Затемнення Сонця

Клунки з речами глухо лягли на пожовклу траву. Подорожні полегшено зітхнули, скинувши важкі ноші з плечей. Сонце стояло в найвищій точці, але гілки ялин затуляли юрбу від пекучого проміння. Їхній очільник, рудий чоловік, зовсім молодавий аби займати таку високу позицію, очима оглядав присутніх.

Він пам’ятав кожного з цих людей на обличчя й слідкував, аби всі безпечно дісталися до лісу під його керівництвом. Посеред галявини стояли занедбані дерев’яні хати, оточені парканом. В пам’яті Станіслава, колись, на цих огорожах, пишно цвів дикий виноград, але зараз його лози кострубатими сучками гойдалися над землею, наче всохлі відьомські пальці. Хоча, це порівняння не є зовсім доречним. Руки Магди завжди були витонченими та охайними, особливо в останню їх зустріч.

Після перемоги над Лихом, жінка зміцніла й повернула собі вроду. Всупереч її одужанню, всі інші сутності ,навпаки, сильно змарніли. Особливо дісталося Єремії, яка не пошкодувала сил аби звільнити Ліс від хвороби. Станіслав поглянув на дружину, що сиділа на вкритому мохом камені. Вона зосередженою розглядала місцевість навколо себе, склавши руки на животі.

– Що не подобається? – чоловік підійшов, сівши навколішки поряд з нею.

– Ця посуха, треба буде попросити Юліана зробити щось з водою, закликати підземні джерела до колодязю, – Єремія дістала з напоясного мішечка корінець й кинула до рота. – Лихо знищило все живе довкола. Їжі взимку буде не вистачати, якщо не зробимо запаси з літа. Тобі доведеться ходити далеко на полювання.

Станіслав посміхнувся, провівши рукою по щоці коханої. Вона знову за все переймається. По правді, питання їжі для Єремії стояло особливо гостро, адже їй потрібно багато сил.

Чоловік поклав долоню поверх рук жінки.

– Магда казала буде дівчинка?

– Так.

– Як назвеш?

– Гм, – Єремія на мить завагалася, – Килина.

– Добре ім'я, – Станіслав поцілував молоду дружину в побите сивиною чоло й підвівся. – Підемо, оглянемо з хлопцями хати, може треба щось підлатати. В останній раз тут добряче текло з даху.

Чоловік попрямував до будинків, виконаних зі звичайного дерева, проте, оздоблених візерунками та вовчими мордами. Так, Магда виділила йому клаптик землі, що раніше належала вовкулакам. Попри все, ця земля все ще зачіпала її володіння.

Відьма була в невимовному боргу перед родом Станіслава й зробила найменше що від неї залежало - подарувала йому шанс на відродження селища. Навіть якщо тут, в глибині зачарованого Лісу, далеко від цивілізації. Чоловік був дуже радий знайти далеких родичів своїх односельчан й об'єднати їх під одним дахом знову. Не дивлячись на час, що пішов на пошуки та прикладені зусилля - воно того вартувало. Станіслав був певний, все буде добре.

Єремії не спалося. Хоч загострені рефлекси сутності давно її покинули, неприємне передчуття здавлювало серце. Щось ось-ось мало статися. Накинувши не плечі хустку, жінка вийшла на холодний ґанок босоніж, збираючи ступнями ранкову росу. Білий, мов молоко, туман стелився селищем, що тільки починало прокидатися. В хаті щось заворушилося. Станіслав тупотів світлицею, збираючись на полювання.

– Не розбуди дітей, – крізь прочинені двері кинула Єремія.

– Та вони сплять мов бабаки з самого вечора. Ти їх цілий день стежками по околицях водила.

– Нехай запам'ятовують змалечку, що Ліс небезпечний.

– Килина теж небезпечна. Подерлася з сусідськими котами за мертвого голуба, – Станіслав тихенько захихотів, дивлячись на доньку та сина з теплом. – То може підеш зі мною поки вони сплять?

– Я б хотіла та передчуття погане, мабуть, залишуся.

– Гаразд, обіцяю до обіду принести вам смачного, – чоловік ніжно поцілував дружину, взяв кинджал та попрямував дорогою геть з селища.

Єремія повернулася до ліжка, де дрімали діти. Килина замріяно мружилася, а маленький Северин хмурився уві сні. Жінка дістала з-під лави скриню з шитвом та вмостилася поруч. Вона хотіла вигаптувати донці сорочку в подарунок на її п'ятий день народження, але рукоділля давалося складно. Живучи як сутність, ніхто не навчав Єремію цього. Станіслав переконував кохану, що в господарстві він дасть собі раду сам, але це ж інше.

– Айщх, – Єремія знову вкололася й на шкірі проступила горошина крові.

Метал продовжував завдавати болю, нагадуючи про минулі часи, проте, не такого сильного як тоді. Зробивши намітку для майбутніх квітів на комірці, жінка відклала вишивання. Краще розкладе трави сушитися.

Знахарка з Єремії буда куди краща, ніж господиня, це непевне. Вона знала багато захованих від людського ока стежок в глибині лісу з рідкісними рослинами. Сутності її не чіпали чи то з поваги, чи то зі страху впасти в неласку перед Магдою.

Склавши зілля охайними пучечками, Єремія розвісила його над стелею в передпокою та пішла одягатися. Треба було нанести з колодязю води. Юліан постарався, рідина завжди була кришталево чистою й прохолодною.

Озброївшись відрами, жінка пішла стежкою вздовж хат. Її серце тішили краєвиди навколо: маленькі городи на дільницях, фруктові сади вздовж огорожі, лави під парканами на яких, від спеки, ховалися літні люди. Вони зі Станіславом вклали серце й душу в своє селище. Єремія мала чоловіка та дітей, але її справжньою родиною були не тільки вони, а й усі люди навколо.

Думки знахарки перервав гучний тупіт кінських копит. Вершник неквапно наближався до в’їзду в село. Уважно придивившись, жінка впізнала в чоловіку свого старого знайомого. Потягуючі за віжки, Сірко вів коня прямо до неї. Вигляд у чоловіка був трохи іншим. Темне довге волосся почала точити сивина, що, на відміну від Єреміїної, відповідала віку власника. Блискучі, мов вугілля, очі потмяніли й налилися якоюсь дивною журбою. Проте найбільшою відмінністю був світлочубий хлопчик, який сидів в сідлі попереду вовка.

– Вітаю ватажку, – Єремія трохи вклонилася, коли Сірко під’їхав достатньо близько.

– Чого така наполохана раптом стала? – вовкулака вишкірився приймаючи вітання. Дитина поряд з ними озиралася навколо з цікавістю.

– Жителів селища завжди непокоять раптові гості. Ви знаєте, нас не так легко відшукати в гущавині лісу.

– Та не потрібні мені твої людиська, – презирливо кинув вовк, наче відокремлюючи жінку від решти мешканців. – Я ненадовго приїхав, тож у світлицю можеш не припрошувати. Приведи сюди краще свою дочку.

Почувши про Килину, Єремія насторожилася.

– Навіщо вона вам? Вони з Северином сплять.

– Ти вже забула, що пообіцяла мені, 4 літа назад, Блуде? – Сірко нахмурив брови. – То нагадаю тобі. Між нами була укладена угода, за якою твоя дочка та вовк мого племені одружаться аби раз та назавжди покласти край земельним суперечкам. Наше поселення ще не таке велике, як колись, але в подальшому ніхто не знає, що трапиться, коли моє місце займе інший ватажок.

Єремія скрипнула зубами. Вона чула плітки, що вовки висловлюють обурення щодо м’якосердності Сірка й намагалися чинити проти нього заколот.

– А не зарано ви приїхали? – глузливо зазначила жінка.

– Рано, не рано, а на мого онука вже інші панянки оком водять, – Сірко лагідно зкошлатив світле волосся хлопчака рукавицею. – Ще вони молоді, то тільки заглядаються, а підростуть, підкрадуться нищечком, обв’яжуть ліктя червоною хусткою й все тут.

– То власну шкуру рятуєте? Чи яка кому користь з людської невістки?

– Ач, Єреміє, чую, хитруєш та не відвертишся. Хай молодняк пащекує собі, а місце ватажка за мною та Ярославом ще двадцять літ буде. Там, дивися, не тільки ми до вас свататися приїздити будемо. – Сірко стиха розсміявся, що більше скидалося на гарчання дикого звіра.

Розпачливо зітхнувши, Єремія посунула назад пусті відра й повернулася до колодязю тримаючи на руках доньку. Це була та жертва, яку вона приносить заради щастя свого чоловіка та свого власного егоїзму.

– Сподіваюся, ти колись пробачиш мені, – шепнула знахарка на вухо Килині.

Дівчинка сонно кліпала оченятами, вертячи рудою головою на всі боки. Забачивши Сірка – дитина нашорошилася впиваючись в чоловіка своїми жовтогарячими зінницями.

– Одразу видно, дитя Станіслава. Ну, що, Світлозаре, подобається тобі? – вовкулака звернувся до свого онука, який вже встиг занудьгувати в сідлі.

Поглянувши на Килину, хлопець розгублено закивав головою посміхнувшись.

– Дідусю Сірку, вона схожа на сонечко!

– “Дідусю”?, – Єремія розсміялася вигнувши брову. – Щось ти справді розкис, ватажку.

Чоловік насупився,проте нічого не сказав й витягнув з-за пояса червону гаптовану хустинку.

– Ось, нехай пов’яже на руку Світлозару.

Єремія прийняла вишиту тканину. Робота витончена одразу видно. Жінка з заздрістю зітхнула, вклавши хустку в долоні Килини. Пояснивши, що дочка має зробити, знахарка поставила ту на землю. Сірко зсадив онука з коня.

– Запам'ятай, дівчину, яка тебе сватає звати Килина, повтори.

– Килина, – замріяно пробелькотів Світлозар, спостерігаючи як маленькі рученята вовтузяться з вузликом на його лікті.

Провівши обряд, вовкулака допоміг хлопцю залізти назад в сідло.

– Ну, бувайте здорові, – чоловік потягнув за віжки, спрямовуючи коня назад.

– І вам того ж, ватажку, – Єремія пішла до хати, щойно вершники зникли з виду. Їй було необхідно чимось зайнятися аби відволіктися. Тривога раптом щезла. Так ось що не давало їй спокою з самого рання.

Гусяче перо жваво ковзало по сторінкам пергаменту перед тим, як зануритися в миску з чорнилом.

– Твій почерк все краще, – Станіслав погладив Єремію по спині й став опершись на перило веранди.

– Дякуючи вашим з Мареною старанням, – Єремія посміхнулася, згадуючи свої перші уроки письма.

В лісі, поміж сутностей мовлення існувало на рівні звуків та жестів, а в світі людей багато чого залежало від листів, книг. Перші три роки після перемоги над Лихом пройшли в пошуках родичів Станіслава, тож писати потрібно було багато й вчитися швидко.

– Що переписуєш?

– Сусідка позичила книгу, занотовую собі дещо. Любий, прослідкуй, аби Килина не набила собі лоба, – знахарка поглянула на двір по якому бігала її донька, розмахуючи дерев’яним мечем в половину свого зросту.

– Гей, орлице, давай но тобі допоможу! – Станіслав перескочив через перила й підбіг до рудої розбишаки в сукні.

– Якби я знав, що таке буде, то засватав когось зі зграї з твоїм сином, – Сірко, що відпочивав на лавці поруч, нахмурився, випустивши з рота кільце диму.

– А все, а все. Домовленість була про первістка, – знахарка захихотіла.

Восьмирічний Северин, про якого йшла мова, спокійно сидів в тіні груші й щось уважно читав. Поруч з ним, на гілці, зіщулився великий чорний ворон, гріючи своє кудлате пір’я.

– Чув, Магда зацікавилася хлопчиськом. Ця жінка постійно мене дивує, хіба не дівчині відьми зазвичай свій дар передають? – вовкулака задумливо покрутив в руках люльку.

– Вона каже, що не вона обирає, а Ліс. Мені тільки в радість, стане мольфаром, мою справу продовжить, зможе селищу допомагати.

– Нам би теж знахарі не завадили, нехай.

– Кажеш так, наче ви не в нашому селищі живете.

– Ти зрозуміла, про що я, Єреміє.

Жінка закотила очі. З тих пір як Килину засватали за Світлозара, частина вовкулак

перебралася до їхнього поселення під керівництвом старого ватажка Сірка. Люди з підозрою відносилися до нових сусідів, але побачивши, скільки м’яса вони приносять з полювання, змінили свою думку в кращий бік. Ліс досі відновлювався й деякі роки видавалися важкими в плані їжі.

– Грр, я великий ведмідь! Тікай, маленька веснянко! – Станіслав бавився з донькою й її сміх линув подвір’ям, долітаючи до вух знахарки.

– Килині, здається, подобається Світлозар. Вона намагається його наслідувати, – Єремія поглянула на захоплене битвою дівча.

– А краще б наслідувала свою матір чи брата з більш спокійними заняттями, – Сірко кусав зубами кінчик люльки, спостерігаючи за юною невісткою. – Та моєму онуку б вона тоді так не подобалася, як зараз, то мені гріх жалітися. Чим би дитя не тішилося аби не вішалося.

– Ну все, не розводь тут мені сирість, чоловіче. Краще йдемо обідати.

– Поїсти я завжди охочий, ти ж знаєш, – вовкулака пожвавішав. – Гей, ви, руді шелегейдики і Северин, йдіть до столу!