине. Продовжуємо інструктаж. Ті хто в місті — оперативні групи, ті хто на базі — резерв. Це я вже казав? Оперативні групи отримають мапи зі своїм маршрутом, по маршруту заміряти фон, показники нанести на мапу. Якщо фон більший за п’ять рентген — поставити позначку і покинути небезпечну зону. Мапи здаються мені, копії робити — забороняю! Якщо зустріли людину на вулиці, відразу повідомляєте мені і за можливістю затримуєте. Тікає — не наздоганяйте, людину зі зброєю не намагайтесь затримати, просто повідомляйте. Помітили людину в будинку — в будь-якому, крім нашої пральні, — повідомляєте мені, в будинок не заходите. Це я теж казав? Добре. Кожна група має одну рацію “Віола-Н”, один дозиметр СРП-68-01, один планшет з мапами. Кожен боєць має один індивідуальний дозиметр. Інструктаж з користування СРП — завтра зранку, там все просто: головне не чіпайте перемикачі.

В шерензі знову розсміялись. Полковник продовжив:

— Питання? Ні? Розійтись! Розміщуйтесь на першому поверсі. Вікна не прочиняти! Знаю, що спека, але навіть не думайте. Десь за годину викликатиму кожного по черзі.

Койки на першому поверсі стояли просто вздовж величезних пральних машин. В кутку кожної койки лежав набір постільної білизни зі штампом Південно-Західної залізниці. Звичайної “тумбочки” чергового з телефоном чи “червоного кутка” з трикутними прапорцями та погруддям Леніна не було. Слідом за солдатами до залу з пральними машинами зайшов і капітан Тарасов:

— Бійці! З завтрашнього дня буде встановлено графік чергувань. Резерв має двічі на добу здійснювати вологе прибирання цього приміщення. Оперативні групи повинні чистити взуття перед виходом в місто і після повернення. Чистимо в першій залі, там де був прийом-сортування. Це не моя забаганка, пил на землі теж може бути радіоактивним. Зрозуміло? От і добре.

Полковник розмістився на другому поверсі у невеликій комірчинці за металевими дверима. Певно, ще місяць тому тут зберігали гроші хімчистки до інкасації. Зараз на поличці розмістилась польова радіостанція, два автомобільних акумулятори, якісь незрозумілі пляшечки та кілька дерев’яних ящиків — наче поштові посилки. Настільна лампа з зеленим конусом підсвічувала купу паперів: якісь карти, фотографії, сторінки з особистих справ. За вікном вечірнє небо підсвічувала біло-блакитна заграва, неодноразово “загашений” реактор ще “дихав”.

— Добре, клич наступного.

Навіть якщо з кожним бійцем проговорити лише п’ять хвилин, це виходить... Виходить... Більше двох годин. Втомився. А в п’ять хвилин не вкладався. Ще й від Дитяток сюди поки доїхав. А великі чини не хочуть далі Дитяток по землі їхати. Дурні. Вертольотом вони не меншу дозу хапають, а над реактором хоче кожен пролетіти. Дурні.

— Товаришу полковнику, рядовий Сергій Поліщук за вашим наказом...

— Сідай. Не шуми. Я ж сказав: “не за уставом”. Київський політехнічний... Який факультет?

— Хіміко-технологічний.

— Серйозно? Як там Рейтер собі поживає?

Солдат здивовано посміхнувся:

— Ліон Григорович? Краще за усіх.

— Цікаво, його сюди не викликали?

— Не можу знати.

— Та зрозуміло. За що виключили, боєць?

— Опірмат, Вікторе Петровичу.

Капітан Тарасов вишикував солдатів біля входу до пральні.

— Увага! В резерві лишаються Павлов, Цвітков, Шапіс, Юрченко та Ящук...

Останнє прізвище заглушив стрекіт двигунів гелікоптерів. Двійко Мі-8 з відсуненими боковими дверцятами важко пройшли над дахами висоток.

— Полетіли, чортяки, — пробурмотів полковник.

Вже тиждень в уламки реактора скидали пісок, цемент, мішки зі свинцевим шротом... Наче допомагало.

Капітан викликав наступну пару:

— Поліщук, Рибкін.

— Я! Я!

— Ваш маршрут від річкового порту до профілакторію. Вулиця... — Тарасов звірився з планшетом. — Вулиця Огнєва. Заміри кожні десять метрів. Йти виключно по асфальту, на траву не заходити, до води близько не підходити. Питання?

— Ніяк ні!

— Добре, зараз вулицею Дружби народів до порту, а там праворуч. Перед початком замірів доповісти по рації. Бігом... Руш!

Повітря пахло аптекою. Над розпеченим асфальтом дрижало повітря. Годину тому вулицею пройшли поливальні машини, але дорога встигла висохнути. Спека. Звуки кроків відлунювались від стін закинутих будинків. Не буває так тихо в містах... Навіть вночі.

Біля річкового порту доповіли про прибуття і зробили перший замір. Перші цифра лягли на “шахматку” в планшеті.

— Пиши: триста мікрорентген на годину.

— Це багато?

— На гранітному кар’єрі і більше було. Пиши, не відволікайся. Записав? Йдемо далі.

— Тут дві автівки, на мапі позначені червоним.

— Добре, просто обходимо.

Просувались повільно. В звичайному місті шістсот-сімсот метрів — це хвилин десять повільним кроком. Тут все складніше: виставив перед собою щуп дозиметра, подивився на шкалу, зробив крок, поставив ногу точно в те місце, яке щойно заміряв, через сім кроків крикнув напарнику, котрий крок в крок ступає за тобою, показники дозиметра, а через півсотні метрів — міняєтесь місцями. Берет змок і поважчав вже за десять метрів, спиною котився піт. Похід однією вулицею зайняв майже дві години, за цей час сонце піднялось в зеніт і нещадно пекло. Брати із собою воду заборонено: вживання їжі та пиття тільки в розміщенні групи, тобто в будівлі пральні.

Біля воріт профілакторію Сергій доповів по рації і отримав наказ повертатись іншою стороною вулиці Огнєва — ближчою до затону. Дорогою треба було провести заміри фону над травою.

— Тільки ж самим з асфальту не сходити. Зрозуміло? — пророкотів в рацію полковник.

— Так точно.

— Буде щось підозріле — відразу повідомляйте. Кінець зв’язку.

— Так точно. Кінець зв’язку.

Рибкін неначе косою провів датчиком дозиметра по траві, стрілка слухняно стрибнула в праву частину шкали.

— Так, пиши, Сергію...

Три чи чотири точки замірів пройшли без пригод. Раптом стрілка дозиметра хитнулась ліворуч і вперлась в “нуль”.

— Серьога, тут “нуль” показує. Що робити?

— Бути того не може. Може батарея сіла? Переведи нижній перемикач в “Бат”.

Клац! Стрілка хитнулась праворуч і завмерла між “25” і “30”.

— Батарея в нормі. Що робимо?

— Мо’, давай ще раз поміряємо минулу точку?

— Як варіант, пішли! — Рибкін клацнув перемикачем на дозиметрі.

Вже за кілька кроків стрілка знов поповзла праворуч, показуючи зростання рівня радіації.

— Так, радіометр працює.

— Може там просто чисте місце?

— Та ні, рівень нижчий навіть за фоновий. Може з полковником зв’яжемось. Він казав “якщо буде щось незвичайне...” Це точно — незвичайне.

— Я думав, це стосувалось “незвичайно” високих показників... Добре, зараз.

Сергій витяг рацію з поясного кріплення:

— Товаришу полковнику, доповідає Поліщук. Вулиця Огнєва.

— Так, Сергію. Що там у вас?

— Тут в траві зона без радіоактивного забруднення, дозиметр “нуль” показує.

— Батарею в дозиметрі перевірили? Там є режим “Бат”...

— Так, перевірили. Також повернулись на вже пройдену точку маршруту і повторно її заміряли — змін не було. Дозиметр працює нормально.

— Добре, зараз під’їду — подивлюсь що у вас там за аномалія. Стійте на місці. З асфальту — ні на крок! Чекайте на мене. Кінець зв’язку.

Рибкін хотів був сісти на асфальт, проте Сергій втримав його за плече:

— Краще не треба. Тут вся гидота ближче до землі.

Хвилин через п’ять порожньої вулицею до солдатів під’їхав УАЗік з сірим брезентовим тентом, в абсолютній тиші міста звук мотору здавався особливо гучним. Ще й від води йшла якась дивна луна. З машини вийшов полковник:

— Так, бійці, що тут вас?

— Це там, товаришу полковнику, — кивнув в бік затону Поліщук.

— Дозволяю не за уставом. Давай сюди радіометр.

Чорний пройшовся вздовж бордюру, виставивши перед собою датчик. Десять кроків вперед, потім повернувся до УАЗіка і пройшов стільки ж в бік річкового порту.

— Дійсно, дивна штука. Боєць, — полковник повернувся до Рибкіна, — там в машині біла фарба, давай її сюди.

На підлозі під заднім сидінням знайшлась скляна банка з білою фарбою і широкий малярський пензлик. Рибкін відніс банку полковнику, той зірвав капронову кришку, вмочив пензля у фарбу і провів смужку поперек дороги — від бордюру до середини дороги. Потім повторив смужку на асфальті біля іншого кордону аномалії. Чорний підібрав з асфальту кілька звичайнісіньких камінців, загорнув їх в якісь папірці і поклав до кишені. Потім зайшов за смугу, кілька разів із силою впечатав підошву чобіт в асфальт, повернувся до машини і там підніс датчик радіометра до підошви.

— Дзівасенька ди цікавісенька... — пробурмотів полковник.

— Прошу?

— Теж “нуль”, боєць. Хоча такого бути не може, — полковник провів датчиком під бампером УАЗіка. — Машина три дні містом їздила, а зараз — чистісінька.

Чорний подивився в бік затону. За деревами плюскотіла вода.

— Так, бійці, я пройдусь до затону, поміряю там. Вам — з асфальту не сходити, коли щось станеться, відразу зв’язуйтесь з Тарасовим у пральні. Щоб не сталось, за мною не ходити. Питання є? От і добре.

Вже за хвилину полковник зник за деревами. Тишу над містом розірвала чергова ланка гелікоптерів, важкі Мі-26 йшли в бік станції. Хвилин за двадцять полковник повернувся до машини з клаптиком брезенту в руках:

— Дивіться, що я знайшов, — Чорний скинув з шиї ремінь радіометра і поставив його на землю, підійшовши до хлопців, розгорнув брезент. — Хтось знає, що це може бути?

“Щось” було довжиною з пів пальця і нагадувало дивний листочок. Від вісі відходили два пласких “крила”. Предмет був темно-вишневого кольору, наче і металевий, але не блищав, хоча кромки “крил” здавались гострими.

— На ньому найнижчий рівень радіації. Є ідеї?

Рибкін схилився над брезентом.

— Товаришу полковнику, Вікторе Петровичу, це звичайно нісенітниця... Але ця штука нагадує мені... Ні, не може бути.

— Кажи, боєць.

— Дуже схоже на вістря стріли. Скіфська доба чи Київська Русь, точніше не скажу. Та на землі воно не могло лежати... Культурний шар...

— Воно й не на землі лежало. На піску біля самісінької води.

— Тим більше. До того ж вістря були трохи більшими за розміром та й матеріал цей... Не схоже на залізо. Дозвольте?

Та не чекаючи дозволу Рибкін взяв вістря двома пальцями, підняв його на рівень очей і раптом захрипів. Вістря впало на асфальт, а солдат схопився за горло:

— Пече! Пече!

Рибкін впав на асфальт і почав дряпати собі горло та обличчя. Поліщук відстрибнув назад, а полковник кинувся до бійця розстібати комір. Під хабешкою на білому ланцюжку висів алюмінієвий хрестик, там де він торкався шкіри відбився великий малиновий опік. Полковник одним рухом зірвав ланцюжок з шиї солдата, той перестав хрипіти і спробував встати:

— Лежи, хлопче. Ти як?

— Краще. Що це було?

— Не знаю. Але предмети культу під час несення служби заборонені. Чи не так, боєць?

— Товаришу полковнику...

— Все нормально, отримаєш хрестика у Тарасова перед поверненням на “велику землю”. Поліщук! Чого стоїш? Допоможи товаришеві!

Сергій кинувся до Рибкіна, переступивши дозиметр. Той тріщав і показував 300 мікрорентген на годину.

— Тягни його в машину, — наказав полковник, шматком брезенту підбираючи вістря.

— Вікторе Петровичу, радіаційний фон повернувся.

Чорний зняв з поясу рацію.

— Бачу, підбери і вимкни радіометр. Дарма тільки малювали тут, — і вже в рацію: — Тарасов! Один трьохсотий, легкий. Термічний опік. Підготуй там все. Кінець зв’язку.

__Через тридцять років після катастрофи__

— Це станція Янів, єдине безпечне місце в околицях. Тут вас і залишаю. Зустрічаємось як і домовлялись: два зелених файри в будівлі річкового вокзалу і обходьте затон з заходу. Я від дамби буду йти назустріч. Чекаю з двадцять другої до третьої ранку, не більше.

В місті ця парочка мала б дещо незвичний вигляд. Коротко стрижена з виголеною потилицею дівчина в маскувального кольору комбінезоні несла відразу два наплічники — п’ятидесятилітровий Capricorn за спиною та міський на грудях. Високий худорлявий хлопець на відміну від своєї подруги міг похизуватись довгим темним волоссям, яке було зібрано у “кінський хвіст” та перехоплено чорною резинкою. Замість камуфляжу, на хлопці були звичайні джинси і чорна просякнута потом футболка, до сорокалітрового наплічника був припасований італійський дробовик з пістолетною рукояткою. І хлопцю, і дівчині на вигляд було років до двадцяти п’яти. Документів провідник ніколи не питав, грошей, зазвичай американських доларів, було достатньо.

Заходили в Зону з боку вічно нейтральної Білорусі. Кордон перетнули вночі біля залізничної лінії, потім кілька годин відлежувались, ховаючись від патрулів “миротворців”, біля станції Семиходи, майже під “Укриттям”. Проте самісінький “центр Зони” замовників не цікавив, вони заплатили за прохід до закинутого міста Прип’ять.

— Та все зрозуміло, дядьку, — нетерпляче вимовила дівчина. Хлопець біля неї мовчав.

— Тоді, успіхів вам, голуби. Щоб ви там не затіяли — успіхів, — провідник посміхнувся і попрямував до лісу.

— Пішли в приміщення, — дівчина подивилась провіднику услід. — Треба трохи подрімати.

Хлопець відчинив двері станції і посвітив всередину — наче тихо. Станція Янів була вже на території мертвого міста, тож “миротворців” можна було не боятися. Проте наскільки це місто “мертве” не знав ніхто. Та станція була порожньою, не було навіть птахів під прогнилою стріхою.

— Батько казав, що десь там має бути вхід до підвалу, — дівчина теж увімкнула ліхтар і зайшла в приміщення.

— Аби тільки той підвал не затопило, — озвався хлопець.

Спуску в підвал так і не знайшли, тому розклали каремати просто на підлозі в колишньому залі очікування. Швидко перекусили сухими горішками. Наливаючи холодну каву в кришечку термоса, дівчина сказала:

— Перші дві години спиш ти.

Хлопець мовчки кивнув і не знімаючи чобіт ліг на каремат. Дівчина кинула йому камуфляжну куртку:

— Накрийся, вночі зимно.

Перед чергуванням дівчина обійшла приміщення і підперла обидві двері цеглинами. Звичайно, “гостей” це не зупинить, але хоч буде чутно, коли хтось заходитиме на станцію. Потім повернулась до залу очікування, витягла з міського наплічника комплект мап — старих топографічних “зеленок” — і зробила кілька позначок маркером. З вісімдесят шостого року місцевість сильно змінилась: вулиці і шляхи поросли лісом, дерева пробивались навіть крізь асфальт, з’явились протипожежні просіки і ґрунтові доріжки та головне — змінилось розташування контрольних пунктів. А ще з’явились аномальні поля та скупчення артефактів. Хоча за словами її батька — полковника Чорного — артефакти ці з’явились вже давненько, з вісімдесят шостого, а може й ще раніше. Такий “артефакт” батько знайшов у Прип’яті, той невідомим чином поглинав радіацію у радіусі кількох десятків метрів, а потім ледь не вбив одного з солдатів. Про артефакт батько не став доповідати нагору, а сам як міг вивчав. Але так нічого і не знайшов, артефакт наче “розрядився”.

Після початку війни і обстрілу (за офіційною версією “випадкового”) сховища ядерних відходів у зоні відчуження з’явились аномальні поля та нові артефакти. Батько уважно дивився усі телерепортажі з зони відчуження, гортав “сталкерські” форуми, проте серед чисельних “пустишок”, “золотих куль” та “синіх кристалів” не було нічого схожого на знайдене влітку вісімдесят шостого вістря. Маленького червоного вістря стріли зі стовідсоткового заліза.

В свої шістдесят п’ять років батько знову воював. Полковник МВС у відставці, кандидат технічних наук, автор з десятка винаходів у сфері криміналістики... Тепер він був звичайним артилеристом, номер якійсь-там у розрахунку.

Дівчина була впевнена, що такий незвичайний артефакт здатен буде змінити хід війни, можливо навіть принести миттєву перемогу. Чому? Вона й сама не знала. Та навіть якщо вдасться очистити від радіоактивного забруднення Бунге чи викликати опіки у ворожих солдатів — цього вже буде чимало. Знайти б лише те вістря. Це не повинно викликати якихось ускладнень! Батько, хоч і не вірив у всю цю затію, проте розповів де саме у пральні зробив схованку з вістрям. Лишається тільки знайти.

На щастя, дві години пройшли тихо. Дівчина легенько штовхнула хлопця в плече, той відразу відкрив очі наче й не спав.

— Підйом, Артеме. Я ще раз обійду приміщення і ляжу спати. За дві години виступаємо. Переходимо через залізницю і просікою точно на північ до міста.

— Добре.

Хлопець підвівся з каремату, потрусив головою, відганяючи сон, потім трохи розім’яв ноги і відстібнув дробовик від наплічника. За хвилину повернулась дівчина і почала вмощуватись на карематі.

— Розбуди мене рівно за дві години. І не жалій!

— Так, сонце. І все ж я не розумію...

— Що?

— Проти нас воюють бомбами, ракетами, снарядами... Та навіть звичайними кулями — калібру п’ять-сорок п’ять чи сім-шістдесят два. Що може зробити загострений шматочок заліза, хай навіть часів Київської Русі, проти “Граду” чи пострілу з АГС? Тим більше, такий маленький шматочок заліза.