Капці для Адама

Єва поглянула на годинник та подумала, що сьогодні час повзе аж надто повільно. Хотілося, щоб день раптом покотився швидше, наче яскравий м’яч, вниз по доріжці, що вела на набережну.

Тоді можна було б побігти за ним, підстрибуючи, як у дитинстві — щосекунди готуючись оступитися і впасти, але щосекунди забуваючи про це. А потім зупинитися біля води й дивитися, як м’яч пливе кудись, хтозна-куди, може, навіть, в Африку. А день закінчується і тоне у темній воді, що вкривається брижами, коли дме вітер.

Вітер…

Єва схопилася за капелюх, щоб не дати йому улетіти слідом за м’ячем. Тоді вітер образився — він смикав її за сукню та холодив ноги.

Їй здалося, що це вже колись з нею траплялося — може, у вчорашньому сні?

Вчора їй наснилося неприємне. Не кошмар, бо у сні не відбувалося нічого жахливого, просто такий само, як зараз, холод по колінах та відчуття порожнечі.

І ще голос.

«Він не прийде.»

Вона різко повернулася тоді, уві сні. Шепіт доносився зверху та здалека, ніби то шепотіли дерева на набережній.

Єва провела рукою по обличчю, відвела вбік розтріпане волосся. «Не може бути, — запевняла вона саму себе. — Всі завжди приходять вчасно, треба лише почекати.»

Там, уві сні, Єва чекала цілу вічність.

Вона стояла, дивилась на воду та слухала шепіт дерев довго-довго. Аж потім спустилися сутінки, і тоді їй довелося визнати: ніхто по неї не прийде.

Навіть згадувати про цей сон було неприємно.

Єва відійшла від парапету, сіла на лавочку та натягла сукню на ноги. Настрій в неї геть зіпсувався, і вона вже збиралася йти додому, коли раптом десь над вухом в неї вигукнули з радістю та недовірою на знайомій, але чужій тут мові:

— Елен, невже це ти?

А потім схопили її за плечі.

Єва зойкнула від несподіванки та повернулася.

— Вибачте, — сказав той, хто кричав «Елен!».

Він одразу ж прибрав руки та навіть сховав їх за спину, наче боявся, що знов схопить її за плечі ненароком.

— Я помилився. Не хотів вас налякати.

Єва похитала головою. Це означало: «Не треба просити вибачення, просто йдіть звідси». Незнайомець все правильно зрозумів. Він ще раз повторив із належним каяттям: «Вибачте» і дав їй спокій.

Єва дивилася, як він йде, трохи сутулячи плечі, до лави, на якій сиділи молода жінка з маленькою дівчинкою.

— Що ж, зайчики, час йти додому, — почула вона.

Голос незнайомця здавався перебільшено бадьорим. Йому було ніяково! Єва відчула мстиве задоволення — адже він її насправді налякав та надто безцеремонно порушив її особистий простір.

На якийсь момент їй стало цікаво, і вона навіть трохи пошкодувала, що не була тією загадковою Елен, але одразу ж відкинула цю дурну думку.

Зайчикам і справді час було йти додому.

Вдома було тихо та затишно, як завжди. Її зустрічала кішка, і Єва погладила м’яку спинку, вільною рукою стягуючи з себе чоботи.

Поруч з її домашніми капцями стояла ще одна пара — дуже дорогі, гарні, солідні та абсолютно нові чоловічі капці. Єва деякий час розглядала їх та вивчала, наче бачила вперше, хоча це вона, Єва, особисто купила їх та посадила на дерев’яну жердину поруч зі своїми, схожими на пару ніжних колібрі.

Капці, здавалося, теж дивилися на неї.

Єва перевзулася та пройшла до кухні. Однак, навіть там їй ще довго здавалося, начебто чоловічі капці стежать за нею з передпокою та оцінюють кожен її крок.

То й що такого? Вони чекали на свого майбутнього власника разом з нею, от і все.

Як це завжди траплялося вечорами, виявилося, що в неї замало справ і забагато вільного часу. Їсти не хотілося, тому Єва нагодувала кішку, пройшлася ідеально прибраною квартирою, в якій ніхто не смітив, і сховалася у ванній від цього кричущого порядку.

Там, лежачи в теплому супі серед пелюсток гібіскусу і ще якоїсь трави, Єва раптом згадала незнайомця з набережної. Він був досить високим — в усякому випадку, їй так здалося. Лисуватий. Доволі міцної статури, з широкими плечима. Не надто гарний і не дуже молодий. Нічого, що могло б її зацікавити.

Нічого схожого на потенційного власника нахабних капців з жердини в її передпокої.

«Цікаво, хто ця Елен?» — подумала вона.

Але ж як він зніяковів… Почервонів, як хлопчисько. Шкода, що в нього дочка, жінка та такі залисини. Без них він міг би бути досить…

Єва насупилася. Їй не подобався такий хід думок. Потенційний власник її капців повинен бути неодружений, бездітний та красивий. І не обтяжений шкідливими звичками. А напад на незнайому жінку з бурхливими вигуками — це точно шкідлива звичка.

Єва посміхнулася.

Незнайомець не відповідав жодній з її вимог, і тому вона викреслила його з незримого списку. Він цього не знав, але його було піднято гігантською рукою, прикладено до трафарету, зважено, обмірено та визнано негодящим.

Отак. Що ж поробиш?

Але пізніше ввечері, вже засинаючи, вона ненароком подумала і не встигла зупинити цю свою думку: він все ж був дуже милий у той момент, коли ще не усвідомив свою помилку і тримав її за плечі.

Радість прикрашає людей. Це був момент радості — коли вона тільки-но повернула голову та зустріла його погляд.

Єва часто гуляла в парку на набережній. Їй подобалося споглядати за людьми, які ходили взад і вперед, за юнаками на роликах та скейтах, що каталися, оминаючи пішоходів та демонстрували трюки на сходах та на поручнях.

Жоден з них не був кандидатом у володарі капців, але на них приємно було дивитися. Молода, тваринна грація та краса приносили їй радість, і вона відсторонено милувалася їх спритністю та впевненими рухами.

Тієї суботи Єві, правда, не вдалося втілити звичайний план: лишалося пів години до обіду в ресторанчику неподалік, коли поруч з нею тихо кашлянули.

Єва підскочила з несподіванки та підняла очі. Поруч з нею стояв той самий незнайомець.

— Ви дозволите? — спитав він.

— Це ваша звичка — підкрадатися та лякати мене? — спитала Єва замість відповіді.

— Я… — він знітився, на щоках в нього запалали дві яскраві плями. — Я вас побачив і хотів…

Єва з цікавістю спостерігала за ним.

— Мене звуть Франсуа, — сказав він, нарешті, та простяг руку.

— Єва, — відповіла Єва, простягаючи руку у відповідь. — Дуже приємно.

Він галантно поцілував їй пальці, і ось це справді було приємно, хоч і неочікувано.

— Минулого разу я прийняв вас за свою давню подругу. Ми вчилися разом. Ви на неї дуже схожі, тільки… ви зовсім інакша.

В нього була щира, тепла посмішка і рівні білі зуби.

Єва мимоволі посміхнулася у відповідь, але одразу ж прийшла до тями та подумки дорікнула самій собі: дожилися! Мало того, що ти прикладаєш людей до трафарету, а тепер ще й оцінюєш їх, як коней, за зубами.

Але зараз їй було цікаво, що він скаже далі. Сценка знайомства, що розгорталася перед нею, мала найбанальніший із сюжетів, але чомусь хотілося додивитися її до кінця.

— Може, вип’єте з нами кави? — на цих словах Франсуа повернувся туди, де на лаві сиділа дівчинка, вдягнена у сукню з оборками. Обличчя в неї було невдоволене, вона явно нудилася і бовтала ногами. — Тут неподалік є непогане кафе.

— Випити кави, — повторила Єва і відчула, що знов посміхається.

Франсуа засміявся.

— Морозиво та чизкейк там теж є, — сказав він.

Єві подобалося, що він не схожий на кандидата у володарі капців. І взагалі ні на кого не схожий.

— А де ж ваша жінка? — спитала вона і піднялася. Їй здалося, що це питання прозвучало суворо та наче трохи ображено, хоча вона нічого такого не мала на увазі.

Франсуа здивовано підняв брови.

— Дівчина, що була з вами на набережній, — пояснила Єва.

— Моя жінка померла п’ять років тому, — просто сказав він. — На набережній була няня моєї доньки.

Єва оніміла, але він продовжив, наче нічого не сталося.

— Іноді мені здається, що Сесіль з радістю мене б одружила зі своєю нянею, але поки що мені вдається так-сяк їй протистояти.

Він звів брови на переніссі та зобразив комічне занепокоєння, і Єва ніяк не могла вирішити, сміятися над жартом чи висловлювати співчуття.

Зі співчуттям в неї були складні стосунки. Їй здавалося, що всі слова скорботи та підтримки надто шаблонні, тому набагато простіше і далі лишатися холодним та безсердечним стервом.

— Хороші няні, знаєте, на дорозі не валяються, — закінчив Франсуа з ноткою задумливости, і Єва все ж вирішила розсміятися.

Вона сказала:

— Ходім. Здається, Сесіль вже зовсім занудилася сама.

Павлик телефонував Єві щонеділі.

І, як завжди, під час розмови з ним Єва відчувала сильне роздратування. Але, очевидно, Павлик не міг не телефонувати. Тому Єва покірно несла цей тягар: вислуховувала його скарги та балачки про се й про те й давала поради, до яких він ніколи не дослухався.

Час від часу він вигукував: «Господи, ну чому ми розлучилися?», і її дивувало, наскільки сліпим був Павлик, що не помічав того, що їй здавалося монументальним та незборимим, як Еверест. І більш логічними їй здавалися питання: «Як ми могли бути разом?» і «Хто взагалі ця людина?»

Саме тому в один чудовий день пару років тому Єва сказала собі, що з неї досить, і знов стала вільною.

Хоча, епітет «вільна» був трохи недоречним. Вона стала вільною від Павлика, а це й справді означало волю, але то була воля порожнього стільця в очікуванні чергової…

Ні-ні, краще так: Єва знов перейшла у підвид «жінка у пошуку». І цього разу вона знайде те, що потрібно. Вона не повторить свої помилки. Більше ніколи.

Розмови з Павликом повертали Єві тверезість розуму — може, саме тому вона й не переривала цю своєрідну традицію.

От і сьогодні Єва поклала трубку та відчула занепокоєння власною долею. Вона згадала, як провела вчорашній день, і їй стало зле від думок про таку безвідповідальність.

Перед очима промайнула низка філіжанок кави, креманок з морозивом та надувних жирафів, що колихалися на нитці, старалися злетіти, але були міцно прикуті до кіоску на виході з парку.

Вчора Франсуа купив пару жирафів для Єви та Сесіль. Жирафи намагалися втекти, поки продавець їх відв’язував, а потім і далі тріпалися у них в руках.

Зараз Євин жираф, трохи вже пом’ятий, втратив колишню пружність та левітував за півтора метра до підлоги.

І тоді телефон знов задзвонив.

Надувні жирафи були помилкою, за яку їм тепер треба було розплачуватися.

— Тату, я хочу до зоопарку, — сказала Сесіль, скоса поглядаючи на Єву. Вона розмовляла трохи манірно та піджимала губи. Татова нова «подруга» не викликала в Сесіль довіри, і недарма: Єва зовсім не вміла поводитися з маленькими дівчатками. Та й, правду кажучи, зовсім не жадала навчатися.

Єва згадала про ранкову розмову з Павликом і вирішила, що на сьогодні з неї досить — ще один день витрачено дарма. Але коли вона поглянула на годинник та демонстративно зітхнула, натякаючи на те, що треба вже прощатися, Франсуа засмутився — так очевидно та неприховано, що Єва не знала, що й думати: невже ж можна бути настільки відкритим та незахищеним? Хіба можна показувати все, що в тебе на душі?

Це ж просто непристойно.

Думка про непристойного Франсуа раптом здалася їй настільки кумедною, що вона ледь втрималася від сміху — безпричинного, недоречного і так далі. І сама не помітила, як погодилася на прогулянку до зоопарку, а потім настільки захопилася та забулася, що купила величезну хмарину рожевої солодкої вати для Сесіль — певно, якась частина в ній ще пам’ятала, чим можна потішити маленьку дівчинку.

Блукаючи коло вольєрів з ведмедями, Єва почувалася вкрай безглуздо, але сьогодні вирішила не звертати на це уваги. Неділя закінчиться, вихідні промайнуть — і життя знов піде, як раніше, думала вона.

Але в понеділок після роботи вона знов була не сама. І у вівторок на неї теж чекали Франсуа і Сесіль, а також і в середу, і кожного дня аж до наступних вихідних.

«Скільки ще це триватиме?» — думала Єва та чекала на дзвінок Павлика, як ніколи раніше — вона сподівалася, що розмова з ним, як завжди, поверне все з голови на ноги.

Павлик, без сумніву, був просто вражений, коли замість звичної мовчазної співрозмовниці почув клекіт вулкана.

— До біса це місто! — майже кричала у телефон Єва, яка вперше за все життя вирішила скористатися Павликом як слухачем. — Ми вже побували в усіх парках, передивилися всі кляті пам’ятки міста та повечеряли в мільйоні ресторанів!

Тут Павлик було зібрався резонно заперечити, що навряд чи можливо за тиждень повечеряти мільйон разів, та й не було в місті такої кількості ресторанів, але вирішив, що краще буде промовчати та дозволити колишній дружині цю відчайдушну гіперболу.

— Я не знаю, що йому від мене треба!

Тут Єва замовкла. Її осяяла здогадка: ну звичайно ж, Франсуа потрібно те ж саме, що й усім.

— Павличку, дякую, ти мені дуже допоміг! — забурмотіла вона, поспіхом цмокнула слухавку на прощання та відключилася. Ошалілий Павлик так і не встиг вставити ані слова.

Отже, Франсуа був потрібен секс — і щойно він отримає секс, вся ця історія з прогулянками та залицяннями потроху зійде нанівець, як це завжди буває. Чому б не спробувати? Ніхто ж не забороняє жінці приємно проводити час, поки її пошуки того самого, єдиного, йдуть за планом.

Минув ще один тиждень — вони так само зустрічалися щовечора, Франсуа чекав на неї на набережній один, іноді приходив разом з дочкою. Але він завжди був ідеально ввічливим, коректним та не дозволяв собі нічого зайвого. Єва навіть відчула легку досаду. Сама вона не хотіла робити перший крок, щоб не здаватися вульгарною, але прихильно приймала знаки уваги та чіпким поглядом шукала — і знаходила — в ньому безпомилкові ознаки: яскрава, відкрита усмішка, коли вони зустрічаються. Бажання торкатися до неї, брати за руку, обіймати за плечі чи талію за будь-якої зручної нагоди. Збите дихання, коли вона стоїть надто близько, а під час танцю легка ерекція, яку він успішно (майже успішно) приховував.

Коли Франсуа запросив її провести вихідні за містом разом з ним та з Сесіль, Єва тріумфувала. Вона погодилася без зайвих кривлянь і навіть не дозволила собі помучити його невизначеністю. Навіщо? Адже все йшло саме так, як вона задумала.

«За містом» виявилося затишною дачею неподалік від Києва. Тут було тихо, пахло нічними квітами та землею, що нагрілася за день.

— Сад просто чудовий, — сказала Ева, розглядаючи міцні, доглянуті фруктові дерева, на яких тільки-но почали дозрівати плоди. Вона не втрималася від спокуси та підійшла ближче, поклала долоню на гладенький яблуневий стовбур та прислухалася.

Може, якби все довкола замовкло, їй вдалося б почути, як деревні соки підіймаються від коренів до верхівки та живлять глянсове листя та зелені зав’язі. Їй уявлялося, що вони при цьому повинні видавати своєрідне порипування — гумовий, булькітливий звук, схожий на рипіння, яке буває, якщо провести вологим пальцем по склу, тільки набагато тихіше.

Вона не помітила, як підійшов Франсуа, лише відчула на собі погляд, повернулася та з легким жалем відняла руку від дерева. Вираз обличчя у Франсуа був дивним, і Єва не могла зрозуміти, про що він думає.

— Що? — спитала вона, посміхаючись.

— Я сказав няні Сесіль, що вона може йти одразу після того, як розігріє нам вечерю.

Єва кивнула. Все це їй цілком підходило.

— Покажи мені тут усе, — попросила вона, і Франсуа кивнув та підхопив її під руку.

Звичайно ж, огляд саду був лише приводом. Звичайно ж, Єва очікувала, що рано чи пізно він її поцілує. Але все одно поцілунок вийшов неочікуваним. Просто в якийсь момент, в'язкий та напружений, як уві сні, коли не можеш поворушитися, а небезпека женеться за тобою, наступає на п’яти — в один момент все зупинилося. Франсуа нахилився до неї та заслонив собою сад, західне небо та акуратні клумби з чорнобривцями.

— Тату! — покликала Сесіль з веранди, і вони відсахнулися одне від одного.

— Вже йдемо! — відгукнувся Франсуа та ще раз поцілував Єву, наче ставив на ній печатку, перш ніж увійти в дім — вже у новому статусі.

Все це наче гра, подумалося Єві. Перехід на інший рівень. Так безглуздо.

Вечеря пройшла тихо. Всі троє були зайняті своїми думками, і навіть Сесіль не вередувала, як завжди. Єва вже звикла до того, що Франсуа ніжно дбає про дочку, але цей вечір став для неї відкриттям. Їх маленькі традиції, читання на ніч та радісний вереск з ванної під час купання, мокрі сліди на килимі та навіть гребінець із перламутровими сердечками, який їй довірили тримати — все це навіювало відчуття миру та спокою.

Час вже з цим закінчувати, прошепотів внутрішній голос, але Єва заглушила його без вагань. Зараз їй не хотілося про це думати.

Коли Сесіль вляглася спати, Франсуа вийшов до вітальні та впав на диван. Сорочка в нього була наполовину розстібнута і зім’ята, а руки він розкинув у сторони, зображаючи крайній ступінь втоми.

Єва подумала: «Зараз він подивиться на мене», і Франсуа підняв очі.

Зараз він потягнеться до мене, обійме за плечі й поцілує. А потім…

Але ніякого «потім» не відбулося. Франсуа поцілував її — і на цьому все закінчилося: очевидно, він вирішив поводитися, як належить джентльмену, та не кидатися на даму в першу ж ніч.

Це лицемірство, правду кажучи, страшно дратувало.

Єва лежала одна в розкішному ліжку та сердилася. Їй хотілося зателефонувати Павлику та висловити йому все, що вона думає про чоловіків у цілому, а потім перейти до окремих представників чоловічого племені та добряче потоптатися по них. До чого тут Павлик, і як так вийшло, що саме він тепер відповідатиме за всіх чоловіків, яких Єва зустрічатиме на шляху, вона не знала. І хоч розуміла, що це несправедливо, доброго настрою від цього не додавалося.

Промучившись цілу годину, вона вирішила вийти на свіже повітря, охолонути та заспокоїтися. Вхідні двері були прочинені, і легка фіранка від комарів надувалася та опадала під поривами нічного вітерця, наче дім вдихав та видихав. А крізь фіранку Єва побачила, що Франсуа сидить спиною до дверей на терасі на сходах, що ведуть у сад. Очевидно, йому теж не спалося.

Єва трохи постояла, дивлячись на нього, а потім тихо повернулася до спальні.

Субота минула, як уві сні. Франсуа дуже тактовно та непомітно опікувався гостею. Тільки-но Єва відчувала перші ознаки втоми від гри у рожевих поні, яку затіяла Сесіль — він з’являвся поруч та м’яко відвертав увагу дівчинки та займав чимось іншим. Тільки-но вона обіймала себе за плечі, бо подув прохолодний вітер — і її огортав легкий плед. Це було незвично та приємно.

Єва намагалася відшукати у собі залишки вчорашнього роздратування — і не могла. Все, що вона знаходила — спокій та ледь помітне тягуче збудження, коли Франсуа знаходився поруч. «Певно, так повинно почуватися яблуко, — подумалося їй невлад, — яке знає, що скоро дозріє, стомиться чіплятися за гілку та саме впаде в руки тому, хто стоїть під деревом.»

— Тут так добре, — сказала Єва, коли вони залишилися удвох на терасі. Був пізній вечір, але темрява здавалася прозорою, і справжня чорнильна ніч все не приходила.

Франсуа кивнув. Він підійшов ближче та обійняв її, і Єва зрозуміла, що зривається та летить, як те саме дозріле яблуко. Тільки летить чомусь не вниз, як належить, а вгору, наче сила земного тяжіння для неї є несуттєвою перешкодою.

Вона цілувала сама та дозволяла цілувати себе. Гладила його шию та плечі та відчувала його долоні у себе на плечах, на спині, на грудях. Здавалося, вони обидва вже не можуть зупинитися. Їх розсудливості — а зараз в них на двох була лише одна розсудливість — вистачило лише на те, щоб повільно, дуже непрямим шляхом, зупиняючись та притуляючись до усіх вертикальних поверхонь, дістатися до спальні.

В спальні відбулася легка затримка — вони допомагали роздягтися одне одному, з незвички подовгу шукаючи застібки та плутаючись у ґудзиках. Єва сміялася, голова в неї була легкою від ейфорії та ніяковості, але вона не могла припинити дивитися на Франсуа. Оголеним він несподівано сподобався їй навіть більше, ніж одягненим. Він був зовсім трошки повнуватий, але це його не псувало.

І тут вона раптом згадала власну думку, так ясно, наче хтось вимовив її голосом, жорстоким та самовпевненим: «Шкода, що в нього дочка, жінка та такі залисини. Без них він міг би бути досить…»

Виявилося, що у Франсуа немає жінки, але хіба в цьому справа?

Ейфорія зникла, і Єва раптом чітко відчула, хто вона і де. Їй захотілося відштовхнути Франсуа та припинити ці безглузді шаманські танці, але тіло погано її слухалося. Їй було гаряче, але вона тремтіла і не могла зупинитися. Вона була частиною дивного служіння невідомим богам, а десь там, в самому центрі какофонії звуків, запахів та відчуттів сиділа вона ж — маленька та розважлива холодна Єва, що обіймала пару капців, які чекали на свого нового власника.

Цей образ викликав у неї таку лють та відразу, що вона завмерла, вражена, але не встигла додумати цю думку та ахнула, чіпляючись за Франсуа та намагаючись притягнути його ще ближче — але ж хіба це було можливо? Вони обидва захлиналися, наче повітря стало водою, і вони тонули.

Єва заснула на диво швидко. Встигла лише спитати: «Ми ж не розбудили Сесіль?» Франсуа цілував її та запевняв, що Сесіль міцно спить, вмовляв відпочивати та гладив її волосся. І Єва скорилася. Вона стомилася. Їй вкрай потрібно було відпочити, перш ніж знов вступати у виснажливу суперечку з собою. І насправді навіть добре було відчувати спиною чужий бік та знати, що чужа рука поправить ковдру, якщо вона сповзе.

Їй наснилася набережна. Начебто вона, Єва, стоїть та тримає капелюх, щоб його не зірвав жадібний вітер, а вдалині з’являється Франсуа. Не один — поруч з ним йде незнайома жінка, а він притримує її під руку — так дбайливо, це одразу помітно. І схиляється до неї, коли розмовляє, і не бачить нікого, крім неї. Не бачить Єву, яка стоїть та дивиться, як вони неспішно пропливають зовсім поруч, наче човен повз буйок.

За десять кроків вони зупинилися — Франсуа попрямував до кіоску з різнокольоровим морозивом, а жінка підійшла до парапету, і Єва виявила, що може бачити її наскрізь. Жінка була рожевою та світилася, а коли вона дивилася на Франсуа, це світіння ставало ще яскравішим. Вона ще цього не знала, але в неї всередині, десь у майбутньому — чи, може, вже поза її майбутнім — була Сесіль.

І Єва раптом подумала: а що в мене всередині? Вона боялася дивитися на себе цим свіжовідкритим рентгенівським поглядом: може статися, що вона не побачить там нічого, окрім пари дорогих шкіряних капців, які ніхто не носив. І поки вона вагалася та не зважувалася подивитися, вони почали рости, безжально розпирали її зсередини, давили на діафрагму та не давали вдихнути. Єва скрутилася у клубок, потім вигнулася від жахливого болю — та прокинулася.

Франсуа не було поруч, а з-за дверей долинав тихий дзвін посуду, по-ранковому діловитий. Сесіль теж вже встала — вона безперервно розмовляла, іноді, на прохання батька, знижувала голос так, що її майже не було чути, але потім забувалася та дзвінко перепитувала: «Що? Що?»

Треба було тікати прямо зараз. Забиратися звідси, доки ще є час. Все було зрозуміло: її план провалився. Делікатність Франсуа — це зовсім не лицемірство, як вона хотіла думати: судячи з усього, він вважає, що в них справжні стосунки.

І що далі?

Єва у паніці скотилася з ліжка. Як він міг бути таким безвідповідальним? Тягти її, цілком чужу жінку, до себе у дім, дозволити Сесіль до неї прив’язатися…

Єва забігала по кімнаті. Погано, повторювала вона про себе. Про що я думала раніше? Вдівець з маленькою дочкою — це зовсім погано.

Я для них — це дуже, дуже погано.

У двері постукали, і Єва придушила в собі недостойне бажання вистрибнути у вікно та відгукнулася:

— Так?

Почувся голос Франсуа. Він радісно та безтурботно повідомляв, що сніданок готовий, і вони почули, що вона вже встала, і накривають на стіл, і чого бажає мадемуазель — чаю чи кави?

Мадемуазель забажала кави удавано веселим голосом та зрозуміла, що тікати вже запізно. Вона вдягалася повільно, намагаючись відтягнути момент, коли їй треба буде вийти з кімнати та зустрітися поглядом з Франсуа. Їй здавалося: він одразу зрозуміє, про що вона думає. Побачить брудно-сірі думки у невинній білосніжній хмаринці поруч з її головою, як малюють у коміксах.

І коли це вона стала настільки вразливою?

Але Франсуа нічого не встиг помітити: Єва зробила один крок з порога спальні та опинилася в його обіймах і почула: «Доброго ранку» прямо в себе над вухом. Коли Франсуа відпустив її, вона побачила, що Сесіль дивиться на них строго та поблажливо водночас. «Як діти!» — напевно, думає Сесіль.

І стало зрозуміло, що не вона, Єва, вирішує, чи вона є хорошою, чи поганою для цих двох. Схоже, вони вже вирішили все за неї.

«Я не впораюся, — подумала Єва. — Я не готова. Що я можу їм дати?» І одразу ж зрозуміла, що ця відмовка їй самій здається жалюгідною та непереконливою.

Вони поснідали утрьох, а коли посуд був вимитий та прибраний на місце, Єва сказала Франсуа, що їй потрібно з’їздити до міста — на жаль, термінові справи.

— Я повернуся до обіду, — пообіцяла вона і помітила, як в нього напружилося підборіддя та стислися губи, наче він хотів щось сказати, але щосили стримувався. Секунда — і його обличчя розгладилося.

— Я тебе відвезу? — запропонував він, але Єва похитала головою, і він не наполягав.

Франсуа та Сесіль проводили її до станції, і Єва махала їм, доки автобус не повернув. Дзвінок Павлика висмикнув її із задумливості — так, точно, сьогодні ж була неділя, а вона зовсім про нього забула, наче не тиждень минув з їх розмови, а ціле життя.

— Павлику, - сказала вона, — Пробач. Я зараз не можу розмовляти. Пізніше, добре?

Єва не могла зараз витрачати сили на Павлика. Вона думала про Франсуа — про те, яке в нього було обличчя, коли вони прощалися. Наче він справді бачив її думки, саме такими, якими вони були зараз.

Франсуа не знає її адреси. Не знає її прізвища. Можливо, дуже приблизно уявляє, де вона працює — але це не страшно, роботу можна змінити. Єдине, що йому відомо достеменно: її звати Єва, і вона любить гуляти в парку на набережній.

Єва уявила собі, як вони чекають на неї. Наближається час обіду, Франсуа все частіше поглядає то на годинник, то на хвіртку. Він чекає, але Сесіль голодна, її треба нагодувати — і він йде накривати на стіл. Час повзе повільно, на їх будиночок потроху спускається вечір, і Франсуа втрачає розум від хвилювання та поганого передчуття. Він дзвонить їй, але ніхто не відповідає.

Потроху він зрозуміє, що його покинули — щось таке йому спало на думку, коли Єва сказала, що їй потрібно поїхати.

Краще зробити це зараз, бо далі буде лише болючіше.

Автобус зупинився, Єва вийшла та всю решту дороги додому йшла та несла себе, наче кришталеву посудину, наповнену горем. Вона піднялася сходами та подзвонила сусідці, якій залишала ключ.

Кішка зустріла її гучним нявканням. Вона не хотіла їсти, тому просто трохи потерлася об її ноги та пішла далі займатися своїми справами, а Єва сіла на низенький стільчик у передпокої. Вона сиділа та дивилася на підставку для взуття.

— Пара надутих індиків, — голосно сказала вона у бік підставки та її мешканців. Голос її прозвучав дивно у порожній квартирі, але Єву це не зупинило.

Вона підвелася, взяла в руки пару взуття, яка разом з нею стільки часу чекала на свого носія, та кількома швидкими кроками наблизилася до вікна. Розкрила стулку, розмахнулася та кинула.

От і все.

Вже спускаючись сходами, Єва набрала номер Павлика.

— Привіт. Як справи?

Вона слухала його та машинально кивала — здається, Павлик познайомився з новою дівчиною, і розмова буде довгою, якщо судити з його вступної тиради. Тому Єва запаслася терпінням, та й часу в неї тепер було скільки завгодно.

Вона щасливо посміхалася, і людям на автобусній зупинці, певно, здавалося, наче їй нашіптують на вушко щось дуже приємне та захопливе.

А Єва, правду кажучи, майже не чула, що говорить Павлик.

Вона думала про Франсуа та про те, наскільки прекрасні та довершені ті, хто приходить, коли на них не чекаєш.

Приходять вчасно.

Босоніж.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.