Казки Чудерсвіту. Крадій крадія викрав

«Мабуть, моя ідея була невдалою, — подумав Шукачок Сотий, випиваючи чергову чашку какао. — І що тепер робити? Знову попрасувати смокінг? Чи всоте начистити туфлі? Ех, як мені не вистачає справжньої, складної роботи.»

З роздумів Шукачка Сотого можна було б подумати, що він і справді хотів зробити якусь нісенітницю. Та це не так. Насправді цей рудий інтелігентний пес мав чудову ідею: створити детективне агенство. Для здійснення мрії Шукачок Сотий приклав чимало зусиль. Спочатку купив у Містера Лиса кабінет «КОМПАКТ-В1», який одним натисканням кнопки міг збільшитись до розмірів справжнього будинку чи зменшитись до розміру іграшки. Потім власними лапами написав кілька тисяч рекламних буклетів, які потім розклеїв усюди, де тільки можна. Виконавши все це, рудий детектив засів у своєму кабінеті, очікуючи майбутніх клієнтів.

Та ось, минув тиждень, а ніхто так і не звернувся до Шукачка по допомогу. Бо нічого страшного не траплялося.

«Виходить, що мої послуги нікому не потрібні, — сумно вирішив Шукачок Сотий. — І що робити? Відмовитись від мрії? Мабуть, доведеться. От, якщо сьогодні не буде жодного клієнта, — одразу закрию агентство. Клянуся шляхетним родом Шукачків!»

Рудий детектив вийшов на вулицю, аби розім'яти лапи після довго сидіння. Та повернувшись після прогулянки він не повірив власним очам: біля кабінету стояв цілий натовп клієнтів. «Нічого собі! — дивувався Шукачок. — Хоча, може вони не до мене прийшли? Може, помилилися адресою?»

Як виявилось, страхи рудого інтелігента були марними. Поправивши циліндр і смокінг, зраділий пес сів у крісло, готовий прийняти клієнтів.

Першими до кабінету зайшли брати-пірати: зеленоносий Лез, червононосий Реч і жовтоносий Вож.

— У мене… Бу-бу-бу… Терміново… Бу-бу-бу… Впіймайте… Бу-бу-бу… — наперебій кричали пірати.

— Тихіше, шановні панове. Давайте будемо поводити себе як справжні джентльмени, — Шукачок спробував заспокоїти братів. Але марно: ті й не почули його за власними криками. Тоді пес пішов на хитрість. — Попереджаю: хто не поважає інших — платить штраф. Тисячу усміхнених монет.

Пірати одразу замовкли. Шукачок Сотий продовжив:

— А тепер по черзі розкажіть: що у вас сталося?

Брати мовчали: злякалися штрафу.

— Що ж… — промовив пес. — Давайте розпочнемо з Вас, джентльмене у червоному костюмі.

— Я Реч, — заговорив пірат, почісуючи рудуу бороду. — І у мене проблема: хтось вранці з'їв банку моїх помідорів. Разом з банкою.

— З банкою? — переспросив Шукачок, записуючи все до блокноту.

— У тому то й справа, що з банкою, — підтвердив Реч.

— У мене теж схожа проблема, — пожвавився Лез. — Цього ж ранку хтось з'їв всі мої мариновані огірки. І теж разом з банкою.

— Цікаво, цікаво… — кивнув рудий детектив, продовжуючи все записувати.

— І у мене… — несміливо заговорив лисий Вож. — Теж цього ранку. Теж з'їли. Мої лимони. Теж з банкою.

— Цілу банку лимонів? Це ж чудово! Так, так. Так, так… — Шукачок Сотий щось підкреслив у блокноті, після чого задоволено усміхнувся. — Що ж, провівши аналіз справи, я розв'язав вашу проблему.

— Вже? — в один голос здивувались пірати і одразу закрили рота: згадали про штраф.

— Звичайно. Для такого детектива, як я, Шукачок Сотий, ця справа нехитра. Отож, все просто: ви самі вкрали продукти одне в одного.

— Ми? — здивувались брати.

— Так, — впевнено відповів рудий детектив. — Ви часто сваритесь між собою. От і вирішили одне одному помститись.

— Це не правда, не правда! — наперебій закричали пірати, забувши про штраф: який штраф, коли треба відстояти свою правду.

— Справжній детектив ніколи не помиляється, — твердо запевнив Шукачок. Та згадавши про три сотні своїх помилок, тихіше додав: — Ну, майже ніколи.

Піратам відповідь не сподобалась. Та що робити? Розвернулися і пішли до дверей.

— Зачекайте! — зупинив їх пес. — А гроші?

— За що? — запитали пірати.

— Як за що? За мою детективну роботу. З вас три усміхнені монети.

Брати зітхнули і поклали по одній усміхненій монетці на стіл.

— Я мав на увазі, що з кожного по три усміхнених монети, — пояснив Шукачок.

Брати лише засміялися і хутко втекли з кабінету.

— Ну ось: перші ж клієнти мене обманули. Утім, чого очікувати від піратів? — засмутившись, Шукачок Сотий зібрав зі стола монети і поклав їх до скарбнички. — Агов! Хто наступний? Проходьте!

Наступним клієнтом виявився товстенький руденький дракончик.

— О, знайомі обличчя! — зрадів йому Шукачок. — Пузенко, так?

— Мене звуть Пузько, — поправив його дракончик.

— Це не важливо, — усміхнувся детектив і сів у крісло. — Так що у Вас сталося? Невже навіть у драконів бувають проблеми?

— У мене не проблема. У мене лихо! — схвильовано вигукнув Пузько. — У мене викрали бананові пиріжки.

— І що? — здивувався пес. — Невже не можна ще купити?

— Це ж БАНАНОВІ пиріжки!

— А, здається, я зрозумів, — рудий детектив узяв до лап ручку і знову почав щось записувати в блокнот. — Ці пиріжки були особливими?

— Ага, — засмучено кивнув дракончик.— Годину тому я поштою отримав пакунок від своїх родичів з Дикунглів. Розкрив його, а там — бананові пиріжки! У нас такі ніде не купиш. Отож, на радощах пішов на кухню, аби ввімкнути чайник. Та коли повернувся з великою чашкою чаю, то пиріжків вже не залишилось.

— Жодного? — уточнив детектив.

— Навіть крихти! — Пузько виглядав таким засмученим, що, здавалось, ніби він от-от заплаче. — Так що, детективе? Коли Ви знайдете крадія?

— Думаю, що я вже його знайшов, — гордовито промовив Шукачок Сотий. — Ви, джентльмене Пузько, самі з'їли пиріжки і непомітили цього.

— З'їв? І не помітив? — здивувався дракон. — Хіба таке буває?

— У Чудерсвіті і не таке буває, — запевнив його пес. — А тепер я Вас попрошу заплатити за мої послуги три усміхнені монети і покинути кабінет: у мене ще є клієнти.

Дракончик поклав на стіл монети і пішов. Тепер він був не тільки засмучений, а ще й спантеличений. Він ніяк не міг уявити: як можна з'їсти цілий пакунок пиріжків і не помітити цього? Ще й не простих, а БАНАНОВИХ пиріжків.

— Наступний! — крикнув Шукачок Сотий, сховавши монети до скарбнички. — Агов, наступний!

Позаду почувся тихий нахабний голос, який повільно промовив:

— А я вже давно тут стою.

Рудий пес обернувся і… нічого не побачив. Він протер очі, ретельно придивився, але так нічого й не побачив.

— Я й забув, що Ви мене не бачите, — знову пролунав повільний голос. У наступну мить невидимий клієнт постав перед очима Шукачка Сотого. Ним виявився хамелеон Хамі — професійний крадій, що вміє ставати невидимим.

— Ви? — трохи зляканий, детектив сів у крісло. Утім, він швидко взяв себе в руки. — Так що у Вас, шановний… Кхм… Не дуже шановний джентльмене, сталося?

— Дивна справа, дуже дивна справа, — посміхнувся Хамі, дивлячись в різні сторони одночасно. — Сьогодні вночі я викрав деякий мішок.

— Викрали? — детектив не повірив власним вухам.

— Звичайно. Ви не знали, що я крадій?

— Знав. Але щоб так відверто, не приховуючи…

— А чого приховувати? — здивувався хамелеон. — Я ж не один такий. Он, у морі банда акул є? Є. А мені що, не можна?

— Ну, не знаю… — невпевнено промовив детектив. — І, все-таки, давайте ближче до справи. Що ж таке «дивне» з вами сталося?

— Як вже казав, сьогодні вночі я викрав деякий мішечок. Приніс додому. Але перед тим, як розкрити, вирішив перевдягнутися. Вийшов до іншої кімнати, перевдягнувся. Та коли повернувся, то мішок був вже розв'язаний і порожній.

— Нічого собі, — промовив Шукачок, за звичкою занотовуючи все почуте в блокнот. — А що було в тому мішку?

— Не знаю, — щиро відповів клієнт. — Мені просто сподобався мішок, от я вирішив його вкрасти. Так що, детективе? Знайдете крадія?

— Можливо… — в голосі Шукачка вже не відчувалась та впевненість, з якою він розмовляв з двома попередніми клієнтами. — Я припускаю, що Ви…

— Що я сам в себе викрав? — випередив його хамелеон. — Ви це хотіли сказати?

— Ні, що Ви, — вголос промовив пес, а сам подумав: «І як він здогадався?»

— Що ж, тоді думайте, детективе, думайте, — промовив Хамі і пішов до дверей.

— А гроші? — запитав Шукачок Сотий.

Хамелеон розсміявся:

— Хамі ніколи не платить. Хамі не дає, Хамі тільки бере.

Крадій широко усміхнувся й розкрив долоню: на ній лежали усміхнені монети. Ті самі, які він щойно викрав зі скарбнички детектива. Шукачок спробував їх забрати, але Хамі став невидимим і спритно покинув кабінет.

«Ну і деньок сьогодні видався, — замислився пес, наливаючи собі какао. — Начебто і клієнти були, а грошей не заробив. Та й на душі таке неприємне почуття. Наче щось зробив не так. Ще й цей Хамі… Стоп! Може...»

Шукачок схопив блокнот і почав перечитувати нещодавні записи. «Так, так… Точно! Пірати не обкрадали одне одного. І дракон не їв пиріжків. Бо все це зробив один крадій. Той самий, що пограбував хамелеона. Хм, як кумедно виходить: крадій у крадія вкрав. Так, що робити далі? Мабуть, оглянути місця злочину. Хто перший в списку? Ага, Хамі. Ну ось, заодно і монети поверну.»

Через півгодини Шукачок Сотий стукав у двері, за якими мешкав Хамі.

— Хто там? — почувся знайомий голос ящірки.

— Шукачок Сотий, — голосно відповів пес. — Щоб знайти крадія, мені необхідно оглянути місце злочину.

Хамі трохи помовчав, роздумуючи: відкривати чи ні? Врешті, відкрив всі десять замків і промовив:

— Проходьте.

Шукачок зайшов у домівку. На диво ввічливий Хамі одразу повів його до потрібної кімнати. Хамелеон уважно слідкував за кожним рухом пса, боячись, щоб той нічого не забрав з собою. Адже кожен крадій більш за все в житті боїться одного: щоб у нього нічого не вкрали.

— Ось той мішок, — Хамі вказав на мішечок, що лежав на підлозі. — Я його не чіпав.

— Це дуже правильно, — похвалив його Шукачок Сотий. Він дістав з кишені лупу і почав уважно розглядати мішок. Вже незабаром пес помітив кругленькі білі сліди. — Хм, знайомі сліди. Десь я вже такі бачив. Наче їх залишив живий м'ячик. Чи стрибаючий колобок. Чи ще хтось такий. Цікаво, цікаво…

Детектив так захопився слідами, що й не помітив, як слідкуючи за ними вийшов з будинку. Хамі ж це одразу помітив: хутко закрив за ним двері і зачинив їх на десять замків. «Ну ось, про монети забув, — засмутився Шукачок Сотий. — Ай, нічого. Головне, що є робота.»

Махнувши лапою, рудий пес пішов по сліду, який привів його до будинку братів-піратів. У той момент, коли детектив перетнув поріг їхнього дому, Реч з Лезем і Вожем саме грали в футбол. Точніше, утрьох борсалися на траві, не в змозі поділити між собою один м'яч. Вони навіть не помітили, як Шукачок зайшов до їхнього будинку, оглянув його і знов вийшов назовні.

Після хатини піратів білі круглі сліди привели детектива до охайненького будиночку, у якому жив товстенький рудий дракончик.

— О, Шукачок Сотий! — Пузько радісно зустрів пса. — Як справи? Невже тепер у Вас щось сталося?

— Не зовсім. Справа в тому, що я дізнався, що Ви не їли тих пиріжків.

— Справді? Фух! — з полегшенням зітхнув дракончик. — А я все думав: як це міг з'їсти і забути про це? Хто ж крадій?

— Поки не знаю, — відверто визнав пес. — Але я йду по слідах злочинця.

— Справді? Я з Вами!

Шукачок Сотий не став заперечувати: вогнедишний дракон завжди може стати у пригоді. Тож, шлях до розгадки вони продовжили разом.

До темного вечора рудий пес разом з драконом шукали крадія. Нарешті, слід обірвався, привівши шукачів правди до маленького створіннячка, яке сиділо на галявині і жалібно плакало.

Створіння було доволі дивним. Бо це була жива м'яка іграшка. Кругла, наче м'ячик, у рожево-синьо-білу смужку. Без ніг, але з довгими тонкими руками. З пташиним клювом, з вушками, як у сови, очима-гудзиками і маленькою кишенею позаду.

— Так це ж кишенуля! — зраділо вигукнув Шукачок Сотий. — І як же я одразу не здогадався? Адже тепер все сходиться!

— А хто такі кишенулі? — запитав у нього Пузько.

— Це мешканці країни Кишенуля, що на континенті М'якішка. Вони доволі різноманітні: хто з рогами, хто з крилами, хто з хвостом. Але є дещо і спільне: вони всі круглі, м'які й мають хоча б одну кишеню.

— Які цікаві істоти, — захоплено промовив дракончик. — Тільки що кишенуля тут робить?

— Зараз дізнаємось, — Шукачок Сотий підійшов тихенько до кругленького створіннячка, нахилився. — Привіт, малюче.

Заплакана кишенуля обернулась. Та побачивши перед собою пса в смокінгу і вогнедишного дракона, вона не зраділа, а дуже злякалась.

— Не треба нас лякатись, — заспокоював її Пузько. — Ми добрі хлопці. Ось це — детектив, Шукачок Сотий. А я — милий дракончик Пузько. А тебе як звуть?

— Хапайка, — пробелькотіла, витираючи сльози, кишенуля.

— Дуже приємно познайомитись, — промовив Шукачок Сотий. — А як же ти, Хапайка, тут опинилась?

— Я й сама не знаю, — сумно відповіла кишенуля. — Ми зі старшою сестрою Селфі гралися в хованки. Я сховалась в старому мішку з під борошна і заснула. А коли прокинулась, то вилізла з мішка й побачила, що це не мій дім. Я цілий день блукала, блукала, але так і не знайшла дорогу додому.

— Яка жалібна історія, — поспівчував їй Пузько. — Тільки все одно не зрозуміло: як ти тут опинилась?

— А я вже здогадався! — впевнено сказав детектив. — Хамі викрав мішок разом зі сплячою кишенулею. А коли приніс його собі додому, то вона прокинулась і втекла. У мене тільки одне питання. Хапайка, це ти вкрала банки з їжею і пиріжки?

— Я не крала! — крикнула кишенуля. — Я… ем… Прихопила. Просто, коли бачу щось цікавеньке, то не можу втриматись, аби не схопити це і не сховати у своїй кишені. Мене ж тому і назвали Хапайкою. Ви мені вірите?

— Вірю, — чесно відповів детектив. — Але речі потрібно повернути. Ти це розумієш?

— Ех, розумію, — Хапайка дістала з кишені помідори Реча, огірки Леза, лимони Вожа і… один банановий пиріжок. — Вибачте за пиріжки: дуже вже вони смачні.

— Нічого, мені ще вишлють, — махнув лапкою Пузько.

— Краще давайте подумаємо, як Хапайку додому повернути, — знову взяв слово пес. — Адже туди потяги не ходять. Хіба що літаком. Тільки де гроші на квиток узяти?

Хапайка сумно зітхнула. Побачивши, що кишенуля от-от заплаче, дракончик промовив:

— А чим я не літак?...

Цілу ніч Пузько летів, несучи на спині Хапайку. Дракончик весь час усміхався, навіть жартував, аби кишенуля думала, що йому легко летіти. Насправді це було не так. Йому було важко, дуже важко на двох маленьких крилах тягнути Хапайку, себе і свій товстенький животик. За те як він щиро зрадів, коли побачив домівку кишенулі.

Першою їх зустріла Селфі — старша сестра кишенулі. Вона була точнісінькою копією Хапайки, тільки замість совиних вушок вона мала чорні маленькі ріжки, а ще полюбляла носити сучасні чорні окуляри.

— Сестричко! — Селфі обійняла Хапайку. — Де ти була? Ми весь дім обшукали! Та що там дім: ми все місто на вуха поставили.

— Ой, зі мною така пригода сталась! — раділа і собі кишенуля. — Якби не Пузько… До речі, де він?

Кишенуля озирнулась, але дракончика так і не побачила.

— Ех, вже полетів додому, — засмучено промовила Хапайка. — Нічого. Колись я до нього в гості прилечу. Ну що, сестричко? Пішли? Ми ж так і не дограли в хованки.

— Пішли! — погодилась Селфі і додала: — Тільки не ховатись у мішках. Домовились?

Сестрички засміялись і радісно пострибали додому.

І справді: чим ще можна зайнятись після такої дивовижної пригоди, як не знов пограти у хованки?