Дана, дівчинка-вовчиця

Були колись часи, коли люди розуміли мову звірину і повагу до тварин мали, а звірі собі поміж людей ходили та звичаї наші знали. А ще жили тоді ті, хто об'єднували в собі риси обох цих народів: і людського, і звіриного. Нікого тоді не дивували ані вовкулаки, ані лисиці, що голосом людським говорили, ані змії, що мали лицарські звичаї.

І жили так вони всі в мирі та злагоді, аж доки не почався розбрат між народами людей та звірів. То люди йдуть ліс рубати, коли тварини в ньому вже сплять, то звірі вкрадуть в людей харчі. І хто перший почав – знати не знають, та ображеними ніхто не хотіли лишитися. Тож постало перед звіролюдьми питання: з ким бути, на чий бік стати?

Якраз от у ті часи й з'явилась на світ Дана, дівчинка-вовчиця. Родина її була з тих, що частину часу проводили в подобі людській, а частину – в подобі звіриній. І як справжня вовча родина жили вони дружно, великим гуртом, та були одне за одного горою. Проте їх теж не обійшла біда. То бабуся у вовчій біді людей винить, то дядько прагне від звіриної подоби відхреститися і до людей піти. От у такій родині росла маленька Дана, розумна не за роками, спритна як вовчиця, кмітлива як людина.

Коли ж їй стало сім років, почула вона про істоту з іншого світу, що й сама не звір і не людина, і інших може такими зробити. Чи то казка, чи то правда, та Дана прагнула правду взнати. Каже вона матері своїй:

– Мамо, благословіть мене на дорогу!

– Куди ж ти підеш, дитино? – пита її мати.

– Піду взнати, хто розбрат між людьми та звірами почав.

– Маленька ти ще, Дано, куди тобі в такий шлях далекий!

Та Дана від свого не відступила, і пішла до батька свого:

– Тату, благословіть мене на дорогу!

– Чи далеко йти зібралася, доню? – пита її тато.

– Піду взнати, хто розбрат між людьми та звірами почав.

– Завелика ноша для такого маленького вовченяти.

Відраджували її від дороги і дядьки, і тітоньки, і бабусі-дідусі. То прийшла тоді дівчинка-вовчиця до своєї прабабусі та каже:

– Благословіть мене на дорогу!

А прабабуся придивляється до неї та питає:

– А скільки років маєш, дитино?

– Вже сім!

– А скільки вірних друзів маєш, що разом з тобою підуть у цю дорогу?

– Жодного, – відповіла Дана й опустила голову.

– То благословляю тебе на пошуки друзів з обох народів, що в розбраті живуть. А як буде їхня воля миритися одне з одним, то й джерело сварок знайдете.

Подякувала Дана прабабусі, вклонилася всій родині на прощання та рушила у дорогу. Прийняла воно вигляд людини та вирушила у ліс. Йшла вона, може день, може два, і жодного звіра не зустріла: усі як один її людської подоби цуралися. Аж раптом бачить вона, як понад рікою маленький пугач сидить, у воду дивиться і ледь не плаче.

– Чого зажурився, пугачу? – питає дівчинка-вовчиця.

– І ти теж мене ловитимеш, людино?

– Ні, я дружити хочу, – відповіла дівчинка і сіла поряд, – Мене Дана звуть, а тебе?

– Я Ух.

Дивно було пугачу, що людина добра до нього, та ще й розуміє його. Довірився він дівчинці, розговорився та повідав їй, як йому болить, коли його не розуміють. І так розмова в них лилася, що день пробалакали й не помітили.

– То ти підеш зі мною, Ухе, шукати в чому корінь бід людей та звірів? – спитала дівчинка-вовчиця.

– Звичайно! – відповів пугач.

І помандрували вони вже разом, аж доки перед ними не повстало місто. Тоді Дана й каже своєму другові:

– Ти зачекай тут, а я піду на розвідку.

Обернулася вона на вовчицю та пішла містом. І всі люди, як один, цуралися її та віником гнали. Аж раптом бачить вона хлопчика, що виніс кошеняткові поїсти, та вирішила до нього підійти.

– Що, і ти теж їсти хочеш? Зачекай хвильку, – сказав хлопчик і виніс з дому ще одну тарілку.

– Дякую, людино, – сказала дівчинка-вовчиця, – Я Дана, а тебе як звати?

– Андрійко, – відповів хлопчик, який майже не здивувався.

Розбалакались вони, розповів Андрійко, як йому болить, що люди жорстокі з тваринами. І так розмова в них лилася, що день пробалакали й не помітили.

– То ти підеш зі мною, Андрійку, шукати в чому корінь бід людей та звірів? – спитала дівчинка-вовчиця.

– Звичайно! – відповів хлопчик.

І вирушили вони у дорогу вже втрьох. Йшли вони сім днів та сім ночей, аж доки перед ними не повстала дивна будівля: і не хатина, і не замок – крива, з дахом перевернутим, у вікнах темно, а перед дверима стоїть охоронець. Підійшли друзі до нього і диву даються: сам він ні людина, ні тварина, носа немає, очей п'ять штук, замість рук клешні.

– Стій! Куди йдете, діти? – питає охоронець.

– Шукаємо чарівника могутнього, що здатен весь світ волею своєю змінити, – каже Дана.

– О, то це вам сюди, до Чуда-Юда, – каже охоронець, – але я вас не пущу. І звірові, і людині сюди зась.

Відійшла наша трійця від дивної хатини, всі засмучені. Та раптом Дана каже:

– Нумо я вовчицею обернуся, Андрійко стане наді мною та листям вкриється, а Ух сяде йому на плечі та крила розпростає.

Так і зробили. Підходять вони до охоронця, той оглядає їх і каже:

– Стій! Куди йдеш?

– До Чуда-Юда, – говорить Андрійко.

– А чи ти звір, чи ти людина?

– І не звір, і не людина: шість ніг маю, голову людську та крила пташині!

– Ну то заходь швидше, не стій на порозі. Проходь до столу, господар тебе чекатиме, – відповів охоронець та відчинив двері.

Зайшли вони та постали перед Чудом-Юдом. А він ще менше за свого охоронця схожий на людей та звірів. Ще й сидить собі на троні, сміється:

– Діти-діти, розвеселили ви мене. Охоронця мого ви обманули, та мене не проведете. Сідайте за стіл, їжте чого душа забажає, негоже гостям голодними лишатись.

Сіли Дана, Ух та Андрійко за стіл, з'їли стільки всього, скільки за всю дорогу не їли. А слуги, що були подібні до пана свого, не люди й не звірі, все несли і несли їм напоїв та їжі. Подякували діти господарю за теплу зустріч.

– А тепер розповідайте, чого ви бажаєте від могутнього чарівника? Іграшок мішок кожному? Чи може покарати хулігана якогось? О-отаку ґулю можу йому на носі зробити!

– Так, пане, є один хуліган, якого нам хотілося б покарати, – каже йому Андрійко.

– І що ж він зробив? – питає Чудо-Юдо.

– Посварив наші сім'ї між собою, – каже йому Ух.

– Ох! І хто ж цей негідник? – знов питає Чудо-Юдо.

– Ви, пане, – каже Дана.

Чудо-Юдо аж розвело руками від несподіванки.

– Як же так? З чого ви взяли це?

– А чи з цього світу ви родом, пане? – питає його у відповідь Дана.

– Ні, з іншого прийшов.

– А чи завжди ваші слуги були такими? – знову питає його Дана.

– Ні, хто звіром був, а хто людиною.

– А чи самі вони схотіли такими бути? – далі питає його Дана.

– Бачу я, до чого ти хилиш, дитино. Так, це я говорив усім, що народи людей та звірів з-поміж добрих рис ще й погані мають, і в кожного свої. То я й пропоную всім об'єднати в собі все найкраще з обох родів. Хіба в цьому є щось зле?

– Так, пане. Від вашого вчення всі в інших тільки вади бачать, й жодної поваги до ближніх не мають.

Схилило Чудо-Юдо голову, замислилось, а потім каже:

– Добре, дівчинко-вовчице, людська дитино та дитино звірине. Почув я вас, і горя вам не бажаю, повернуся я у світ свій. Та старого повернути не зможу, тож доведеться вам вчити свої народи у мирі й злагоді жити знову.

Повернулися діти кожен до свого народу і принесли звістку, що зло пішло з їхнього світу. Всі тоді вітали Дану, дівчинку-вовчицю, з перемогою і святкували те сім днів поспіль. А як їжа та напої скінчились, то розійшлися всі по домівках і почали вчитись жити у цьому світі наново.

Відтоді є тварини, що живуть у містах поруч із людьми, та люди, що йдуть у саму глиб лісів, аби примиритися зі звірами. Та кажуть, що все ще є ті, хто знають мову і звірину, і людську. Хтось їх бачили, хтось чули, а може й вигадка то все – це вже вам судити.