Вночі

Сіра година не здатна була повністю замилити його очі, тому викриття моєї присутності було лише питанням часу. Краще б він до останнього не розумів що відбувається, та жертва несподівано вирішила трохи погратися з мисливцем:

- Я наказую тіням відступити! - він здійняв руку та виставив її долонею прямо до того місця, де я причаївся.

Навіть найкраще маскування не здатне було укритися від внутрішнього зору ельфів, тому й найслабший з лісових покидьків міг майже граючи позбавити злодія його прикриття.

Я відчув теплу хвилю енергії, що обдала мене та зробила повністю видимим в усіх сенсах цього слова. Між нами було кроків десять, тому довговухий не поворухнувся. Може й думав спершу напасти, але здоровий глузд врятував йому ще декілька хвилин.

- Тобі не варто зі мною битися сьогодні, дагор… - почав він, удаючи впевненість.

- В сіру годину навіть кращі з твоїх мертвих родичів ледве могли витримати повноцінну бійку. Що вже казати про тебе, ти й жодного прокляття не згадаєш з переляку.

- Не кажи так! – прикрикнув молодик – Я маю силу! І не тільки свою – ті, про кого ти так зневажливо згадуєш, сьогодні помстяться тобі!

За цими словами він вихопив з-за потертого поясу щось довге та блискуче, та наставив на мене, наче рушницю. Втім, знаряддя дійсно було вельми небезпечним, я навіть дозволив собі зробити пів кроку назад – більше від здивування, звісно.

Утікач тримав в руках бунчук, який колись, вочевидь, належав одному з героїв його народу. Бурштинова галка правильної стріловидної форми кріпилася на штандарт златолистового дерева. Ця порода збереглася лише в резерваціях і виробляти з неї бодай побутові засоби заборонялося під загрозою смерті. Значить, артефакту було не менше двохсот років. А судячи з двократного обрамлення шапкою з кентаврового волосу цей строк був щонайменше втричі більшим.

- Цікава іграшка, - сказав я сухо, - Тебе не вчили, що красти – погана звичка?

- Будь-який тесаур належить ельфам! Наші генерали…

- Але ти – не генерал, і навіть не воїн, - я стомлено зітхнув, - Скільки тобі? Сто чи сто десять? Тобі й в кращі часи навіть дріб’язкову зброю в руки не дали б. Не роби дурниць, віддай мені цю іграшку і повертайся до своїх – цього разу я дам тобі такий шанс.

Але юний представник першородної раси лише міцніш стиснув бунчук та приготувався до бою. Що ж, він мав на це повне право, зрештою, я очевидно і нахабно збрехав, а ельфи таке відчувають…

Найбільший недолік ельфійської військової школи був у надто запізнілому допуску до навчання – у період розквіту їхніх королівств воїнським азам починали навчати лише після досягнення дев’яносторічного віку, а повна підготовка воїнів завершувалася лише після розміну четвертого століття. Враховуючи незначний (особливо як порівняти з гномами) показник народжуваності, не дивно, що Війна Едернеї ельфам обернулася найжахливішою катастрофою і майже повним винищенням.

Цей юнак, вочевидь, володів тими азами, яких міг навчитися з вцілілих рукописів – всіх ельфів, старших за дві сотні років, було знищено Братами Інноту під корінь.

Звісно, величні ельфійські генерали, які виготовили власний клейнод, у сіру годину могли позмагатися з представником Ордену у магічних здібностях. Але для цього мало вистачити клепки не вкладати всю свою енергію у один-єдиний порив, як це зробив молодий дурень, уявивши, що сила стародавнього артефакту здатна самостійно протистояти мисливцям Братства Інноту.

Все вирішилося швидко. Він обрав надто просту і, мабуть, єдину відому йому бойову магію. Тисячі голок світла пронизали моє тіло, розширювалися всередині на утворювали сітку, що мала ввібрати мою плоть і кров, та залишити лише порожню шкіряну оболонку.

Страшне прокляття. Для будь-якої живої істоти смертельне. Але проти воїнів Інноту – марне.

Увібравши всі голки, всю силу мого супротивника, я дозволив хаотичній темній енергії пройти крізь мене та ледве помітною блискавкою вдарити молодого ельфа.

Він не встигнув навіть зойкнути, так і впав замертво на місці, але я знав, що для нього ця мить була справжнім жахіттям. Жодна істота не може витримати жар темної енергії, перемішаної з жагою крові. Окрім, мабуть, елементалів вогню, але вони і без того надто легка здобич.

Я підійшов і підняв бунчук, який ще був теплим від чар. Однієї миті вистачило мені, щоб побачити історію цього артефакту – виготовлений сімсот років тому, він пройшов лише декілька сутичок з гномами, поки його істинного власника не вбив один з моїх братів.

Цікава річ. На жаль, знищити її неможливо – златолист можна зрубати та підпалювати, поки він росте на землі, але предмети з нього мають виключну магічну силу, щоб її пересилити потрібно віддати з десяток життів іннотського братства, а воно того не вартує.

Я заховав бунчук у пустку та схилився над бездиханним тілом. Найогидніша частина нашої зустрічі тільки починалася…

***

Храм Едернеї колись був величезною малахітовою скелею, яку Сестри своїми чарами перетворили на величний палац, поверхня якого завжди була наче згорнута димкою. Він був неправильної форми, його коридори постійно змінювали розміри та геометричні характеристики, що у сукупності з неприємним кольором робило перебування навіть біля нього вельми неприємним.

Я ненавидів це місце з першого дня, коли пекучий біль від вбивства першородного змусив мене звернутися за допомогою Сестер та їхньої шльондри-богині. Кажуть, Едернея переспала з усіма богами, світлими і темними, та з їхнім сім’ям увібрала частину сил кожного.

Звісно, лікуватися силою причинного місця якоїсь істоти – те ще задоволення, але наразі кращого варіанту я не мав.

До храму не вели сходи, його низенькі двері навіть не мали порогу – головна перепона була у господинях цього нудотного місця.

Сестер відбирали з дітей шести-семирічного віку, вишукуючи з них найбільш цинічних, чия поведінка лякала навіть дорослих. Після цього вони проходили жорстоке навчання, яке назавжди проклинало їхні душі, проте наділяло непересічними магічними здібностями, навіть якщо дівчата не мали жодного природженого хисту.

На щастя, для мене не було жодної перепони зайти до Храму:

- Богиня вітає свого шляхетного брата, - церемоніальним голосом привітала мене жінка, що відчинила двері.

- Нехай влада Темних Богів буде нескінченною, - відповів я.

Після цього вона поцілувала мене, на знак того, що я вийду звідси живим. Тутешнім мешканцям було достатньо прокляття, яке ти береш на себе кожного разу, підносячи Темних Богів, аби прийняти тебе за свого.

Я швидко пройшов знайомими коридорами і сходами до порівняно невеликої фонтанної кімнати. Це була єдина в усьому храмі зала правильної ромбовидної форми – тут знаходився величний фонтан, за легендою викрадений з храму Водних Богів під час війни. У ньому веселими струмочками переливалася у зеленому світлі кров ельфів. Вся, пролита Братами Інноту під час війни та за століття після неї, і навіть та, яку я пролив кілька годин тому – вже була тут.

До мене вийшла статна жінка, років сорока, та ще неабияка красуня, струнка і прекрасна в кожній своїй лінії. Навіть важко було повірити, що ці пухкі теплі губи кожного дня жадібно припадають до цих самих червоних струмків та вбирають рідину зі страшною та неконтрольованою пристрастю.

- Ти зробив гарну роботу, - м’яко сказала вона.

- Дякую, сестро, - я вдало стримував огиду, - Хлопець дещо викрав перед втечею. Думаю, це буде корисно для Едернеї.

Коротким рухом я відкрив пустку і дістав бунчак, який ще сьогодні мав би знищити мене, якби не дурість його володаря.

- Цікаво, - сестра посміхнулася, - Так, благородний брате, артефакт такої сили гарно підтримуватиме присутність Едернеї у цьому світі. Темні Боги дякують тобі та твоєму Ордену.

Вона клацнула пальцями і бунчак зник так само швидко, як з’явився. Після цього вона торкнулася теплими руками мого обличчя і притиснулася тілом.

- Тобі боляче, мисливцю? – спитала вона томним голосом – Твоє тіло мучить вбивство першородного? О, ні! Щось інше мучить твій розум у рази більше!

Вона зщурила очі, і біль потроху почав відступати. Це було спасіння, однак вона не припиняла спостерігати за моїм обличчям, очікуючи будь-якого підтвердження своєї здогадки.

Але її очікування було марним – я прийшов лише докласти про виконане завдання та отримати трохи сил, щоб ельфійські голоси не звели мене з розуму.

Коли повністю очищений та вилікуваний, я вже покидав покої Сестер, знахарка зверхньо, але суворо звернулася до мене:

- Ти бачив наступного?

Я спробував надати своєму голосу якомога безтурботнішого тону:

- Так, як завжди. Вже знаю, де його шукати.

Мабуть, я таки дав слабину, бо вона одразу напружилася. Втім, лізти у мої справи вона не могла, лише вирішила (чи то з щирого хвилювання, чи скоріше із злісною зневагою) нагадати:

- Ти мусиш робити свою роботу! Ніхто не може звільнити тебе, Темні Боги самі дадуть знати, коли твою місію буде завершено!

Останні слова вона вже прогорлала, тримаючи руку скинутою догори та утворюючи неприємне червоне коло. Одним помахом вона «кинула» своє закляття, яке потужним поштовхом у груди повернуло мене на площу перед храмом.

«Злісні зміюки, хай би їх Іннот подрав! Все знають, ще й болісно чарують… Грець із ними, аби лише живим пішов» - подумав я, повернув і швидко покрокував до метро.

***

Тільки-но двері відчинилися, Клара накинулася на мене та затиснула в обіймах:

- Тене! Тен прийшов, агов, Мел, ти де дівся? – вона тримала мене рукою за плече та тягнула вглиб квартири.

Мел, мій найближчий друг, неквапно виходив до нас із зали, як завжди поважно та граційно. Така вже в нього була натура, нікуди її не дінеш.

- Радий бачити, - він міцно обійняв мене, - Та ти попереджай краще. Ніч майже на дворі, ми зазвичай до дверей і не підходимо.

За цими словами він скоса зиркнув на Клару, яка трохи взялася рум’янцем та випалила:

- Навряд комусь стане клепки прикидатися мисливцем! Я одразу зрозуміла, що Тен справжній.

Вона була світла, добра душа, яка не зовсім усвідомлювала, на що перетворився світ з часів нашої юності. І я щиро заздрив цьому її вмінню – аж надто мерзенними були всі довкола.

Клара побігла господарювати на кухню, наказавши нам двом зачекати поки вона покличе. Я важко опустився у крісло їхньої зали та нарешті дозволив собі трохи розслабитися.

- Ти тільки щоку прикрив би, - мовив Мел, простягаючи мені келих вина, - Малий вдома, а він вашого брата не надто шанує.

Дійсно, я геть забув про своє прокляття, зірку Іннота – символ нашого братства, що було виклеймовано на лівій щоці кожного з мисливців. Я швидко махнув рукою повз обличчя і докучливий герб зник.

- Інколи я забуваю, як ти виглядаєш без цього лайна, - осміхнувся Мел.

Інколи і я забував, яка насправді чудова родина мешкала у цьому жахливому місті. Вони явно не заслуговували такого світу, і тієї темряви, що тільки підстерігала їх на шляху.

Менш ніж за годину Клара виглянула до зали і грайливо махнула головою у бік кухні. З кімнати за покликом батьків вийшов і маленький Авраам, жвайливий хлопчина семи років, невисокий, білявий та вічно про щось замислений. Він був копією батька, навіть зараз чітко проглядалися риси, які я зміг би впізнати з мільйонів інших.

- Ще пару років, і я не зможу відрізняти тебе від батька! – гучно сказав я з посмішкою.

Хлопець схаменувся і швидко підняв розумні очі до мене:

- Чому ти не сказав що прийдеш?! – загорлав він та кинувся обійняти свого любого хрещеного батька.

- Бо тоді ти б тільки про це й думав! А тобі ще багацько відпрацьовувати цього тижня, - суворо кинув Мел.

Я засміявся:

- Пропускаєш заняття? Ти його не слухай, ми з твоїм старим ті ще пройдисвіти були.

Невдоволений погляд Мела не дуже вдало приховував його повну згоду з моїми словами – він мусив відігравати роль вихователя, бо Клара сама ще була як дитина.

За вечерею Ейб, звично для дитини його віку, намагався сперечатися із батьком про все, за що лише зміг зачепитися. Однак, цього разу його риторика була надто палкою:

- Я не розумію! Чому так відбувається? Чому вони мають жити в резерваціях?

Мел кинув на мене короткий погляд, немов вибачаючись, та спробував змусити сина схаменутися:

- Тобі не варто про таке балакати при гостях, - виважено, але твердо, сказав він сину, - Втрапити у халепу за такі гучні слова як собаці муху з’їсти.

Я посміхнувся. Насправді, весь наш світ – то одна суцільна халепа, і малий правий, як не хоче з цим миритися.

- Ельфи, - почав я, і всі одразу притихли, - Були вищі за нас, зростом, духом, і, звісно, розумом. Але зрештою, вони зовсім забули про власні вразливості – а світ такого не вибачає. Це закон – поки обертається Земля ніхто не може займати вершину вічно.

Малого ця відповідь не задовольнила, але суровий погляд батька змусив його притримати гонор до кращого випадку. Зрештою, я збрехав йому, і він справедливо не довіряв моїм словам, але нехай трохи подумає – може, дійде слушних думок.

Проводжаючи мене у пізню годину, Мел казав:

- Було б непогано, якби ти завітав найближчим часом – малому треба підготувати доповідь з історії.

- Так, звісно. Я спробую зайти завтра, - відмовив я і потиснув його руку.

Коли двері зачинилися, я миттєво закинув в уявну торбу посмішку, яку мені доводилося силоміць натягувати на своє обличчя протягом останніх годин.

Я мусив прийти сюди. Попри відсутність сну, попри душевний біль, попри все. Я любив їх. І кожного разу я все більше боявся, що накличу на них біду.

Я молив всіх богів, щоб цього не сталося, але зараз образи були надто туманні та нерозбірливі.

Таксистові довелося хвилин зо двадцять будити мене, аби я віддав гроші та прибрався геть з його очей. Тільки-но встигнувши зачинити двері, я втомлено завалився спати прямо на підлозі.

***

Я стояв у підніжжя пагорбу, червоне марево у небесах тиснуло на мене, погрожувало, але не наближалося надто близько. Воно, наче насміхаючись, шепотіло: «Давай, Тене, руш угору. Тебе чекають. Подивимося, на що ти здатен».

Вибору особливо не було, та й я не мав звички боятися. Лише пригадав формули коротких захисних чарів та рушив догори.

Перший ж мій рух зустрів хлист пекельно гарячого вітру – це було попередження ворога. Не схоже на ельфійську магію – таку іноді можна зустріти від вогняних елементалів, проте значно слабшу. Цікаво подивитися, хто це такий вигадливий видався цього разу.

За декілька кроків я ледь не перечепився та різко окинув поглядом землю, очікуючи побачити оживлене коріння, призване скрутити мене ще до початку бою. Однак, все виявилося складніше.

Я стояв посеред трупів, розкиданих по всьому пагорбу. Не підіймаючи очей, я почув глузливий сміх ворога.

Довкола мене лежали трупи служниць Едернеї, у світло-сірих саванах, не притаманних їм у повсякденному служінні. Всі вони були випотрошені, а на обличчях були вирізьблені прокльони. Моторошне видовище. Я приготувався і у декілька кроків піднявся нарешті до вершини.

Ворог стояв спиною та споглядав на театр битви, яка вже завершувалася.

Ельфи… Стрункі та граційні, вони з шаленими очима переслідували вояків, що тікали. Під гучні звуки сурми, вони голими руками, вже без сталі або магії, роздирали людські горлянки та відривали голови, глумилися над мертвими тілами та верещали свої пекельні, лісні пісні.

- Вражає, правда?

Я так заціпенів, що несподіване питання змусило мене зробити хуткий крок назад. Ворог засміявся і повернувся до мене.

Я приголомшено припав на одне коліно:

- Меле… Але як… Як ти міг?

Інтуїтивно, майже не усвідомлюючи, що роблю, я спробував створити закляття миттєвої смерті. Але, виставивши руку, я зміг лише трохи зрушити повітря.

Він засміявся, тепер вже чимдуж, у повний голос.

- Що ти тепер можеш зробити, старий? Темні боги залишили цей світ. Але ти відповіси за їхні брудні чари!

Раптово мене оточили гостровухі, підхопили та почали заламувати. Лише зараз я усвідомив, що прийшов сюди років на тридцять старіший, ніж мав би бути. Я був здатен лише повалитися на землю, ковтнувши трохи бруду.

Ельфи впивалися гострими зубами у мою плоть, не забуваючи нещадно лупцювати. Вони чарами витягували з мене кров та знову повертали, не даючи померти раніше призначеного.

А Мел лише споглядав.

Прокинувся я спітнілий та наче перекручений. Стрімко кинувшись до дзеркала я побачив, як вогнем та кров’ю запалала мітка Інноту за моїй щоці. Господар кликав мене…

***

- Тен…? - здивувалася Клара, впускаючи мене, - Я і не очікувала, що ти дійсно зайдеш…

- Не рада мене бачити? – сумно всміхнувся я.

Вона зачервоніла:

- Не мели дурниць! Проходь, я поки готую вечерю. Мел скоро має повернутися, а малий у себе – допоможи йому поки з доповіддю.

Вона обдарувала мене чарівною посмішкою та поспішила до кухні. Раніше я приходив досить часто, але то було до народження Ейба – тепер я намагався зайвий раз не створювати клопоту.

- Ти врешті прийшов! А тато не вірив, ха! – малий обійняв мене та за руку повів до столу.

Він дійсно робив доповідь з історії – тема, звісно, була йому цікава: «Передумови Війни Едернеї». Зараз діти з дитинства мусили читати про ратні подвиги своєї раси, без жодної згадки про Зраду Інноту та Етенський темний ритуал. Про них мали пам’ятати лише самі ельфи та декілька десятків обраних Братів. Шкода, що я не можу йому це розповісти…

- Я думав про те, що ти казав вчора… - несподівано сказав Ейб, - Думаю, ти правий, люди просто боялися, не знали чи не розуміли.

- Скоріш за все, - я знизав плечима, - Найбільший страх, то страх незвідності. Це не важко зрозуміти.

- От би всі люди були такими, як ти, Тен! – палко промовив малий.

- Я теж боюся, Ейбе. Всі чогось бояться.

Малий задумався.

- Мені вночі наснився якийсь старигань. Він тягнувся до мене, але я не хотів йому допомогти. Чомусь, зовсім не хотів… А він був дуже наляканий. Знати б, що його так налякало…

Я піднявся і підійшов до малого, що наполегливо перечитував параграф, зі спини. Поклавши руки йому на плечі, я одразу ж відчув, як він притулився щокою до моєї руки.

Проковтнувши неприємний клубок, що раптово і так незвично став у горлі, не дивлячись на малого, я якомога твердіше промовив:

- Думаю, він боявся смерті.

- Ти гадаєш?... Ккккххххх…

Одного різкого руху висталило мені, аби переламати тонку юну шию та назавжди погасити світло у допитливих очах. Малий з глухим, але не надто гучним стуком повалився з крісла на підлогу.

Не глянувши на його тіло, я рушив на кухню.

***

Клару і Мела я поклав у вітальні, наче вони просто вирішили задрімати посеред вільної годинки, дивлячись одне на одного. Жінку я вбив зі спини, поки вона мішала щось у каструлі, а її чоловіка, мого кращого друга, найдорожчу мені людину у всесвіті я прикінчив миттєвою темною блискавкою, коли він схилився над кріслом, щоб поцілувати «сплячу» дружину.

Сподіваюся, вони не встигли нічого зрозуміти і зненавидіти мене до своєї смерті. Ні, тільки не це…

Тепер я сидів і дивився і пусті сірі очі Ейба, який так і залишився лежати біля свого крісла. Мені було як ніколи огидно, хоч я вже мав би звикнути до цього. Я схилився над його шиєю.

«Давай! Пара шматків, всього лише, Іннот одразу покаже тобі наступного!» – змушував я себе. Зрештою, найкраще, що зараз я міг зробити – це податися шукати нову жертву, дозволити місії поглинути мене.

«В цьому світі більше не залишилося людини, яка б любила мене…»

Ця думка вогнем вдарила по моєму серцю. Навіть після стількох років служіння злу, я, зрештою, залишився звичайною людиною…

Я зробив перший укус. Плоть вже потроху почала холонути, але не критично. Першу свою жертву я не міг вкусити майже два дні, поки не відчув наближення Кари Крові.

Один… Два… Три шматки. Я пережовував і ковтав, кров стікала по підборіддю та крапала на підлогу та одежу. Але перед очима залишався лише труп мого хрещеника…

Моє серце забилося, мабуть, уп’ятеро швидше. Я почав жадібно хапати плоть де тільки міг дістати – нічого!

Я розірвав сорочку та вкусив тіло.

Ще раз, ще раз.

Гіркі сльози ріками лилися по моєму обличчю, наче намагаючись змити кров і сором, який я на себе накликав.

«Я більше не можу!»

Я відірвався від мертвого тіла та злісно сплюнув. Я бився у агонії, молив Іннота, чарував та викликав до себе темну енергію, та все марно – я більше не відчував руки Темних Богів, що вела мою магію. Залишився тільки я.

Вони нарешті віддали те, що колись звалося моєю душею у законне відання її власника.

«Я просто хотів жити… Просто жити…» - я не знав, до кого звертався.

Я пройшов цей кривавий шлях, встигнувши увібрати все найогидніше у цьому Всесвіті.

І все ж таки, я вижив…