Кава з вишенькою

Збираю докупи світлини. Я сьогодні проведу екскурсію. Не першу, не нову для себе, але все ж проведу екскурсію сакральним простором. А що я нащадок роду Харлан-Соколових можу дати весняної погожої днини тим людям, що прийдуть до мене?

Я розповім про те, яким був наш край сотню років тому, як тут ріс потужний вишняк; як заснували виробництво варення і джемів за європейськими технологіями; розповім і зачитаю з щоденників те, як джем змінив наше містечко; а ще розповім історію давнього минулого для них усіх, але такого свіжого і болючого для мене… Я не хочу щоб асоціювали мене з тією самою Харлан-Соколовою, що по неволі народилася в сім’ї, що поєднала гарячу кров власників і партійні вершки для того, щоб дати світові… Ще одну просто людину. А на що та людина здатна? Ну то ви самі побачите на моїй авторській екскурсії «Кава з вишенькою».

Мало хто знає, що окрім джему було налагоджене дружиною пана Харлана випікання тортів і тістечок. То також були продукти, що змінили обличчя міста, зробивши його більш європейським, освіченішим, модним і навіть привабливим.

Наші добрі традиції, хочу вірити, залишаться назавжди навіть якщо я припиню про них розповідати.

Начебто все на місці: стос світлин; копії з щоденників 19 – початку 20 століття; флакончики із джему різних років; афіші з пропозицією прийти на дегустацію тістечок чи на поетичний вечір, що влаштовувався у кав’ярні; газети і світлини вже радянського часу. Ох, як же я хочу щоб мене не впізнавали, про мене не говорили у зв’язку з цим закладом. Але ж я сама веду екскурсію, бо більше сонця тепер, більше історії, більше смаколиків – то правильний рецепт від всіх життєвих негараздів. А жити треба навіть тоді, коли життя вбиває і страшенно боляче робити кожен наступний вдих.

Проглядаю текст екскурсії. Цікаво, які питання ставитимуть мені люди. О, так, я ледве не забула, що в кінці екскурсії ми зайдемо все ж таки туди, де можна знайти каву з вишенькою, з вишневим тортом, де можна знайти безліч смаколиків, спечених ще за тими рецептами. Дегустація вишень, до речі, також буде. Я не можу собі відмовити в задоволенні це робити з кожною групою екскурсантів. Оскільки це була елітна кав’ярня за часів СРСР, то зрозуміло ж, що рецепти всі та інгридієнти нам залишилися. Партійні вершки хотіли харчуватися смачно, хотіли відчувати суміш нового життя із старими традиціями, які для всіх інших були вже давно викорінені.

І мене батько виховував у тому ж дусі. Я ледве не забула свою парасольку. У нас умова така на екскурсії – були у кавово-вишневому дрес-коді. І мені то страшенно подобається. Відчуваю суворість нашої кав’ярні, про яку ще дід розповідав… усі ходили в темних сукнях, так дівчата-кельнерки виглядали більш офіційно. У мене в дитинстві і в юності…. Ах, що ж казати. Думки просто плутаються. Я маю опанувати себе. Ледве не забула про вишневу свою парасольку.

А така ж парасолька супроводжувала мене тоді, коли мене як єдину спадкоємицю роду Харлан тато-партієць впрошував чи то погрожував мені… Впрошував щоб я передала все це у власність держави. На відміну від діда він не міг мені нічим грозити, бо своя ж рідна кров. А дід знаючи, що недовго йому лишилося вчив мене терпляче і передам кав’ярню, завод, кондитерську мені. І я стала найбагатшою людиною містечка. Тоді в мене був суворий стиль, я трималася наче дівчина того, ще дідового часу. Я сама працювала в кондитерській… ой, то була дуже гаряча пора… Люблю тепер згадувати ті часи, коли хотілося працювати і кожен день сприймався як останній.

Але я була татовою донечкою. Я хотіла блага для людей, для міста, для далекої і могутньої держави, у поклонінні якій мене виховав тато. Він прищеплював мені свої ідеали, про які я розповідатиму під час екскурсії. Але я не хочу, щоб авторська екскурсія була виставою господині колись цього затишного міста. Я не прагну виправдатися. Мені боляче, що тоді так легко погодилася і стоячи під вишневою парасолькою віддала татові всі документи.

Він обіцяв зробити мене завідуючою, обіцяв що я матиму ті ж обов’язки, тільки тепер платитиме за все держава. Але виявилося, що не щастя і не добро прийшло у кондитерську й кав’ярню. Джеми, варення, тортики й тістечка, кава і фруктові алкогольні напої не пішли на користь людям… На жаль, я вже маючи заробітню плату і обов’язки щоранку прочиняла двері кондитерської, обдивлялася кожен куточок кухні, бо до нас прийде начальство. А начальство наш заклад любило і майже жило тут. І ще їхні дружини, коханки, діти, сусіди, підлеглі молодшого рангу…

Вже краще нічого не робити, краще піти за власним бажанням, ніж оце терпіти таке. Всі мої мрії було зруйновано. Тато став найвпливовішою людиною у місті. Я мовчала. Тільки плакала ночами на срібний місяць. А план виконувався добре, ми начебто пристойно жили і навіть мали прибуток, котрий я ділила між всіма тими, що працювали у нас. Мені хотілося, щоб хоч люди були окрасою цього місця, щоб любили випічку і свою справу. Хоч тепер і я розумію, що любити справу можна тільки тоді, коли вона йде на благо. А на благо не йшло…

Я потайки збирала гроші, щоб викупити свою хоча б кондитерську… на заводі мені було важко розібратися що й до чого. Там працювали дідусеві ще старого гарту робітники, із котрими все було наче годинник. А як вони підуть? Що я робитиму із заводом? Все тут занепаде без турботливих рук, що люблять своє діло.

Тому хоч кондитерська і кав’ярня, як невіддільна її частина. Це моє царство, тут я абсолютно впевнено почуваюся. Мені подобається робити затишок, робити приємний світ навколо. Не тільки для вершків суспільства, для всіх.

Я знала, що не отримаю назад нічого з того, що віддала державі. З татом продовжували жити як і раніше – тихо, спокійно, не проявляючи того, що так боліло кожному з нас. Я думаю, що йому боліло те, що я не здатна ні на що більше крім як керувати невеликою кондитерською, що я не стану найвпливовішою людиною у місті. А я думала що стану, бо ж хіба не впливає на людей той, хто робить приємним, смачнішим їхнє життя?

Вирішувати у всякому разі кожному… Система розвалилася, а мені офіційно було повернуте моє майно. Але розвернутися на повну я вже не встигла… за радянських часів завідуюча, що допомагає на кухні була непомітною фігурою… і тепер залишилася непомітною. Я ніколи не оберталася там, де пахне моїм джемом… всі вигоди мала й так наскільки це було можливим. А кращого становища мені й не треба…

Ні, я не свята і також хочу більшого. Але закарбувалося дідове виховання, ті риси, що він показував у портретах своїх батьків…

Та й хочу жити спокійно, хочу дбати про затишок… а гучне ім’я не дасть мені змоги. Донька любить створювати солодощі не менше за мене… Може, навіть більше. А я вже пронесу пам’ять про те, що і як було, щоб зберегти шматочок історії міста…

Хоч не прагну розповідати від імені нащадка… а розповісти цю історію з цікавими фактами, але сухо без власних емоцій – не виходить.

Коли збирала гроші для того, щоб викупити свою мрію з лап держави, то крадькома писала вірші… І знаєте, який я мала псевдонім? Ви мабуть, вже здогадалися, що я була Кава з вишенькою…

— Друзі, прошу всіх сховатися від дощу і продегустувати каву з вишенькою, торти за рецептами початку минулого століття, фруктові лікери – всі ті смаколики, для яких і якими жило наше місто, жили власники від першого вишняка до теперішньої кондитерської, - кажу, зачиняючи двері у наш ажурний маленький світ кави з вишнею. Десь там під крупними наче сльози краплями дощу у пітьмі лишається молоденька дівчинка під червоною парасолькою , заплакана і сумна… Так схожа на мене теперішню… та, якою я була колись… Дивлюся на неї в минуле аж стинається серце… Якби можна було порадити й підказати, що нічого змінити не можна, що сміливіше треба дивитися у майбутнє… А вона заплаканими очима дивиться у майбутнє, стискаючи тоненькими холодними пальчиками вишневого кольору парасольку… Вона шукає відповіді, шукає того, хто б підбадьорив її.

05.09.2023.