Благовіщення

Вона підняла глечик на плече

і вже збиралася вертатися додому,

але помітила чужинця, що в утомі

сидів на камені із квіткою в руці.

Лілея то була. Та дивний запах

від неї йшов - дощу? нектару? льоду?

Озер солодких у вечірньому повітрі?

Та й тільки білим схожа на лілею

забарвленням прозорих пелюсток

скоріше зліплена вона була зі снігу...

Зустрівши погляд, чоловік піднявся

і крок ступив назустріч - тільки крок.

Була помітною невпевненість. Вагався

неначе він, чи жінку ту зустрів

серед істот численних того роду,

яких праматір завинила перед Богом.

Вона потупилась, чекаючи на слово,

але на ноги несподівано упав

в холодній сором’язливості погляд.

Стежина сіра підпливала кров’ю

од свіжих ран, неначе він пройшов

усі краї, весь світ без відпочинку,

всі селища, всі гори, всі міста,

аби дістатися з лілеєю в руці

до цього місця. Тихої відрази

укол вона відчула і підняла

на цього очі знову.

Дивний одяг

був чистим після довгої дороги,

обличчя світле, мов не чуло болю,

і пил не осідав на ньому, наче

в байдужості, у безбороннім сні

там пізнання суворе процвітало.

Вона прислухалася до знайомих слів

незвично вимовлених - виспіваних наче

про тьмяне щось, про вість немов благу,

і, як замовк, невпевнено спитала:

“Тепер я, певно, дякувати винна?”

Але чужинець їй не відповів

і, відчуваючи легке роздратування,

із глечиком холодним на плечі

пішла собі. Почувши за спиною

торкання вітру, шелестіння крил,

вона неспішно озирнулась:

Чужинець вже пішов, лишивши слід кривавий,

у небі розтавала куля масла,

стікаючи промінням полуденним,

і високо ширяв великий птах.