Мандрівка в Домовикію

Мандрівка в Домовикію

На підвіконні великого вікна бібліотеки сидів малий розумник Річі. Хлопчик займався своєю улюбленою справою – із захопленням читав цікаву книжку. Це була бібліотека його батька, який багато подорожував і постійно поповнював полиці новими книгами про неймовірні пригоди. Щоранку, тільки прокинувшись, малий устигав прочитати кілька сторінок, доки мама не кликала на сніданок.

– Привіт, юний мандрівнику, – звернулася мама до Річі, який сідав за стіл, – про що читав сьогодні?

– Сьогодні читав про пригоди в джунглях – це було дуже захопливо! – весело відповів Річі.

– Як цікаво! Я теж люблю читати пригодницькі книги, а особливо про всілякі таємниці... – зробив загадковий вираз обличчя татусь, наливаючи собі соку.

– А де Альберт? – роззирався хлопчик.

– Зараз буде тут, – сказала мама і насипала в тарілочку горішки.

Почувши цей звук, на кухню влетів кольоровий папуга Альберт. Він голосно крикнув: «Смачного!», – і сів біля тарілочки ласувати сніданком. Папужка вже давно став повноцінним членом сім'ї, так само як і жирафка Сімона, яка щойно просунула голову в прочинене вікно. Вона шукала свою тарілку з апельсинами, бананами й листям акації.

Це були особливі звірі, які володіли магічним вмінням: вміли розмовляти людською мовою. Містер Едмунд, тато Річі, привіз їх із мандрівки, коли повертався з африканських островів. Альберт був дуже веселий та полюбляв жартувати й смішити інших. А от Сімона була справжня леді – ввічлива, поважна та дуже розумна.

Хлопчик обожнював проводити час у компанії своїх вірних друзів. Був теплий літній день, і Річі із Сімоною вмостилися біля кущів троянд, щоб почитати книгу. Альберт то слухав, то кружляв над ними, то бавився, підкидаючи та ловлячи камінці, бо не міг довго всидіти на одному місці.

– Я так люблю літо і тепло, хотів би, щоб воно тривало набагато довше, ніж три місяці, – роблячи круг, розмірковував папуга.

– Ну, може, тоді ти полетиш на Плутон, – насмішкувато фиркнула Сімона, – бо на ньому літо триває 40 років.

– Ого, круто! – підвівся Річі. – Я б хотів 40 років мати літні канікули. Читати собі те, що подобається, а не вивчати нудну математику та постійно сидіти з рівною спиною.

– Ну, математика не для всіх, – також підвелася розумна жирафка, – а от рівна спина — це важливо.

– Та я знаю-знаю, – усміхнувся хлопець і, поставивши закладку в книжку, згорнув її.

– А що ми будемо робити, коли містер Едмунд та місис Мей поїдуть на конференцію? – поцікавився Альберт.

– Ти що, вирішив скласти якийсь план своїх витівок, поки господарів немає вдома? – знову пожартувала жирафка. – Думаю, за ці два дні можна зробити щось дійсно потрібне.

– Хороша ідея, Сімоно! – оживився Річі. – Ви допоможете мені зробити лад на верхніх полицях бібліотеки. Я туди не дістаю і навіть не знаю, які книги там вгорі, а мені дуже цікаво.

Наступного дня, коли батьки Річі поїхали, друзі взялися до праці. Альберт дзьобом діставав по одній книзі та клав її на підлогу, а хлопчик, сидячи на жирафці, міг брати цілі стосики книг.

– У мене вже голова йде обертом, коли я лише подумаю, як це все можна прочитати та ще й запам'ятати, – це точно не для мого курячого мозку! – зареготав папуга грубим кумедним голосом.

Посміявшись, друзі далі переглядали та сортували книги, аж тут Річі взяв у руки дуже незвичну книгу, якої він ніколи раніше не бачив. Її палітурка на дотик була м'яка, трохи тепла і волога водночас. Хлопчик навіть подумав, що вона – наче мох у лісі, й аромат відчувався якийсь лісовий.

– Що ти так довго мацаєш цю книгу? – поцікавилася Сімона. – Розгорни вже, нам також цікаво, про що вона.

Річі поклав товсту книгу на стіл і розгорнув її. Сторінки почали самі гортатися та створювати такий шелест, як від дерев у лісі. А потім утворився портал, який розширювався, і друзі побачили казковий ліс із велетенськими деревами-будиночками та якихось малих істот, схожих чи то на людей, чи то на гномів.

Річі завмер із роззявленим ротом.

– Овва! Оце так поворот подій! – захопливо викрикнув папуга, потираючи крилами, ніби руками. – То що, ми вирушаємо до Країни ліліпутів чи кого там?

– Ми не знаємо, хто вони та що там? – неабияк стривожилася Сімона, – ліпше згорни книгу, Річі.

– Ну якщо не знаємо, то зараз дізнаємося! – рішуче відповів хлопчик. – Ви зі мною?

– Я перший! – бешкетливо заметушився Альберт і полетів у портал.

– А ти, подруго, з нами?

Мені не дуже хочеться, але хто ж за вами пригляне, – закотивши невдоволені очі, відповіла жирафка, дивлячись, як Альберт крилом кличе їх за собою.

Друзі потрапили в дуже яскравий ліс. У повітрі літала справжня магія. Там були величезні дуби-будинки з безліччю малих віконечок різних розмірів. З'єднувалися між собою дерева підвісними мостиками, оповиті зеленим плющем. Біля будинків стояла зграйка дивних бородатих чоловічків, які з цікавістю розглядали гостей, а особливо жирафку. Річі зауважив, що він став набагато меншого розміру, майже як ті лісові мешканці. Ну і Сімона з Альбертом також зменшилися. Вперед вийшов поважний бородач, що мав вигляд мудрої та доброї особи й привітався:

– Вітаю вас, мандрівники! Здається, ви до нас потрапили з дому Едмунда, чи не так?

– Так... – здивовано відповів хлопець. – А де ми? І хто ви такі?

– Ми – давній благородний рід домовиків. Раді бачити вас у Домовикії. Ви потрапили сюди через книгу-портал, яку ми колись дали твоєму батькові, Річі, – щиро усміхнувся домовик.

– Моєму батькові? І звідки ви знаєте моє ім'я? – не переставав дивуватися Річі.

– Дозвольте представитися, я вождь-домовик Старо-Дуб. Ми всі знаємо твого тата. Він колись добряче нам допоміг в одній халепі, після якої ми подарували йому вхід до нашого світу. А коли ти народився, він приходив до нас із радісною звісткою, тому ми знаємо про тебе.

Сказати, що Річі, Альберт та Сімона були шоковані, – нічого не сказати. У віконцях почали з'являтися дитячі допитливі голови домовичків, а на місточки повиходили пані домові, які не розуміли, що тут коїться.

– Запрошую вас до мого дому, де я вам усе покажу і розкажу, – жестом руки запросив їх вождь.

Річі разом із папугою на плечі зайшов в дубові, покриті жовто-зеленим мохом, двері та опинилися всередині дерева. А жирафка залишилася ззовні та заглядала у віконця. Всередині житло було набагато більшим, ніж здавався дуб на перший погляд. Від Старо-Дуба вони дізналися, що це особлива магія домовиків. Простора вітальня разом з кухнею розміщувалися внизу, а до всіх спалень вели круті гвинтові сходи, які тікали високо вгору. Хлопчику здавалося, що тут кожен предмет інтер'єру чарівний та особливий.

– Познайомтеся з моєю дружиною Модриною. А це п'ятеро моїх домовенят: старші близнята Горобинка і Малинка, середній Гостролист та менші двійнята Барбарисик й Ожинка.

– Вітаємо вас та запрошуємо на чаювання до столу! – привіталася дзвінким веселим голосом господиня дому.

– Ммм... Пахне яблучним пирогом, – залопотів нетерпеливо крилами Альберт, – ну, сідай уже до столу, Річі, не можна змушувати господарів повторювати! Що ти так на мене дивишся? Ну гаразд..., я буду чемний і терпеливий... – знизив голос папуга, чим розсмішив усіх домовиків, а особливо малу Ожинку, яка спочатку трішки соромилась і ховалася за маму.

Під час частування яблучним пирогом з ароматним чаєм, Старо-Дуб розповів гостям про їхню пригоду з батьком Річі.

– Було це вже дуже давно, бо тут, у Домовикії, час йде трохи повільніше, ніж у вашому світі. Це тому, щоб ми, домовики, мали час і на свою сім’ю, а не тільки доглядали за добробутом людських будинків.

– Ви й справді доглядаєте за нашими будинками? А я думав, що це вигадка, хоча я і про ваше існування не здогадувався... – зізнався зацікавлений Річі.

– Так, це не вигадка, але ми зазвичай стараємося, щоб це залишалося таємницею. Всі свої справи ми робимо акуратно і тихенько, поки люди нас не бачать.

– А за нашим будинком також хтось доглядає? – оживилася Сімона, яку також запросили до столу, хоча то була лише її голова, просунута через відчинене вікно.

– За вашим домом стежить Жовто-Клен та його сім’я, – усміхнулася Модрина, – ми пізніше вас познайомимо.

– Так-от, – продовжив домовик, – ми тут завжди жили мирно і щасливо та щодня відправлялися до людських будинків через двері-портал у священному дубі. Він росте в центрі нашого поселення. Та одного разу портал почав плутати наші маршрути, і тоді я потрапив в будинок твого батька, Річі. І трапилося так, що він мене побачив та спіймав. Тоді мені довелося йому довіритись і все пояснити про себе, що я тут роблю. Мені пощастило, бо Едмунд дуже хороша людина, і він вирушив зі мною в наш світ та допоміг полагодити портал. На дверях магічного дерева зображено у формі круглих кристалів чотири стихії: повітря, вогонь, воду і землю. Вони також символізують чотири сторони світу. І з’ясувалося, що один кристал підмінили, тому портал почав погано працювати. Але за допомогою твого тата ми все повернули на свої місця.

– А хто ж виявився лиходієм? – нетерпляче запитав Альберт.

– Це, на наш превеликий подив і жаль, був мій брат Міцно-Бук, який з допомогою кристалу повітря хотів розвинути в себе магічні здібності.

Побачивши, що друзі були трохи спантеличені, Модрина додала:

– Просто всі домовики володіють певною магією. Та раз у століття народжується хтось без здібностей, і він має сам пробудити свої сили.

А Міцно-Бук не міг їх пробудити та страждав від цього. Він так і не змирився, тому хотів змінити це за будь-яку ціну. А коли все стало відомо, мій брат зник, і ми його не бачили вже багато років, – закінчив Старо-Дуб сумним тоном.

– А як саме містер Едмунд вів це розслідування? Як він знайшов винуватця? – дивувався папужка.

– У хатинці Міцно-Бука цілісінький день були прикриті шторами вікна, а коли стемніло, то там виднілися голубі спалахи світла. Едмунд це зауважив, і ми пішли глянути, що там відбувається. От тоді все й було розкрито, а мій брат зник безвісти.

– А ви його шукали? – поцікавилася жирафка.

– Так... І навіть досі шукаю та дуже сподіваюся побачити, коли мандрую лісом.

– А які у вас магічні здібності? – поцікавився Річі.

– Я, як вождь, володію всіма чотирма стихіями: водою, землею, вогнем і повітрям. А також відповідаю за гармонію в нашому племені.

– А я вмію контролювати воду, – зізналася Модрина і, змахнувши пальчиком, наче чарівною паличкою, показала друзям, як рідина по крапельці з чашки почала підійматися і кружляти над столом, а тоді знову повернула чай на місце.

– А можна ми також покажемо свою магію? – защебетали домовенята.

Тоді мандрівники дізналися, що близнята Горобинка і Малинка вміють створювати вітер та керувати ним. А за словами Ожинки, інколи бешкетують: здувають птахів із дерев та гасять ввечері свічки в сусідніх будинках своїм друзям, щоб полякати їх. Гостролист, хоч і був ще досить юним, мав велику силу: міг руками зігнути залізо, підняти величезний камінь чи навіть жирафку Сімону. А двійнята володіли стихією вогню, тому розкладати багаття в каміні, запалювати свічки та допомагати дідусеві-ковалю підтримувати рівномірний вогонь у кузні – обов’язки Барбарисика та Ожинки.

Після веселих демонстрацій своїх магічних здібностей діти-домовички гарно поспілкувалися з новими приятелями, і Річі із Сімоною та Альбертом також розповіли про своє життя. Пізніше всі вирушили оглянути поселення, і домовички познайомили мандрівників із сім’єю Жовто-Клена, які доглядали їхній будинок. Вони дізналися, що завжди сухі дрова біля каміна, прочищені димоходи, справний тостер та кавоварка і чисто відіпрані від плям скатертини – це їхня велика заслуга.

– Я вам щиро вдячний за сумлінну працю і відтепер думаю, ви зможете від нас не ховатися, бо ми завжди раді вас бачити, – мовив Річі, потискаючи руку домовику.

– А я вже точно старатимуся не робити плям від соку на скатертинах! – пообіцяв папуга.

Жовто-Клен та його сім’я були цілителями, вміли лікувати застуду та інші недуги.

– Ми часто вночі давали тобі нюхати наші цілющі настоянки з мохів та трав, коли в тебе починався нежить, Річі, – сказала пані Календула.

Потім хлопчик із друзями познайомився зі сім’єю Березовиків, які вміли створювати різні звуки та лісову музику. А сім’ї Дзвоників та Медункових зазвичай працювали разом, бо перші домовики вирощували запашні квіти, а другі були чудовими пасічниками, вміли розуміти бджіл і славилися смачним медом. Ще тут були домовики-гончарі, які подумки вміли ліпити з глини горщики, домовики-теслі та домовики-різьбярі та ще багато інших домовиків різних ремесел.

Річі був у захваті від усього побаченого в цій дивовижній країні й багато розпитував про їхній побут, як вони живуть та чим займаються.

Священний дуб-портал мав величний вигляд. Він ріс на невеличкому острівку посеред широкої річки, до якого був зведений кам'яний мостик. Мандрівники ще думали підійти ближче до водоспаду, який спадав з високої скелі, коли це Альберт вигукнув:

– А чому це якісь зелені краплі тут над нами літають?

І справді, над кожним із них колами кружляли зелені краплини й виблискували на сонці.

– О, та це сигнал для нас від мами. Якщо колір зелений – то час їсти! – пояснив Гостролист.

– А якщо фіолетовий – то на нас чекає якась робота, а рожевий – це пора спати, – додала Горобинка.

– Ну ще є червоні краплини, але, на щастя, ми їх ніколи не бачили, бо це означає, що з кимось із нас сталося лихо, – сказала Малинка.

– Яка у вас розумна і продумана система зв'язку! – вражено сказала Сімона і, зібравши всіх собі на спину, пішла до будиночка.

Пані Модрина приготувала в печі картоплю з лісовими грибами та пряними травами, спекла цибулеві булочки, зробила морквяне пюре з горішками та зварила морс із журавлини. Ох і смакота то була!

– Ми всі дуже надіємося, що ви залишитесь у нас на ночівлю, – звернулася господиня до Річі та його друзів. – Ми вас зручно розмістимо на горі в спальні для гостей, для Сімони також знайдемо місце.

– Ну, мене вмовляти не потрібно – я залишаюся! – дзвінко відповів Альберт, ледь не розливши з радощів морс на підлогу.

– А скільки часу пройшло в нашому світі? Бо ми тут вже досить довго, – поцікавився хлопчик.

– Не хвилюйтеся! – втрутився Старо-Дуб. – Тут час пливе вдвічі повільніше, тому ви сміло можете залишатись і не поспішати.

– Ну тоді ми з радістю! Щиро дякуємо вам!

Барбарисик пішов показувати Річі з Альбертом їхню кімнату. Вона розташувалася майже на верхівці дерева-будиночка, з якої був вихід на терасу. Там відкривався фантастичний краєвид: все небо було всіяне зірками, у сусідніх будинках мерехтіло світло, а здалеку долинав легенький шум водоспаду. Спершись на поруччя тераси, Барбарисик розповідав друзям про плани на завтра. Раптом почулося голосне ухкання, і несподівано величезний птах кігтями схопив домовичка і поніс геть.

– О, нііі! – закричали Річі та Альберт. – Барбарисику! Барбарисику!

Не гаючи ні хвилини, хлопчик побіг крутими сходами вниз розповісти все іншим.

– Ой лишенько! – схопилася Модрина за голову. – Кличу Старо-Дуба, він саме з Гостролистом пішли влаштовувати Сімоні місце для ночівлі.

Вона відправила червоні краплини чоловікові із сином, і за дві хвилини вже всі разом вирушали на пошуки Барбарисика.

– Це точно був пугач, і треба йти в сторону скель – там є їхні гнізда! – скомандував вождь.

Шлях у лісі освічували яскраві вогняні кульки, які створила Ожинка, щоб полегшити пошуки.

Барбарисик отямився у витоптаній ямі – гнізді пугача. Пригадавши все, що сталося, йому стало дуже страшно. Та він знав точно, що звідти треба вибиратися, тому створив вогняну кульку і почав спускатися. Перелізаючи з одного великого каменя на інший, малий спіткнувся і покотився з обриву, але чудом зачепився светриком за якусь суху гілку. Та тут гілка почала тріщати й він поволі зсувався. Раптом чиїсь руки його спіймали і витягли назад. Серце домовичка ледве не вискочило з грудей від переляку, і він ледь чутно вимовив:

– Дякую... Ви мене врятували...

– Прошу, малюче! Думаю, я допоможу тобі повернутися додому, – відповів домовик-незнайомець.

Коли Барбарисик зі своїм рятівником майже спустився, то почув голоси, які гукали та шукали його.

– Я тут! Я тут! – загукав малий і побіг їм назустріч.

Почувши це, всі збіглися та почали обіймати й цілувати Барбарисика.

– Ох, як ми злякалися та хвилювалися за тебе! – щебетала мама до синочка, не випускаючи його з обіймів.

– Я думав, пугач понесе тебе високо на скелю, але як добре, що ти тут, – полегшено зітхав Старо-Дуб.

– Та я і був на вершині скелі, але потім почав спускатися і ледь не впав з обриву, і мене врятував цей незнайомець, – показав у сторону рятівника Барбарисик. – Вибачте, я навіть не спитав вашого імені.

Та тут Старо-Дуб не вірячи своїм очам вигукнув:

– Міцно-Бук! Ох, брате! – і, підбігши, міцно-міцно обійняв його.

– Привіт, Старо-Дубе! Я сумував... – відповів брат.

– А як я сумував та скільки років шукав тебе! Чому ти не повернувся?

Ох, я скоїв таку велику помилку, і мені було так соромно. Думав, ти ніколи мені не пробачиш, тому я пішов світ за очі.

– Я не тримаю на тебе образи! Ходи з нами, і ми про все поговоримо.

Вдома Міцно-Бук розповів, що давно вже хотів попросити пробачення в брата, але боявся, що він не захоче його бачити. А ще про те, як він віднайшов у собі магічний дар провидця, і саме тому був там на скелі, щоб врятувати Барбарисика. І ще про свою дружину Мелісу та доньку Акацію, з якими він живе в сусідньому лісі за горою і тепер хоче їх з усіма познайомити.

– Думаю, нам вже час повертатися додому, – сказав Річі, доїдаючи кашу з ягодами на сніданок. – І знаєте, наша мандрівка сюди не зрівняється з жодною пригодою, яку я читав у книжках, бо ваш світ дивовижний, а ви всі такі цікаві та особливі!

– Ми щиро дякуємо вам за гостину! – додала Сімона.

– І надіємося, ви нас ще запросите до себе! – засміявся Альберт, як завжди, у своєму стилі.

– Ми будемо раді вас бачити, ви тут бажані гості, – усміхнувся вождь Старо-Дуб.

– І ми до вас також завітаємо, дуже нам хочеться побачити твою бібліотеку, Річі, – сказав Гостролист, і всі домовенята закивали головами й широко усміхнулися.

Так, попрощавшись та пообіцявши ще обов'язково повернутися, Річі із Сімоною та Альбертом пройшли в портал і знову опинилися у своїй бібліотеці серед книг.

– Знаєш, Річі, – звернулася плямиста подруга, – я дуже рада, що ти мене тоді не послухав і не згорнув книгу-портал. Це справді неймовірна країна з дуже приязними домовиками.