Проникнення (Ф.Ц. 1)

— Може бути трішки боляче.

Приміщення осяяло різними кольорами, а в скелі в яку врізалась будівля тривожно затремтіла.

— Нам не звикати, хоча могли й попередити. — суворо окинувши поглядом групу вчених у білих халатах, промовив лейтенант Лонг.

Суцільна кам’яна стіна, над якою нависла металева конструкція у вигляді арки з безліччю кабелів та різнокольоровими ліхтарями, розкололась, утворивши прохід усередину який немов поглинав усе світло до якого міг дотягнутись.

— Ваша група перша, лейтенанте. — промови чоловік з написом на бейджі «Керуючий проєкту «Проникнення» Дж. М. Грір». — У вас три години. Після не виходу на зв'язок за вами прослідує наступна група. Завдання ви знаєте. Час пішов.

— Всі в прохід.

Під супровід десятки поглядів, група із п’яти осіб увійшла в ущелину, зникнувши в темряві.

— Схоже на пекло. — сумно оглянувшись довкола, видав сержант Хортон. — Немов сонце випалило землю.

Все довкола виглядало чорним і кам’янистим. Не високі, але гості скелі здіймались вгору, закручуючись у вигляді серпа. Небо закрите сірою плівкою чи то димом, чи то виднілась стеля неймовірно гігантської печери в якій вони опинились.

Група оглядалась крізь приціли автоматів, намагаючись зрозуміти де ж вони.

— Лес! — викрикнув лейтенант. — Виберись на ту скелю. Оглянь місцевість. Решті перевірити зв'язок. Не здивуюсь якщо щось не працює.

— Довкола чисто. Ні душі. Каміння. — Прогримів голос сержанта Хоука у навушниках. — У двох кілометрах бачу ліс…або щось схоже на нього.

— Поставити маяк на точці входу. — офіцер пильно поглянув на єдину жінку в групі. — Капрал Періш, замикаєш колону. Пильнуй!

Близько десяти хвилин вони блукали лабіринтом поміж скель поки на решті не вийшли на галявину, яка відрізнялась лише сірішим забарвленням і нарешті вільним шляхом до лісу який виднівся на горизонті.

— Рух на три години! — пролунав викрик із середини колони.

Група синхронно присіла на одне коліно, направивши зброю на дивне створіння яке було не менше здивоване ніж солдати.

Продовгувате тіло з білим яскравим хутром і маленькими лапками. Погляд істоти виглядав бездушним, а її очі як дві брудних дзеркала. Звір винирнув немов із-під землі. Таку білу пляму на сірому тлі важко не помітити, але зараз вона майже впритул дивилась на групу невідомих їй людей, гіпнотизуючи своїм чудернацьким поглядом.

— Не стріляти! — викрикнув лейтенант.

Істота стрепенулась, провівши поглядом усю групу людей та, оскаливши гострі зуби, знову зникла у землі.

— Тут немає ні нір, ні бодай чогось. Де воно зникло? — роззираючи камені, збентежено запитав сержант Остін. — Бачили його зуби? Така паща роздере шкіру до кісток одним укусом.

— Рухаємось далі. — промовив лейтенант, глянувши на годинник.

Лісовий масив зустрів їх голими деревами як взимку та густою темно-зеленою травою чи якоюсь рослинністю схожою не неї. Земля переливалась фіолетовим світінням після кожного дотику до неї.

— Нічого подібного не бачив.

— Сержант Остін, займи місце на висоті. Більше дивись попереду, а не під ноги. — лейтенант Лонг вказав на височину поміж дерев. — Капрал Періш, що ви про це думаєте? Вас для цього і взяли.

Молода жінка, з наголо вибритою головою з одного боку і чорними пасмами по плечі, закинула зброю за спину і наклонилась. Капрал Бетті Періш обережно доторкнулась землі, провівши долонею по траві яка грайливо виблискувала під рукою.

— О, Бет знову почне нюхати траву. Зачекайте! Мить і вона скаже що це за рослина і хто її жере.

— Сержант Хортон, контролюй периметр!

Періш дістала ніж і обережно зрізала пучок, щоб краще роздивитись. Попри все фіолетове світіння не гасло.

— Нічого подібного не бачила.

— І заради цього потрібно будо вчитись. — посміхнувся Чарльз Хортон. — я прийшов цього ж висновку.

— Я веду до того, що нічого подібного не існує в нашій природі. Я не знаю, що це місце, але…

— Одного вигляду тої…істоти. Я вже зрозумів, що в повній…

— Замовкни! — не стерпів офіцер. — Всі ми знали куди відправляємось.

— Я б так не сказав. — пробубнів під носа сержант Хортон.

— Рухаємось далі. Сержант Остін, доповідай! Щоб бачиш? — у відповідь на слова лейтенанта в навушниках пролунала лише тиша. — Сержант Остін!

— Віл напевно відливає. — не втримався, щоб промовчати, вставив слово Чарльз.

— Перевір, що з ним.

— Чому кожного разу я?

Чарльз подерся на схил і уже через деякий час показалось його стурбоване обличчя.

— Його не має. Ні слідів нічого.

— Сержант Остін! — знову спробував вийти на зв'язок офіцер.

— Забирайтесь! — монотонно і похмуро пролунав знайомий голос Вільяма.

— Не вмієш ти жартувати. Ти…

— Забирайтесь! — уже грізніше знову промовив голос по зв’язку. — Вам тут не місце.

— Серж…

Лейтенант не встиг договорити як із-за дерева з’явилась та сама істота. Її очі налились кров’ю, і за пащі йшла пара. Десятки гострих як лезо зубів загрозливо позирали на групу.

— Приготуватись!

За звіром прийшов іще один і іще один. За якусь хвилину їх стало близько десяти.

— Тікайте! — знову пролунав голос Вільяма у навушнику.

Істоти кинулись в атаку. Пролунали постріли, а за ними і крики. Монстри і не думали реагувати на кулі та падали на землю лише після десятка влучань у голову.

Бетті випустила повний ріжок і потягнулась за новим як сильний удар відкинув її на кілька метрів назад. Пролунав вибух. У вухах дзвеніло, але дівчина чітко чула останній викрик лейтенанта перед тим як кілька істот розірвали його на частини.

Капрал Періш встигла перезарядити автомат і випустити град куль у монстра який уже готувався наскочити.

— Назад! — пролунав голос одного із членів групи, але котрого Бетті не встигла зрозуміти.

Її напарники падали один за одним. Здавалось біла хвиля смерті на яку вони наткнулись в цьому невідомо місці їй не підсильна.

Ще кілька влучань лише відігнали чергового звіра який, крутнувшись на місці зник під землею. Дівчина в паніці роззиралась довкола. Білі плями з’являлись то тут то там, а голос Вільяма як барабан бив: «Тікайте! Тікайте!».

Гострий біль. Бетті відчула як десятки ножів врізались їй у ногу і повалили на землю. Вона встигла схопитись за камінь і десятки лез, розрізаючи тіло, на мить залишили її разом зі шматками плоті.

— Ааа! — єдине на що спромоглась жінка, випустивши решту куль в монстра.

Рана пекла вогнем. Тіло відмовлялось рухатись, а голові досі лунало «Тікайте!»

— Ти як?

Над головою Бетті з’явився знайоме обличчя.

— Подай мій рюкзак, Чарльз.

Сержант Хортон допоміг підвестись жінці та обробити рану.

— Пощастило, що ти у нас медик. — чоловік видав з себе посмішку.

— Допоможи зав’язати. — Бетті не видала ні звуку, проте по її обличчю було помітно який не стримний біль вона в собі приховує. — Потрібно забиратись.

— Я не бачу тіл.

— Що?

— Я завали кількох, але тіл не має. Та і я не бачу тіл ні лейтенанта, ні Леслі.

— Увімкни маячок. Повертаємось.

Жінка не могла самостійно йти і тому скористалась допомогою товариша. Ліс довкола змінювався, немов відчував присутність чужаків. Фіолетове сяйво зникло, а все довкола залила сіра мла.

Біль в нозі через деякий час майже минув. Бетті подумала, що уже просто не відчуває ногу, але вона могла вільно ходити сама.

— Ми точно туди йдемо? — жінка присіла відпочити і перевірити рану. — Все довкола аж зовсім не таке.

— Я орієнтуюсь по сигналу маяка. — сержант Хортон присів, важко віддихуючись. — Все це прокляте місце… За нами має вийти ще одна команда. Вони нам допоможуть. Це звісно якщо вони нас знайдуть, ну і самі виживуть.

— Все це місце як несправжнє, ніби симуляція. — капрал Періш здивовано поглянула на свою ногу. — Рани не має. Та тварюка відкусила від мене шматок, але …але все зажило. Нічого не розумію.

— Можливо я зможу вам допомогти?

Бетті з Чарльзом схопились за зброю, шукаючи того хто промови ці слова.

— Де ти?

— Гляньте вниз!

Дивна зелена істота з пів метра ростом із пожовклим листям замість одягу і велетенськими на всю велику голову очима із чорними зіницями винирнула із-під каменю, намагаючись привітно посміхнутись беззубим ротом.

— Ти що?

— Я твій дідусь. — істота оглянула військових, намагаючись схопити рюкзак з речами. — У нас заведено вітатись.

— В мене ще якраз залишилось два десятки вітань. — сержант навів зброю на чудернацьку особу.

— Притримай їх при собі — вони тобі ще знадобляться. — істота озирнулась і додала пошепки, немов по секрету. — Ходять чутки, що в цих краях мешкає страшенний монстр.

— То що ж ти тут робиш? — втрутилась Бетті. — Ти його не боїшся?

— Це лише чутки. — грайливо махнула рукою істота. — Проте я сам його бачив. Страшенні гострі зуби і…

— Що ти хочеш?

— Я допоможу вам найти власне плем’я, а ви мені щось із того мішечка.

— Плем’я?

— Ага. Такі як ви тут пройшли кілька… — істота поглянула вверх немов шукала сонце в сірих густих хмарах. — Недавно, одним словом.

Бетті поглянула на сержанта Чарльза, чоловік мовчки похитав головою.

— Ми краще самі. Дякую за турботу, але стрибай собі далі. — сержант Хортон зібрав всі речі і привітно помахав рукою перед обличчям невідомого.

Ліс ставав все темнішим і густішим, зрештою огляд закрила пітьма. Група дістала ліхтарі та продовжила рух. З кожним кроком вони наближались до сигналу маяка до якого залишилось уже менше сотні метрів.

— Я б на вашому місці цього не робив. — знову вигулькнула дивна зеленкувата істота. — Тутешні жителі не люблять яскравого світла.

— І що ти пропонуєш? Йти в повній пітьмі? — огризнувся Чарльз. — Була б моя воля я б тут усе спалив.

— Чому ти такий злий?

— І справді? Чому?

— Спокійно Чарльз. — капрал Періш наклонилась до істоти та привітно посміхнулась. — Як тільки ми дійдемо ми покинемо ваш світ на завжди, але в темряві ми не дійдемо.

— Чому ж в темряві. Загасіть свої світила.

Бетті вимкнула ліхтар і, зустрівшись з недовірливим поглядом чоловіка, все-таки переконала того зробити те саме.

Щойно все довкола окутала пітьма, як із землі проросли пагони. В майже повній темряві, здавалось, що ніби сотні змій вирвались на волю. Земля злегка тремтіла під землею, а потім все вибухнуло сяйвом. Паростки із під землі принесли собою плоди, маленькі прозорі мішечки наповнені світлом.

— Я що вам говорив. — істота зірвала кілька і протягнула кістлявою з довгими пазурами рукою кілька плодів. — Закріпіть це на вашому одягу і світло, і можливо той звір який тут бродить прийме вас за своїх.

— Так про якого ти монстра? — випалив Чарльз.

— Ніхто його не бачив, але говорять, що він завбільшки з дерево, з великими іклами і…

— Якщо ніхто його не бачив, то хто це говорить? — сержант Хортон уже закипав від люті.

— Ходять такі чутки і…

— Годі! — не витримала Бетті. — Можна серйозніше? Нам залишилось ще зовсім трішки.

Решту відстані група з двох військових і одної істоти пройшли мовчки, лишень інколи дивний тутешній житель намагався зазирнути в сумку Чарльза, але той пригрозив йому зброєю.

Сигнал маяка привів їх до печери посеред лісу. Капрал Періш переглянулась з напарником, окинувши поглядом надокучливого провідника який дивно посміхався і пройшли крізь вузький отвір всередину.

Достатньо було перших поглядів, щоб зрозуміти що тут стався бій. Сліди крові та отвори від куль холодом стискали все у Бетті. Прослідувавши далі, вони знайшли мертвого військового. Чоловік у такому ж вбранні з бронежилетом і гвинтівкою на грудях.

— Я не розумію. — голос жінки бринів ніби від холоду. — Нам говорили, що ми перші.

— Ми й були перші. Це група яка мала прослідувати за нами через три години. Я знаю цього хлопця. Коли ми йшли на це безглузде завдання, його група тільки готувалась.

— Але вони мали очікувати три години? — Бетті поглянула на годинник. — Нічого не розумію. Ще не вийшов час.

— Де цей? Він відповість на всі мої питання.

Сержант Хортон стиснув зброю і попрямував в сторону виходу з печери. Натомість Бетті ще раз поглянула на екран який вказував, що сигнал маяка в десяти метрах попереду.

Супроводивши поглядом напарника, капрал продовжила рух в глиб печери яка чим далі ставала все просторішою, а світло живих ліхтарів все яскравішим.

Через пару кроків вона знайшла іще одне тіло, а потім іще одне. Бетті обережно нахилилась та поглянула на годинник загиблого.

— Більш як на чотири години випереджає. — тихо промовила жінка.

Маяк вказував на чорну стіну в самому кінці печери. Глухий кут. Сигнал привів їх у склеп. Але чому? Навіть якщо вони зловили сигнал іншої групи їхній маяк теж мав подавати сигнал. Бетті це розуміла, але це все що вона наразі розуміла.

— Чарльз! — викрикнула жінка, намагаючись як найшвидше покинути печеру. — Ти де?

У відповідь лише вітер який проникнув у печеру моторошно засвистів і сколихнув рослини. Це перший вітерець за увесь час і той повіяв могильним холодом.

— Чарльз! — знову окликнула жінка і знову нічого.

Назовні здавалось темрява остаточно виграла битву і заполонила усе, і лишень уже поодинокі ліхтарі намагались освітити хоча б клаптик землі.

В пітьмі проскочила тінь. Невиразна чорна пляма швидко змінювала своє положення, кружляючи довкола жінки. Капрал Періш приготувала зброю, намагаючись взяти в приціл незваного гостя, притиснувшись спиною до скелі.

На мить запанувала повна тиша і тут же щось здійнялось над головою і упало перед Бетті.

— Чарльз?! — з острахом запитала жінка, ледь впізнавши в закривавленому обличчі обриси сержанта Хортона

Слідом на землі опустилось щось схоже на вовка, але лише мордою і пащею з десятком гострих зубів. Монстр виблискував у світлі ліхтарів зеленим забарвленням і шістьома лапами.

— Монстр прийшов. Промовив звір уже знайомим голосом.

— Наволоч!

Бетті натиснула на курок, вистріливши все до останньої кулі, але це лише сполохнуло нападника. Монстр видав жахливий рик і зник поля зору. Жінка намагалась замінити магазин, проте той немов впирався і не одразу піддався.

Бетті вирішила не очікувати другого нападу і зірвалась з місця. Вона не знала куди бігти, але залишатись тут не мала бажання. Рики істоти лунали то за спиною то попереду, що змушувало постійно змінювати напрям руху поки Бетті не зрозуміла, що монстр знущається з неї, кружляючи довкола неї.

— Покажись!

Капрал Періш зупинилась, прислухаючись і готуючись натиснути на курок.

Істота не змусила себе довго очікувати, стрибнувши за спину жінці. Удар і Бетті уже лежала на землі, пролетівши кілька метрів. Спину пронизав холод і довелось докласти неабияких зусиль, щоб підвестись.

Широко посміхаючись істота не зводила погляд з жінки яка уже націлила гвинтівку. Черга куль вилетіла в ту ж мить як звір, показавши зуби, стрибнув на Бетті. Масивне тіло прижало жінку до землі, врізаючись пазурами в бронежилет та навіть істота не зі світу Бетті не витримала стількох влучань і видала останній рик, заливши все кров’ю.

— Могло бути і гірше. — іронічно себе підбадьорила Бетті, зрозумівши, що не може підвестись через вагу яка на ній повисла.

— Сьогодні тобі щастить. — пролунав над головою невідомий жіночий голос.

Поруч з Бетті, спокійно спостерігаючи за тим як вона безуспішно намагається вибратись, з’явилась незнайома особа. Ніжне жіноче обличчя з двома яскравими вогнями замість очей та попелясто-білим волоссям з-під якого росли чотири роги: два закручувались в спіраль і два здіймались вгору.

— Допомога потрібна? — запитала особа.

— Я…

Бетті не знала, що відповісти. Допомога їй точно потрібна, але попросити про це в кого? Невідома, дивна істота хоча і була схожа на людину, але такою не являлась.

— Я люблю тишу, але як би ти щось сказала це б трішки порушило цю маленьку незручність яка повисла у повітрі. — істота мило посміхнулась, всім виглядом показуючи свої гарні наміри. — Ти в порядку?

— Ні. — нарешті відповіла Бетті. — І так. Допомога мені не завадить.

Істоті, здавалось не знадобилось прикласти багато зусиль, щоб звільнити Бетті і допомогти їй підвестись.

— Ще чимось можу бути корисною?

— Так. Де тут вихід?

— Вихід?

— Так. Хочу як найшвидше звідси забратись.

— Можу провести.

Бетті уважно поглянула на нову знайому, окинула поглядом з ніг до голови, зупинивши на деякий час погляд на рогах.

— Я напевно сама. Останній хто хотів мені допомогти убив мого товариша.

— Якщо це якось втішить — то я… — істота зробила паузу, зробивши наголос на останньому слові. — не збираюсь вас убивати. Лише запропоную шлях який задовільнить нас обох.

Бетті вагалась. Цей світ її лякав з кожною миттю все більше і більше, але вибору в неї не було і вона погодилась на пропозицію прослідувати за цією незнайомкою.

— Що це за місце? — через деякий час, заспокоївшись, запитала Бетті. — Інший світ? Світ жахів? Не знаю… Паралельний світ.

— Світ жахів? — перепила істота, розсміявшись. — Я б сказала, що це не зовсім світ. Це як коридор, передпокій. Але, гадаю, така відповідь тебе не задовільнить. Якщо це вгамує твою цікавість, то так це інший світ, для вас, але він є невіддільною частиною вашого.

Відповідь не сильно втішила Бетті, але докучати в неї бажання не було. Вона йшла слідом, не зводячи погляду зі спини провідниці, кожної миті очікуючи, що вона обернеться в щось жахливе і захоче її убити.

— Ми прийшли.

Істота вказала на галявину освітлену дивним блакитним сяйвом.

— І там вихід?

— Твої муки закінчаться.

Бетті скоса поглянула на жінку і зробила кілька невпевнених кроків уперед. Зупинившись майже перед самою галявиною, Бетті озирнулась і запримітивши посмішкою на обличчі незнайомки і собі дозволила посміхнутись. Капрал Періш рвучко вибігла на галявину як і велетенський білий монстр схожий на одного з тих який знищив майже усю її групу. Звір схопив своїми гострими зубами жінку за шию і зник в густих чагарниках.

— Ти не перестаєш мене дивувати.

Із-за спини істоти яка так і залишилась на місці, не зводячи погляду з галявини з’явилась маленька дівчинка.

— Мене дивує як швидко ти все опанувала. — дівчинка поглянула на маленького пухнастого тхора який пронісся повз неї і вискочив на плече жінки, пригорнувшись до рогу. — І він теж.

— Це вона. — відповіла жінка, сумно провівши рукою по хутру тваринки.