Як ми шукали Бога

— Швиденько! – тихо прошепотів худорлявий хлопчик, у брудному комбінезоні, дівчинці, у тонесенькій дірявій сукенці.

Це був брат з сестрою. Діти вбогого покоління. Їх батьки – пияки, які організовують у будинку голосні вечірки, на яких горілка ллється рікою; часто не ночують вдома, залишаючи дітей на розсуд жорстокої Фортуни. До їх долі немає нікому діла: дідусі та бабусі померли; органи опіки крізь пальці дивляться на свої обов’язки, а сусіди живуть по принципу: «Моя хата скраю – я нічого не знаю».

Діти вийшли на вулицю та відразу зіщулилися від пронизливого вітру. Навкруги було гамірно, бо скоро Новий рік, тому весь світ готується до святкування. Маленька дівчинка, подивившись на брата наївними блакитними оченятами, спитала:

— Михась, а ми точного його знайдемо?

— Звісно, Христино, – з непідробною упевненістю сказав хлопчик, – тебе ж назвали на його честь Христа.

— А де він живе?

— Напевне, у храмі. Ходімо?

Брат з сестрою вийшли із занедбаного подвір’я та попрямували до храму. Вони сміливо крокували через дорогу, оминаючи людей, які кидали на обідранців лишень співчутливі, а подекуди й презирливі погляди.

Храм було видно ще здалеку. Його куполи виблискували на сонячному світлі, стіни були покриті світлою блакитною фарбою, а доріжка вимощена натуральним камінням. Складалося враження, буцімто це справжній палац.

З брами вийшов огрядний піп у чорній рясі та з золотим хрестом на грудях. Він ледве переставляв ноги, насилу волочачи свій великий живіт. Чоловік підійшов до розкішного джипа, але його позвали Христина та Михась.

— Пане, ми прийшли у гості до Бога. Він зараз вільний? Чи не могли б Ви нас до нього відвести?

— Богослужіння вже закінчилося, приходьте завтра, – сухо відповів піп.

— Але ми так довго йшли, – зі сльозами на очах сказала дівчинка, – ми не будемо занадто довго. Якщо Бог зайнятий, то чи не могли б Ви покликати його сина – Ісуса Христа? Мене назвали на його честь, можливо, він про це не знає, та я розповім.

— Ви заважаєте мені їхати у своїх справах! – гримнув чоловік, – я не знаю, хто там не зайнятий, але ось у мене точно немає часу на діточок. Приходьте завтра, робіть пожертвування на церкву, якщо вистачить грошей, то можете ще свічку придбати, ось тоді, можливо, наш Бог й поговорить з вами. Йдіть геть!

Людина, котра величає себе служителем Бога, чинно залізла у машину та поїхала, залишаючи за собою куряву.

За всім цим ганебним дійством спостерігав жебрак. Він покликав до себе дітей, дав Михасю у руку декілька гривень та сказав:

— Це все, що у мене є. Негусто, знаю. Але на дорогу вистачить. Ви не приходьте більше сюди, тут немає Бога. Сюди ходять лише ті, хто напам’ять читає молитви, набиваючи свої кишені. Вам потрібна допомога голови сільської ради. Він теж, як і цей шановний піп…..дуже зайнята людина, та Ви підіть, можливо, допоможе. Він живе через дві вулиці.

— А ви бачили Бога? – раптом спитала Христина.

— Дитино моя, на жаль, ні, не бачив. Я через свої помилки майже зрівнявся з ось тим ‘’богослужителем’’. Гріхи у нас різні, але ми з ним удвох відмовилися від праведного життя. Мене покарано зараз, проте, я усвідомив свою провину, а що чекає його…хто знає. Та йдіть вже, а то ще не застанете голову.

Діти подякували незнайомцеві за допомогу та знову вирушили у дорогу. На щастя чи на біду, але не помітити будинок голови сільської ради було майже неможливо. Напевно, тільки сліпий не побачить ці його хороми: триповерхова будівля, яка, як здалося маленькій Христині, підпирає самісіньке Небо, була обнесена високим парканом.

Михась з Христиною підійшли до дверей; довго думали, де ж там дзвінок, та, насилу розібравшись, подзвонити. До них багато часу ніхто не виходив. Діти декілька разів, тупцюючи з ноги на ногу, дзвонили, але масивний замок дзвякнув тільки через пів години. З-за дверей вийшов мужній чоловік у чепурному чорному костюмі та краватці. Його запонки, напевно, з ‘’найчистішого’’ золота, влучно доповнювали його, вражаючий своєю вишуканістю, образ.

— Що Вам треба? Щось горить? Якщо ні, то чому ви так вперто надзвонюєте? Ви взагалі ким будете? – зневажливо спитав, на перший погляд, порядний пан.

— Я – Михась, а це моя сестра – Христина, – розгублено відізвався хлопчик, –нас до Вас прислав дядько, котрий під храмом сидить. Він сказав, що Ви нам допоможете. Ми шукаємо Бога. Ви можете нас до нього відвести?

— А що ви хочете у нього попросити? – скептично спитав голова.

— Ми хочемо його попрохати, щоб він допоміг нашій родині. У нас…, –зам’явся Михась, – часто немає їжі…

— Якщо немає їжі, то продайте собаку або підіть просити милостиню під храм. Як я можу вам допомогти? Ви тільки гаєте мій час. Йдіть та шукайте свого Бога далі. Він у мене не проживає.

Чоловік, ще раз обвівши засмучених діточок суворим поглядом, зачинив двері, залишивши бідолашних далі шукати того, хто зможе відвести їх до Бога.

Михась та Христина знову вирушили у дорогу. Куди тепер йти? Хто знає. Але дітей вела уперед тверда віра в те, що попри всі незгоди, вони обов’язково дійдуть до своєї мети.

Раптом на дорозі вони побачили маленьке вуличне кошеня, яке жалібно нявкало. Воно – це ще одна жертва діянь вбогого покоління, котре часто не в змозі подати руку допомоги ближньому своєму, що ж казати про одне з мільйонів кошенят?

Герої підійшли до нього та, взявши на руки, приголубили. Воно міцно притиснулося до них, відчувши тепло щирого дитячого серця, котре ще може відчувати співчуття.

— Михась, давай його візьмемо з собою? Коли знайдемо Бога, то попрохаємо підшукати для нього притулок. Воно так змерзло… Сподіваюсь, воно сподобається йому.

— Звісно, Христино, сподобається. Бог любить усіх своїх дітей, у якій би подобі вони не були.

— Та які ж ви жалісливі, – зненацька почувся жіночий голос ззаду, – самі бідні, це ж видно, а допомагаєте якомусь обдертому коту. У нашому світі не вижити, якщо ось так піклуватися про всіх.

Михась та Христина обернулися на голос та побачили на автобусній зупинці гарну жінку, вбрану в розкішний вовняний костюм.

— Тітко, але як ми його залишимо? Воно може змерзнути…

— Хм, – насмішкувато продовжувала жінка, – батьки, напевно, не навчили вас розуму. У цьому світі кожен має стояти сам за себе. Всіх вам не врятувати.

За цією розмовою спостерігали дідусь з бабусею. Одягнені вони були не так багато, як одна з учасниць розмови; згорблені, зморщені, але очі….в них видно те, що дорожче за всі скарби на світі.

— Так, всіх не врятувати, – обізвалася бабуся, – але сам Бог сказав нам допомагати від щирого серця всім, кому ми потрібні.

— Ви знаєте Бога? – в один голос радісно спитали діти.

— Ми не знаємо, але відчуваємо його всесильну любов. Він ось тут, – сказав дідусь, показавши на серце Христини.

— Ходімо до нас. Ми нагодуємо вас смаколиками, а ви розповісте про свої негаразди. Не повинні діти господні гуляти на такому холоді.

— А як Бог може бути ось тут? Можна нам взяти з собою й кошеня? – зніяковіло поцікавилася Христина.

— Ми все вам розповімо у більш затишній атмосфері. Беріть котика та ходімо. Бог веде нас з вами, ось ми й зустрілися, – лагідно промовила бабуся.

Діти посміхнулися один одному, погладили кошеня та вирушили у дорогу, котру їм вказав наш Господь.

А ви шукаєте Бога? Якщо так, то не потрібно далеко ходити. Придивіться та ви побачите, що частинка його є у співчутливих очах дівчинки, котра допомагає коту спуститися з дерева; у приязній посмішці бабусі, котра дає малечі з кошика яблука; у теплих словах товариша, котрий втішає вас у біді. Бог там, де добро. Там, де кожен справжній ХРИСТИЯНИН!