Облога (Ф.Ц 2)

— Приготуватись! — прогримів голос сержанта Роджерса. — Тридцять секунд!

Розсікаючи нічну пітьму двома яскравими прожекторами, військовий транспорт повільно наближався до хмарочосу на півдні мегаполіса. Розташовані навхрест чотири гвинта плавно скеровували транспорт до даху п’ятдесяти поверхового будинку.

— Вони знеструмили майже цілий квартал. — один із рядових поглянув униз, роззираючи пітьму довкола хмарочосу. — Давно я не бачив стільки техніки, поглянь, Том.

— Ніколи не бачив, щоб через терористів у місто приганяли танки.

— На вихід! — перебив розмову двох вояк, суворий голос командира.

Транспорт завис на дахом, спустивши троси, немов павук павутиння, по яким четверо військових швидко дістались будівлі.

— Група «три» на місці. — доповів хриплим голосом сержант. — Заходимо в середину.

— Прийняв. — пролунало у відповідь. — Групи «один» і «два» на місці. Очікують наказу.

— Зрозумів, капітане.

Військові провели поглядом транспорт, що їх доставив, перевіривши зброю і спорядження.

— Капрал Брюс.

— Так, сержанте. — відізвався чоловік з рідкою рудою борідкою яке ніяково позирало з під шолому.

— Твій вихід.

Сержант Едвартс Роджерс, супроводив поглядом підопічного. Скошений на бік ніс, виказував гарячий характер лідера групи у молодості, але з тих пір минуло багато років, а Роджерс став справжнім лідером.

Капрал розрив дисплей на рукаві лівої руки та підійшов до дверей які вели на технічний поверх.

— Кабан, допоможи йому. — викрикнув рядовий Томас Кінг, не стерпівши невдалих спроб капрала підібрати пароль.

— Бах. — у відповідь посміхнувся рядовий Бартон, та з одного удару вибив двері. — Прохід вільний.

— Я думав, у нас вірні паролі.

— Так, сержанте, вірні. — не реагуючи на легкі посмішки рядових, відповів капрал Джон Брюс. — Система збоїть.

— Бартон ідеш перший. — командир огляну групу. — Брюс замикаєш. При контакті з супротивником в бій не вступаємо. Ціль тридцятий поверх. Пішли!

Група увійшла в будівлі, спокійно подолавши технічний поверх та діставшись сходів які пронизували усю будівлі з самого першого поверху.

— Скільки у них заручників, сержанте? — тихо запитав по зв’язку рядовий Томас Кінг.

— В дослідницькому центрі працює більше двохсот робітників, скільки з них перебувало будівлі на момент захоплення не відомо.

— Що це за терористи які захоплюють дослідницькі центри? — в голос промовив Бартон, озвучивши думки решти.

— Ходять чутки, що тут проводили розробки вірусів. Можливо це якось зв’язано.

— Припинити розмови. — пролунала команда в навушниках солдат.

Група обережно, сходинка за сходинкою, долала поверхи, нарешті діставшись потрібного поверху. Бартон зазирнув крізь шпарину, ледь розчинивши двері. Вказавши рукою йти за ним, Вільям Бартон проник на поверх, освітлюючи кожен закуток ліхтарем на гвинтівці.

— Чисто. Капрал, куди далі? — задзвенів у вухах хриплий голос.

— Ліфтова шахта за другим поворотом справа.

Екран вказував, що ліфт знаходиться на третьому поверсі. Вільям з Томасом розчинили двері, зафіксувавши їх.

— Високо падати. — зауважив Кінг.

— Так ти не стрибай. — відповів капрал, озираючи шахту. — По праву сторону. Люк. Нам туди.

— Кінг, ти перший!

Рядовий Томас Кінг, ще раз поглянувши униз, та обережно ступив на край, закинувши зброю за спину. Нащупавши виступ він міцно вхопився, намагаючись дотягнутись до наступного. Бронежилет який до того не відчувався на тілі чоловіка, здавався з кожною секундою все важчав і важчав, немов намагаючись скинути Кінга донизу.

— Заходжу. — нарешті рядовий дістався невеликого дверці та відімкнув його. — Там є світло.

— Бартон, ти наступний.

Зелений ліхтар по зрадницьки мерехтів над головами, поки капрал шукав на дисплеї напрямок руху.

— Чому резервне освітлення не працювало там? — Бартон, прижмурившись, оглядав коридор який знаходився за дверима маленької кімнати в якій вони опинились.

— Це відокремлена частина будівлі. Це не мов серцевина в олівці. Увійти до якої можна через перший поверх або через цей прихований отвір. — Джон Брюс на мить відірвав погляд від екрану на руці. — Як би хтось уважніше вивчав інформацію перед завданням. Він би це знав.

— Це твоя робота. — огризнувся рядовий. — Моя робота убивати гадів. Про яких, до речі, нічого не відомо навіть з брифінгів.

— Як би там не було. — втрутився командир. — У нас є завдання відчинити вхід для інших груп. Ми не знаємо ні числа противників ні озброєння тому пильнуйте. Капрал, вкажіть нам шлях.

— Сорок кроків уперед. Двері по ліву руку ведуть на сходи. Ціль тридцять третій поверх.

Група продовжила рух, легко подолавши сходинки до потрібного місця, нікого не зустрівши на шляху.

— Це вже починає дратувати. — промив Томас, зморщивши обличчя на черговий дратуючи ліхтар який мерехтів зеленим світлом. — Як…

— Готовність! — скомандував сержант, присівши на одне коліно та роздивляючись крізь приціл дальній закуток коридору.

Уся команда прийняла бойову стійку, прислухаючись до дивного шуму який доносився із-за дверей однієї з кімнат.

— Бартон, ведеш. — прошепотів по рації сержант Роджерс. — Без зайвих рухів.

Вільям Бартон спокійно та впевнено наблизився до дверей, приготувавшись їх відчинити. Чудернацький, навіть моторошний звук, був схожий на те як ніби щось важке тягнуть по підлозі, розштовхуючи меблі на шляху.

Бартон пристав та поглянув на командира який розпочав відлік, вказавши спочатку три пальці. Коли долоня сержанта перетворилась на кулак, Бартон вибив двері та увірвався до кімнати. В туж мить резервне світло повністю зникло, прихопивши із собою і сяйво ліхтарів військових.

— В тому кутку! Там хтось є! — прокричав Бартон, націливши туди зброю.

В повній темряві решта групи намагалась розгледіти, на що вказує їх напарник, спромігшись лише вловити який обрис чогось невідомого. Тінь розчинилась разом із пітьмою та появою світла, залишивши по собі лишень пляму, яка стікала чорним масляними струменями по стіні.

— І що це в біса було? — роззираючись довкола, запитав Кінг.

— Кінг охороняти двері. — сержант суворо поглянув на солдата. — Бартон перевір чи є ще інші виходи.

— Тут одні стіни. — розвів руками Вільям. — Ви теж це бачили? Що це пляма?

— Заспокойся. Джон, що думаєш про це? — сержант Роджерс вказав на пляму.

— Нічого подібного не бачив, схоже на нафту, але якесь не таке. Запах не такий.

— Ти ще спробуй на смак. — не втримавшись, запитав Бартон.

— Я не знаю, що це, сержанте. — не звертаючи уваги на Вільяма, спокійно промовив капрал.

— Рухаємось далі. — після не тривалої паузи, скомандував командир.

Далі група просувалась більш обачно, прислухаючи до кожного кроку, нарешті діставшись цілі.

Двері захищені паролем не стали важкою справою для капрала, відчинившись уже за кілька дотиків до дисплею. Кімната зустріла групу мерехтінням безлічі моніторів та шумом комп’ютерних систем.

— Капрал, твій вихід.

Джон дістав планшет із рюкзака за спиною та приєднав його до системи. За кілька хвилин монітори уже працювали справно і чоловік взявся бити по клавіатурі за столом.

— Я готовий, сержанте. — радісно повідомив Джон Брюс.

—Прекрасно, — Кивнув командир, поправивши навушник. — Капітан Фелпс. Говорить сержант Роджерс. Капітан Фелпс, прийом.

— Капітан Фелпс слухає. — нарешті пролунало по зв’язку. — Доповідай, Ед.

— Група досягла мети. Ми готові відчини розблоковати вхід.

— Прекрасно. — промовив капітан. — Групи «один» та «два» приготуватися. Давай Ед, впускай наших хлопців.

Сержант ударив по плечі капрала і той натиснув кілька клавіш на клавіатурі.

— Ми всередині. — промовив капітан. — Розпочинайте виконання наступної місії, кінець зв’язку.

— Наступна місія? Ми не приєднаємося ді інших?

— Ні, рядовий Кінг. У нас інше завдання. Капрал, ти знає що робити.

Пальці Брюса вистукували цілий марш по клавіатурі, з неймовірною швидкістю витанцьовуючи на клавішах.

— Я приєднався до систем безпеки центру. У них тут є датчики руху. Ми можемо відслідковувати навіть маленькі цілі на екрані. — капрал вказав на монітор. — Ось наші групи. Вони зайшли на перший поверх та просуваються на підземні рівні, але… я не бачу більше нікого. Уся будівля пуста. Ні працівників, ні терористів не помічено… Наша ціль на тринадцятому поверсі.

— Гаразд, тримай мене в курсі. — сержант пильно поглянув на присутніх. — Рушаємо.

Далі група рухалась швидше, зупиняючи лишень при появі незрозумілих звуків які інколи проносились по всій будівлі. Позираючи на дисплей, капрал повторював «чисто» і військові рухались далі.

— Тринадцятий. — Кінг зупинився, втупившись в стіну на якій красувалась цифра. — Поганий знак.

— Згоден. — відповів Бартон. — А ще й розвідка доповіла, що годину тому тут пройшла жінка з пустими відрами. Побачиш чорну кішка — одразу стріляй.

— Припинити розмови. — втрутився командир групи. — Капрал, що бачиш?

— Зона чиста. Прохід вільний.

Група увійшла на поверх.

— Я ж говорив, шо тут щось розробляють. Дізнались би про це ЗМІ.

Перед чоловіками простягнувся цілий сектор із скляних стін за якими виднілись мензурки, флакони із мікроскопами. Зелене мерехтіння ледь освітлювало це все, але лабораторію ні з чим не можна було сплутати. В одній із секцій лабораторії знаходився великий холодильник із безліччю різнокольоровими ампулами.

— Резервна серверна за тими дверима. — капрал Брюс вказав на єдині не скляні двері.

— Бартон, ти слідкуєш за виходом. — сержант відчинив двері, пропустивши в середину першим капрала, який на вході передав планшет рядовому. — Десять хвилин на все і забираємось.

— Чув, кабан, тепер ти сторожовий пес. — рядовий Кінг посміхнувся та зник за дверима.

Рядовий Бартон поглянув на електронний годинник який висвітив на табло три одиниці та озирнувся довкола. Самотній стілець в десяти метрах від чоловіка мав своєю зручною спинкою. Бартон, трішки повагавшись, але все таки зробив перший крок у сторону. На півдорозі чоловік зупинився, відчувши, що черевик зустрівся із багном.

— Це ще що? — Вільям направив промінь світла ліхтаря вниз. — Знову це… Та тут цілий слід. Ми тут проходили. Тут нічого не було.

Три червоні цятки крутились у сусідніх приміщеннях, ще одна вказувала на його місце положення Бартона, більше екран планшету нікого не показував. Рядовий освітив чорний мокрий слід який тягнувся майже по всьому коридору.

— Сержанте. — промовив по зв’язку рядовий Бартон, проте відповіді не пролунало. — Сержанте Роджерс. Якого біса. Кінг!

Три мітки, які відповідали за колег Бартон, раптом зникли з дисплея, натомість з’явилась інша. Велика мітка знаходилась в кількох десятках метрів позаду. Солдат швидко підняв зброю та взяв на ціль коридор в якому мала знаходитись ціль проте нікого не виявив.

— Та що ж це. Відповідайте! — прокричав Вільям Бартон. — Прийом!

— Аааа. — донеслись крики з навушника та постріли.

Рація шипіла, раз у раз втрачаючи зв'язок та крики знову і знову повторювались. Постріли та вибухи не вщухали. Знайомі голоси просили допомоги, голоси знайомих з перших двох груп.

— Що там у вас діється? — чоловік нервово позирав на екран планшету, не спускаючи пальця з курка. — Сержанте!

Ворожа мітка рухалась по екрану, загрозливо наближаючись проте в світлі зелених променів резервного освітлення нікого не було.

Раптом кількість цілей на екрані збільшилась. Усі навколишні приміщення немов кишіли людьми, проте нікого не було видно. Нікого окрім великої темної постаті в десяти метрах попереду.

— Хто ти?

Бартон взяв невідому особу яка з’явилась буквально нізвідки в приціл. Промінь ліхтаря розвіяв пітьму, зупинившись на дивній людиноподібній фігурі.

— Що ти таке?

Усе тіло постаті переливалась чорною рідиною, зрідка відбиваючи промені світла. Усе чорне тіло, руки та ноги було вкрите немов чорною масляною плівкою, усе окрім обличчя. Два яскраві червоні вогні слугували очима, а посмішку прикрашала звіряча паща з безліччю гострих зубів. За фігурую тягнувся хвіст який по собі залишав брудний слід.

Перша куля, немов втомившись від тривалої сну, швидко подолала шлях від магазину до цілі, влучивши точно в темне тіло. Решта куль поквапились навздогін, намагаючись не виглядити гіршою одна за одну, усі потрапляли в невідому істоту.

Бартон швидко перезарядився та знову прицілився та темна постать зникла, розчинившись у повітрі.

— Та якого?

Вільям Бартон, важко дихаючи, скеровував зброю в різні закутки та нікого не помічав. Планшет, немов погоджуючись із очима чоловіка, теж мовчки підтверджував, що в приміщенні окрім Бартона нікого більше немає.

Рядовий зробив кілька кроків назад спиною, готуючись в кожну секунду до нападу.

— Кабан! — Пролунало із-за спини.

— Рядовий Бартон, де ти був? — прохрипів голос командира. — Ти порушив мій наказ.

— Який в біса наказ? Цього ніхто не бачив?

— Чого не бачили? — сержант притиснув Вільяма до стіни. — Що х тобою?.. Ми тебе цілу годину шукали.

— Я…я… Як годину. — Бартон поглянув на годинник який вказував, шо наразі сімнадцять хвилин другої ночі. — Я з вами не бачився п’ять хвилин.

— Кабан, тебе не було цілу годину.

— Нічого не розумію. — рядовий ще досі тримався за зброю. — Тут щось є… Воно може повернутися…Я такого ще не бачив.

— Ти про що? — сержант ослабив руку якою прижимав рядового.

— Сліди. Сліди на землі.

— Ми нічого не бачимо.

— Я вистрілив нього. Цілий магазин, а йому нічого.

— Ми не чули пострілів.— Робертс поглянув на гвинтівку солдата. — Ти стріляв? В кого ти стріляв?

— Я не знаю, що це було. Це…

— Місія виконана. Потрібно повертатися. На базі все доповісиш.

— Сержанте. — раптом донісся голос капрала. — Я бачу рух.

— Це воно… — прошепотів Бартон.

— Скільки їх?

— До десяти цілей. Повільно рухаються до нас.

— Приготуватися.

Група зайняла позиції, готуючись зустріти гостей. Кінг нервово пожирав на товариша який, чоло якого заливало потом.

— Це працівники лабораторій.

На світло ліхтарів вийшло кілька білих халатів та щось було не так. Руки та ноги являли собою гострі списи, на місці ж голови виднівся обвуглений шмат м’яса. Усе тіло покривало темно-сіра груба шкіра в рубцях, немов кора дуба яку прикрашали бейджі з іменами колишніх працівників.

— Сержанте це не люди. — тихо пролунав голос капрала.

Істоти стрепенулись та кинулись на військових.

— Вогонь! Вогонь! — пролунала команда по зв’язку.

Усю приміщення заполонили спалахи пострілів. Та потворний вереск істот які від влучань лишень куль сповільнялися.

— Назад!

Група продовжувала стріляти, задкуючи назад. Та миттєвий стрибок як рядовий Кінг опинився в обіймах створіння яке кілька секунд немов оглядало неіснуючими очима чоловіка та врешті проштрикнуло наскрізь тіло двома списами під останній крик Вільяма Бартона.

— Граната!

Командир зубами вирвав чеку та кинув в істот, упавши на землю.

Вуха заглушив вибух, а потів і вереск істот які лежали на землі розідрані на шматки.

— Та здохни ти уже. — командир випустив кілька куль, покривши шматки білого одягу на істотах, ще кількома отворами.

— Що це в біса таке?

— Капрал…

— Якого…

— Капрал! — викрикнув сержант. — Тримай себе в руках і знайти шлях назад. Кінг перевір як Бартон.

— Він мертвий. — сумно, але спокійно відповів рядовий. — Ці тварюки убили його. Нанизали нашого кабана на шампури. Все таки даремно він зробив те тату зі свинею. Можливо б і не вмер так…по свинськи.

— Кінг нам зараз не до виступів коміків. — нагримав на рядового командир. — Забери все спорядження. Капрал?

— Так, сержант.

— Рушаємо.