Звідки ви такі взялися?

– Уната́-а-а-ре-е-е! – голосно кричали хлопчики, шукаючи свого друга у лісі.

Під наглядом найстаршого вони збирали гриби й суницю. І все було начебто гаразд, допоки відповідальний за менших не побачив одного з хлопчиків. Підліток заспокоїв своїх друзів та оголосив, що вони відкладають збір і шукатимуть зниклого.

І якими б даремними не виглядали їхні потуги, він нарешті відізвався. Правда, не зовсім так, як очікувалося від того, хто заблукав.

– Ро́са! – голосно пролунало недалеко від групи хлопчиків. Уната́р кликав найстаршого, бо щойно його голос почув останнім. – Іди сюди! Потрібна допомога!

Хлопчики кинулися на крик зниклого. Очевидно, що Ро́са опинився біля нього найшвидше.

– Унатаре, ти куди забрів? – дивлячись на свого друга, суворо почав найстарший. – Ти навіть не уявляєш, як ми роз…

Роса щойно помітив, що малий взагалі не звертає на нього уваги, а його вирячені очі прикуті до чогось зовсім в іншому боці. Найстарший, за секунду переконавшись, що той неушкоджений, миттю зрозумів, що на допомогу кликав не для себе, а для того, від кого чи чого зараз не міг відвести панічного погляду. Щойно Роса обернувся в тому напрямку, як відчув, що його сніданок мав усі шанси опинитися назовні.

– Не дивися, дурнику, не треба, – борючись із відразою від того, що побачив, найстарший затулив очі Унатарові. Хтозна, як довго хлопчик витріщався на це…

Зашуміли кущики та трави під ніжками решти малих. Роса з розпачу скрикнув, що не може так само затулити очі їм усім. І тепер хлопчики, наймолодшому з яких щойно виповнилося вісім, а найстаршому було тринадцять з гаком, дивилися на те, що, Роса був певен, не кожен дорослий би витримав. Деякі мовчки витріщалися на жахливе видовище, як щойно Унатар, деякі, скрикнувши чи заскигливши, відвернулися. Один почав тихо-тихо плакати, всіляко стримуючись, щоб уже зовсім не розкиснути на очах своїх друзів. Саме останній швидко повернув найстаршому ясність думок.

– Ми зараз усі чимдуж вертаємося додому… – тремтячим голосом мовив Роса. – Кличемо старших… І лікаря Града, – глибоко вдихнувши, вже суворим тоном продовжив: – На “один, два, три” – біжимо.

Він навіть ще не почав рахувати, а деякі хлопчики помчали.

– Хутко! – вигукнув Роса тим, хто все-таки чекав його команди. – Щоб іще хтось зараз не загубився!

Всіх миттю мов вітром здуло. А менше ніж за годину з Ро́сою до лісу забігли лікар Град, його юна помічниця та двоє міцних чоловіків. Коли на вулицях, що вели від окраїни селища до будинку лікаря, здійнявся хлопчачий крик, сполошилися практично всі, хто був у той час не на полях. Роса, ввірвашись до помешкання Града, у двох реченнях пояснив причину галасу та паніки і заблагав, щоб менших розібрали дорослі. Про повернення всією групою хлопчиків на те місце в лісі й мови не могло бути.

Роса мовчки привів рятівників близько до місця, де Унатар першим знайшов «їх». У підлітка аж від серця відлягло, коли він, щойно опинившись у лісі, зрозумів, що прекрасно пам’ятає дорогу туди. Так би вони ще згаяли час на пошуки.

Тепер же залишилися кілька сотень метрів чагарників, кущів і високих дерев до… Роса різко зупинився, похитав головою і тремтячими губами вимовив:

– Я туди не піду більше, ні. Одного разу ви… вистачило, щоб тепер хо… хотіти це забути.

Четверо дорослих переглянулися між собою. Вони знали, що підліток не був боягузом, як і більшість із тих хлопчиків, які були з ним. То що ж їх усіх так вразило, що он найстарший до цих пір боїться? Детально не пояснили, але всі як один казали, що потрібна термінова допомога.

Град пішов першим. Чоловіки йшли одразу ж за ним, щоб у разі небезпеки прикрити лікаря та його помічницю.

Побачивши «їх», дорослі й самі зрозуміли, чому діти не змогли нормально пояснити, що сталося. Один із чоловіків із подивом вимовив:

– Матінко моя…

На траві валялися двоє. Молоді чоловік та дівчина мали дивний закритий міцний похідний одяг. «Він» був із темним, зараз брудним волоссям, зібраним позаду в невеликий хвостик. Лежав напівбоком, майже на животі, тому обличчя практично не було видно. Поруч із чоловіком був відкритий незвичайний великий продовгуватий пакунок із тканини. Звідти випали якісь ємності, маленькі згортки та клуночки і ще якісь речі, що рятівники із селища бачили вперше. «Він» був притомний, але, як вирішив лікар Град, не зовсім при тямі, судячи з того, що коїв із дівчиною. «Вона» лежала на спині, була схожої статури із «ним», мала світло-коричневе волосся, довше поясниці; миле обличчя. Молоді люди були сильно подряпані та побиті, але поранення дівчини виглядало настільки огидно, що було відразу ясно, чому Роса попросив залишити своїх друзів у селищі, а, повернувшись, не хотів ще раз дивитися на це.

Нижче грудини молодої дівчини виднілася велика рана. Вона була заповнена якоюсь болотяною речовиною, яку розмазував чоловік. Мов при маренні, він щось нерозбірливо казав до дівчини та сильніше притискав свою руку до її покаліченого тіла. Все виглядало так, що молодий чоловік намагався прикінчити дівчину, глибше вганяючи цю гидоту в її рану. Лікар аж здригнувся від такого неприємного видовища. Він точно запам’ятав, що Роса, з розгону забігши в його будинок і не переводячи духу, повідомив про непритомних та побитих чоловіка й жінку в лісі. Остання ще й мала жахливе поранення і щось зелене всередині нього, але «він», зі слів підлітка, точно не рухався, так само, як і ось «вона». Тепер же вони споглядають оце… навіть язик не повертається це якось назвати. Певно, чоловік опритомнів та захотів переконатися, що дівчина точно не виживе.

– Що… він з нею робить? – ледь чутно вимовила молода помічниця Града Ілі́к.

– Він же вб’є її! – на емоціях вигукнув один з чоловіків. – Чого ми стоїмо?

Почувши чужий голос, «він» сперся на бік, піднявся на руці та глянув на групу рятувальників. Від цього лютого погляду побитого чоловіка Град відчув, як по шкірі злегка пройшов мороз, чого він за собою не помічав уже багато років, хоча бачив різні жахливі речі. Що вже й казати про чоловіків із ними, які цілими днями пропадали на полі та поралися по господарству.

Град чомусь порівняв «його» погляд із таким, який мали тварини, коли захищали собі подібних. Якою б недоречною для цієї ситуації з людьми здалася лікареві така думка, він не відкинув імовірність того, що чоловік якимось незрозумілим їм чином намагається вберегти ту, поруч з якою лежав. Мовби на підтвердження цієї версії, «він», не промовивши ні слова, повернувся на живіт, припадаючи впритул до дівчини та починаючи знову втирати цю дивну речовину в її поранення. Град, скривившись від цього видовища, наблизився до пари. Щойно він опинився біля дівчини та ледь поворухнув рукою, щоб затулити сонячне світло “кашкетом” біля очей, як молодий чоловік різко вигукнув:

– Не підходьте! Нічого їй не робіть! – і стиснув повіки.

– А сам-то що чиниш із нею? – зауважив лікар, все більше схиляючись до думки, що «він» не добиває дівчину.

– Це – мазь. Мною власноруч зроблена, – гнівно вилетіло з рота чоловіка. – Виглядає, як повна гидота, а то й отрута, – я знаю. Але вона допоможе.

– Ти – лікар? – запитав Град.

У цей час решта з його групи підійшли до поранених. Один з чоловіків рішуче простягнув руки до «нього» з явним наміром забрати цього монстра від бідолашної, а Ілі́к наблизилася до дівчини, щоб краще розгледіти, що з нею сталося. Покалічений чоловік підхопився, доволі спритно для його стану, й, залишаючись навприсядки, затулив своїм тілом «її».

– Якщо завадите, зробите тільки гірше. І Га́рті, і собі, – загрозливо і трохи розпачливо попередив «він».

– На себе подивися, монстре! – рішуче відреагував чоловік, що хотів відчепити «його» від, як він думав, жертви. – Ти тримаєшся на самих лише погрозах. Нам же з такими пораненнями насправді нічого не зробиш, – він вхопився за подряпану руку молодого чоловіка… й тут же був відкинутий назад.

Виявилося, що побитий мав ще неабиякі сили та був готовий стояти на своєму, захищаючи «її». Усвідомивши це, Град, Ілік та третій відступили назад. Горе-рятівник підійнявся й став поруч четвертим.

– Назад! – щосили крикнув «він». Чоловік неабияк розлютився, його аж затрусило. – Навіть не думайте підходити!.. Я знаю, що роблю! Мазі… мазі, може, треба більше часу, щоб подіяти!..

– Не схоже це ніяким боком на мазь, – пробурмотіла Ілік.

– Я сам ні в чому не впевнений, – спантеличено відповів на це лікар своїй помічниці. – Вони явно – нетутешні. А ми що, багато світу бачили? Зараз всяке може бути, – зітхнувши, Град звернувся до відчайдушного захисника навпроти: – Я з цією дівчиною – лікарі. Ми можемо допомогти, ми…

– Не треба, – «нетутешній» аж стиснув кулаки. Обвівши групу із селища поглядом людини, яка за крок від “перетину межі”, чоловік опустив і підняв голову.

Два чоловіки, Ілік і Град відразу помітили, як його очі ось-ось були готові бризнути сльозами.

– В такому стані він може зробити із нами чи нею що завгодно, – заговорила помічниця так, аби тільки її односельчани почули. – Гляньте, він же себе взагалі не контролює…

«Він» же зробив те “що завгодно” із… собою. Група рятівників чекала “чого завгодно”, але не такого…

Молодий чоловік відвів руки назад, а верхньою частиною тіла подався вперед, стоячи при цьому на місці. В цей час його шкіра за кілька секунд стала чорною, волосся на голові почало рідшати, а риси обличчя деформуватися, як в історіях про монстрів. Ілік закричала та кинулася до Града. «Він» – чи, може, вже «воно»? – різко перевів руки вперед і припав на них до землі. На очах почав рватися одяг на чоловікові. А його тіло продовжувало змінюватися із людського на… Не встигши сповна пережити шок від уже побаченого, четверо із селища отримали порцію нового, дивлячись, як від землі з положення лежачи розпрямляє зігнуті лапи… пес. Набагато більший за дорослу людину; чорний, як щойно стала шкіра в «нього»; короткошерстий і замурзаний, подібно до чоловіка, який ось щойно був перед ними на землі. З хвостом та пащекою, яка поки що була міцно стисненою. А в загрозливих очах… та сама волога, яка мала потекти сльозами.

Пес спритно подався назад і став поруч із молодою дівчиною. Його передні лапи були трохи попереду «її» ніг, хвіст настовбурчився, і весь вигляд тварини виказував готовність до нападу, якщо хтось із чотирьох рятівників поткнеться до дівчини.

– Всяке може бути… – в паніці вичавив Град, повторюючи свої нещодавні слова до Ілік. – Але щоб таке…

Але дивні молоді люди вирішили підкинути “ще більше яскравих вражень”. Причому в три етапи.

Перший помітила Ілік. Вона все ще могла добре бачити поранену дівчину. В помічниці лікаря очі на лоба полізли, коли якимось чином угледіла, як «вона» слабко поворухнула рукою, коли вся увага мала б бути прикута до собаки, який став їхнім новим суперником. Молода дівчина дотягнулася до ближчої до себе задньої лапи тварини й стиснула її. Пес вмить зреагував та обернувся до неї.

Помічниця Града була вкотре спантеличена – цього разу тим, що дівчина опритомніла так швидко, якщо брати до уваги таке поранення та те, що робив із «нею» чоловік. Ілік ні на секунду «йому» не повірила, що то – мазь. І навіть зараз, дивлячись на дівчину, яка більш-менш оклигала, юна помічниця не вважала, що це завдяки тій бридкій гидоті, що так несамовито пхав до рани молодий чоловік.

Наступним черговим здивуванням стало єдине слово, що вирвалося з пащі собаки:

– Га́рто…

– Він вже називав це ім’я, – на видиху мовив Град. – Дівчину точно звати Гарта.

– Пес… пес говорить голосом цього скаженого… – запанікував один із чоловіків.

Ілік була з ним абсолютно згодна. Цього єдиного слова вистачило, щоб впізнати ті самі розпачливі інтонації.

– Лу́кію, зі мною вже все гаразд… – стиха говорила дівчина, гладячи лапу пса. – Ходи сюди… до мене… все добре… все…

Видно було, що «вона» ледь трималася. Але все одно якось спромоглася заспокоїти собаку-захисника. Тварина повністю розвернулася до дівчини, і тут сільських мешканців підстеріг заключний сюрприз.

Пес, припадаючи до Гарти, от просто нізвідкіля розпростер великі чорні крила. Вони повністю закрили дівчину, а сам собака притулився так близько, майже втиснувся в «неї» збоку.

Град був певен, що той кинеться дівчині прямо на грудину; але тварина не просто була розумною і вміла захищати, не просто могла говорити, а й була тим самим молодим чоловіком – Лу́кієм – якщо він правильно розчув ім’я із слабких вуст Гарти – який намагався врятувати «її» дивною маззю та оберігав, як міг, при своєму не найкращому фізичному стані. Град остаточно переконався у своїй неймовірній здогадці, що Лукій не намагався добити дівчину. І односельчани лікаря теж, дивлячись, як затихли ці дивні двоє під… крилами пса. Від останніх було відійти справді важко, бо натяку на крила в собаки не було.

Четвірка наважилася підійти до молодих людей впритул. Бо ж вони просто лежали, і пес поки що не становив загрози.

– Живі? – “переваривши” всі, як він сподівався, несподіванки на сьогодні від цих двох приблуд, поцікавився лікар. – …Ви там живі? – трохи захвилювався Град, нахиляючись нижче до людини та собаки. – А то на радощах, що все обійшлося, теж можна втратити свідомість і…

Пес різко розвернув голову до лікаря, заставши його зненацька. Град автоматично відсторонився, а на нього дивилася розумна морда собаки із доріжками сліз до підборіддя. Пес-Лукій почав із хвилюванням у голосі:

– Я б нізащо не дозволив померти дружині на моїх руках. До кінця би боровся, – тут собака заговорив рішучіше: – Якщо ви, пане, маєте кохану, ви точно знаєте, про що я кажу.

– “Пане”? – брови лікаря Града підстрибнули. – Та ви явно не звідси. У нас так ні до кого не звертаються.

– Чекай-чекай, – перебила його Ілік, витріщаючись на дивну пару, – ти сказав “дружину”? Ви – разом?! Людина і собака?

Лукій, залишивши питання Ілік без відповіді, продовжив говорити із Градом:

– Вона знову знепритомніла, – піднявши свої крила, винувато глянув на свою супутницю. – Якщо ви – справді лікарі, то віднесіть її в безпечне місце.

– А ти як? – серйозно запитав Град. – Сам дійти до нашого селища зможеш?

– Так, – пес закивав головою, чистісінько як людина. – Мене дерево подряпало при падінні, а Гарта опинилася на землі з гілкою всередині свого тіла.

Лікар із своєю помічницею не приховували, що не повірили його словам: ніякої гілки поруч не було. Чоловіки із селища після цих слів Лукія почали озиратися навкруги, щоб знайти те, що пробило таку діру в тілі молодої дівчини.

– Я викинув її подалі з очей моїх, як тільки зробив мазь. Навіть не пам’ятаю, в якому саме напрямку, – весь на емоціях був, – зупинив їх Лукій, побачивши, що ті шукають цю ненависну йому гілку.

– Пес, – забелькотіла Ілік, – говорить як людина. Ти… справді той чоловік, що не підпускав нас до неї? – юна помічниця вказала на Гарту.

На кілька секунд собака задумався із таким виразом, яке було притаманне радше обличчю людини, ніж морді тварини. Сумнівів Ілік наче й не було взагалі.

– Так. Не бійтеся мене. Я не скривджу ні Гарту, ні вас, якщо хочете допомогти. Я донесу Гарту сам, куди скажете. Прошу ж вас, панове, і вас, юна дівчино, візьміть наші речі… А-а-а… а де наплічник Гарти? – пес і сам почав роззиратися навкруги, щоб разом із рятувальною командою переконатися, що в полі зору був лише один довгий пакунок, який Лукій назвав дивним для селян словом “наплічник”.

– Молодий чоловіче, – похмуро звернувся лікар, – не про те думаєте.

– У ньому – все, чим ми зараз живемо, – протягнув Лукій, подібно до того, як би скавчав пес.

Явно тваринна поведінка спантеличила селян. Зрозумівши це, пес знітився. Ні, серйозно, дивлячись на його морду, саме “знітився” першим спадало на думку. Чоловіки, Град та Ілік знову не могли второпати, чи він людина, чи тварина.

– Я носив поранених не один раз, – Град перевів розмову в інше русло. – Не таких дивно поранених і…, – глянув на Гарту, – зцілених невідомими мені засобами. Але носив-таки. Знаю, як правильно взяти, тримати, з якою швидкістю нести, як часто і правильно робити зупинки, щоб самому дістатися до кінцевої точки не дуже виснаженим, і ще купу дрібниць. Ти зрозумів мене, молодий чоловіче. Навіть не обговорюється. Речі понесуть хлопці. А тобі належить дійти до дому цілим та неушкодженим. І якось так… – лікар вдивлявся в собаку, – щоб не полякати наших односельчан.

– Он де пакунок, – не зовсім доречно втрутився один із сільських чоловіків, показуючи вгору на кремезне дерево, що найближче стояло до них.

Усі, як по команді, забули про настанови Града та підняли голови. На доволі великій висоті між гілками справді застряг такий же пакунок-наплічник.

– Несіть, – у пса-Лукія відразу відлягло від серця, і він із довірою подивився на лікаря. – Несіть ви, пане, Гарту; ви, панове, наші речі, – промовив до двох чоловіків. – Я зараз дістану Гартин наплічник, а потім знову стану людиною.

– Назад перетворишся? – вжахнулася Ілік, розуміючи що ще одну страхітливу сцену – тільки “із тварини назад в людину” – вона не переживе.

Тим часом Лукій підняв вище крила й миттю відірвався від землі. Cпостерігаючи, як впевнено та швидко собака підлетів до наплічника, як зубами та лапами вихопив його з гілок та опустився до них назад, Град зрозумів, що бути твариною для Лукія, схоже, було так само звично, як і людиною. Лікар підозрював, що і страхітливе – для того, хто вперше бачить, – перетворення з одного створіння в інше теж було для молодого чоловіка буденною справою.

Град узяв непритомну Гарту. Пес, діставши зубами інший одяг зі свого наплічника, який все ще валявся поряд, та запхнувши в нього ганчір’я, що залишилося від старого вбрання до перетворення, й розкидані речі; дозволив чоловікам забрати його та Гартин пакунок. Із порожніми руками залишилася тільки Ілік. А рятівники знову втупилися в Лукія.

– Ідіть уперед, – той вишкірився по-собачому. – Я не змушуватиму вас вдруге на це дивитися. Крім того, я буду без одягу, коли знову стану людиною, а тут юна…

Ілік, лише на мить підкинувши вгору брови, розвернулася й стрімко подалася зворотним шляхом. Помічниця лікаря не бачила своїх пацієнтів у чому мати народила, чи що? За нею поспіли чоловіки з наплічниками, останнім неспішно йшов Град із дорогоцінною для Лукія ношею.

…Лукій у новому одязі наздогнав лікаря і, йдучи поруч із ним, не відривав очей від своєї дружини.

– Все справді добре? – Лукій почув несміливий голос хлопця.

Молодий чоловік перевів погляд на підлітка, який витріщався на нього та Гарту.

– Так, авжеж, – молодий чоловік заспокоїв Росу, який весь цей час чекав своїх односельчан там, де вирішив зупинитися, й зовсім нічого не чув, що відбувалося біля місця падіння. – Моя дружина житиме.

Хлопець широко усміхнувся. Його вже навіть не жахала зелена рідина, яка все ще залишалася від мазі на рані Гарти та яку Град заборонив чіпати, поки вони не дійдуть до лікарні в селищі.

– Лукію, подякуй Росу, – сказав лікар, – за те, що він знайшов вас.

Замість усної подяки, молодий чоловік уклонився, що неабияк знітило і Роса, і Града.

– Дивний ти, Лукію, – сказав йому лікар Град. – І твоя дружина теж. Не сприймай як образу, але вдягнені ви не так, як ми; пакунки й речі маєте якісь незвичайні; звертаєтеся якимись “пане”, “панове”. Дякуєте, схиляючись та принижуючи себе перед незнайомими. Звідки ви такі взялися?..

Лукій злегка усміхнувся та перевів погляд на Гарту.

– Ти казав, що впали. Невже з неба? – не відставав лікар.

Лукій знову усміхнувся. Цього разу Роса побачив зморщечки в його очах. Він чув, що такі з’являються, коли людина усміхається справді щиро.

– Схоже, що так, Граде, – звернувся хлопець до лікаря. – Нас попереду очікує точно щось незвичне й небачене, коли такі люди завітали!

– Я вже не знаю, що після сьогоднішнього можна називати незвичним, – задумався Град, мимоволі згадуючи, що пережив біля того дерева не так давно. – Сподіваюся, ви з дружиною надалі підготували нам щось більш приємне.

Лукій втретє усміхнувся самими кінчиками губ. Щоб не було помітно.

О, вони навіть не підозрюють!