Його Величність - Дракон

Цей край давно забув про ті часи, коли його називали благословенним. Соковита зелена трава більше не росла на пагорбах долини, а на полях не колосилася пшениця. Колодязі висохли, і на болотах більше не чути було дружнього дзвону цикад і кумкання ситих ропух. Іноді сюди ще помилково забрідав мандрівник, але він міг лише наштовхнутися на покинуті, майже зруйновані будинки, обвиті сухими стеблами плюща, та почути пронизливе виття вітру.

Цей край помер багато віків назад, і люди покинули його, вважаючи проклятим. Ким і чому? Легенди говорили, що одного разу горда богиня родючості розлютилася на людей, які забули принести їй жертву, і відвернулася від них. Вони ще довго намагалися вижити в помираючому краї, але незабаром найнаполегливіші здалися - деякі сім'ї пішли, рятуючись втечею, інші - загинули, не маючи сил і бажання покидати рідний дім.

Красива казка про всемогутніх богів і не більше - ті, хто знав правду, давно загинули. Жоден з них так і не визнав, що у всіх бідах були винні самі люди. Їх жорстокість, жадібність і бажання підкорити те, що їм не підвладне.

Минуло багато століть, перш ніж над колись живим краєм з’явилася та сама зірка. Її світло ще було дуже слабким і навряд чи б хто з людей її помітив, але, хіба потрібні очі, якщо саме існування зірки відчувається всім єством?

Коли небесне тіло вперше запалало на зоряному небі, по мертвим землям ніби невидима хвиля пройшла, осяявши все навколо яскравим спалахом. Сухі гілки дерев колихнулися від раптового пориву вітру, та й годі. Але там, на краю долини, гори ніби ожили, відчуваючи прийдешні зміни.

Він заснув сотні років тому, і за цей час жодного разу навіть не ворухнувся. Сон врятував його не від важких ран, завданих списами шалених лицарів, й не від отрути, якою його намагалися труїти вже не один раз, а від туги. Одного разу він просто закрив очі й заснув, не знаючи, чи прокинеться знову. Але, якби дракона запитали - він з упевненістю сказав би, що ніколи не пошкодує, якщо доля вирішить залишити його у світі сновидінь. За багато століть його луска потьмяніла, а в деяких місцях взагалі поросла мохом. Раз у раз в печері снували дрібні гризуни, не розуміючи, що пробралися в лігво найстрашнішого з усіх хижаків, що коли-небудь бачив світ. Та й чого було боятися, якщо навіть його серце билося раз в декілька тижнів, а подих і зовсім ослаб?

І раптом, цей майже вічний спокій гігантського ящера порушила зірка, що з'явилася на небосхилі. Він навіть не бачив її, але відчував, що тепер йому є заради чого жити.

Повільно піднявши повіки, дракон ліниво озирнувся - за стільки років м'язи ніби закам'яніли і йому потрібен був час, щоб перейти до тями. Те, що він побачив, сильно розчарувало, адже в минулі часи він щовечора засинав і прокидався, милуючись красою квітучої долини. Тепер же єдине, що він бачив - виснажена пустеля, яка була непридатна для життя.

Від роздратування і злості на людей, хвіст дракона почав невдоволено тремтіти. Помітивши це, гігантський ящір постарався піднятися. Потужні лапи не хотіли слухатися, щоразу підгинаючись під вагою його масивного тіла. Але пройшло всього кілька годин, і дракон повернув собі контроль над тілом. Ліниво потягнувшись, він скинув з себе все, що встигло покрити його випещену луску протягом багатьох років. Мох відпадав величезними жмутами, лякаючи тих, хто влаштувався в печері.

Очі звикли до темряви, і дракон мружачись, вийшов зі свого лігва. З його появою сонце знову з'явилося над долиною, ніби вітаючи володаря цього краю.

Рагнар, здається так його колись звали люди. Ще б пак - справжнє драконівське ім'я вони не змогли б навіть подумки вимовити - воно повне дивних звуків, схожих на гарчання. Але він був не проти - яка, по суті різниця, якщо вони все одно боялися вимовляти його вголос?

Так, колись їм лякали діточок, а люди похилого віку тільки за закритими дверима могли переказувати молодим історію про Великого Дракона і його скарби.

Смішні - вони вважали, що його лігво повно золота і діамантів, які він вкрав у монархів найближчих земель. І не просто вкрав, а витребував, погрожуючи спалити їхні королівства дотла, не шкодуючи ні дітей, ні старих.

Частка правди була в цих казках - його печера насправді була сповнена золота, але він ніколи не крав нічого з того, що лежало в ній. Щось принесли йому в жертву, щось - знайшов, кружляючи в пустельних горах, але більшість з них була частиною його самого.

Мало хто знав, як у світі з'являється золото і діаманти, і ніхто, чомусь, не думав, що вони утворюються завдяки гордим драконам.

Алмази були сльозами смутку, сапфіри й смарагди - сльозами радості, рубіни - краплями крові, а золото - частинками луски, яку дракони регулярно змінювали, поки росли. Звичайно, до певного віку у дорослого дракона могло накопичитися чимало «багатств», за яким регулярно навідувалися божевільні лицарі.

Його печера теж була сповнена золота й діамантів.

Рагнар не знав жодного дракона, який був би настільки жадібним, наскільки це описують люди - ящери завжди з радістю ділилися скарбами, якщо люди просили про це. Хоча, чи багатьох драконів він знав? За ті недовгі дві тисячі років, що він жив, майже всі його знайомі загинули, підло убиті уві сні мисливцями за золотом. Диво, що його самого не спіткала та ж доля, адже його печера була до верху набита золотом і самоцвітами. За своє життя він встиг чимало пережити, так що можливість накопичити скарби у нього була.

В останні дні колишнього життя він не раз мріяв про те, щоб якийсь мисливець за головами або багатством навідався до нього в лігво.

У будь-якому випадку, тепер все змінилося - на небі засяяла та сама зірка. Та, що він чекав весь цей час, хоча і не особливо вірячи в те, що це колись станеться.

Дракон нерішуче пом'явся переступаючи з однієї пазуристої лапи на іншу, попутно вдавлюючи жорсткі алмази в землю печери. Чи варто трохи зачекати, ретельно обміркувавши все, або не чекати ні хвилини, і прямо зараз вирушати в дорогу?

З одного боку, звичайно треба б ... Але раптом ... А якщо? ... Та ні, такого не може бути ... Або може? Що ж робити?

Питання роїлися в масивній голові, але Рагнар швидко прогнав їх, розуміючи, що не зможе більше ігнорувати поклик. Він підійшов до самого краю скелі й, відштовхнувшись, постарався піднятися вгору. Звичайно, спочатку крила тільки безпорадно плескали у повітрі, не в змозі утримати його, але дуже скоро дракон все ж зміг зупинити падіння. Ще б пак - не для того він вижив і був останнім драконом на землі, щоб ось так безглуздо загинути, розбившись об землю.

З кожним помахом дракон ставав все впевненішим, а його політ - рівнішим і стрімкішим. Тіло рвалося туди, звідки долинав поклик, але душа раділа від відчуття польоту. Так, це те, заради чого Рагнар готовий був знову почати жити - безмежна свобода від усього, від землі, від людей і навіть від самого себе. Ширяючи в хмарах, він міг забути про всі негаразди, які переслідували його до того, як він заснув. Та й до чого сумувати, якщо тепер все буде інакше?

Його душа раділа, а слідом за нею прокидалася і долина. З-під землі пробився нерішучий струмочок, і, як за помахом чарівної палички, то тут, то там, почала з’являтися соковита трава. На деревах за лічені хвилини виросли перші бруньки, а за ними й молоде листя.

Край прокидався, відчувши повернення свого володаря. Хоча ні, він не був господарем долини - швидше вже його душею. А якщо душу вбити, як же зможе жити тіло? Воно зачахне ... Ось і з його землею відбулося те ж саме - поки він спав - долина теж ніби заснула, не пробавивши людям їхні злочини.

Рагнар завжди дбав про свою долину і всіх, хто жив в ній. Чи можна було відокремлювати людей від інших живих істот, що оточували його? Він так не вважав, надто вже несерйозно сприймав їх. Та й чого бояться, якщо люди для нього були не більше ніж ті ж птахи, що кружляли навколо?

Ця помилка коштувала йому дорого, занадто дорого.

Дракони закохувалися лише раз у житті, і дуже важко переживали смерть партнера. Саме тому багато ящерів так радіють, розуміючи, що їм судилося залишитися самотніми. Довгий час Рагнар теж вважав, що для нього у світі не знайдеться пари, але одного разу зрозумів, що це не так.

У його долині маленька самка дракона з'явилася випадково - її привіз один з торговців магічними амулетами. Він тримав дитинча в клітці, де та мучилася в тісному нашийнику і незручному металевому наморднику. А місцеві роззяви платили за можливість побачити цікаву істоту. Мабуть, торговець тягав її вже не перший рік, тому що пластини на морді вже були стерті майже до крові, а крила були зовсім не розвинені. Раз у раз господар пробирався у клітку і на потіху публіки «добував» необхідні йому інгредієнти - кіготь, луску, кров, сльози та навіть тирсу від рогів.

Драконеня навіть не намагалося вирватися - занадто сильно вона була налякана і розуміла, що не зможе втекти. Ще б пак, адже ненависна людина раз у раз калічила її, роблячи непридатною для життя на волі.

Рагнар навіть не бачив малечу, тільки відчував її горе і чув думки - вона раз у раз просила про допомогу. Він день за днем шукав її, але все не міг знайти, надто великою була долина.

Уже тоді дракон зрозумів, що маленька самка - його пара, і тому ставало тільки гірше. Він метався, наче божевільний, не знаючи, де шукати. Вона ніби стрімко переміщалася по всьому краю, ні на день не затримуючись на одному місці. Як пізніше з'ясувалося, торговець був дійсно майстерним магом і створив амулет, який збивав з пантелику будь-якого дракона, який намагався наблизитися до дорогоцінної клітки.

Він добре пам'ятав той день, коли від криків і благання про допомогу, його голова трохи не луснула. Її емоції зводили Рагнара з розуму, і він молився про одне - щоб це припинилося. Його молитви були почуті, і незабаром мала замовкла. Торговцю запропонували за серце лускатої тварини кругленьку суму – на неї він міг би добре жити до кінця своїх днів. Звісно ж маг погодився.

Рагнар побачив її, коли вже було занадто пізно - господар встиг дістати серце і перервати життя обраниці. Але, сп'яніла від своєї влади, людина не врахувала, що дорослий самець дракона значно сильніший і небезпечніший за ту, що він замучив.

За лічені секунди Рагнар розправився з торговцем і його клієнтом, а тіло своєї пари забрав у гори. Там він сховав його, а серце спопелив у власному полум'ї. Жевріючи, воно породило іскру, яка піднялася високо в небо. Древні казали, що цей звичай зможе повернути дракону його пару.

Тінь. Її звали Тінь. І після її смерті його ніби накрила імла.

Це було так боляче - навіть не встигнувши побачитися з нею, він вже втратив її. Після цього в Рагнара ніби померла частинка душі, і він втратив до всього інтерес. Навіть на ненависть до людей не залишилося ні сил, ні бажання. Спочатку він сподівався, що природна магія поверне йому кохану, але через певний час зрозумів, що чекати нічого. Навіть драконячі легенди були всього лише байками.

Після цього, Рагнар відчув тільки одне - непереборне бажання припинити всі. Забутися уві сні, щоб біль пішла і ніколи не поверталася.

Так закінчилося його життя в тому світі, а разом з ним - і процвітання долини. Все живе загинуло в ній, ніби бажаючи помститися за втрату дракона і байдужість людей.

І ось, через багато століть Рагнар прокинувся, почувши те, на що не міг навіть сподіватися - поклик Тіні. Звичайно, це була не вона, а лише її переродження, але все ж ... Не важливо, чи буде вона його пам'ятати, чи захоче чути та чи стане з ним говорити. Все це дрібниці в порівнянні з можливістю знову побачити її.

Чи варто говорити, що поклик заново повернув його до життя?

Він не лічив години, які провів у небі, і тільки насолоджувався польотом. Промені сонця відбивалися від осяяної золотом луски, а кожен помах потужних крил розсікав хмари. Від п'янкого відчуття життя, що б'є в ньому ключем, дракону хотілося запалом ревти, щоб весь світ чув про те, що він повернувся і, десь там, далеко, на нього чекає його пара. Що не говори, а за мірками драконів Рагнар був досить молодим, щоб здійснювати подібні дурниці.

Час втратив для нього будь-який сенс, і в якийсь момент ящір навіть не зміг відповісти, скільки він вже знаходиться в небі - кілька годин, днів, або, може, навіть тижнів. Час від часу він тільки опускався вниз, щоб випити трохи води, і після цього знову продовжував свій політ.

Гори, ліси й поля, які ніколи не бачили людей з’являлися один за одним, а він все летів. Іноді доводилося пролітати над містами та селами, і тоді до його вух (так-так, у драконів вони теж є!) Долітали здивовані вигуки та крики. Смішні люди, напевно, навіть боялися повірити своїм очам, впевнені, що дракони давно вимерли.

Раптом, недалеко від загубленого в горах поселення, де і будинків було менше десятка, Рагнар чітко почув поклик. Він пролетів над селом кілька разів, але не міг визначити звідки ж той лунає.

Від цього відчуття розгубленості й нерозуміння, дракон відчув, як на нього накочує непереборна хвиля втоми. Не знаючи, що робити далі, він опустився на віддалену галявину біля гірського озера. Схилившись над дзеркальною поверхнею води та зробивши кілька жадібних ковтків, він раптом відчув на собі чийсь допитливий погляд. Піднявши голову, Рагнар побачив перед собою темноволосу дівчину, яка дивилась на нього з цікавістю і хитрою посмішкою. Дивно, але навіть в минулі часи він ніколи не бачив, щоб хтось дивився на нього без страху. А ця людина навіть не ховалася, гордо дивлячись на золотого дракона.

Дівчина зробила кілька обережних кроків і схилила голову набік:

- Вітаю тебе, Рагнаре! - чітко вимовила вона.

Дракон здивовано подивився на неї. Невже це вона? Його Тінь? Але чому ж вона переродилася в людини? Про таке він ще жодного разу не чув.

Тим часом незнайомка простягнула руку до його морди, а потім, вже впевненіше, доторкнулася лицем до його луски.

- Я знала, що ти особливий, але навіть не припускала, що тобі вдасться повернути мене до життя.

Рагнар прикрив очі й вдоволено загарчав, розуміючи, що знайшов те, що шукав.

Тінь, його Тінь. Тепер він в цьому не сумнівався.

- Подаруй мені політ, прошу тебе, - подивившись йому в очі, попросила Тінь, через деякий час.

Дракон з сумнівом глянув на неї - навряд чи її теперішнє тіло змогло б витримати ту температуру, яка була в небі.

- Знаю, про що ти думаєш, але кому, як не тобі знати, як це прекрасно - відчувати радість польоту?

Ці слова змусили Рагнара невдоволено буркнути - це навіть нечесно, просити його про таке! Найчистішої води маніпуляція виходить!

- Ну ж бо, коханий, прошу ... - ласкаво погладжуючи його лускату морду, знову стала вмовляти Тінь.

Дракон втомлено зітхнув і опустився на живіт. Дівчина посміхнулася і, хапаючись за шипи на спині, вилізла на нього. Сівши зручніше між крилами і обхопивши руками найбільш виступаючі гребені, вона радісно засміялася, а Рагнар обережно піднявся і приготувався до зльоту. Як тільки його лапи відірвалися від землі, Тінь захоплено затамувала подих. Навіть бувши драконом вона ніколи не злітала так високо в небо - її позбавили волі занадто рано, щоб здійснювати подібні польоти.

Вітер бив їй в обличчя, а волосся раз у раз намагалося потрапити в рот і ніс. Очі сльозилися від швидкості, а руки вже починали горіти від холоду. Нагорі насправді було досить холодно, і їй в її тонкій зеленій сукні було некомфортно. Напевно. Тінь навіть не думала про те, як почуває себе, тому що емоції били через край.

Вона тулилася до гарячої спини дракона і насолоджувалася казковим видом, що відкривався їй з неба. Це було чудово - безкраї землі, які вона, напевно, не змогла б обійти та за все життя, тепер було видно як на долоні. Все своє людське життя Тінь відчувала себе некомфортно в людському тілі, але їй здавалося, що з нею просто щось не так. Але, як виявилося, у неї насправді була душа дракона. Дивно було розуміти, що все прожите тобою життя насправді належить комусь іншому. Але, чесно кажучи, Тінь була рада, що все сталося саме так. Це життя обтяжувало її. Якби змогла - вона б без коливань проміняла його на драконяче.

В голові раптом чітко почувся голос Рагнара:

«Я не стану підійматися вище - там занадто холодно для тебе», - озирнувшись на дівчину, промовив він.

- Рагнар, прошу тебе, лише на кілька хвилин, і обіцяю - я більше не попрошу тебе про це! - раптом почала благати Тінь, сама не розуміючи навіщо їй це.

Дракон завмер на мить, а потім кинувся вгору, одночасно побоюючись опинитися вище, і жадаючи цього.

Серце Тіні несамовито билося, а кров закладала вуха. Їй здавалося, що ось-ось щось станеться. Щось важливе і таке, що кардинально змінить її життя. Всі нерви були натягнуті, як тятива, і сама вона більше тремтіла від незрозумілого збудження, а не холодно.

«Притиснись до мене - вогонь всередині зігріє тебе», - навіть не замислюючись про те, чому може говорити з дівчиною, сказав дракон.

Всупереч його пораді Тінь випросталася, віддаляючись від Рагнара, а потім, несподівано навіть для себе самої, розтулила руки. Секунда, і вона вже зіслизнула з його спини, полетівши вниз.

- Тінь! - заревів Рагнар, кидаючись вниз, але повітряні потоки не дозволили йому опуститись досить швидко. Як тільки дракон звільнився, то тут же почав вертіти головою в пошуках дівчини або її тіла.

Цього просто не може бути! Вони ж тільки зустрілися! Ні, тільки не знову! Невже їм не судилося бути разом? Тоді навіщо взагалі його пробудили ?!

Думки хаотично миготіли в його голові, не затримуючись навіть на мить.

І раптом, зліва від нього, в хмарах, майнув чорний силует. Рагнар швидко повернув голову, але там уже нічого не було. Потім фігура промайнула зверху, праворуч і знизу. Дракон крутив головою, але не міг вловити таємничу істоту, що заважала йому знайти Тінь.

Нарешті, він зважився і кинувся знову вниз, але його тут же збили. На кілька секунд Рагнар абсолютно розгубився і не розумів, що і де знаходиться. Прийшовши до тями, він здивовано завис - перед ним ширяла чорна самка дракона, і у нього не було сумнівів, хто це.

«Тінь? ...» - все ж з острахом запитав він.

«А в тебе є ще варіанти?» - хитро примружившись, як зовсім нещодавно зробила це на березі, відповіла вона.

«Але як?»

«Не знаю. Але це, взагалі-то, і не важливо », - цього разу вона підлетіла ближче, і Рагнар зміг розглянути її краще. Так, не залишалося сумнівів, що перед ним та ж дракониця, що і багато років тому. Така, якою вона була б, не потрап до лап торговця.

«Ти прекрасна», - нарешті сказав дракон, а його пара видала дивний звук, що віддалено був схожий на сміх.

«За стільки років ти зміг придумати тільки це?»

«Запевняю, у мене ще буде достатньо часу придумати щось краще» - не розгубився Рагнар.

«Ловлю на слові! А тепер, може, покажеш мені, як стати справжнім володарем неба? Боюся, мені є ще багато чому навчитися! »

«Як скажеш Тим більше, що у нас є все необхідне для цього - ти, я і безкрає вічне небо»

Два останніх в цьому світі дракона здійнялися вгору, розсікаючи хмари потужними крилами й сподіваючись на те, що шукачі пригод і багатства не згадають про них.

А в шинку в одному з сіл, над яким пролітав Рагнар, вже щосили голосили про дракона. Чомусь всі відразу ж повірили, що це був саме він, хоча останнього ящера вбили трохи понад сто років тому.

- Так дракон це був, дракон! Он в долині недалеко звідси й не такі дива кояться! Там весь край був мертвим багато століть поспіль, і раптом, лише за день, розцвів! Вкрився квітами, як є! - божився один, передаючи свіжі плітки.

- Ну, раз так, то і справді може бути дракон. Тільки що ж нам з нього? Знову, як у давні часи, стане худобу красти, та незайманих дівчат ґвалтувати! Воно нам треба ?! - обурювалася стара баба, потрясаючи палицею.

- Це, може і не треба, а от його скарби ... - раптом пролунало з кута.

- Скарби? Які такі скарби ?! – Заковтнувши наживку, поцікавився охлялий мужичок.

- Відомо які. Ті, що він у чесних людей відібрав, - знову обурилася бабка.

У шинку всі замовкли.

- Так хіба це чесно, що у якоїсь зміюки стільки золота чесного люду без діла лежить? - обережно подав голос охлялий чоловік.

- Ось і я кажу - нечесно. Повернути треба б, - підтвердив той, що сидів у кутку.

- Ну, для цього нам герой потрібен. А де ж його взяти? Так що не розгортайте губу, пропаща справа, - махнула рукою пишнотіла жінка.

І знову всі замовкли, поки раптом хтось не почав пхати сусіда, показуючи пальцем на незнайомця, що розповів про скарби. Сусід штовхнув ще когось, і так, поки весь шинок не став пильно роздивлятися чоловіка.

- Візьмешся? Або ж кого іншого пошукати? - поцікавився охлялий.

- Навіщо ж шукати? Візьмуся. Тільки забезпечте мене всім необхідним. Конем, спорядженням, зброєю та їжею, звісно.

- А більше тобі нічого не дати, га ?! - обурилася баба, але сусід її швидко заспокоїв.

- Тихіше ти! Людина оно, через нас, головою ризикувати зібралася, а ти йому золоту монету шкодуєш ... - після він повернувся до незнайомця і запитав: - а коли скарб-то привезеш?

- Не пізніше Різдва, - ковтнувши пива, посміхнувся чоловік. Справа була за малим - знайти печеру і вбити дракона.