Народжені щоб літати

Повітря над табором вже другий день не таке чисте, як зазвичай.

"Якщо воно і так буде забрудненим, то вже краще отримати від цього хоча б якесь задоволення", — подумав лідер табору і запалив цигарку. Потім взяв арбалет і вийшов на зустріч розвідникам. І без них все було зрозуміло: пора пакувати ресурси і забиратися звідси, але мала надія все-таки була. Він зустрівся поглядом з воїном попереду. Не зрозуміло, чи той приніс погану новину, чи це просто природа не обдарувала його нормальними чоловічими очима. В погляді має бути твердість, сила і наказ. Що за чоловік, якщо він не вміє наказувати? А в очах цього розвідника не було нічого, окрім благання прострелити їх стрілою. Лідер навіть не хотів говорити з цим чоловіком, тож просто кивнув.

— Ні пане, все так, як ми думали, — сказав розвідник, — в нас є десь година, щоб покинути табір.

— Значить треба піти й переконатися, що наші ресурси встигнуть загрузити, — сказав лідер, дивлячись десь вбік, ніби розвідника тут і не було, — а що той втікач, його знайшли?

— Ні пане, схоже він вже далеко в лісі, — сказав чоловік.

— Перевірте околиці ще раз, якщо не знайдете, випустіть гончих про всяк випадок, — сказав він і пішов вперед.

Рідко коли лідер бачив клітки порожніми. Якби вони не були забиті в землю, то ресурс переносили би прямо в них. На жаль, довелося брати мотузки і таким чином перетягувати маллосів з кліток у вагони. Хтось називає їх людьми, але людина ніколи не опиниться в клітці. Якщо ти опинився — то значить ти щось інше.

— Спершу голіть їм голови, а вже потім ведіть до вагонів, — крикнув лідер, — не давайте їм можливості втекти.

Єдине, що не розумів лідер, це чому магічне волосся було в цих "істот", а не в нормальних людей. Бо ж саме він заслуговував на такий дар. Він дістав з кишені жмут волосся. Заради цього табір й існував: ізолювати маллосів від світу і стати єдиними, хто володіє їхнім волоссям. Волоссям, що може покращити будь-який процес: дозрівання врожаю, горіння вогню, зцілення ран. І все це в руках імперії. Ось кому варто володіти цим ресурсом. Тóму хто вміє наказувати і тримати все в порядку.

Лідер зарядив арбалет і приклав пару волосин до його мотузки. Волосся наче розчинилося в ній. Мотузка на вигляд не змінилася, все ще так само натягнута, але волосся підсилило її, і під час пострілу стріла полетить з такою силою, що проб'є навіть дуб.

Це найкраща можливість. Якщо не втекти з табору сьогодні, вона стане останньою.

Незважаючи на мускулисті ноги, бігти по застиглій магмі було важко. Свіжопоголена голова Атрея виблискувала на сонці. Не залишили ні волосинки — кожна з них на вагу золота.

Чоловік був за десяток метрів від лісу, наглядачі вже втратили слід, тож можна спокійно втекти. Але ні, потрібно...

"Спасти їх всіх", — цей мотив став для Атрея другим пульсом. Ніхто не дав йому таке завдання, але він не міг діяти по-іншому. Останні п'ять років це єдине, що його визначало. Та саме за це він себе і ненавидів. Кожна місія порятунку завершувалася смертю. На жаль, не його. Ймовірно, через нього загинуло більше маллосів, ніж через імперію. Вона не вбиває таких, як Атрей, вона тримає їх в клітках, годує, вкриває від дощу і коли настає час — стриже. Як худобу. Для чого жити на свободі, знаючи, що інші гниють в цих таборах? Навіть якби п'ять років тому Доріс не загинула, він би всеодно робив те, що робить зараз.

Атрей наближався до будинків наглядачів. Ліс ставав все дальше. Цього разу чоловік не розглядав його, як запасний план на випадок невдачі. Якщо він не втече туди з усіма в'язнями, то не втече зовсім. Ця спроба мусить бути останньою. Якщо не вийде — останнім для Атрея стане і цей день, він вже вирішив.

Скоро його помітять і знову поженуться. Потрібно використати несподіванку собі на користь. Половина кліток в таборі вже була відчинена. Проте сьогодні це не справа рук Атрея. Маллосів готувалися доставити до іншого табору. Але не цього разу. Чоловік дістав кинджал і пришвидшився. Попереду стояла фігура з арбалетом. Атрей стиснув зуби так, наче його щелепа теж була підсилена волоссям. Цей мерзотник пристрелив Доріс. Якби ж Атрей не був таким проворним. Тоді стріла уразила б його. Натомість, тепер він вже п'ять років підряд прокидається і дивлячись на криваве сонце, кожен раз бачить червону пляму, котра залила куртку Доріс.

— Не піддавайся, — сказав собі Атрей.

Часу мало, його потрібно витратити на порятунок. Але ноги не змогли продовжити рух. Той чоловік з арбалетом стояв на відкритій площі. Один кидок кинджала і справедливість буде встановлено. Один кидок кинджала і за тобою поженуться всі воїни табору. Атрей зітхнув і примусив себе піти іншим шляхом. Ті маллоси, руки яких безжально стиснули мотузками, хоча й не були у клітках, але їх захищали сильніше. Легше домовитися з іржавим залізом, ніж з цими наглядачами.

Чоловік уник очей воїнів і побіг до краю табору, туди наглядачі ще не дісталися. Атрей тріснув залізною підошвою по замку і той розколовся. Нещасний, худий, наче вичавлений лимон маллос, подячно глянув на рятівника, та Атрей бачив, що погляд несправжній. Цих людей виснажили так, що прикидатися їм не вистачало сил.

— Я розумію, — лагідно заговорив Атрей, — але не опускай руки, біжи в ліс.

Та побратим не посмів покинути клітку, а вдивлявся кудись вдалину. Атрей голосно відкашлявся, хоча насправді хотів непомітно вилити кудась злість. В горлі аж задерло. Він повернувся до наступної клітки і "розімкнув" її також.

Та другий в'язень теж не зрушив з місця і також кудись вдивлявся. Атрей помітив вдалині наглядачів, та вони його не бачили, бо навіть не прямували в цей бік. Чоловік похитав головою і почав швидше ламати замки.

Дзінь. Дзінь. Дзінь. Атрей був наче кінь, котрив відчув запах крові і оскаженів. Він вдаряв ногою по кожному замку. Дзінь. Дзінь... Наступний звук був іншим, його видала не залізна підошва. Нутро Атрей сколихнулося, та не від страху, ні, той вмер ще п'ять років тому, це була радше цікавість. Наглядачі таки відвалили люки.

З отворів у землі піднялися кротові носи. Носи довжиною з руку, на кінчиках яких, були кульки. В роті вишикувалися три ряди зубів. Ніхто ще не втікав від цих гончих. В бік Атрея бігло четверо істот. Він з цікавістю вдивлявся в чорні діри, на місці яких, мали б бути їхні очі. Ці істоти не мали ні очей, ні вух. Жертв вони вистежували двома способами. Проте першого завжди було більш, як достатньо. Вони винюхували тих, хто боїться. Будь-яка людина, що відчуває страх, дає гончим безпомилковий слід. В іншому випадку вони не помітять тебе, навіть якщо пробіжуть міліметр від тебе. Зупиняла їх тільки смерть, вода, або імперія.

Шестилапі чудовиська наближалися до Атрея. Він все ще стояв, як дуб, що вріс в землю. Та наврядчи в цій землі, може вижити хоча б щось. Проминули одне із вогнищ — Атрей мізкував, для чого ж їм потрібні середні лапи. Залишили позаду будинок наглядачів — Атрей стиснув губи, бачачи, як побратими закривають двері кліток із собою всередині. Зрештою гончі пронеслись повз клітку, де був один із в'язнів. Тóму пощастило, що його Атрей ще не "відімкнув". Десять метрів від Атрея... той стоїть.

Якби Атрей не був поголений налисо, то вітер, що здійняли гончі, точно зіпсував би йому зачіску. Вони пролетіли повз нього, наче чоловіка не існувало. Атрей ледь звів вилиці й покрокував до клітки. Гончі ж роїлися біля кліток, двері яких маллоси тримали руками.

Чоловік вдарив залізною підошвою по замку і той тріснув. В'язень хитав головою й оглядався навколо. Але зрештою він зрозумів, що не має тепер захисту від тварюк. Через мить, на запах свіжого страху мчала гонча.

Атрей клацнув зубами й дістав кинджал. В'язень забіг в клітку, але не зміг зачинити дверей, бо руки занадто тряслись. Його губи намагалися вимовити слова, але звуку не було. Губи ж Атрея ще дужче стискалися від криків страху інших в'язнів.

Він мав привілей атакувати першим, бо гонча "бачила" лише тих, хто відчував страх. Атрей був невидимим для тварюки. Бідолашний в'язень не волів бігти, він залишився в клітці готуючись до смерті. Монстр вже добігав, але Атрей кинувся на коричневу істоту й збив її з курсу. Слиз бризнув на чоловіка. Це другий спосіб, як гончі можуть бачити. Вони винюхують свій слиз на тій же відстані, що й страх. Тепер Атрей видимий. Він нахилився додолу, уникнувши страшної пащі, від якої доносився запах гірший ніж від слизу. Чоловік перекотився й встромив свій кинджал в бік тварюки. Пронизливий крик привів в'язня до тями. Атрей не переймався за себе, але життя цих маллосів було в небезпеці. В'язень вибіг з клітки й побіг до лісу.

Атрей ненавидів скрип дверей, саме так кричали гончі. Чоловік зарядив ногою в лапу тварюки. Марний удар, але гнів взяв своє. У відповідь, м'ясиста лапа піднялася на дев'яносто градусів зі швидкістю, з якою звужується зірниця ока, коли ту вражає світло. Від удару в живіт, Атрей скорчився.

"От для чого їм середні лапи" — подумав він.

Чоловік жадібно вдихнув і піднявся. Ще один замах — кігті істоти подерли йому руку. Атрей широко відкрив рота... але вирішив, що ситуація ще не занадто критична й хутко стулив вуста. Зі скреготом зубів кинувся вперед й проліз між трьома рядами лап. Він схопив кінчик худого хвоста й сіпнув до себе, наче неслухняну собаку. Гонча впала в гнів. Різка хвиля атак щелепою не зачепила Атрея, що гойдався туди-сюди, він навіть не зрушив з місця, проте легка усмішка з лиця вже зникла.

Істота видихнулася й задерла голову догори. Атрей такого ще не бачив. На мить здалося, що його це налякало. Але ні. Гонча повільно рухалася туди-сюди наче п'яна, голова із довгим носом піднята догори. Кулька на кінчику носа істоти була як місяць в небі. Атрей звузив очі. Монстр або хоче відкусити йому голову або... хоче вберегти ніс. Чоловік ледь усміхнувся. Він стрибнув назад, ближче до клітки. Вмить підтягнувся, тримаючись за вертикальні залізні прути й опинився нагорі. Атрей стрибнув і вцідив залізною підошвою по круглому кінчику носа, наче під час вирішального пенальті. Гол. З глухим звуком, тварюка впала на землю. Атрей витягнув з неї кинджал й побіг далі. Ці маллоси в безпеці, але гончі швидко розбіжаться по всьому таборі. Вони не вбивали, лише калічили. Але це ніяк не входило в плани чоловіка. З табору мають втекти всі.

На одному із вогнищ залишили сосиску, але її аромат не зупинив Атрея, він мчав вперед. Бочка, лавочка, навіть паркан не сповільнив чоловіка. Він обминав, ковзав і перестрибував все на шляху. Вдалині бігли наглядачі. З ними немає часу боротися, тож чоловік поліз на дах будинку поряд, щоб оглянути місцевість.

Атрей стояв на черепиці, в роті, наче соломинка в ковбоїв, стирчав жмут білого волосся, близько п'ятнадцяти волосин. Всі короткі, вітер встиг висушити їх від слини і вони були прямими.

"Людина створена щоб літати", — думав він, дивлячись на гірських масив вдалині. Чоловік обожнював краєвиди, проте картина табору нижче примусила б шлунок будь-кого вивернутисчя двічі. В'язні, яких він випустив все ще не втекли. Вони ховалися в бочки, під лавочки, ломилися в замкнені двері. Хтось намагався бігти, але падав обличчям до ґрунту. Та їх не вбивали, ці в'язні потрібні імперії живими. Сказати, що наглядачі не боялися істот, яких вони ж і випустили, не можна. Проте тварюк щось зупиняло, від нападу на сторожу.

Наглядачі били навіть тих, хто стояв і не чинив спротиву. Як скотину. Якби і всі в'язні зупинилися й здалися, їм би всеодно перепало, тож краще все ж спробувати втекти. На це Атрей і розраховував, але не усвідомлював, наскільки не підготовленими ці люди були. Атрей хотів не дати їм іншого виходу, як тільки врятуватися, але для в'язнів було важко повірити в свободу. Тебе народжують в таборі, перевозять в інший, і в ньому ж і хоронять, і так століттями.

Все йшло жахливо. На мить він глянув в бік лісу. Втекти і спробувати ще один напад вже на інший табір? І звести нанівець страждання цих людей, яких побивали саме через Атрея? Він глянув на двох наглядачів, що готувалися постригти одного з маллосів, натомість вони вирішили спершу його побити.

"Тільки його. Хоча б одну людину я спасу повністю, проведу його аж до лісу. І тоді повернуся за іншими".

Чоловік понадіявся, що це не виправдання і спустився на землю. Атрей не підкрадався, а у відкриту пішов на дует поганців. Вони помітили його і залишили побивання в'язня. Чоловік не дав їм часу він жбурив кинджал в першого і побіг на другого. Маллос закинув ногу тому на плече, наглядач схопив його за коліно, але для Атрея ця хватка стала точкою опори. Він сіпнувся і друга нога опинилася на другому плечі воїна. Чоловік всією своєю масою нахилився вперед і повалив наглядача на землю. Той вдарився об камінь і знепритомнів. Атрей стиснув кулак, але зупинився.

"Ти тут, щоб рятувати, а не втамовувати гнів", — від цієї думки чоловік тільки більше розгнівався. Він взяв свій кинджал, схопив в'язня за руку і потяг його в бік лісу.

— Дякую, — сказав в'язень, — але...

— Заткнися, — відрізав Атрей.

Тут було нелюдяно, більшість втікачів вже лежали під лапами тварюк. Вдалині наглядачі пихато вели в'язнів, мотузки натягнуті, щоб підганяти маллосів і не давати їм перепочити

— Ой йой, — сказав в'язень.

На дует бігло п'ятеро гончих. Атрей замислився, чи зміг би їх подолати.

"Ймовірно" — подумав він.

Але він був не один. Другий чоловік не міг би вистояти в такій ситуації і Атрей не зможе берегти його і нищити тварюк водночас. Чоловік зітхнув.

Попереду ледь тліло вогнище, обкладене камінням. Гончі наздоганяли дует. Атрей втече, але його компаньйон — ні.

Він зупинився й широко розкрив рота. Чоловік дістав з-під язика жмут білого волосся. Тварюки були майже на місці.

— Біжи, — без поспіху сказав він.

В'язень знав, що не втече, але Атрей не залишив йому вибору. Одна його статура викликала повагу й вводила в трепет. Чоловіка, як Атрей неможливо ігнорувати. На жаль, гончим були недоступні такі високі відчуття.

В'язень перестрибнув вогнище й чмигнув вперед повз одну із порожніх кліток. Атрей як павук дочекався, коли гончі підійдуть максимально близько... І тоді він стрибнув, кинувши в залишки вогнища пучок волосся. Вогонь спалахнув і покрив все в радіусі двох метрів. Атрей встиг залізти на дах клітки й стрибнути. Істоти завили й навічно залишилися в тому вогнищі.

Атрей догнав побратима. В'язень глянув на нього, але не зміг нічого сказати.

— Не переживай, я виведу тебе живим, — сказав Атрей, голос напружений, чоловік ледь стримувався. Він витратив на цього в'язня останній запас волосся, він мусив його врятувати.

Вони майже покинули табір. Попереду хтось стояв. Атрей озирнувся і побачив другий вихід до лісу. Там не було людей на шляху. Не встиг він туди звернути, як помітив у фігури вдалині арбалет в руках.

Всередині щось клацнуло. По щоці покотилася сльоза. Атрей не повів побратима безпечним шляхом. Він обрав той, на якому стояв лідер табору.

Маллос дістав кинджал і прискорився так, що аж в боку закололо. Він біг на ворога, який стояв і цілився. Той вистрілив. Про що він думав? Атрей і оком не повів, ухилившись від стріли. Для кого взагалі цей постріл був? Атрей глянув собі за спину. В'язень позаду лежав мертвий.

Лідер кинув арбалет, він би не встиг перезарядити, Атрей скорочував дистанцію, наче бритва, яка миттєво позбавляла маллосів волосся.

Права рука полетіла вперед, стискаючи кинджал, та лідер її схопив. Кинджал застиг перед самим обличчям. Але Атрей розімкнув пальці, кинджал полетів донизу і він схопив його лівою рукою, встромивши лезо в ногу лідера.

Маллос штовхнув лідера на землю, не добиваючи його, бо часу обмаль. Смерть того в'язня — це остання смерть невинного через Атрея. Більше емоції не візьмуть верх. Чоловік мчав назад до табору, але тепер вже не представляв, як спасти їх всіх.

Вбити кожного наглядача неможливо, це займе багато часу, а його немає. В'язнів вже вишикували перед вагонами і скоро погрузять. Всі маллоси поза клітками, вони стоять на просторій галявині. Якби не мотузки на руках, то ці люди були б вільними. Мотузки. Атрей примружився.

— Волосся. Мені потрібне волосся, — чоловік від паніки почав стискати лису потилицю.

Нарешті у нього був план. Але як його здійснити?

— Бритва, — Атрей згадав.

Він помчав знову на місце смерті того в'язня. По дорозі маллос забіг в один дім і взяв там бритву.

Лідера вже не було. Тільки кровавий слід вів до лісу. Боягуз. Атрей нахилився над тілом свого побратима. З грудей стирчала стріла. Часу обмаль, але для цього в'язня... ні він не був в'язнем. Він загинув вільним. Він біг на свободу. Ще не летів... але хоча би біг.

Атрей з трепетом торкнуся голови, що була ще теплою. Назавжди застиглі очі були спрямовані вгору. Чоловік не став закривати йому повіки. Він провів бритвою і зібрав в кишеню кожну волосину. Зараз вони на вагу золота, якщо, золотом можна було оцінити життя та свободу. Провів вдруге, втретє. Кожен раз це було все важче. Цього чоловіка стригли впродовж всього його життя, це було знаком рабства.

— Цього разу, тебе постригли з честю, брате, — сказав Атрей.

Вулкан димівся, наче всі вогнища табору разом узяті. Наглядачі вже виймали волосся для заправки вагонів. От-от маллосів погрузять і відправлять в новий дім рабства.

Атрей стояв збоку будинку і дивився на центральну галявину. З жерла вулкану полилася лава, за п'ять хвилин, вона залиє весь табір.

Чоловік прив'язав мотузку до залізного стовпа біля будинку. Потім Атрей пішов назад, натягуючи мотузку щосили і прив'язав другий кінець до іншого стовпа позаду. Він приклав жмут волосся до мотузки і воно розчинилося в ній. Якщо розрізати мотузку біля одного з кінців, то вона, завдяки волоссю, почне скорочуватися з такою силою, що віднесе чоловіка на десятки метрів вперед, якщо він зможе втриматися.

Атрей переконався, що в кишені достатньо волосся для кожного в'язня. Обхопив мотузку однією рукою і махнув кинджалом. Натягнута мотузка почала скорочуватися і Атрей полетів вперед. Наближаючись до в'язнів, яких вишикували в ряд, відкрив кишеню, з якої почало сипатися волосся, а руку з кинджалом простягнув так, що лезо відрізало мотузки в'язнів і звільняло їхні руки.

Увага всіх була прикута до чоловіка. Гончих вже загнали назад під землю, але навколо було безліч воїнів.

— Візьміть своє волосся і нарешті використайте його задля свободи, — викрикнув Атрей і схопив одну з мотузок, до якої не був прив'язаний жоден в'язень, схоже вона призначалася для того, кого застрелив лідер. Один край кожної мотузки був прив'язаний до вагонів, які були точною опори, другий раніше зв'язував руки в'язнів, а тепер лежав під їхніми руками.

Атрей побіг назад, натягуючи мотузку, помітно для всіх приклав до неї волосся і коли більше не міг її натягати дужче, різко стрибнув в протилежний бік, тримаючи її кінець. Мотузка почала скорочуватися і завдяки волоссю зробила це з такою силою, що Атрей полетів, як і минулого разу, тільки цього разу він натягав її трохи вниз, щоб скорочуючись, вона понесла його вгору.

Чоловіка несло з величезною швидкістю, потім Атрей відпустив мотузку і продовжив політ без неї. Проте це все може бути намарно. Вперше за п'ять років він боявся. Боявся подивитися назад і не помітити за спиною маллосів, котрі мали б повторити трюк Атрея.

Лава вже мала б вкривати ту галявину. Наглядачі вже точно у вагонах і почали їхати. От тільки чи маллоси з ними?

Атрей повернув голову. Позаду в повітрі летіли колишні в'язні. Тепер це вільні люди. Люди, які створені, щоб літати.