Світло всередині

На товстій гілці дерева, що росло біля вікна звичайної школи, сиділа поміж снігурів незвичайна дівчинка. Ви подумаєте, що негоже дівчатам по деревах лазити, але для неї це була буденна справа. Еля (так її звали) подивилася у вікно, де метушилися школярі, накинула капюшон куртки, сховавши від ним відстовбурчені вушка та хвилясте довге волосся, дмухнула на руки гарячою парою і до когось звернулася:

– Усе, я точно вирішила. Обираю його, – вказала вона кирпатим носиком у бік вікна.

– Шансів нуль, – відповів хтось. Можна було б подумати, що то був снігур, але ж вони не розмовляють.

Серед красногрудих птахів сиділа малесенька пухнаста істота, такого ж забарвлення, як і снігур, тільки без дзьоба, хвоста та крил. То була Хуха, яка приглядала за Елею. Вона натягувала в'язану чорну шапочку на самі очі та невдоволено буркотіла.

– Ну чому дідусь Зюзя тебе не відрахує з новорічної школи? Ти завжди обираєш найскладніші випадки і не справляєшся. Того разу була дівчинка, яка соромилась родимки. І що? І нічого. Так і ходить, маскуючи її тональним кремом.

– Що я чую? Ти така неводоволена, бо дід тебе від сплячки пробудив? Я ж тільки вчуся, терпіння, будь ласка, терпіння. На цей раз усе вийде. От побачиш, я доведу, що гідна в цьому році бути помічницею, – Еля похитала ногами у сріблястих дутиках, відштовхнулася від гілки та зістрибнула не землю. Снігури злетіли, а Хуха миттю стала коричневою, як гілка, закачалася і ледь втрималася. Вона перебралася на підвіконня, замаскувалася, змінивши колір, та гукнула навздогін Елі:

– Я тут тебе почекаю.

За вікном, у яке заглядала Еля, сидів за першою партою худесенький Івасик. Він простягнув однокласниці запасну ручку та вирвав листа зі свого зошита для хлопчини, який завжди усе забував. Івасик умів прислухатися до бажань інших.

Не отримавши простого «дякую» чи хоча б світлої посмішки, Івасик розгорнув підручник з Природи та прочитав: «Північна Америка», а нижче побачив світлину тваринки, дуже схожої на лисицю.

– Ги-ги-ги, – почулося ззаду, – вухастий фенек – викапаний Івасик!

Івасик притиснув вуха руками, він знав, хто це сказав – найвиший хлопець у класі – Дмитро. Він завжди насміхався над ним, голосно реготав та викрикував на уроках. Івасик чув його бажання бути поміченим, першим, кращим. Дмитро хотів уваги. Івасик навпаки – щоб його залишили у спокої.

– Так, діти, тихіше! – вчителька відірвала погляд від журналу.

Івасик занурився у підручник, намагаючись сховатись у горах та лісах Північної Америки. Діти голосно реготали, а відстовбурчені вуха Івасика пекли від сорому і ніби збільшилися. Він міцніше притиснув їх до голови.

Сміх припинився, бо у двері класу постукали, а потім зі скрипом відчинили. Через них просунувся кирпатенький носик Елі.

– Вибачте за запізнення, можна увійти? – не дочекавшись відповіді, Еля впевненою ходою покрокувала до парти Івасика, зняла куртку та плюхнулася на стілець поряд.

Вона спіймала здивований погляд вчительки:

– Я тут по програмі за обміном. Повчуся до Нового року, – випалила вона з місця, а потім пошепки звернулася до свого сусіда. – Ти ж не проти, якщо я з тобою посиджу?

Івасик посміхнувся. Він не просто не був проти, він був радий-радесенький, що з ним нарешті хтось сів і не глузував з його вух, бо і сам був такий.

«Які милі вушка! Не те, що у мене», – подумав Івасик.

Він засвітився зсередини. Посмішка ширшала, а світло розповсюджувалося та яскравішало. Однокласники не помічали цього, як не помічали Івасикових добрих справ. Однокласники не вміли дивитися углиб, бачили тільки те, що на поверхні, а на поверхні були відстовбурчені вуха.

Учителька прискіпливо подивилася на Елю.

– Щось директорка мені нічого про це…

За вікном почувся скрегіт. На підвіконні сиділа Хуха, але вона добре замаскувалася, тому вчителька лише побачила, як га склі з'являлися геометричні фігури та літери зі старослов'янської абетки. Хуха дихала на скло, а потім малювала олним з трьох пальців. У новорічній школі вона трози навчилася чаклувати.

Учителька впустила крейду, постояла у заціпенінні ще декілька хвилин, розвернулася до дітей і сказала:

– Ах, так, згадала. Ти – Еля. Вітаємо у нашому дружньому колективі.

Хлопці з останної парти невдоволено пирснули.

– Тепер нам ці двоє своїми вухами усю дошку затулятимуть.

– Діти, будьте добрими один до одного, – продовжила вчителька, – до новорічних канікул залишився тиждень. Вам завдання на наступний урок – вигадати неіснуючу країну, її клімат, флору та фауну. А на додачу – традицію святкування Нового року та оригінального Діда Мороза.

– Не віримо ми ні у якого Відмороза, – перекрутив слова Дмитро. Діти знову зареготали.

Івасик слухав тільки краєчком відстовбурченого вуха, бо витріщився на нову ученицю і ніби бачив своє відображення, але трохи вище, сміливіше та з довгим хвилястим волоссям.

Еля теж не могла відірвати очей від Івасика, який світився. Вона розгоеділа світло, тому що була незвичайною дівчинкою.

– У яблучко! – не втрималася вона і сказала уголос.

– Що ти сказала? – Івасик подивився на Елю.

– Кажу: яблучко хочеш? – Еля дістала з карману куртки краснобокий, як снігур, фрукт.

На перерві до Елі та Івасика підійшло декілька учнів. Найвищий з них, Дмитро, оперся на їхню парту.

– Тепер у нас два фенеки. Чи не переплутали ви континенти, вухаті? Ми у Європі, а вам до Північної Америки треба.

Івасик сповз під парту. Він уникав конфліктів, бо не любив звертати на себе увагу, точніше, на свої вуха. Еля, навпаки, звикла до труднощів та складних завдань, завжди відстоювала свою думку, навіть з дідом Зюзею могла посперечатись. Вона підскочила, теж поставила руки на парту та зазирнула хлопцю у вічі, майже торкнувшись його довгого носа своїм кирпатеньким.

– Це тобі до Антарктиди треба, де немає людей, бо ти не вмієш поважати їхню гідність. Нападаєш, як чайка-поморник, на тих, хто менше та слабше.

Дмитро не знайшовся, що відповісти, тільки відвернув свій довгий дзьобатий ніс.

Хуха за вікном почала швидко розписувати скло, яке миттю вкрилося кригою, у класі похолоднішало. Учні задрижали та обхопили себе руками.

– Ведмідь! – крикнув хтось. Усі повернулися та побачили волохату лапу, яка просунулася у двері.

Але це був не який не ведмідь, а вчителька у шубі та шапці.

– Діти, у школі вимкнули опалення. Директорка відпускає усіх додому. Чекаю вас із доповіддю наступного разу!

Івасик хутко одягнувся з посмішкою на обличчі. Він радів зимі. І не тому, що любив, а тому, що через холод він носив шапку, під якою надійно ховалися відстовбурчені вуха.

Еля з Івасиком вийшли разом на шкільне подвір'я і одразу потрапили під сніговий обстріл. Один сніжок зачепив шапку Івасика, вона з'їхала набік, оголивши вухо.

– Тримайте по шапці, вухаті! З-за величезного замету визирнув Дмитро, струсив сніг з рукавичок та набрав іще.

Поки він ліпив сніжка, Івасик та Еля взялися за руки та помчали щодуху.

До Дмитра тим часом наближалася зграя снігурів. Вони, ніби військові винищувачі, стрімголов летіли на ураження. Витягнувши маленькі дзьобики, готувалися ними нанести удар ворогові. Звичайно, ці пташки миролюбні створіння, які харчуються зернятками, але не тоді, коли їми керує Хуха. Вона сиділа на найбільшому снігурі та віддавала накази. Дмитро тільки-но замахнувся, щоб жбурнути сніжок, як у його руку влетів снігуровий батальон.

Івасик та Еля якраз встигли сховатися за величезним деревом, яке похитувало лисими гілками. Воно простягло корчувату руку, на яку приземлилася Хуха, в4рхи на пухкенькому снігурі.

– Завдання виконано. Ворог знешкоджений, – звітувала вона.

Відхекавшись, Еля сказала:

– Івасику, якщо я тобі скажу, що ти особливий, повіриш?

– Звісно, я давно знаю, що не такий, як усі діти. Я – вухатий.

– А ще ти добрий, світлий, але трохи невпевнений у собі. Зараз я доведу, що це твоя перевага, – Еля подивилася угору.

Хуха їй підморгнула і почала щось шепотіти під ніс. Дерево опустило гілку додолу, Еля стала на неї та вказала Івасику на місце поруч. Немов на ліфті, діти піднялися та порівнялися з Хухою. Снігур відлетів, а вона зосталася стояти на гілці.

– Знов намагаєшся когось впевнити? – Хуха натягнула шапочку. – Діти вже не вірять: ні у дива, ні у себе.

– А я вірю. У дива, Елі вірю. Я вічуваю – вона бажаємені добра, – навколо Івасика немов хтось увімкнув новорічні гірлянди.

Хуха протерла маленькими кулаками оченята та відкрила від подиву рота.

Еля підняла догори носик і, балансуючи на гілці, потерла відстовбурчені вушка, вони засвітилися зсередини, а потім два потужні промені прорвалися назовні.

Івасик побачив прихований від людей світ. Дерева перепліталися гілками, утворюючи мости, по яких ходили Хухи у різнокольорових шапочках і такі самі діти, як і вони з Елею. У стовбурах відчинялися і зачинялися двері, з-за яких виглядали білки, співаючи Щедрівочку у сто тоненьких голосів. Хуха закачалася у такт, а потім затанцювала.

– Ідемо, Івасику, я тебе де з ким познайомлю, – Еля пострибала по містку. Під ногами хрускотіли крижинки, а від її сріблястих дутиків відскакували сніжинки.

Івасик рушив слідом, він крутив головою, спостерігаючи, як нігури носили у дзьобах ялинкові іграшки та розвішували на гілках лисих дерев.

Коли вдалині замайорів величезний дуб, Еля посерйознішала, а Хуха зняла шапочку, з-під якої вистрибнули довгжелезні гострі вуха.

Івасик витріщився.

– Моя гордість, – промовила Хуха, погладжуючи лисуваті вушка, з яких поодиноко стирчали волоски. – Чим довші, тим краще Хуха чує біду та скоріше зможе допомогти. Елі допомога потрібна завжди, тому з нею я – Хуха‐найдовшівуха.

– Як вони в тебе під шапкою помістилися?

– Роки тренувань, Івасику! – А чому ти їх ховала? Теж соромилась?

– Не кажи дурниць. Навпаки – щоб ніхто не заздрив. Та й холодно надворі.

– Годі теревеніти. Зюзя йде. Зніми шапку, Івасику! – прошипіла Еля.

Назустріч їм вийшов чоловік у літах. Він підкидав босими ногами поли білого балахону. У руках тримав палицю, на верхівці якої стирчала вухата голова, вирізана з дерева. Дід покручував то один, то інший кінчик різнокольорової бороди.

– Елю, кого я бачу! Ще одна спроба? Мені подобається твоя наполегливість, – Зюзя топтався по гострих крижинках, спираючись на палицю.

– На цей раз я спіймала двох зайців. Потри вуха, Івасику.

Івасик залюбки зробив це, бо вуха замерзли без шапки. Коли він відняв руки, вуха засвітилися.

Хуха схопилася за хутряну грудку та ахнула.

– Так ти, Івасику, один із помічників! – вигукнув дідусь. – Радий бачити у нашому дружньому колективі!

– Яких ще помічників? – Івасик знов сховав свою сутність під шапку, яка, мов абажур засвітилася із середини.

– Авжеж, новорічних, – стягнула з нього шапку Еля. – У цьому році я допомагатиму дідусю виконувати бажання. Ти теж можеш спробувати. А вуха в нас такі, щоб краще ці бажання чути.

Івасик забрав у Елі шапку, знов настовбурчив її та замислився, але стримати світло вже не міг, воно прорвалося крізь міцне плетіння вовняних ниток. Івасик побачив у променях сніжинки, які кружляли, та почув усі бажання. Діти-помічники хотіли радіти безупину, Хухи – відростити вуха, білки – заспівати біля головної ялинки. Зюзя мріяв про мир на землі, а Еля – про справжню роботу помічника.

Івасик стягнув шапку, підкотив так, що вона перетворилася у щось схоже на літаючу тарілку, і втягнув чи скоріше поклав, на голову. Він більше не хотів ховати свою особливість.

– Ну, Елю, цього разу тобі, здається, вдалося! – Зюзя потер дерев'яну голову на палиці.

Зграя снігурів, запряжених у гуцульський полосатий килимок, зупинилася біля Івасика та Елі, щоб повернути дітей у світ людей.

Наступного дня Івасик та Еля вийшли разом до дошки, щоб розповісти про вигадану країну. Учителька відкрила журнал.

– Зараз ми не розкажемо, а покажемо, – почала Еля. – У нашій країні живуть білки, які гарно співають, особливі діти, Хухи та загартований холодом дід Зюзя, який виконує заповтні бажання.

– А фенеків у вас там немає? – викрикнув з останньої парти Дмитро.

– Дмитре, май повагу, не перебивай, – Івасик випростався і навіть став дещо вищім. – У тому, щоб бути схожим на фенека, немає нічого поганого. Ці пустельні лисиці гарно бачать у темряві та вправно стрибають. І у них великі родини.

Івасик уже не боявся ані погроз, ані насмішок. Він повірив у себе.

Еля та Івасик одночасно потерли вушка, з яких пробилися промені, і показали дітям прихований світ: гілки дерева за вікном пройшли крізь стіну, виросли, сціпилися та створили містки. По одному з них чимчикував босоногий дід, почісуючи різнокольорову бороду. Поряд тупала Хуха, змінюючи кольори свого хутра, ніби новорічна ялинка.

Учителька опустилася на стілець та стала обмахувати себе класним журналом. Зюзя підійшов до неї та дмухнув в обличчя прохолодним повітрям.

Звідусіль чулося:

– Це що Дід Мороз?

– Щось не схожий.

– Він існує?

– Оце так дива!

Зюзя обійняв Елю та Івасика і звернувся до дітей у класі:

– Маю надію, що ви добрі дітки з добрими намірами, тому що цього року виконувати бажання мені допоможуть Еля та Івасик.

Дмитро скривився.

Хуха застрибнула Івасику на руки і перебралася на плече, а Дмитро заздрісно подивився на помічників і, мабуть, пожалкував, що так поводився.

– А чому саме вони стали помічниками? Я теж хочу!

– І я.

– І я.

– До цієї роботи допускаються тільки діти з відстовбурченими вухами та світлом всередині, – сказав Зюзя.

Дмитро відтягнув свої вуха у різні боки, але марно – вони повернулися у колишнє положення. Та й світла у нього було замало.

Коли учителька оговталась від потрясіння, вона встала біля дошки та розрівняла спідницю.

– А давайте ми спільне бажання загадаємо, для усіх людей планети, щоб Елі з Івасиком не так складно було виконувати. А я схожду у магазин, куплю величезну коробку цукерок, і ми разом відвеземо у дитячий будинок. Як вам ідея?

– Нікуди не треба ходити, – затримав її Зюзя. – Я тут нащо?

Він покрутив палицю за дерев'яну вухату голову, навколо закружляли сніжинки, закрутилися вихорі, а у класі з'явилися ящики з мандаринами та цукерками. Одразу запахло новим роком. Хуха принюхалася, а Івасик узяв одну мандаринку та пригостив її.

Світло з вух помічників стало яскравіше. Діти на рахунок три загадали одне й те саме бажання «Мир у всьому світі!». Зюзя задоволено посміхнувся, адже він хотів того ж. Лише Дмитро загадав бути першим.

Еля та Івасик світилися та іскрили. Бажання виконувалися. Навіть для Дмитра. Він так і стояв перший з ящиком мандаринів на порозі дитячого будинку, коли увесь клас поїхав вітати дітей з новим роком.

З того часу у школі з'явилася нова мода – діти носили силіконові відстовбурчені вушка, прислухалися до бажань один одного і виконували їх.