Несправджене ("Удар у відповідь")

Йоганнесбург повернувся до звичного життя одразу після того, як від асфальту під хижі спалахи журналістських фотокамер відмили кров Нокса. Більшість мешканців міста й гадки не мала, що його частина ледь не перетворилась на радіоактивні руїни. За наступну добу Джулія встигла здати Стоунбріджа і Скотта лікарям попри усі розповіді про «дрібниці» та «подряпини», скласти власний рапорт, поспати кілька годин і довести чергову на рецепції госпіталю до сказу постійними дзвінками щодо стану майора Далтон. «Без змін. Украй важкий». А ввечері, коли самій до сказу зосталося півкроку, кивнула Ліаму й пішла, куди очі поведуть. Урешті решт вона завернула в перший-ліпший бар, хоча напиватися, звісно, і не планувала. Тієї миті їй вистачило б навіть просто посидіти між безтурботного люду.

У просторому залі грав етно-джаз. Відвідувачів було мало. Джулія замовила джин-тонік і вибрала столик, звідки видно всі виходи. Хоч вона й починала як звичайний офіцер зв'язку, дещо швидко закарбувалось у пам'яті: не сідати спиною до дверей, у глухому куті, під вікном на всю стіну... Яким було її здивування, коли невдовзі у дверях з'явився той таки Ліам. Зачепившись за неї поглядом, він на мить підняв брови і навпростець пішов до столика. Пальці стиснули холодну склянку: або щось трапилось, або...

– Ти що, по телефону мене відстежив?

– Оу, я не по твою душу. Відкрив у інтернеті топ місцевих барів. Хто ж знав, що ти саме тут.

А й справді, чим вона думала. Правильний, як час на армійському годиннику, колега вчинив би так лише у крайньому випадку. Джулія не заперечувала проти компанії, тому показала очима на місце напроти і зіронізувала:

– А як же «Колиска»*? Не пропаде без нас за кілька годин?

– «Колиска» – це і є ми, Джуліє, – щиро всміхнувся Ліам.

Відсунувши стілець, він згадав, що нічого не замовив, і пішов до стійки, звідки скоро повернувся із порцією віскі з льодом – настільки символічною, що правильніше було б назвати це «льодом з віскі». Тим часом спека, яка вкупі з вологістю дошкуляла протягом дня, стала спадати, тож народу побільшало. Гамір досягнув тієї сили, коли підвищувати голос ще не доводилось, але на чужу розмову вже всім було начхати.

– У тебе коли-небудь виникало відчуття, ніби ти стоїш осібно від натовпу попри всі намагання загубитись у ньому? – спитав Ліам після першого ковтка напою. – Можна вдягнутись у цивільне і прикрити кобуру, проте від тих, хто нічого такого не ховає, тебе все одно відділятиме уявна прозора стіна...

Джулія зітнула плечима:

– Звична справа, знання примножують скорботу.

– Це точно. Ніхто з тих, хто зараз гульбанить навколо нас, не знав, що загрожувало цьому місту вчора.

«І не розряджав магазин у продажну мерзоту, через яку ще огидніша мерзота вбила його друга». Річ не в тому, що Дреєр буде являтись Джулії у снах. Не буде. Річ у тому, що такі вчинки можуть почати подобатись.

– Обережно, Ліаме, це слизька доріжка, – у задумі промовила вона. – Спочатку відчуваєш свою окремішність, потім вона перетворюється на винятковість. Це все мутує у велич. Зрештою в тебе їде дах і ти починаєш заправляти долями людей як заманеться. Світ неодноразово бачив таке у виконанні цілих держав.

Ліам кліпнув, і лише згодом на його обличчі промайнув здогад, що зверталась вона радше до себе. Тепер, під лагідним поглядом сіро-зелених очей, Джулія подумки благала: будь ласка, мовчи, ані слова про ту страту. Жалощі ні до чого, а правду вона знала сама і здатна була з нею впоратись. І вчинила б так само, якби туди повернулась.

– Я не мав на увазі, що ми вище або краще від решти. Якраз навпаки. Скажімо, коли ти востаннє танцювала?

– Емн, у коледжі? – почухала потилицю вона. – Хоча навряд. Коли однокурсники танцювали, я відсипалась після волейболу і підробітку в кафе.

Зненацька її прошило спогадом із часів не таких давніх. Втупившись у бармена, зі спини в непевному червоному світлі від полиць достоту схожого на Олівера, вона визнала, що сподіватися відволіктись було наївним.

– От срань.

– Що? – Ліам скоса озирнувся навсібіч. – Загроза? Скотт?

В інший час – не зараз, коли Далтон лежить без тями в реанімації, – Джулія посміялась би з такого переліку. Скотт – не загроза, він – скабка в дупі. Скабка, яка в разі чого неодмінно цю дупу врятує.

– Ні, просто згадала, що це було на весіллі Олівера.

Запанувала гірка тиша. Такі от розмови в неробочий час тому й бували рідко, що нагадували прогулянку мінним полем: на кожному кроці якщо не секрети, про які не варто патякати прилюдно, то спільні болючі спомини. Ліам небавом допив віскі, вийшов з-за столу і церемонно простягнув руку в запрошенні. У залі саме заграло щось повільне.

– Господи, в тебе зараз хіба що на лобі не написано «служу Її Величності». А ще хотів загубитись у натовпі.

Слова були димовою завісою, щоб приховати миттєву розгубленість і страх, що одна витівка все заплутає.

– Красно дякую! – пирснув Ліам. – Доведеться прикидатися кимось іншим – врахую. То як?

Джулія труснула головою, відганяючи сумніви, і всміхнулась:

– Що ж, бережи ноги.

Вставши, вона осмикнула куртку і прийняла руку. На іншому боці зали з розмахом витанцьовувала нетвереза пара, тому їхнє топтання на одній шаховій клітинці підлоги не привернуло особливої уваги. Вони з Ліамом тримали дистанцію, але тьмяне тепле світло, музика і джин зробили свою справу. Джулія дозволила думкам плинути шляхом, якого зазвичай старанно уникала. Що, якби вони не були колегами? Не служили у Двадцятому? Утім, тоді вони радше за все навіть не зустрілись би, адже їх перевели з різних відділів.

«Яка іронія...».

Вихор несправдженого так закрутив Джулію, що вона збилася з кроку і застигла впритул до Ліама, чиї очі виказували ті самі почуття. Він поволі торкнувся її губ своїми, і вона відповіла з таким жаром, ніби давно послала всі застороги під три чорти. Ніби залишились лічені секунди... До чого? В уяві Джулії вітраж за спиною Ліама вже розлітався на друзки від автоматних черг, бо вона перетнула межу, за яку не можна було заступати. Якби раптом дійсно так трапилось, усе знову стало би зрозумілим: дістати зброю, знайти укриття, викликати підмогу і захищати цивільних до останнього патрона. Вона майже хотіла цього, але замість пострілів і дзвону розбитого скла лунали музика та сміх, а поцілунок тривав.

– Стій, – мовила вона, відступивши і склавши руки на грудях, – так не має бути...

– Якщо я тобі байдужий, скажи прямо. Обіцяю, це не вплине на роботу і дружні стосунки.

Найбезпечніше було б збрехати. Однак Ліам, який завжди її підтримував, жодного разу не змусивши відчути себе слабкою, не заслуговував на брехню. Джулія приклала долоню до його чисто поголеної щоки і відповіла:

– Небайдужий. Тому й боюсь занапастити і тебе, і всіх інших. Ми обоє знаємо, що добра з того не буде.

Що далі, то важче було говорити, бо він похмурішав з кожним словом. Потім накрив її руку своєю і знехотя опустив.

– Це останнє слово чи ти можеш передумати, якщо із часом що-небудь зміниться?

– Я не збираюсь у відставку.

«Якщо нас не розженуть за провал із першою боєголовкою».

– Я теж. У найближчому майбутньому. А от далеке хотів би зустріти в резерві, а не під Юніон Джеком**.

– А ви збіса оптиміст, сержанте Бакстер, – сумно посміхнулась вона. Коли втрачаєш своїх, ще й так, як Олівера – у халепі, якої неможливо було ні передбачити, ні уникнути, – горизонт планування звужується до крапки. Яка, зважаючи на ціну помилки в їхній роботі, означає не «capre diem»***, а «memento mori»****.

– Якби ж тільки я міг поділитися цим оптимізмом з тобою.

«Якби ж тільки він відлякував смерть...»

Уголос Джулія хотіла було сказати, що не знає щодо оптимізму, а от спокоєм по спецзв'язку ділитись Ліаму вдається чудово, та в нього задзвонив телефон. Витягнувши його з кишені, Ліам відповів. Доки по той бік лінії говорили, з його виразу нічого не виходило зрозуміти.

– Далтон опритомніла, – нарешті видихнув він. – Ну, як... Спить під знеболювальними, тому до неї поки що нікого не пускають.

У Джулії, яка підсвідомо чекала поганих новин, ніби камінь з душі впав. Сп'яніла від цієї легкості, вона рвучко обійняла Ліама за шию. Той перше завмер, а потім без слів притис її до себе ще сильніше. Обоє тягнули час, знаючи, що все буде як домовлено, щойно вони один одного відпустять. Але відпустити довелось.

– Вибач, я суперечу сама собі... Це більше не повториться, – сказала Джулія і попрямувала до виходу.

Голос не здригнувся. Серце – так.

* Кодова назва мобільного штабу Двадцятого відділу

** Під час військового поховання домовину накривають прапором Сполученого Королівства

*** «Лови день» (лат.)

**** «Пам'ятай про смерть» (лат.)