СХОВИЩЕ №1283

СХОВИЩЕ №1283

Був дванадцятий день світла. Ігор вів машину пункт призначення-місто Рівне. В своїх окулярах він був схожим на спецагента. Окуляри захищали його від сонця, але проти занудливих питань напарника новачка були безсилі.

- Я вже не дочекаюся свого першого завдання.

- Твоє завдання, наразі, стулити рота і слухати мене, – Олексій не вгамовувався.

- А чому звільнився Адамович, мій попередник?

- Тобі цього не варто знати. Можливо прийде час і ти сам все дізнаєшся.

- Я так розумію у нас на все про все всього один день. Потім наступить п’ять днів темряви, і тобі вже не знадобляться окуляри.

- А ти бачу гуморист.

- Це правда. Що ти жив у Рівному? – не міг зупинитися Олексій.

- Можливо.

Колись Рівне було звичайнісіньким містом на заході України. Окрім пам’яток архітектури, тут не було нічого особливого. Правда за годину з лишнім їзди була розташована атомна станція. Саме вона і відіграла основну роль міста куди тримали шлях ігор та Олексій. Минуло біля ста років з того часу коли в експлуатацію запустили перший з чотирьох енергоблоків. За цей час змінилось майже все. Тепер місто виконувало роль сховища. Сховища душ. Душ які так і не заспокоїлися після смерті. Сховище знаходилось на околиці Рівного, але повністю залежало від атомної електростанції. Воно складалось із сотні тисяч контейнерів. В одному з таких знаходилось декілька тисяч душ. Принцип атомної електростанції був майже ідентичний до того який був раніше, тільки тепер споживачами енергії були душі, які знаходились в сховищі. Цьому сприяли перші дві світові війни та інші війни які відбувались по всьому світу. Душі не змогли знайти місця після смерті, тому єдиною домівкою для них було сховище. Світло трималось тринадцять днів, саме в цей час душі були активні. Коли наступала п’ятидобова темрява, душі засинали, а на полювання виходили кати, які теж не могли покинути місце де вони виконували роль палача. Вони знову шукали своїх жертв. Душі котрі вони колись згубили, перебуваючи в тілесні основі. Душу яку губили вдруге, зникала назавжди. Тому сховище для них був ласим шматочком, та ще нікому з катів не вдавалося бодай переступити поріг сховища, не те щоб заволодіти душею.

При в’їзді в місто стояла величезна брама, просканувавши зап’ястя у пункті пропуску з’явилася голограма:

- Раді вас бачити інспектор Ігор.

- Я також, - та Ігор взагалі нахилив голову вниз і дивився на пляму яка була непомітна неозброєним оком. Ну звісно, окрім нього ніхто не знав, що три години назад була розлита кава саме на коліно.

- Бачу у вас новий напарник, приємно познайомитись.

- Доброго дня пані, - посміхнувсь Олексій.

- Надіюсь на довгу співпрацю. Ласкаво просимо.

- А коли мені дадуть шифр?

- Після першого завдання.

- Тобто завтра?

- Або ніколи. – Тепер ігор дивився прямо, ворота відчинились.

За воротами знаходилась одна суцільна величезна будівля у вигляді корпусів. Ігор знову повернув голову вліво. В цьому місті не лишилося нічого, щоб могло йому нагадати про те старе місто, в якому він народивсь та виріс. Навіть помаранчеве небо давало зрозуміти, що це зовсім інша реальність.

- Згідно нашого регламенту ми не реагуємо на поодинокі звернення, - знову Олексій включав розумного.

- А хто тобі сказав, що вони поодинокі, там колективне звернення.

- Колективне?

- Так п’ятсот душ. Всі загинули від однієї руки.

- Я думав зараз не на найкращий час, та певно я помиляюсь.

- Так під час другої світової світ захопило суцільне зло і справа не в диктаторах, а в самих людях які були його носіями.

Переступивши поріг головного корпусу сховища, Ігор та Олексій попрямували до двісті сорок сьомого блоку. Навіть крізь зачинені двері було чути страждальний стогін мільйонів, які знаходились в цих стінах. Дійшовши до потрібного місця, їх зустрів вартовий.

- Перепрошую, що не зустрів вас біля самого входу, я понадіявся, що ви самі знайдете дорогу і як бачу не прогадав.

- Якщо можна, без формальностей. Ім’я головного заявника, дата народження, рік страти і хто палач.

- Гордієнко Захар Федотович. 1891 року народження. Закатований серпень-вересень 1943 року на території міста Рівного. Кат «Веселий» справжнє ім’я - невідомо. Все інше дізнаєтесь всередині.

- Гаразд, відчиняй, – скрегіт металу пустив мурашки по тілу Олексія.

Увійшовши в середину блоку, перед ними стояли сотні контейнерів. Стогін душ глушили стіни наскільки це можливо.

- Ну як тобі видовище? – запитав Олексія Ігор. В контейнерах були зачинені прозорі істоти, які наче риби плавали у вакуумі. На потрібному контейнері горіла червона лампочка.

- Хто з вас Захар Федотович? - цим питанням Ігор повернув до себе сотні очей, які дивились крізь тілесну оболонку.

- Це я, - прозора постать вийшла вперед.

- Ну розповідайте.

- А що тут розповідати, поглянь навколо, - Олексій обернувся, зі всіх контейнерів на нього дивились очі - очі, де бажання відновити бодай якусь справедливість перемішувались з жагою помсти і стогін, стогін який щупав твій пульс і пробиравсь до мозку. – Ось всі очі кого погубив «Веселий».

- А від мене що потрібно?

- Щоб ти привів його сюди.

- Ви знаєте, що це суворо заборонено регламентом.

- До біса регламент, вночі він знову вийде на полювання, тобі тільки потрібно привести його до нас, а ми свою справу зробимо.

- Ми не маємо права перебувати вночі на території сховища. – нарешті подав голос Олексій.

- О новенький. Як тебе звати?

- Олексій.

- Олексій, а ти знаєш, що сталося з твоїм попередником? – язвив Захар

- Мовчи. – пригрозив Ігор.

- Адамович тепер серед нас.

- Що? – чомусь Олексій не на мить не сумнівався у достовірності почутого.

- Ігор, а ти казав, що саме наш знайомий запроторив сюди Адамовича. Якби не він, хтозна де б ти був зараз.

- Ти все сказав?

- Не я а п’ятсот двадцять три таких як я, саме мені надано право говорити за всіх. Можливо ти хочеш подивитись у вічі старого товариша?

- Ні. Дякую.

- Боїшся його погляду. Не добре забувати друзів. Хоч би подякував йому.

- Давай без сентиментів. В тебе є план як заманити «Веселого»?

- О це вже інша мова. Вартового ми нейтралізуємо. Таким чином в тебе буде доступ до системи. Ти відчиниш двері і просто чекай. Коли він переступить поріг, то відразу рушить до нас. Інші йому не цікаві. Повір.

- А нічого, що я тут, - обурився Олексій.

- Хлопчику, краще слухай. Ти ж прагнеш стати професіоналом.

- Ціною порушення регламенту?

- Головне щоб не ціною життя, – Захар знову повернувся до Ігоря.

- Ви ж вночі спите. Веселий вас всіх погубить.

- Тому ти не будеш перекривати потік енергії. Все просто.

- Це відразу помітять.

- Повір того часу який нам буде відведено, вистачить з головою.

- Ви все продумали і просто заманили мене.

- Чому? Я би вважав це справою честі – помститися за напарника і плюс зробити добре діло, визволити сотні душ.

- Я так розумію моя думка нікого не цікавить, а якщо я сповіщу бюро?

- Ти цього не зробиш, - зауважив Ігор.

- Звідки ти знаєш?

- Знаю.

- То ми домовились інспектор? – втрутивсь Захар.

- Так.

Ігор та Олексій йшли на вихід.

- Варта була поїздка того, що ви почули? - спитав вартовий.

- Ні, нісенітниця якась, - відповів Олексій, Ігор був увесь напружений. Раптом роздався сигнал.

- Прокляття. Тривога, зачекайте тут, я зараз перевірю, що відбувається у, у двісті сорок сьомому блоці? Ви ж щойно звідти.

- Не знаю, ми виходили все було в нормі.

- Так нікуди не йдіть, я зараз. Щойно вартовий завернув за куток, як Ігор вже стояв біля системи, щоб зачинити двері, після того як всередину увійде вартовий. З середини він не відчинить.

- О це так перше завдання. Що сталося з Адамовичем?

- Він врятував мені життя, ціною власного.

- Як?

- Досить запитань, краще допоможи. Тримай ось тут. Я піду перевірю. Через хвилину натиснеш на цю кнопку.

Ігор побачив як вартовий зайшов і стояв біля одного з контейнерів, намагаючись зрозуміти, що відбувається, як за ним зачинились двері.

- А ну швидко відчиніть, я знаю ви мене чуєте. Щоб ви там не задумали відчиняйте. Негайно! – Ігор побачивши, що перший крок зроблено, зрозумів назад дороги не має.

- Молодець, - сказав Ігор повернувшись до системи управління. – Це був певно єдиний раз коли його похвалив інспектор.

- Який план далі?

- Ти ж сам все чув. Через декілька годин настане темрява. Відчиняємо ворота і чекаємо.

- Звучить дуже просто.

- Слова які приємні на слух рідко відповідають дійсності, тому завжди вводять в оману.

- Ти думаєш все вийде?

- Не знаю, але шляху назад не має.

Коли наступила ніч, стогін стін затих, ну майже затих, Ігор не зовсім відключив живлення, щоб «Веселий» не здогадався про їх задум. Загребельна тиша несла тривогу замість спокою.

- Ну що пора. Ти все зрозумів. Відчиняй. Через п’ять хвилин, а я піду перевірю, що там.

- Там ж вартовий.

- Що не будь придумаю.

Ігор відправив в глибокий нокаут вартового і підійшов до контейнера. Залишилось дві хвилини. Палачі вже певно позлітались як бджоли на мед.

- А як ми дізнаємось, що саме «Веселий» першим клюне?

- Повір. Він відчуває кожну душу яку хотів відправити на той світ. А вийшло не зовсім так як він хотів.

- Думаєш він нічого не запідозрить?

- Сподіваюсь.

Чекати довелося не довго. Темна прозора постать переступила через поріг і відразу рушила до потрібного блоку.

- Нарешті я прикінчу вас назавжди. Я думав ця мить ніколи не настане, – зухвало крізь зуби процідив «Веселий». Пройшовши крізь двері, він побачив вартового, який чи то спав чи то втратив свідомість. Щось тут не так. Подумав про себе кат. Поки він думав як відчинити контейнери, до нього приєднались Ігор з Олексієм.

- О диви старі знайомі. Що ти задумав комісар? Хочеш відправлю тебе до твого напарника? Я вас всіх знищу.

- Помиляєшся.

- Чому? Спершу я заберу давніх знайомих. Тільки поглянь як мило вони сплять. Вони певно скучили за мною. Скільки років пройшло. Сто? Сто двадцять чи ще більше? Все пройде безболісно, вони навіть не прокинуться.

- А тут ти помиляєшся. – почув «Веселий» позаду. Очі Захара опікали помстою ката.

- Чому ви? Ви маєте спати, - поступово відкривались очі закатованих від рук «Веселого»

- Ось тепер ми посміємось, -«Веселий» не знав куди сховати очі, навколо було сотні поглядів і один у вічі, погляд який мав поставити крапку у історії яка тягнулась із 1943 року. Аж раптом прийшов до тями вартовий.

- Що тут діється? Це хто? – він потягнувся до кнопки тривоги, як його серце проткнув метал.

- Пробач, іншого виходу не було, - промовив Олексій з іншого кінця блоку, – кров фарбувала сорочку в червоний. Справа має бути доведена до кінця.

Тільки один Олексій спостерігав і здавалось не міг зрозуміти, що діється.

Через хвилину в сховищі стало менше на двох. Вартовий стік кров’ю, а Захар і його сотні тепер були вільні, їхні погляди навіть попелу не залишили від «Веселого».

- Прийми нашу подяку інспектор. Та чи ти розумієш, що тепер на тебе чекає?

- Ізолятор, або..

- Тринадцять душ і вуаля. Ти новий кат.

В цей момент Адамович зачепив поглядом Ігоря і опинившись біля Олексія шепнув на вухо:

- Тікай!

Та не встигли ці слова злетіти з вуст колишнього напарника Ігоря, як в очах Олексія вже відбивалось лезо ще червоного ножа.