З зірок

Башти протибалістичного захисту виходили далеко в море. З берегом кожну з них з’єднував довжелезний хвилелам. Сусідня башта підсвічувала хмарне небо магнієво-білим спалахом. До неї було більше сотні кілометрів, і на Землі вершечок з маяком та радарною системою був би за обрієм. Проте, не тут, не на планеті Улмонан, розміри якої значно перевищували земні.

Юрко порився в кишені і витяг білу копійку з тризубом, поклав її на ніготь великого пальця і щигликом запустив монету в темно-коричневу воду.

— Традиція? — почулось за лівим плечем. Рогатий Дев підійшов беззвучно — як завжди.

— Щось типу того... Залишати щось від себе в кожному місці де побував.

— То ти не подовжуватимеш контракт? Остаточно вирішив?

— Так, капітане, остаточно. Свій порятунок я вже відпрацював, та й заробив трохи, — Юрко зітхнув. — Додому хочу. За моїм часом там небагато пройшло — десь з пів року.

— Твоя справа. Та знай: воювати з тобою на одному боці — честь...

— Дякую.

Юрко розвернувся і попрямував до башти. Так, за половину земного року він прожив п’ять. Звичайно, можна було залишитись в легіоні. Ще десять років служби і він би отримав посаду інструктора, жити можна було б у власному помешканні... З часом навіть завести сім’ю: серед легіонерів чимало землянок. Та хотілось додому. Цікаво, чи закінчилась та війна — на Землі?

2015 рік, липень

Очі швидко звикали до темряви. Та й не так темно було, десь за спиною горів степ. Суха трава зайнялась після першого ж залпу. На щастя, ракети “Градів” чи чим вони там сьогодні гатять лягли далеченько від окопів. Вийти і загасити не було жодної можливості — десь на териконі за “стрічкою” засів снайпер. Його вже зо три дні намагались викурити з “гніздечка” та безрезультатно. Міцно засів, зараза. Лейтенант вже двічі просив лупанути по терикону з “Молоту” чи хоча б 82-міліметровими. Та “зверху” дозволу не давали.

— Обстановку вони нагнітати не хочуть, — бурчав лейтенант. — По нас хіба тільки балістичні ракети не працюють, а ти — сиди і відповідай зі стрілецької... Лярво!

В той день вогнева група Юрка мала замінити спостерігачів на дальньому пункті в семи сотнях метрів від основних позицій. Аби відволікти супротивника сусідня сотня мала пустити безпілотники з дуже важливою місією — торохтіти, нехай сепари в небо дивляться.

— Так, хлопці, ваша зміна дві доби. Особливо уважно дивимось за північним схилом терикону, там якась возня минулої ночі була. Відповідати дозволяю без наказу, але... — лейтенант підняв руку, — тільки у крайньому випадку. І обов’язково доповідайте. Питання?

— Ні!

— Дуже добре. Безпілотники підуть за п’ятнадцять хвилин. Готуйтесь. Наказую повернутись живими!

— Так!

Лейтенант наче й не був забобонним, проте кожній групі “на прощання” віддав один і той самий наказ — повернутись живими. За три місяці порушників не було.

Сімсот метрів. В місті — хвилин десять лінивої прогулянки. Від ЦУМу до Майдану з перепічкою в руці. Тут сімсот метрів це майже година. Від окопу до вирви, від вирви до траншеї, від траншеї до згорілого автобуса, від автобуса до бетонної коробки спостережного пункту. У вузьку амбразуру спостережного пункту виставлено ствол старенького ДШК, вздовж однієї стіни стояла польова радіостанція підключена до автомобільних акумуляторів (Щербина, котрий колись закінчив радіо-технологічний факультет, щось там пошаманив і тепер можна було слухати сепарські переговори в радіусі п'ятнадцяти кілометрів, не всі, звичайно, але хоч щось), вздовж іншої стіни лежали два каремати, більше не було потрібно: двоє сплять — двоє чатують.

З південного боку терикону почулись постріли. Аби відволікти увагу на себе, аеророзвідники увімкнули підсвічування лопатей на дронах.

— О! Ольжині голуби почали працювати, — пробурмотів Юрко. Оператори безпілотників з сусідньої розвідроти жартома називали себе “Бригадою імені княгині Ольги”, хоча доправити дроном до сепарського окопу вибухівку чи хоча б просту гранату їм забороняли... Двічі. Тільки розвідка, тільки спостереження! Плюс таке ось відволікаюче торохтіння.

Під далекий гуркіт пострілів, група ввалилась у спостережний пункт. Юрко зняв з поясу “вокі-токі”:

— Кроти — базі. На місці.

— База. Роджер. Точку не залишати, аеророзвідка виявила “за стрічкою” міномети.

— Кроти. Роджер.

З інформаційного повідомлення Штабу АТО:

Вчергове було порушення угоду про припинення вогню. В секторі “С” ворог обстріляв з важких мінометів спостережний пункт, підтверджена загибель трьох бійців, тіло одного так і не було знайдено. Він вважається таким, що зник без вісті.

Машину гойдало на поворотах, десь за вікном блимало синім. Невже везуть “під мигалками”? Для чого демаскуватись? Для тих — з-за стрічки — “швидка” така ж ціль, як і всі інші. Юрко нічого не чув і майже нічого не бачив — тільки сині відблиски десь на периферії зору. Певно, контузія.

Після проходу безпілотників, за териконом почали працювати міномети. Група встигла нанести на мапу п’ять ворожих позицій. Снаряди лягали все ближче, і єдине що лишалось робити — сидіти і не висовуватись. Певно, вороги якось змогли визначити розміщення спостережного пункту. Хвилин за двадцять почала працювати артилерія з нашого боку. Група як могла корегувала вогонь, проте вже за сотню метрів майже нічого не було видно, лише поодинокі спалахи під териконом. Знову загорілась трава і дим ще більше згустив нічну темряву. Аеророзвідники відправили вже тихі і малопомітні дрони, проте за димами і пожежами ті мало що показували. Лейтенант пробивався до штабу операції і вимагав негайно накрити ворожу позицію “Точкою”. “Добро” не давали. Раптом на місці спостережного пункту з-під землі вирвався довжелезний язик полум’я, за дві секунди почувся звук вибуху. Пряме влучання. Спостережний пункт перестав існувати.

Вдруге Юрко прийшов до тями коли його перевантажували в літак. Літак — не гелікоптер, отже він в Краматорську. А може його захопили? І тепер везуть кудись на схід? Та ні, навряд. Ті б просто добили. Він не офіцер — цінності жодної. Думки плутались.

Вздовж борту були закріплені відкидні стільці, проте ані інших поранених, ані медичного персоналу, ані десантників не було видно. Дивно. Щось легенько торкнулось плеча і він знову впав у забуття.

Тренувальний центр Космічного Легіону

В цій казармі жили лише гуманоїди. Людей в Легіоні служило чимало, проте на збірному пункті Юрко виявився єдиним з Землі. “Чи може просто не хочуть аби я стикнувся з ворогами по рідній планеті,” — думав він. І таке було можливим.

— Слухай, Деве, а якщо я не пройду кваліфікацію, мене на Землю доправлять живим чи трупом?

— Яким забрали таким і доправлять... Звідки ж мені знати? Краще у інструктора спитай.

— Тут така справа... Коли я прийшов до тями і побачив, що я не в шпиталі та й однострій у того “лікаря” дивний, я, той, поліз у бійку. Хто ж знав, що то був наш інструктор при спробі встановити зі мною первинний контакт.

Дев хрипло заторохтів. У їхньої раси це було щось на зразок сміху. Юрко продовжив:

— Чи не образиться наш пан інструктор?

— Знаєш, Юрко, коли б я після смерті побачив когось — наприклад, бога, то теж би поліз у бійку.

— Чому?

— Бо давно уподобав для себе таке місце.

Юрко розсміявся, а його напарник ще гучніше заторохтів.

— Деве, то тебе взяли не з полю бою?

— Ні. В нас вже давненько війн не було. З прибульцями ми зустрілись на нашому природному супутнику — Місяці, по вашому. Встановили дипломатичні контакти...

Дев прикрив очі, наче щось згадуючи:

— Біля зірки вони побудували вузлову транспортну станцію. Сказали, що наш рівень культури вже достатній для міжзоряних подорожей. Прибульці купляли право на видобуток корисних копалин на порожніх планетах нашої системи, потім почались обміни студентами. Врешті-решт на супутнику побудували кілька університетів, серед них і воєнний. Туди я й вступив. Як закінчив, був розподілений до Легіону.

— На посаду рядового? — здивувався Юрко.

— Не зовсім. У мене є патент лейтенанта, але потрібен рік служби для його підтвердження.

— Цікава система.

— У вас не так?

Юрко пригадав свого ротного.

— По різному. Наш лейтенант вчився вже в бою.

Проте проблем з проходженням кваліфікації у Юрка не було. Особиста зброя не сильно відрізнялась від земної, хоча може її просто підігнали під людські параметри, смуга перешкод не була такою вже складною, а спробу нападу на себе під час спроби встановлення первинного контакту пан інструктор назвав “нормальною реакцію”, а потім додав: “звичайно, з поправкою на земні реалії”. Вже за три тижні не дуже виснажливих тренувань Юрко отримав перше призначення.

Війна у космосі точилась вже кілька поколінь. Юрко намагався розібратись в історії конфлікту та політичній картині цього світу — та марно. Виходило, що всі воювали проти всіх (і було невідомо, чи потрапив сам Юрко до табору абстрактного міжзоряного “добра” чи ні), але при цьому центральні сектори жили у мирі та спокої. Усі бої точились на периферії, часто навіть не на планетах, а в автономних космічних станціях, які за своїми розмірами перевищували земні мегаполіси. В центральних секторах дві космічні нації могли бути союзниками, мати дипломатичні контакти та співпрацювати в купі різних сфер, проте на якомусь астероїді у зоні фронтиру ті ж таки нації винищували одна одну до останнього живого. Причину Юрко так і не зміг зрозуміти, але це точно не були ресурси. В одній сутичці витрачали більше, ніж міг дати той астероїд за десятки років видобутку корисних копалин.

Представники космічної нації котра “врятувала” Юрка були пацифістами. Але пацифістами досить специфічними. Так, самі вони не воювали, але користувались послугами найманців, і не гребували викраденням розумних з окраїнних планет, до яких належала і Земля. Викраденому надавалась пропозиція від якої не можна було відмовитись: воювати на боці пацифістів... Або навіки “зникнути без вісті”. Бійців збирали просто під час конфліктів. По-перше, отримували вже тренованих воїнів, по-друге, так легше було приховати зникнення бійця — зник собі і зник, чого тільки на війні не буває. Так могли б з’явитися легенди про валькірій, що забирають героїв з полю бою, проте землян почали “викрадати” лише під час Першої Світової війни. Саме тоді, на думку Легіону, земляни досягли необхідного “культурного рівня” для міжзоряних війн. Та й справді: не лізти ж з мечем чи келепом проти “елементалів” у важких екзоскелетах.

За сотню років на Землі з’явилась агентурна мережа “пацифістів” і ті з небагатьох хто повертався, були забезпечені підробленими документами та фальшивим життям на час служби в Легіоні. Та на Землю повертались не всі. Більшість легіонерів-землян гинули в перших двох-трьох рейдах, ті ж хто пережив п’ятирічний контракт воліли отримати підвищення і залишитись на службі.

Юрко знав, що повернеться. Щоб не сталось, він має повернутись на Землю, в Україну. Там, на Землі, пройде лише пів року, а за свої біологічні п’ять він не сильно зміниться. Війна і так старить людину.

Десантна баржа вийшла на орбіту темно-коричневої планети, незвично було спостерігати заселену планету без океанів. Браслет штін-терміналу запищав, перед очима з’явився червоний напис “Планета Коцит. Індекс небезпеки 10. Відвідування заборонено!”. Коцитом планета називалась для землян. Насправді, для аборигенів вона мала менш страшне ім’я. Напис мигнув і зник, замість нього з’явились вже білі літери “Висадку санкційовано. Десантна операція”.

За даними розвідки, супротивник використовував біологічні види зброї. Тож, йшли у важких екзоскелетах з автономною системою життєзабезпечення. Хто ж міг подумати, що “біологічними видами зброї” будуть не віруси та бактерії, а верхові динозаври... Не менше третини легіонерів були розчавлені чи погризені, перш ніж вдалось закріпитись в точці висадки і розгорнути важку зброю.

За п’ять суб’єктивних років таких висадок було з десяток. На невеличкі острови планети-океану Тефіс, у щільну забудову Ойкумени, в отруйні джунглі Гекати, на незалежну станцію Сабія, на ворожі кораблі-нищильники. І місяці тренувань між військовими операціями.

І ось через п’ять років після першого десанту, штін-термінал замаскований під популярний фітнес-браслет знову попереджав “Планета Земля. Індекс небезпеки 12. Відвідування вкрай не рекомендується”. Вже “не рекомендується”, тепер Юрко вільна людина і заборонити йому не можна. Хоче — хай повертається на планету, що більш небезпечна за натовп голодних ящерів під гіпнозом. Над браслетом з’явилась видима лише Юркові кулька земного глобусу. Крим та Схід України все ще був червоного кольору — небезпечні зони. Отже, війна ще не закінчилась. На Африку, східний берег Середземного моря та Середню Азію Юрко навіть не глянув.

Малий десантний бот наближався до земної орбіти. Скоро можна буде висаджуватись. Термінал знову запищав і відчутно стиснув зап’ясток: “Відвідування не рекомендується. Високий рівень небезпеки”. Не дивлячись, Юрко скинув попередження в ігнор.

З інформаційного повідомлення Штабу АТО:

Після тривалих переговорів було санкційовано обмін у форматі “15 на 40”.

П’ятнадцять українських воїнів були звільнені з полону бойовиків. Обмін відбувся на КПВВ “...

Урочиста зустріч в Борисполі. Фотоспалахи, президент кожному тисне руку, двоє зі звільнених відправляються до Києва у каретах “швидкої”. Потім чотири дні “інтерв’ю” в СБУ. Підроблені агентами “пацифістів” документи чудово працювали. Поранений і захоплений в секторі “С”, п’ять місяців полону, невдала спроба втечі, обмін. Юрко ледь сам не повірив у фальшиву історію. В комплекті до документів йшов невеликий банківський рахунок, на який регулярно “капали” очищені від податків гроші.

Бар “Борей”, передмістя Чернігова

— Фірмове світле, будь ласка.

Проте бармен не поспішав наповнювати келих:

— Це ти не той воєнний про якого в телевізорі казали? Мовляв, обміняний і звільнений.

— Так, це я. Пива можна?

— Йшов би ти звідси.

— Не розумію, — Юрко поклав на стійку стогривневу купюру. — У вас тут платять наперед?

— Тобі не наллю. Людей лякаєш. Йди-он до супермаркету, там купи собі пиво і ціди вдома.

Юрко знизав плечима і вийшов з бару. Він чув, що в багатьох місцях до військових відносяться з підозрою, та він не був в однострої. Хіба лише паракордовий браслет на зап’ястку. Певно, треба було зняти.

Він вже три тижні як облаштовувався в новенькому будиночку в одному з сіл під Черніговом. Проте “на люди” вийшов лише зараз — оформлення документів, переїзд, меблі і все таке інше... Навіть з сусідами не встиг познайомитись. І таке собі маєш — “лякаю людей”. А можливо просто заздрощі? З’явився собі такий один, придбав одну з найдорожчих ділянок у селищі. Хто знає, може вже й рідну Україну вроздріб продав. Хоча навряд так думали, патріотичних настроїв тут було небагато. Все одно, треба бути обережнішим.

Виходячи з придорожнього супермаркету, Юрко побачив нафтово-чорний дим над селищем. Горіло десь в його кварталі. Юрко закинув за спину наплічник з парою пластикових пляшок пива і побіг в бік диму. Піднявся на невеличкий пагорб, тепер жодних сумнівів: горить його новенький будинок. З пагорбу було видно, як до ділянки намагається під’їхати пожежна машина, проте люди на вулиці перекривали рух неповороткій автоцистерні. І навіть діти на велосипедах гасали просто перед бампером червоного ЗіЛу.

— Холєра! — вилаявся Юрко і побіг до свого будинку.

З повідомлення ДСНС:

... районі Чернігівської області на території приватного господарства сталась пожежа. Повністю згорів один будинок. Завдяки оперативним та злагодженим діям рятувальників, вдалось уникнути поширення пожежі на сусідні споруди.

За свідченням очевидців, власник зайшов в палаючий будинок у спробі врятувати гроші та документи. Тіло так і не було знайдено. Встановлюються обставини події.

З інтернет-видання “Аномальне”:

... не менш цікавою була пожежа в одному з сіл Чернігівської області. Сусіди бачили як у вогні ходив триметровий рогатий демон. Саме він підняв тіло господаря оселі, а потім зник у загадковому спалаху зеленого кольору.

Предстоятель місцевої церкви УПЦ МП отець Амвросій наголошує, що власник будинку був найманцем націоналістів на братовбивчий війні на сході України, тому не дивно що сам диявол забрав грішника до себе.

Цього разу орбітальний лазарет не стали маскувати під десантний відсік Іл-76.

— Деве, якого біса?

— Ти не радієш своєму порятунку? Можу повернути тебе на Землю.

— У вигляді обгорілого трупа?

Дев заторохкотів:

— А труп доведеться підкинути в будь-якому випадку.

Юрко посміхнувся, а Дев продовжив:

— Наші втратили кілька станцій на фронтирі. Війна ось-ось перекинеться в Центральні сектори. Мені потрібен досвідчений лейтенант в десантну групу.