Як Марічка до дракона ходила

У маленькому містечку, на самому краєчку, жила-була Марічка. Носила в косах стрічки, любила пироги, сонечко жовтеньке й бабусеньку стареньку. І добре вони жи́ли, аж тут бабуся захворіла. Прийшов до неї лікар, каже треба лікувати. А де ж малій Марічці та старій бабусі такії гроші взяти? Думала Марічка, та й пішла драконові скарби шукати.

Вийшла з хати та й іде — туди, куди шлях веде. Стежина горбами звивається, і полем широким кінчається. А на полі тому бик, дуже впертий молодик. Марічку пускати не хоче, лиш пара із ніздрів в повітрі тріпоче. Бачить дівча, норов в нього крутий, й питається:

— Ти чому такий злий?

— Скоро осінь, за нею зима. А сіна для мене зовсім нема! Помер нещодавно господар старий, а людям байдуже — тому я і злий.

— Бідненькій, — Марічці стає його шкода. Вона пропонує участь в пригоді: — Ходімо зі мною тоді за скарбами, а потім залишишся жити із нами!

І йдуть вони вдвох, вже скінчилося поле. Удвох веселіше, та справжнєє горе — Марічка не знає куди повертати, щоб диво-дракона скарби відшукати. Попереду них пересохле болото, наліво дорога укрита осотом, направо — до темного лісу веде, не знає вона, що у темряві жде. Спинилась розгублено наша Марічка, аж раптом закумкали жабки-сестрички:

— Кум-кум, дівчинонько, чого зажурилась?

— Здається, ми з другом-бичком загубились…

— Не бійся, ми вас залюбки проведемо! Ми знаємо все, що не знаєм — знайдемо!

Уже вчотирьох повернули наліво. Хоч в лісі насправді й дуже красиво, усе-таки краще його обійти — дракона простіше так буде знайти. Дівчаток везе на спині бичок, бо не лякається він колючок. Швидесенько ліс обійшли по краєчку, і бачать: повалені бідні смеречки! Чи хтось те навмисно? Негода озлилась? Друзі від того украй засмутились. Аж чують, хтось плаче, вірніше ридає! Тут ельф лісовий до них підлітає. Розміром з нігтик — ну дуже маленький. І каже:

— Один я лишився, саменький. Хатинки-дерева негода побила, усі полетіли й мене загубили…

— Не плач, мій хороший, — Марічка гукає, голівкою ельфу привітно киває. — Ходімо із нами — мандруємо ми вчотирьох за скарбами. Де четверо й п’ятому місце знайдеться.

Рушають. Попереду ельф швидше вітру несеться. Летить-поспішає, показує шлях — без нього не впоратись друзям ніяк! У скелях крутих заховався дракон, у хованках справжній він був чемпіон.

Ельф високо в гори стрімко злітає, для друзів безпечні шляхи виглядає. В печеру компанію раптом повів, каміння в обхід та буйних вітрів. В печері лунав наполегливий стук, аж поки не випала з втомлених рук важезна кирка в бородатого гнома. Він витер чоло:

— Привіт, будьмо знайомі! Стецько я, місцевого коваля син.

— Марічка, — назвалось дівча. — Ти один?

— Всі інші давно самоцвіті знайшли, зібрали кирки та додому пішли. Лиш я залишився ні з чим, бо невдаха, — засмучено вимовив наш бідолаха. — Копаю, бо друзі піднімуть на сміх. Не може син коваля буть гірше за всіх!

— Здається, тобі чесний труд не поможе, бо місце дісталося зовсім негоже, — ельф ближче до нього в цю мить підлетів, ткнув пальцем у камінь та личко скривив. — У камені пусто, нічого немає, і друзі так звані твої про це знають.

— Не можу я взяти й признати поразку! Повік буду вдячний за добру підказку — що далі нещасному гному робити?

— Ворога власною зброєю бити, — озвався бичок і копитом забив. — На місці твоєму я б так і зробив!

— Вони схитрували — ти також схитруй, за скарбом дракона із нами мандруй, — враз підхопили жабки-сестрички.

— Так, з нами ходімо, — всміхнулась Марічка.

Шестеро разом далі пішли, із поміччю гнома дракона знайшли, і мнуться, не знають що їм казати? Не можна ж так просто скарби відібрати!

Дракон як побачив їх — аж застрибав. У темній печері він довго чекав.

— Нарешті! Нарешті до мене прийшли! Я добре сховався, але ви знайшли! Давайте ми зараз іще будем грати? За це я скарби вам готовий віддати!

Давно він самотній в печері сидів, бо гратися з ним ніхто не хотів. Дракона завжди за вигляд боялись, і зазвичай якнайдалі тримались. Тому заховатися і наказали, а от шукати не поспішали.

Семеро друзів разом грали до вечора, чо́му дракон радів безконечно. Піжмурки, хованки та доганялки, тести “Яка ти сьогодні русалка”. Фанти та “Море хвилюється раз” не залишили вони про запас. Як молодик по небу поплив, щедро відсипав він друзям скарбів. Потім, похнюплено звісивши ніс, до дому Марічки усіх він приніс.

Бабуся Марічкіна дуже зраділа, хвороба від неї враз відступила. Думати стали де діти скарби: хата потрібна для друзів юрби! І збудували велику хатину. Поруч із нею вкопали ялину, облаштували житло на ній ельфу лісному, щоби він там почувався як вдома. Поруч ставок, в ньому жабки-сестрички, кумкають дружно, радіють водичці. Біля ставка хлів для друга-бика. Ще один, повний копицями сіна, підготували бичкові на зиму. А у підвалі Стецькова царина, якій він радів мов маленька дитина. Раз весело гномам з нього знущатись, вирішив він назад не вертатись. Навіть дракону місце знайшлося, щоб більше самотньо йому не жилося!

Увечері якось дракон друзів зібрав, чарівнеє дзеркало їм показав. В дзеркалі тому мила картина: в ліжечку хлопчик дихає рівно, навіть не крутиться, спить солоденько. Мотанку він обіймає руденьку, із кольоровими стрічками в косах, наче Марічка кирпату та босу. Поруч сидить іграшковий дракон, охороняє хлопчика сон. На столику тихо горить нічничок — великий веселий рогатий бичок. Гном в капелюшку сидить на поличці, дивляться з вишивки жабки-сестрички, мобіль над люлькою тихо гойдається, з нього до хлопчика ельф усміхається.

— Бачите, друзі? В іншому світі нас з вами люблять дорослі та діти! Хоч трохи інакше ми там виглядаємо, але все одно місце в серці займаємо. Зараз Стецько наш в люстерко пройде, і подарунок від нас покладе. Ту книжку, що разом із вами писали, історію кожного розповідали. У книжечці схована добрая сила. Їй назва “Як Марічка до дракона ходила”.